Сутність культури та основні культурологічні парадигми[ред. • ред. Код]

Існує багато визначень культури. Одні під культурою розуміють цінності духовного життя. Інші, звужуючи це поняття, відносять до культури лише ідеологію, яка повинна обслуговувати сферу виробництва. Деякі культурологи вважають, що сьогодні існують понад 500 визначень культури. Це пояснюється багатогранністю феномена та широким вживанням терміна «культура» в конкретних дисциплінах.

Термін «культура» у початковому його тлумаченні не позначав якогось особливого предмета, стану або змісту. Він був пов'язаний з уявленнями про дію, зусилля, спрямовані на дію чогось, і тому вживався з певним доповненням, позначаючим завжди культуру чогось: культуру духу, культуру розуму тощо. Пізніше культуру стали розуміти як «людяність», що виділяє людину з природи, варварського стану. Культура стала мірою, що відрізняє римлянина від варвара, цивілізовану людину від дикуна, природне від неприродного (штучного).

Незважаючи на різноманітність визначень культури, в них можна виділити синтезуюче ядро, що об'єднує різні точки зору. Таким ядром виступає слово «культура» (лат. cultura — обробіток, вирощування, догляд). Первісне це стосувалось землеробської праці. В переносному значенні культура — це догляд, покращання, ушляхетнення тілесно-душевно-духовних нахилів та здібностей людини; відповідно існує культура тіла, душі і духовна культура (в цьому смислі Цицерон говорить уже про лат. cultura animi) — культуру душі.

Отже, культура — є сукупність матеріальних і духовних цінностей, які відображують активну творчу діяльність людей в освоєнні світу, в ході історичного розвитку суспільства.

Специфіка культури як якісної характеристики духовно-практичного освоєння людиною світу (зовнішнього та власного, внутрішнього) відбивається у тому, що вона (культура) свідчить, в якій мірі людина стала для себе та інших людиною, як вона відчуває та усвідомлює себе такою. Культура відповідно, в такій же мірі, як і праця, робить людину людиною. Але якщо праця — це єдина соціальна субстанція, що створює людину та розвиває її сутнісні сили, то культура є єдиною соціальною мірою, демонструючи, в якій мірі людина стала людиною. Інакше кажучи, культура є якісна характеристика розвитку суспільства.

Американський філософ Мемфорд вважав, що культурна робота була для розвитку людини важливішою аніж фізична праця. Важливіше, аніж обробіток землі, було створення тотемних стовбів, молитвенних дощечок, ритуальних танців і пісень, виконання обрядів, тобто здійснення чисто людських дій, що формували душу людини.

Аналіз сутності культури, її місця, ролі в суспільстві дозволяє виділити основні взаємопов'язані сторони, аспекти культури:

1. культура — народжене суспільством, властиве суспільству соціальне явище, що відбиває його якісну характеристику та збагачує духовне життя людини;

2. культура — процес творчої діяльності людини, спрямованої на пізнання навколишнього світу і самої людини у цьому світі, на отримання об'єктивної і достовірної інформації про світ, де головну роль грає наука і мистецтво;

3. культура покликана допомогти людині не тільки пізнати світ й саму себе, але й визначити своє місце у світі, світоглядні установки;

4. культура включає в себе сутність досягнутих людиною у процесі освоєння світу матеріальних і духовних цінностей, а також відповідних ціннісних орієнтацій людини у світі;

5. культура, створюючи необхідні для орієнтації людини у світі норми поведінки та оцінки, забезпечує регулювання соціальних відносин людей;

6. культура виступає як потужній фактор формування людських сутнісних сил, формування людини в людині, перетворення її природних захоплень, потреб, емоцій в справжні людські. Саме цьому полягає її гуманістичний зміст.

Культурологія порівняно молода наука. Оформлення її як специфічної сфери гуманітарного знання сягає Нового часу і пов'язане з філософськими концепціями історії Дж. Віко, І. Гердера і Г. Геґеля.

Більшість культурологів сходяться на тому, що у розвитку культурології можна виділити кілька основних теоретичних концепцій або парадигм як більш-менш відрефлексованих теоретичних і методичних положень, на які спираються культурологічні дослідження.

Тема 1. Культурологія як наука і навчальна дисципліна Ключові поняття Артефакт, архетип, діахронно-сінхронний метод, культурологія, культурознавство, соціальна культурологія, гуманітарна культурологія,  фундаментальна культурологія, прикладна культурологія, культурологічні концепції, культура, предмет культурології, культурний об’єкт, культурна форма, культурна система, культурні інститути, компаративістський підхід в дослідженні культури, менталітет, універсалії культури, системний метод, структурно-функціональний метод, семіотичний метод, порівняльно-історичний метод, психологічний метод. 1.1. Предмет і основні завдання культурології 1.2. Специфіка культурологічного знання 1.3. Структура культурологічного знання 1.4. Категорії культурології 1. 5. Методи культурологічних досліджень 1.6. Основні концепції культурології . 1. Предмет і основні завдання культурології Культурологія – відносно нова інтегративна галузь наукового знання, яка вивчає культуру як цілісну систему і прагне посісти місце методологічної основи всього комплексу наук про цей феномен. Назва дисципліни походить від латинського слова “culture”  і грецького слова “logos” (слово, вчення). Поняття „культура” (від лат. – обробіток, розвиток, виховання, освіта, шанування) має багато значень, які склалися історично і віддзеркалюють різні сторони, елементи, форми цього складного явища. В наш час культуру вивчають десятки наук, і кожна обирає один аспект, певний кут зору, підхід. Як прийнято вважати, культурологія як наука про зародження та розвиток культури, її структуру, механізми розвитку і методи досліджень почала формуватись досить давно, але сформувалась десь у другій половині ХХ ст. Саме в цей час відбувається  інституалізація культурології як сфери наукового знання. Походження терміну „культурологія” традиційно пов’язують з працями американського філософа Леслі Уайте (1900 – 1975 рр.). Вважається, що його праця „Наука про культуру” (1949 р.) сприяла відділенню культурології в окремий напрям досліджень і започаткувала цілісний підхід до вивчення культурних явищ. Разом з тим, в Оксфордському словнику зазначається, що слово „культурологія” вперше використав німецький філософ і фізик В. Освальд (1853 – 1932 рр.) в 1913 році (за іншими дослідженнями – 1909 р.). Лауреат Нобелівської премії з хімії Вільгельм Освальд вважав, що все існуюче в світі – це енергія, навіть свідомість є одним з видів енергії. Культура – це сукупність факторів, які сприяють прогресу людства. Наука про культуру має вивчати реальні процеси, пов’язані з енергією. Виходячи з закону збереження енергії, дослідник вважав, що намагання звести енергетичні втрати до нуля складає сутність будь-якої культурної дії, і прогресу в цілому. Таким чином, на думку В. Освальда, функція культури полягає в збереженні енергії. Питанню про культуру присвячена спеціальна робота „Енергетичні основи науки про культури” (1890 р.), а питання про культурологію як окрему науку про цивілізації він обґрунтував у 1925 р. в статях „Система наук” і „Принципи теорії освіти”. Значна переоцінка його наукової діяльності відбулася в 70- х - на початку 80-х рр., в рамках нової синергетичної парадигми. Виникнення культурології було спричинено багатьма чинниками, зокрема: ·                   зміною в поглядах на поняття „культура” (від обробітки землі до удосконалення людських якостей і сукупності матеріальних і духовних надбань людства та способів людського буття); ·                   потребою у систематизованому вивченні різноякісних культурних явищ, що були накопичені в різних галузях знання; ·                   необхідність виявлення загальнозначущого, закономірного та типологічного у різноманітті форм  і проявів культури. Значним чином на формування культурології вплинули політичні і соціально-економічні фактори, формування нової системи міжнародних відносин, процеси глобалізації, інтеграції та регіоналізації. Інтенсифікація модернізаційних процесів в країнах, що розвиваються, та зміни в світовій економіці виявили багато соціокультурних проблем розвитку, вирішення яких потребує нових знань і механізмів. Важливі зміни відбулися в сфері філософського і наукового пізнання, які суттєво вплинули на формування культурологічного знання. Приблизно з середини 60-х років ХХ століття почався процес, позначений Томасом Куном (1922 – 1996 р.) як зміна наукових парадигм. Складні проблеми виявили необхідність перегляду методологічних засад наук про людину, суспільство і культуру. В праці „Структура наукових революцій! (1962 р.) Т. Кун обґрунтовує тезу про те, що всторична еволюція науки – це багатовіковий процес протиборства різних наукових колективів,  в якому особливу роль відіграє чергування двох різних періодів: періоду „нормальної науки” і періоду „наукової революції”. На першому етапі (періоду) існує панівна у науковому співтоваристві модель постановки й рішення проблеми, існуюча наукова парадигма не викликає ні у кого серйозних заперечень і забезпечує існування наукової традиції. Потім настає час наукової революції – заміни парадигми, тобто зміни прийнятої науковим співтовариством моделі постановки й вирішення проблем. В цей час загострюється суперництво між конкуруючими концепціями. Кожна нова парадигма репрезентує нові уявлення про розмежування раціональної думки і нераціональних форм інтелектуальної діяльності. Т. Кун  обґрунтовує тезу про те, що не існує фактів, які б не залежали б від парадигми. За всіх недоліків історіографічної концепції Т. Куна для розуміння специфіки розвитку культурологічного знання важливе значення має твердження про те, що приймаючи ту чи іншу парадигму, науковці тим самим прирікають себе дивитися на світ крізь її призму: теорія вирішує, які саме фрагменти осмисленого досвіду можна вважати науковими фактами. Цим багато в чому пояснюється наявність в культурології багатьох концепцій та відмінність підходів щодо пояснення складних явищ культури. В наш час культурологія ще знаходиться на стадії становлення, уточнення свого предмету й метода. У західно-європейській науковій традиції культурологія в розумінні цілісного сприйняття культури не  утвердилась. Її приблизний аналог на Заході – культурна антропологія (соціальна та історична антропологія). Вона є провідним напрямом аналізу у сфері гуманітарних наук. Культурна антропологія, як розгалужена галузь знань, склалася в ХІХ ст. і  інституціоналізована у вигляді різних наукових асоціацій та напрямків досліджень. В США вона отримала назву культурної антропології, у Великобританії – соціальної антропології,  а у Франції – етнології. Університетські програми з культурної антропології в США містять власне культурну, фізичну антропологію, археологію і лінгвістику. В Росії, Україні та деяких інших країнах – це галузь пізнання вивчається культурологією, яка поєднує культурно-історичний, теоретичний, лінгвістичний, семіотичний та інші аспекти дослідження культури. Вона залучає знання з різних дисциплін, зокрема з філософії культури, соціології культури, мистецтвознавства, комунікативної лінгвістики, психології та етнології. Культурологія – це наука, що формується на стику соціального і гуманітарного знання про людину і суспільство, вивчає культуру як цілісність, специфічну функцію і модальність (один із проявів) людського буття. Існує ще безліч інших визначень культурології, відмінності між якими інколи є досить суттєвими. Розбіжності у визначеннях  підкреслюють молодість науки культурології та складність, суперечливість і діалогізм її формування. Як і будь-яке визначення, визначення культурології має вказувати на об’єкт і предмет пізнання культурології як науки. До визначення об’єкту культурології слід підходити обережно, оскільки спроба надати єдине визначення культури завжди викликає безліч суперечок. Кожний напрям в дослідженні культури (культурна антропологія, психологічний або соціологічний підхід до культурологічних досліджень та інше) послуговується лише своїм робочим визначенням. В найзагальнішому вигляді під „культурою” слід розуміти комплекс явищ, протиставлених „природі”. Природа є матеріалом для культури як здатності людини специфічно означувати навколишній світ як власне середовище існування та змінювати його. Тоді об’єктом культурології є увесь світ штучних порядків – створені людиною речі, історичні події, технології діяльності, форми  соціального життя, знання, мови комунікації тощо. Сучасне розуміння культури значно відрізняється від класичного розуміння культури як сукупності пам’яток культури. Культуру слід розуміти дещо ширше, як систему надбіологічних програм людської діяльності, поведінки і спілкування, яка історично склалася, постійно розвивається і постає умовою відтворення і зміни соціального життя. Це сфера духовної, цінностної, комунікативної організації суспільства, що визначає норми поведінки, мислення, почуттів людини, різних верств населення і  нації в цілому. Тому у сферу наукового аналізу культурології входить широке коло явищ, починаючи від матеріального упорядкування умов життя до  формування свідомості та соціальних почуттів. Слушною є думка Б. О. Парахонського про те, що в абстрактному розумінні культурологія – це наука про структури порядку. Культурологія надає під певним кутом зору теоретичну інтерпретацію та пояснює загальні причини виникнення будь-якого порядку в світі людини (політичного, економічного, етичного, соціального, релігійного, естетичного тощо), а також загальні закони, яким цей порядок підкорений [6, с. 11]. Програми діяльності, поведінки і спілкування репрезентовані такими  компонентами культури як знання, навички, норми, зразки поведінки і діяльності, ідеали, ідеї, гіпотези, вірування, соціальні цілі, ціннісні орієнтири. У своїй сукупності вони утворюють історичний соціокультурний досвід людей з відбору, акумуляції та застосування таких форм діяльності, які сприяють їх ефективній життєдіяльності. Предметом культурологічного дослідження є, насамперед, вивчення змісту, структури, динаміки і технологій функціонування цього соціокультурного досвіду з точки зору того, як породжуються, функціонують, інтерпретуються та виконуються „програми поведінки” з інтеграції людей і регуляції форм їх спільної життєдіяльності. Культурологія вивчає культуру як складний феномен в сукупності його ціннісно-смислових, нормативно-регулятивних і знаково-комунікативних характеристик. Серед основних завдань культурології вчені виокремлюють: ·                   аналіз культури як складної системи; ·                   розробка провідних понять і категорій створення мови опису ментальних явищ; ·                   аналіз системи орієнтацій, що представлені в різних культурах, вивчення засобів членування культурного простору, систем фіксації та трансляції культурного досвіду; ·                   вивчення основних процесів і форм мікро- і макросоціокультурної динаміки; ·                   аналіз моделей, засобів і принципів соціокультурної комунікації, схем інформаційного обміну; ·                   дослідження ієрархії цінностей, стратегій і стереотипів поведінки людей, процесів соціалізації та інкультрації тощо.

1. 2. Специфіка культурологічного знання Культурологія виникла на перетині філософії, історії, антропології, мовознавства, етнографії, археології, мистецтвознавства, релігієзнавства, соціології і психології. Базисом культурологічного знання, його джерелом виступають окремі науки про культуру, в межах яких досліджуються конкретні феномени культури. Ці та інші науки „підпитують” культурологію своїми методами, теоретичними і емпіричними дослідженнями. Культурологи не просто запозичують ці здобутки, але творчо їх застосовують. Здійснюючи комплексні дослідження, вони спираються на методи інших наук та напрацьовують свої специфічні підходи щодо аналізу такого складного феномена як культура. Культурологія таким чином є інтегративною сферою знання і належить до соціогуманітарних наук. Саме інтегративний характер культурології зумовлює її специфічні риси, які проявляються  як у визначенні  об’єкта і предмети дослідження, так і в методологічних засадах досліджень, рівні узагальнення знань, застосуванні категоріального апарату, діалогічному характері культурологічного знання та її функціях. Інтегративний характер культурології вказує на те, що вона одночасно належить до галузі соціального знання (цьому сприяє соціологія культури і антропологія), яке використовує кількісні методи збору даних, і гуманітарному  знанні (завдяки філософії культури, мистецтвознавству та історії), яке спирається на нестрогі моделі, оціночні судження і якісні методи.   Подвійний статус науки дозволяє комплексно досліджувати культуру в її цілісності, але разом з тим вимагає поєднувати два несхожих підходи аналізу дійсності. Для гуманітарних наук головним є пізнання духу культури, цінностей, а для соціальних наук головним є дослідження емпіричних фактів, які обробляються статистичними методами з метою виявлення тенденцій і закономірностей певного культурного процесу, побудови відповідних формально-математичних моделей. На відміну від інших наук, що вивчають окремі аспекти культури, культурологія досліджує питання найбільш загального, універсального характеру – формування, існування і зміни культури як цілісного явища. Разом з тим, предметом культурологічного пізнання є не вся культура – це під силу лише всій сукупності соціальних наук. Культурологія постає в якості інтегративної методологічної основи дослідження культури як цілісної системи. Незважаючи на відсутність єдиного підходу щодо визначення поняття культури в різних напрямах культурологічного дослідження, все ж таки чітко простежується спроба узагальнити предметну галузь пізнання.  На думку А. Я. Флієра, культурологія обмежує розгляд культури комплексом нормативно-регулятивних, знаково-комунікативних і цінностно-смислових аспектів соціально-відтворювальних механізмів і засобів, що забезпечують колективний характер форм життєдіяльності людей, трансляцію соціокультурного досвіду від покоління до покоління. В цьому смислі культурологія може розглядатися як наука, що вивчає людину і суспільство, але в чітко означеному ракурсі (мал. 1). Нормативно-регулятивний аспект розгляду культури робить наголос на способах (технологіях) організації спільного життя людей і домовленостях (соціальних конвенціях) з приводу припустимості і  доцільності тих або інших способів задовільнення певних потреб.

Цінностно-смисловий аспект Соціокультурний досвід Цінності, ідеали Цінності орієнтири Ментальність особи, нації Смисли Соціалізація Інкультрація Акультрація

Нормативно-регулятивний аспект Норми Правила Звичаї Обряди Ритуали Мода Традиції Церемонії Етикет Художні стилі

Знаково-комунікативний аспект Інформація Моделі комунікації Знання, вірування, образи Знаки, символи Мова культури „Тексти” культури

Природа

Суспільство

Особистість

Культура

Механізми регулювання відносин

Механізми соціокультур-ної комунікації

Механізми соціалізації та інкультрації

В чому ж особливість культури саме як специфічно-людського феномену? Культура не мислима поза людським типом суспільства (в цьому й полягає його специфіка порівняно із життям інших соціальних тварин — мурах, термітів, бджіл тощо). У людському соціумі суспільні ролі та правила суспільної взаємодії не дані як генетична програма індивідуального розвитку. Ці ролі та правила пластичні, мінливі, варіюють від соціуму до соціуму і набуваються індивідом в процесі його соціалізації. Причому засвоєння цих ролей відбувається безпосередньо через включення індивіда в суспільне життя, в вимушене пристосування його до штучного світу, який підтримується активністю людей. Хоча на біологічному рівні це включення зумовлене інстинктивними програмами, одначе засвоєння конкретних навичок суспільних взаємодій, входження у суспільні ролі (зокрема, як виробника і як споживача) відбувається через проходження певних щаблів «розшифровки» культурного «коду». Таким чином, культура — це свого роду позаіндивідуальний генетичний код, який детермінує розвиток людини як суспільної істоти.         В багатьох роботах справедливо підкреслюється символічний характер  культури і пов’язаних з її існуванням процесів.  Культура є сукупністю умовностей. Причому за одних і тих самих зовнішніх умов життя двох спільнот, внутрішній зміст їхньої культури може разюче відрізнятись (яскравий приклад болгар, у яких, на відміну від їхніх сусідів, кивок головою означає  не згоду, а заперечення). Їжа, яка одним здається вершиною кулінарної майстерності іншим видається огидною (як-от свіжий мозок мавпи чи жаб’ячі стегенця), те, що у одних є взірцем жіночої краси, в інших викликає повне розчарування, те, що видається ясним і очевидним доказом для одних, в інших сприйматиметься  як дурноверхе базікання тощо.  Одначе умовність коду зовсім не означає його безглуздя чи ефемерності. Культура є дієвою саме тому, що ці умовні сигнали є дійсними чинниками керування поведінкою людей. Умовність не означає й цілковитої довільності. В певному розумінні доречно говорити про культуру як свого роду мову, яка має свої принципи побудови, правила, за якими вона може бути реалізована. Таким чином, культура — це не просто рукотворна дійсність, а й дійсність, яка сама себе відтворює, використовуючи інстинктивну енергію індивідів, надбудова, яка керує інстинктами людей, направляючи їхню мотиваційну силу в русло консолідації, підтримання правил суспільної гри.       2.3 Генезис культури Слово «генезис» буквально означає походження, виникнення, родовід. Кажучи про походження культури потрібно розмежувати два аспекти цього питання: виникнення власне культури як такої (генезис первісної культури) і походження тих чи тих культурних форм певної спільноти. Стосовно останнього слід вказати на два важливих моменти. Перший, культура не тотожна спільноті.  Виникнувши в рамках однієї суспільної групи вона може поширюватись і охоплювати інші групи (своєрідне її розмноження або дифузія). Другий, логічно пов’язаний із першим, — одна спільнота в ряді поколінь може змінювати культурну основу. Культури взаємодіють одна з одною і у цій взаємодії можна спостерігати щось на кшталт конкурентної боротьби чи навпаки, свого роду кооперації або ж симбіозу (взаємовигідного співіснування) культур, їх взаємного доповнення, внаслідок якого утворюється інтегроване ціле вищого порядку, в якому  кожна з культур зберігає свою відносну автономність. З іншого боку, культура не є застиглим монолітом. Це динамічне явище, процес, в ході якого відбувається постійне перетворення складників культури. (Детальніше цей аспект генезису культури буде розглянуто в лекції присвяченій культурній динаміці).   В першому ж розумінні питання про генезис культури ми стикаємося із однією із найбільш складних світоглядних проблем — питання про походження людини. Вище зазначалося, що  культура — це специфічна риса людського роду. Отже, вказати, яким чином виникла культура — це те саме, що дати відповідь на питання як виникла людина.       Варто відразу сказати, що це питання — одне з тих, в кому найвиразніше з’ясовується обмеженість  людського розуму.  Тому не варто сподіватись тут на остаточний і вичерпний розв’язок проблеми. Попри значний прогрес, що відбувся упродовж  ХХ ст. в галузях біології та археології, справа не зводиться лише до збору, нагромадження й інтерпретації здобутих фактів. Питання походження людини є значною мірою умоглядним питанням, відповідь на яке лежить поза досвідом (оскільки факти не можуть вичерпати всіх умоглядних можливостей). Відтак, тлумачення генезису культури залишається плюралістичним з конфронтацією різноманітних гіпотез, світоглядні підвалини яких лежать більше в царині віри, аніж наукової логіки фактів. Зазначимо, що питання антропосоціогенезу в сучасній науці є  досить спеціальним питанням, яке виходить далеко за межі нашого курсу, позаяк розгляд його потребує принаймні базових знань в кількох суміжних галузях науки. Нижче ми представимо певну модель еволюційного процесу, яка гіпотетично відтворює генезис культури. Але передовсім  торкнемося наявного розмаїття існуючих світоглядних позицій, зупинившись на найбільш  принципових, ключових  розбіжностях в тлумаченні походження людського роду. В цілому, можна виокремити за змістом декілька основних «ключів» до тлумачення проблеми генезису культури. Це передовсім найбільш проста і послідовна теїстична позиція, яка полягає в переконанні, що людина і її специфічний спосіб буття — культура ― суть божественного походження, тобто є втіленим замислом, волевиявом всемогутньої, всевідаючої і всеблагої істоти — Бога. Незбагненність «механізму» творіння з настановою приймати створене як гідний захоплення факт тут декларується прямо і розв’язує  проблему генезису просто виносячи її «за дужки». Різновидом теїстичної позиції є позиція об’єктивного ідеалізму, в якій  роль  «творця» виконує  деяка знеособлена «абсолютна ідея», своєрідна, не зумовлена нічим іншим, самодостатня програма світового розвитку. Культурогенез тут відбувається із логічною необхідністю переходу з одного стану в інший і може бути збагненний розумом як об’єктивний «смисл історії». (Яскравим прикладом такого підходу є вчення Г.В.Ф.Гегеля).   До найдавніших концепцій генезису людини належать анімістична та матеріалістична (назви умовні). В першій із них світ тлумачиться як зосередження духів — сил, здатних створювати видимості та впливати на інших духів (магія) та передбачувати (віщувати) воління вищих сил (мантика). Той світ, який ми бачимо — лише плинна видимість, за якою приховується дійсна ієрархія духовних сил, гра яких визначає світове дійство (таке тлумачення називається містичним). Походження людини в різноманітних міфологічних описах витлумачується як певний епізод цієї гри з характерними для міфів вказівками на лінії спорідненості людини з іншими духами. Одним із найдавніших уявлень про генезис людини є уявлення про фатум (долю, рок) згідно із яким відбувається безкінечна круговерть історії, в якій у свій час все народжується і вмирає згідно із невмолимим законом космосу. Ця хода властива світовій матерії — вічній і безкінечній. В ній ніщо не виникає знову, з нічого, і усі зміни визначені попередніми умовами, після яких із необхідністю постає наступне. В матеріалізмі все має свою природну причину (в тому числі й поява людини та культурного розмаїття сучасного та минулого людства). Здебільшого ці причини тлумачаться як кліматичні умови, розташування країни з її ресурсами абощо. Важливо, одначе, те, що в таких міркуваннях немає місця можливим нереалізованим альтернативам: все, що дійсне — можливе; все можливе — дійсне; іншого — нема.   Часто-густо матеріалістичні погляди доповнюються уявленням про сліпий випадок — світову «гру без правил», в якій перехід з одного стану в інший здійснюється без усяких причин; попереднє і наступне є незв’язаними між собою; так сталося — й годі.         Своєрідним компромісом між об’єктивним ідеалізмом і матеріалізмом є популярне на вітчизняному ґрунті атеїстичне вчення «діалектичного матеріалізму», яке тлумачить світову дійсність як саморух матерії, якій приманні «закони розвитку», основою якого є боріння протилежних сил. В лоні цього світоглядного вчення виникла і набула поширення так звана «трудова концепція антропогенезу», сформульована Ф.Енгельсом в роботі «Роль праці в процесі перетворення мавпи на людину» (1876 р.).  В межах цієї концепції поява людини витлумачується як адаптація мавпоподібних пращурів до колективної діяльності з використанням знарядь ― предметів навколишнього  світу, котрі виступають продовженням органів тіла, розширюючи їх функціональність. В ході цієї діяльності здійснювалось перетворення предметів довкілля в олюднену  дійсність —  «другу природу». Прямоходіння, розвинені передні кінцівки, пристосовані до витончених (точних, пластичних) маніпуляцій, мова, членороздільне мовлення, мислення та свідомість і їх основа — розвинений головний мозок, передовсім, фронтальна кора великих півкуль — всі ці характерні для людини особливості тлумачились як наслідок поступового вправляння в процесі колективної праці. Хоча як тлумачення  генезису людини та культури сьогодні ця концепція не витримує критики, одначе в ній досить точно представлена специфіка адаптивної стратегії людини як біологічного виду. Праця,  одначе, — в тій формі і з тими функціями, в якій вона властива людині, — є скоріше результатом, а не причиною тих процесів, які привели до появи людини (якщо і приймати відповідні світоглядні переконання).              Й, нарешті, серед існуючих світоглядних підвалин треба спеціально виокремити ті, які умовно можуть бути названі «картина світу» емпіричної науки, яку часто називають натуралізмом або сцієнтизмом. Сучасний натуралізм і його невіддільна складова — еволюційне вчення — загалом сформувалися в лоні  позитивної філософії та прагматичного методу, основна методологічна спрямованість яких виражалась у відмові від метафізичних суперечок (тобто таких, які є чисто умоглядно-спекулятивними і не можуть бути розв’язані в межах досвіду) з розмежуванням питань віри і фактичних обґрунтувань. Прагматичний підхід значною мірою був орієнтований на світоглядне примирення атеїстично налаштованої науки та релігійного теїзму. Слід  підкреслити, що жорстка опозиція, ― тільки або віра в Бога, або еволюційне вчення, є характерною рисою войовничо-атеїстичних вчень  так званих «матеріалістів», або ж адептів всіляких сект, які намагаються навербувати якомога більше прихильників (з яких, звісно, мають свій зиск), спекулюючи на необізнаності людей. Наука (про яку ми говоримо) не намагається відстоювати якусь одну картину світу, приймаючи критичну плюралістичну позицію «відкритого розуму», який не силкується «пояснити світ», а тільки шукає зручні інструменти, ефективність яких підтверджена досвідом. Серед таких інструментів є як такі, що мають безпосередню корисність, так і ті, які є свого роду зручними гіпотезами-умовностями, штучними мовами (теоріями) які дозволяють в компактній формі описати здобутий досвід і користуватись ним без власних проб і помилок. Питання ж віри в Бога людина має вирішувати, приймаючи рішення на свій власний страх і ризик; наука в цьому ділі і не порадник, і не відрадник.                              Смисл еволюційного вчення як певного теоретичного інструменту   полягає в тому, що наявні фактичні дані свідчать про ряди змін видового складу біоти на фоні геологічних та кліматичних трансформацій  упродовж геологічної історії. На основі діючих тепер чинників здійснюється спроба створити моделі, які б відтворювали хід відповідних змін в минулому (принцип актуалізму). В межах еволюційного вчення за близько  150 років його існування було створено декілька таких моделей та накопичено численний фактичний матеріал. Між цими моделями існують досить суттєві розбіжності, аналіз яких виходить за межі даного курсу. Принципова ж відмінність натуралізму як методологічного принципу від решти розглядуваних тут полягає в тому, що наявний світ тлумачиться як природа з властивими їй непорушними правилами, якими зумовлюються зв’язки між процесами, що тривають і визначають перебіг конкретних подій і явищ. Те, що може бути відтворене в фактах досвіду спостереження, може бути пізнане як об’єктивний зміст реальності. Відповідно натуралізм нічого не стверджує про те, що не може бути відтворене як факт. Отже, стосовно минулого, якщо ми про щось стверджуємо, то маємо опиратись на фактичний об’єктивний зміст зв’язків між складовими досвіду; якщо цього не можна зробити, то слід мовчати.  Стосовно походження людини і генезису культури  натуралістична позиція зводиться виключно до пошуку моделей, які відтворювали б відомі події як низку закономірних (регулярних, повторюваних) зв’язків і нічого не говорить про «смисл» подій, «сенс історії», «сутнісні виміри буття» абощо. Тут важливим є чітко зафіксувати власне визначальні ознаки, які є підставою для твердження про появу людини і культури. Чим відрізняється людина від інших живих істот? Що в її поведінці є такого, що дає підстави говорити про появу нової якості в керуванні цією поведінкою — про появу культури? За палеонтологічними даними людина сучасного фізичного типу вже існувала принаймні 40 тис. років  тому. Близькі морфологічно форми, в яких ще помітно ряд архаїчних рис, з’являються на Близькому Сході близько 100 тис. років тому. В цей час представники нашого біологічного виду (Ноmo sapiens sapiens) співіснують із більш давнім підвидом людей неандертальського типу (палеоантропи).  Час же початку становлення нашого біологічного виду  сьогодні датується періодом між 300 до 200 тис. років тому.       З морфологічної точки зору  людина за будовою тіла найближча, порівнюючи комплекс ознак, до представників ряду Приматів, а серед них до так званих людиноподібних мавп: шимпанзе звичайного і карликового (бонобо), горили, орангутанга, декількох видів гібонів. Одначе людину вирізняє серед них передовсім (1) випростане пересування на нижніх кінцівках (біпедія), у зв’язку з чим відрізняється будова стопи, стегнових та крижових кісток, постава хребта (так званий S-подібний його вигин); (2) у людини значно більше розвинений головний мозок (пересічно його обсяг учетверо більший, аніж у шимпанзе і на його поверхні значно більше звивин, тобто загалом в людському мозку на порядок більше нервових клітин); (3) з розвитком головного мозку тісно пов’язаний комплекс ознак будови черепа, передовсім випуклий великий лоб; (4) щелепи людини, так само як і зуби, менш масивні (не пристосовані ані до перетирання грубої рослинної їжі, ані до розгризання шкіри, сухожиль тощо); (5) із будовою щелеп тісно пов’язаний комплекс ознак в будові гортані, язика та глотки, що забезпечує здатність до витонченої диференційованої артикуляції звуків — членороздільного мовлення; (6) нарешті немовлята у людей народжуються менш зрілими, порівняно із мавпенятами і дозрівання людини (її дитинство) триває значно довше; (7) і, останнє, рука людини влаштована так, що великий палець на ній має значно більше ступенів свободи руху, що забезпечує тонкі маніпуляції, що не властиво мавпам.   З огляду на ці риси, три характеристики  в поведінці людини різко вирізняють її серед решти тварин. Кожна з цих характеристик свого часу вважалась вирішальною в проводженні границі між твариною і людиною. Тільки люди здатні виготовляти знаряддя для виготовлення  інших знарядь (інші тварини якщо й використовують предмети з довкілля як функціональні аналоги своїх органів й навіть у деяких випадках підправляють їх, але інструментів не виготовляють ніколи). З цією ознакою пов’язують першу археологічну культуру, яка відома на тепер — камінне виробництво істоти, яка отримала назву Homo habilis (людина уміла), так звана Олдувейська культура (від назви ущелини в Танзанії, де були знайдені відповідні рештки).  З морфологічної точки зору творці цієї першої культури являли собою прямо ходячих мавп, останні представники якої вимерли десь близько 1 млн. років тому.   Правда хабіліси відрізнялись дещо більшим обсягом головного мозку — бл. 620 см³. (Для порівняння: у сучасних шимпанзе цей обсяг становить пересічно 320 см³; в людини сучасного фізичного типу: 1370 см³).  Першими знаряддями, які виготовляли наші пращури були так звані відщепи та чоппери  (ударники). Відщепи виробляли вдаряючи у край шаруватої породи, отримуючи таким чином численні відколи, з яких відбирали  найбільш зручні (імовірно, для того, щоб шкребти). Чоппери виробляли із гальки, оббиваючи один із країв (з одного, а то й із обох боків). Це знаряддя (яке зручно лягало в руку, і ним можна було нанести потужний прицільний удар) найімовірніше використовувалось для роздовбування масивних кісток. Хабіліси жили приблизно 2 – 1,7 млн. років тому. Наступники хабілілісів, так звані архантропи (найдавніші люди), морфологічно вже були набагато більш схожими на нас,  хоча в їхніх рисам проявлялись невластиві нинішнім людям риси (масивні щелепи, великі верхні різці, витягнутий спереду назад череп із низьким чолом,  масивними надбрівними валиками). Архантропи, вірогідно, ще не володіли (або, принаймні не володіли в достатній мірі) мовою. Їхні знаряддя (так звана ашельська культура) характеризуються грубістю, одначе порівняно зі своїми попередниками, для їхнього виготовлення треба було затратити більше зусиль і мати більшу вправність у цьому. Збільшується й асортимент знарядь: ручні рубила різної форми, видовжені різаки, які нагадують ножі,  спеціальні скребки, знаряддя для проколювання тощо. Цю культурну добу називають загалом палеолітом (давнім кам’яним віком). Справжній розквіт кам’яної індустрії відбувається в добу, коли вже досить тривалий час існує людина сучасного фізичного типу — епоху неоліту (нового кам’яного віку). Тут з’являються гарно шліфовані знаряддя, із спеціальним виїмками, отворами для закріплення в древку тощо. З цією ж добою пов’язана так звана неолітична революція: освоєння спільнотами людей відтворювального господарства — перетворення ряду одомашнених тварин та рослин, землі  в знаряддя, які забезпечували більш-менш постійний харчовий ресурс. Водночас стрімко зростає чисельність людності. Друга істотна властивість, яка лежить в основі становлення культури: тільки людині властива мова (здатність оперувати системою знаків). Так само, як і в інших тварини, людський мозок здатен фіксувати численні впливи на датчики–рецептори зовнішніх і внутрішніх стимулів, утворюючи стійкі комплекси мережі нейронних зв’язків. Ця функціональна властивість — пам’ять — дозволяє організмові гнучко пристосовуватись до свого життєвого простору. Частина цих зв’язків закодована генетично (вони дані істоті в готовому вигляді безвідносно до її досвіду), частина формується як прижиттєва, повсякчас доповнюючись все новими і новими зв’язками. Ці комплекси зв’язків — чуттєві образи дійсності — програмують поведінку живої істоти і чим потужніший її мозок, тим складніша її поведінка, тим вищий її інтелект (здатність «розв’язувати задачі», тобто успішно й винахідливо долати життєві труднощі). Одначе в людини є ще одна, додаткова, система управління поведінкою, якої немає в жодної з тварин. Витоки її — в системі комунікації (спілкування, обміну сигналами) між окремими особинами. Багато тварин мають функціонально розвинену систему комунікативних дій (варто згадати тут багатьох птахів, бджіл, мавп, собак або дельфінів тощо). Одначе мова, якою користується  людина має принципову відмінність. Щойно ми говорили, що мова, — це знакова репрезентація дійсності. В чому ж відмінність комунікативних сигналів і знаків мови? Доцільніше її розглянути на прикладі. Всім відомо що собаки мотляють хвостом. Для чого? В районі хвоста розташовані залози, які виділяють пахучу речовину. Це хімічний сигнал, який продукується тоді, коли собака дружелюбно настроєний, неагресивний, готовий зайняти підлегле становище в своїй собачій ієрархії. Собака, звісно, не думає і не планує виділяти секрет тоді, коли він «вирішив» примиритись. Робота залози включається автоматично і сигналізує стан, в якому перебуває собака. Сполука, що виділяється залозою, коли собака мотляє хвостом поширюється значно інтенсивніше в повітрі. Інші собаки її сприймають нюхом; при цьому на агресивного пса цей сигнал діє заспокійливо. Ця комунікативна дія в собак сприяє уникненню зайвих сутичок, зокрема є елементом підтримання певного порядку в зграї. Подібні комунікативні комплекси існують і в людини, причому багато з яких ми часто-густо й не усвідомлюємо. Комунікативне значення цих сигналів жорстко закріплене, тобто сам носій — хімічна сполука (як-от в собак), звук (наприклад крик тривоги), колір (наприклад, налитого «носа» індика) абощо — безпосередньо виконує відповідну функцію запуску або гальмування тієї чи тієї поведінкової програми. Все це виглядає так, що собака не може не реагувати на повідомлення і не може не повідомляти у відповідному стані; комунікативний сигнал не може мати якогось іншого значення  і не може бути переданий в інший спосіб.  Знаки ж, якими ми оперуємо в мові  принципово відрізняються від цих (хоча в них насправді багато подібних функцій). Тут якраз і варто зазначити відмінність мови (системи значень і засобів їх вираження) та мовлення (тобто слухання та говоріння), жестикуляції (тобто передачі та прийняття умовних сигналів за допомогою спеціальних рухів та спостереження за ними) та ще яких завгодно засобів (письмово, «азбукою» тамтамів, сигнальними багаттями тощо). Знаки мови не мають  безпосереднього сигнального значення. Що це дає? Перш ніж відповісти на це питання, варто вказати на ще один «винахід природи» — рефлекс наслідування.  Суть його в тому, що тварина мимовільно повторює певні дії іншої тварини (згадайте про мавпування!). Яка з цього користь? Такий рефлекс дозволяє швидко засвоювати способи успішної поведінки усіма членами групи, як тільки одного разу вона буде освоєна кимсь одним. Зауважимо, що при цьому сигнального значення може набувати будь-який нейтральний чинник, який стає умовним сигналом. Знаки мови — це по суті сигнали наслідування певної поведінки. З допомогою мови одна істота фактично може «програмувати» поведінку іншої! При цьому з допомогою мови може бути передана інформація про предметні зв’язки, тобто набутий іншою особою досвід без особистих проб і помилок. В комплексі із системою комунікації (мовлення, жестикулювання) мова стала потужним знаряддям. Більше того, виявилось, що з допомогою мови можливо не тільки керувати поведінкою інших, а й власною, тобто програмувати самого себе (точніше свої дії), тобто довільно регулювати власну поведінку. Тісно пов’язаний  з цим феномен мислення якраз і полягає в тому, що мисляча істота здатна довільно, цілеспрямовано формувати план дій заздалегідь, виконуючи проби і помилки, перебираючи способи дії, «в умі», тобто оперуючи не безпосередньо предметами, а їхніми образами при відсутності чуттєвого сприйняття відповідних предметів «тут і тепер». Більше того, виявилось можливим наслідувати самого себе, рефлектувати власні стани (феномен самосвідомості). Саме тут ключ до відповіді на питання про появу мистецтва, релігії,  науки, трудової діяльності. З допомогою мови людина змогла досягати бажаного … в уяві, вона стала спроможна переживати ілюзії, а відтак — і жити в світі неіснуючих в досвіді можливостей, значить — творити. Все це — справжній фундамент культури.       Комплекс цих вищих психічних функцій: мови, мислення та свідомості як складових в регуляції  поведінки, властива тільки  людині. І нарешті третя складова становлення культури (й, як ми вже з’ясували, власне людини як такої) — суспільна організація життя групи. Власне, людина сформувалась серед істот (наших пращурів), які жили зграями, з досить чіткою ієрархією (приклади таких зграй ми й зараз можемо спостерігати серед павіанів чи дельфінів). Одначе в популяціях пралюдей відбулось своєрідне нашарування попередніх двох особливостей із соціальним способом життя, внаслідок чого виникла ланцюгова реакція досить стрімких еволюційних перетворень. Соціум виявився каталізатором для певного типу знаряддєвої діяльності і разом з нею — формування вищих психічних функцій,  а ті, в свою чергу, — каталізатором  соціальних змін і так декілька циклів (і аж дотепер). Серед пояснень генезису культури є багато і досить оригінальних, і навіть екзотичних. Так  наприклад, З.Фрейд пов’язує культурогенез із появою моралі. Тільки людині властива совість. Появу ж совісті Фрейд тлумачить як неусвідомлювану почуття провини за первородний гріх — убивство батька синами як  прояв ревнощів до матері (так званий «Едипів комплекс»). Й. Гейзінга вважає що культура бере свій початок у грі. Еволюцію людства голландський вчений тлумачить як все більше поширення ігрової діяльності, яка поступово пронизує усі сфери життя. Послідовники Е.Кассірера тлумачать генезис культуру як генезис символічних форм діяльності, які заміщують біологічні інстинкти. Людина є недосконалою твариною. Неповнота її біологічного єства змушує  творити штучне середовище, яке компенсує  цю неповноцінність.              Разом із тим, варто підкреслити, що питання генезису культури строго кажучи є нез’ясованим і більшість тлумачень цього процесу є лише недоведеними припущеннями. Структура культури В літературі існує загальноприйняте уявлення, що культура є складним, історично-мінливим, розмаїтим у конкретних зразках  явищем, яке характеризує виключно життєдіяльність людини.  Одначе щодо власне структури культури такої узгодженості точок зору немає. У. Гуденау, наприклад, виділяє в структурі культури чотири елементи: поняття, зв’язки, цінності та правила; тобто культуру як таку складають зразки (образи) дійсності (те що існує, що закріплене в досвіді), інформація щодо яких може бути передана від особи до особи (в понятті), образи можливого і належного (те, що цінне), образ того, що і як слід з цим робити (норми, які регламентують дії людей). З досліджень Е.Хобеля  традиційним у складі культури стало виокремлення культурних елементів, культурних комплексів та інституціональної культури. Культурний елемент — найменша неподільна одиниця (атом), яка може бути виділена в культурі. Наприклад, молоток, тарілка, рукостискання, поцілунок на прощання тощо. Культуру кожної спільноти можна, таким чином, представити у вигляді сукупності культурних елементів, значна частина яких є спільною для різних груп людей. На основі подібності/відмінності  складу цих елементів можна робити висновки про близькість/віддаленість та спорідненість двох порівнюваних культур. Ряд елементів, одначе, перебувають між собою у стійкому відтворюваному зв’язку, утворюючи культурний комплекс. Наприклад, весільні танці, чайна церемонія, ранкові гігієнічні процедури тощо. Серія таких комплексів утворює інституціональну культуру суспільних інститутів, які представляють повний перелік найважливіших сфер життєдіяльності людини. Наприклад, інститут шлюбу включає в себе культурні комплекси знайомства (як, де,  з ким, за яких умов, у який спосіб може відбуватись знайомство), залицяння, освідчення, вибору шлюбного партнера, сватання, реєстрації, покладання взаємних зобов’язань, святкування тощо. 2.4 Функції культури Таким чином найважливішою функцією культури є адаптація людей до існуючих умов життя через відтворення в соціумі складових, потрібних для соціалізації особини і консолідованої (соціальної) дії.  Через культуру здійснюється: -                     соціалізація особини і соціальний контроль над нею; -                     передача соціального досвіду; -                     формування кругозору людини, розуміння нею світу і себе в ньому;    -                     підтримання норм (допустимих форм) взаємодії між людьми, відповідних обмежень та заохочень; -                     формування спільної системи цінностей, яка забезпечує узгодженість дій людей; -                     підтримання штучного середовища життя, яке є продуктом сукупної діяльності людей, яким користується декілька поколінь.     2.5 Поняття субкультури та контркультури. Оскільки культура є складною системою, виділення поняття “субкультура” має важливе методологічне значення. Перш за все воно підкреслює внутрішню диференційованість культури. Кожне суспільство має деяку сукупність культурних зразків, що приймаються і поділяються всіма членами суспільства. Цю сукупність прийнято називати домінуючою або загальною культурою. Водночас ми не можемо стверджувати, що наша культура однорідна. В усіх суспільствах існує безліч підгруп, що розрізняються за своїми культурними цінностями і традиціями. Наприклад, кожна з груп людей, що стоять на різних економічних сходинках у процесі розподілу суспільного продукту, зазвичай розвиває способи поводження, що відрізняють її від всього іншого суспільства,  і створює свою культуру. Такі культурні групи, з одного боку, тісно пов'язані з домінуючою культурою, але, з іншого боку, те що відрізняється від неї, прийнято називати субкультурами. Вивчення субкультур має вагоме значення саме тому, що кожне суспільство має не просто загальний вид культури, але й досить строкату мозаїку  по-різному взаємодіючих субкультур. У широкому розумінні під субкультурами розуміють ті соціальні утворення всередині суспільства, що відрізняються від переважної і нормативної культури за деякими культурними ознаками, а саме: звичаями, нормами, ціннісними орієнтаціями, стилем поводження, а іноді й інститутами. Існування субкультур є неминучим наслідком культурної дезінтеграції, ситуації, коли кожний може і змушений відносно вільно вибирати з безлічі варіантів правила мислення і поводження. Кожна субкультура має власні складові культурноо комплексу, які надають їй неповторних, а інколи унікальних рис (див. мал. 1).

Субкультури вирізняються від основної культури за однією чи декількома ознаками

* віковими * етнічними * лінгвістичними * конфесіональними * соціальної стратифікації * сословно-професійними функціями певних прошарків населення * особливими способами задоволення культурно-дозвіллєвих потреб * особливостями творчої діяльності і т.п.

Складові культурного комплексу субкультури

Субкультура – це такий культурний комплекс, за допомогою якого представники певних груп суспільства реалізують свою соціально-культурну ідентифікацію, забезпечують задоволення соціальних і духовних потреб та регулюють механізми спілкування та самореалізації

* специфічні соціальні і духовні потреби * особливі цінності, цінності орієнтації, ідеали * особливі щодо культури суспільства норми, правила, звичаї, традиції * специфічні особливості мови, засобів і форм символізації дійсності * своєрідність способу життя, стилів і світоглядних орієнтирів

Особливі риси

Субкультура

Визначення

  Як методологічна категорія “субкультура” дає змогу відрізнити соціально прийнятні форми соціально-культурної диференціації (напр. професійні, молодіжні, наукові, релігійні субкультури, субкультури національних меншин) від антисоціальних (фашистських рухів, терористичних угруповань, злочинних груп тощо). Утворення субкультур може виражати суспільну потребу в диференціації духовного життя і поводження, у виробленні більш адекватних форм поведінки і діяльності, що відповідає або типовій професії, або особливим соціальним умовам, або новим запитам розвитку. Наприклад, Н. Смелзер, до факторів, що впливають на формування субкультур відносить соціальний клас, етнічне походження, релігію і місце проживання. А К.П. Соколов виділяє такі види носіїв субкультур: статево-вікові спільноти (дитяча субкультура, молодіжна, чоловіча, жіноча тощо); соціально-професійні спільноти (субкультура робітників, інтелегенції, еліти, злочинні субкультури та ін.); релігійні спільноти. Розходження соціальних типів культури простежується як у повсякденному житті (манерах, нормах, інтересах, мові), так і в духовних цінностях й ідеології. У зв'язку з цим виділяють найрізноманітніші субкультури. Скажімо, соціологи досліджують «культуру бідноти» і «культуру багатих». Нерідко принципом поділу культури служить розділення суспільства на столицю і провінцію. Субкультури також можуть відноситися до інститутів виробництва, утворення, керування тощо. Окрім того, субкультура, на нашу думку, включає також специфічні соціальні і духовні потреби, продукти творчості, способи залучення до духовних цінностей, особливості їх освоєння, стиль та спосіб життя. Отже, субкультура – це одне з базових понять культурології, система цінностей, установок, способів поведінки і життєвих стилів певної соціальної групи, яка відрізняється від пануючої, загальної, домінуючої в суспільстві культури, хоча і пов'язана з нею. В тому або іншому ступені знаходження кожна людина належить до якоїсь субкультури, хоча субкультури більшості людей не мають ні самоназви, ні системи символів, що позначають їхні межі. Припускається, що самоідентифікація і символіка з'являються лише разом із необхідністю швидко й ефективно відрізняти своїх від чужих. Субкультури характеризуються оперативністю і динамічністю реагування на широкий спектр змін соціально-культурного, політичного та економічного життя, а тому є важливою підсистемою забезпечення розвитку культури в умовах недостатньої визначеності її парадигм.  Суспільство задля своєї стабільності зацікавлене в особливому збалансуванні співвідношення консервативних субкультур як носіїв ядра культури і інноваційних[1] субкультур, і в разі потреби – у стимулюванні розвитку інноваційних субкультур для підтримки нових сфер і напрямків культурного життя, для випробування нових культурних моделей, експерименту. Виходячи із вищевикладеного загальнокультурні функції субкультур полягають: ·                   у забезпеченні цілісності культури; ·                   у формуванні нових можливостей її розвитку; ·                   у збагаченні загальнокультурного контексту, у тому числі соціального семіозису, культурного фонду як джерела можливого відлагодження нових культурних форм. Серед інших функцій, спільних для всіх субкультур, слід виділити: ·                   комунікативну (забезпечує спілкування всередині групи); ·                   компенсаторну (дозволяє забезпечити високу чи достатню ступінь самооцінки члена угрупування); ·                   охоронну (спрямовану на підтримку рівня ідентичності і захист своєї специфічності); ·                   солідаризаційну (забезпечує екзистенційну і соціальну підтримку членів групи). Кожна субкультура має свій специфічний профіль функцій, який забезпечує характер її взаємозв’язку і взаємовідносин з іншими субкультурами та базовою культурою, як і весь устрій її буття. Особливу увагу слід звернути на соціальну значущість розмежувань в оцінках будь-якої субкультури її членами та членами інших субкультур. Так, деякі субкультури, наприклад, злочинні, можуть цілком задовольняти своїх членів, але водночас бути надзвичайно небезпечними для суспільства. Слід підкреслити також, що впродовж свого життя, а в певні періоди – одночасно, людина включається в декілька субкультур, що забезпечує їй культурну багатогранність соціалізацій. Оскільки за певних обставин субкультура може культивувати зразки поведінки, що виступають антитезою домінуючій культурі, то субкультури тих груп, які, крім того, що відрізняються від домінуючих зразків культури,  ще й кидають їм виклик, називають контркультурами. Поняття  “контркультура”  сучасна культурологія використовує в двох смислах: 1) Для позначення соціально-культурних установок, що протистоять фундаментальним принципам, пануючим в конкретній культурі. Йдеться про ті субкультури, що вступають у конфлікт з загальноприйнятими нормами та цінностями суспільства. А це і злочинні групи, кримінальні субкультури[2], фашистські рухи. Такі субкультури мають певні стандарти поведінки та моральні норми, нерідко яскраво виражені, проте цілком протилежні загальноприйнятим нормам даного суспільства.[3] 2) Як відмова від соціальних цінностей, моральних норм та ідеалів, стандартів та стереотипів масової культури, що склалися в умовах сучасної техногенної культури, яка в свою чергу представляється  організованим насиллям  над особистістю, системою обмеження її творчого потенціалу.   Контркультура, що розуміється таким чином, ототожнюється з західною молодіжною субкультурою 60-х років, яка і  відобразила критичне ставлення до сучасної культури та заперечення її як  “культури батьків”. Отже, схильність до інноваціі i творчості, невизнання будь-яких авторитетів, з одного боку, підкреслена автономія i незалежність — з iншого, і породжують особливе явище, котре називають молодіжною субкультурою, з притаманними їй власними елементами культури (мовою (сленг), символікою (зовнішня атрибутика), традиціями, нормами та цінностями). Молодіжна субкультура з'явилася  в Америці і Західній Європі приблизно в 50 - 60-і роки XX ст. Раніше про молодіжну субкультуру і підлітків як про самостійне явище ніхто не говорив. Серед соціальних причин виникнення молодіжної субкультури на Заході, як правило, виділяють дві головні: - зростання доходів середнього класу й особливо його молодіжного прошарку в 50-і роки XX ст.; - поява нових засобів запису і поширення музичної культури (радіоприймачів, магнітофонів і т.п.)   Ще  одним фактором появи і ствердження молодіжної субкультури називають прискорення технічного прогресу. Кожне нове покоління техніки відкриває перед людством нові можливості, а це означає - будить до життя нові цілі, ідеали, чекання, стилі моди й орієнтири. Електрогітара, що витиснула дерев'яну гітару, стала не лише технологічною зміною. З нею настала нова епоха в молодіжній субкультурі, носієм якої виступило нове покоління молодих людей. Тільки в сфері комп'ютерів за останні 20 років нараховується кілька поколінь молодих фанатів, які розмовляють різними мовами, вірять у різні цілі і життєві пріоритети, і які володіють різними професійними і життєвими навичками. Прискорення технічного прогресу скоротило цикли змін технічної моди. Тільки 2-3 роки тримається мода на одне технологічне нововведення. Через короткий проміжок часу на зміну приходить нове захоплення. За подібним прогресом здатна погнатися тільки молодь. Та й сама молодь встигла розділитися на кілька поколінь. Наприклад, те що з'явилося наприкінці 60-х років як рух “хіпі” до середини 70-х років розділилося на “стару генерацію”, “систему” і “пацифістів”. У 80-і роки усі вони іменувалися “системою”, у якій знову стали виділятися “покоління”. Перше покоління, що склало ядро “системи”, іменувало себе просто “хіппі”, друге називається “хайрасті” (від англ. Hair - волосся). На зміну їм прийшли панки, яких замінили металісти, а пізніше з'явилися “люгери”. На межі XX і XXI ст. з’явилися інші напрями котркультури - байкерів, реперів тощо; їхні сутнісні характеристики та ідейні основи тісно пов’язані з періодом зародження та розвитку молодіжних контркультур Заходу. Таким чином, кожна нова хвиля не тільки зберігала минулі традиції, але і вносила культурні інновації, будувала з іншими “поколіннями” не завжди прості взаємини. При осмисленні молодіжних субкультур 60-х років XX ст. вчені помітили, що цінності та ідеали ліворадикальної молодіжної свідомості не зникли бесслідно, а були вплетені в сучасну західну культуру. Були висунуті здогади щодо культуротворчого заряду субкультур, уособлення в них нових орієнтацій, провісників культури майбутнього, прихованих можливостей перебудови культури та її удосконалення.  Дані дослідження викликали ряд запитань стосовно самого статусу субкультури як в побудові теорії культури, так і в філософській трактовці історії. Оскільки в реальності культурний процес породжує нові культурні епохи, які радикально відрізняються одна від одної, в культурі постійно відбуваються парадигмальні зрушення, то відповідь на питання, а що саме породжує ці глибинні перетворення культурфілософія дає лише одне - контркультура. Щодо реалій сучасного світу, то значенням контркультура володіють не окремі феномени, а вся сукупність субкультур. На  думку професора  Гуревича, зберігаючи і поновлюючи себе, субкультури разом з тим спровокували справжню ціннісну революцію. Отже, контркультура, яка постійно проявляє себе у вигляді механіму культурних новацій, а тому має величезний потенціал оновлення, виступає як сукупний ефект пошуку нового ціннісного ядра сучасної культури. 2.6 Діалог культур Діалог культур є однією з важливих форм культурної динаміки. В наш час неможливо віднайти жодної країни, народу або нації, які в тій чи іншій мірі не були залучені до системи міжнародних взаємозв’язків та не відчували б впливу інших культур. Поєднання універсального досвіду економічного, соціального і культурного розвитку з національними традиціями і особливостями – обов’язкова умова поступу кожної країни. Значущість діалогу культур і досягнення взаємопорозуміння зумовлена наступними чинниками: зміною системи міжнародних відносин після розпаду Радянського Союзу та виникненням (чи загостренням) багатьох загроз для поступу людства; інтернаціоналізацією світогосподарських зв’язків та культурного життя; зростанням культурних контактів та розвитком інтеграційних процесів; збільшенням ролі культури у формуванні інформаційного суспільства і збалансованого сталого розвитку. Діалог культур – сукупність безпосередніх відношень та зв’язків, які формуються між різними культурами, а також результатів, взаємовпливів культур та культурних запозичень. В широкому значенні діалог культур передбачає також сукупність опосередкованих впливів, оскільки в сучасному світі неможливо уявити взаємодію лише двох культур різних народів, характер якої б визначався спрямованістю культурних політик акторів міжнародних відносин і не враховував би роль загальних тенденцій соціокультурних процесів в регіоні та світі, діяльність міжнародних урядових і неурядових організацій в сфері культури. На відміну від економічної, політичної та культурної співпраці, діалог культур, на думку деяких культурологів, передбачає зміну культурних паттернів – форм соціальної організації, моделей поведінки, цінностних орієнтацій, форм культурної творчості та способу життя. Наведене твердження потребує деяких пояснень: по-перше, діалог культур розглядається в культурології не як одномоментний акт, а як тривалий історико-культурний процес взаємовпливів, а, по-друге, це багаторівневий процес, в якому задіяні різні соціальні спільноти, державні установи, міжнародні урядові та громадські організації, транснаціональні корпорації, фонди і окремі люди. Культурологі виокремлюють наступні рівні діалогу культур: ·                   особистісний, пов’язаний з формуванням або трансформацією людської особистості, свідомості і правил поведінки під впливом різних „зовнішніх” по відношенню до його звичайного культурного середовища традицій; ·                   етнічний, характерний для відношень між різними локальними соціальними спільнотами, часто в рамках єдиного соціуму; ·                   міжнаціональний, зв’язаний зі взаємодією різних державно-політичних утворень та їх політичних еліт; ·                   цивілізаційний, в основі якого складні механізми взаємовпливів принципово різних типів соціальності, систем цінностей, форм культуротворчості. В реальному житті діалог культур, як правило, відбувається на усіх зазначених рівнях одночасно, що ускладнює аналіз форм і механізмів соціокультурних впливів однієї культури на іншу. Для будь-якої національної культури знайомство з іншою культурою відкриває нові можливості для розвитку, оскільки дозволяє оцінити і запозичити нові, більш ефективні зразки культури, переосмислити власні культурні норми, художні цінності, технології, моральні і політичні ідеї. Діалог культур – це пізнання іншої культури за допомогою знання своєї, а своєї – через іншу шляхом інтерпретації і адаптації цих культур одна до одної в умовах смислового неспівпадіння більшої частини обох. Головним засобом цього процесу постає мова, знання якої є важливою передумовою розуміння іншої культури. Інша культура, як зазначав Ю. М. Лотман, це пам’ять, закодована конкретною мовою. „Мова – це код плюс історія”[4]. Отже, пізнання іншої культури потребує певних зусиль і здійснюється шляхом глибокого занурення у всю систему даної культури – в історію її розвитку, в елітарну і повсякденну культуру, звичаї та традиції. На особистісному та на міжетнічному рівнях діалог культур може проявлятися  у трьох формах: ·                   повного заперечення цінностей іншої культури; ·                   повного сприйняття цінностей і норм іншої культури; ·                   селективного, вибіркового сприйняття норм, цінностей та традицій іншої культури. Конкретна форма залежить перш за все від переконань та інтересів особистості, які визначають її орієнтації та прагнення. Прийнято вирізняти дві основні такі позиції особистості - конформізм і негативізм. Конформізм  (від лат. Conformis – подібний) – термін, що позначає соціально-психологічну та моральну орієнтацію особи, для якої характерні пасивне пристосовницьке прийняття готових стандартів у поведінці, оцінках, смаках та відмова від власної позиції на користь загальноприйнятих ідей, норм, правил. Конформіст не переймається історією нації, життєво важливими проблемами суспільства, а пристосовується до тих новацій, які чинять на нього вплив (чи то відвертий примус, чи то прихований вплив засобів масової інформації). Антиподом конформізму є негативізм (нонконформізм), який виявляється в критично-заперечній формі сприйняття певних цінностей і правил поведінки, несприйнятті будь-яких запозичень з іншої культури. В процесі взаємодії різних соціокультурних систем особлива роль належить інтелігенції та представникам політичних еліт, які, як правило, першими усвідомлюють значущість інновацій і свідомо, чи із міркувань престижу, запроваджують їх у своїй діяльності. Водночас спостерігається і інша тенденція, особливо в ісламських країнах, коли представники національної інтелігенції чинять всілякий супротив руйнації традицій, впровадженню ліберальних цінностей і західного стилю життя. Культурологи, вивчаючи процеси динаміки культури, дослідили  і дещо інше явище, коли представники найбільш розвинутої (або престижної чи панівної) культури переходять на позиції „малої” (або пригнобленої) культури, пропагують її  цінності та асоціюють себе з даною культурою. Подібні процеси позначають терміном „інверсія транскультурації” До інверсії транскультурації відносять і ті ситуації, коли представники творчої інтелігенції так званої панівної (або престижної) культури переймають духовно-естетичні цінності іншої культури, створюють художні твори на мові інших націй або етнічних меншин. В галузі російсько-українських відносин прикладом інверсії транскультурації є, наприклад, декілька україномовних віршів О. Кольцова, громадсько-політична діяльність та українська поезія М. Бердяєва (український та російський релігійний філософ, який вчився в Київському кадетському корпусі, Київському університеті та працював в Московському та Кембриджському університетах), дослідницька та перекладацька діяльність професора В. Державіна (1899 – 1964 рр.) та інших. Представниками „української школи” в польському романтизмі були С. Гощинський, Ю. Словацький, Б. Залеський, які активно використовували у своїй творчості образи і мотиви української історії. Масові міграції, інтенсивна взаємодія між носіями різних етнокультурних і релігійних традицій, розмивання вікових культурних бар’єрів, вплив на населення засобів масової комунікації призвели до появи маргінальних особистостей, маргінальних груп і, відповідно, маргінальної культури. Маргінальна культура – культура, яка знаходиться на межі різних культурних світів або перебуває в опозиції до культурної спільноти, що є автохтонною на даній території. Маргінальні процеси пов’язані, як правило, з міграцією або викликані перехідним станом, що переживає суспільство на певних етапах історичного розвитку, наприклад, під час модернізації, війн, релігійних і етнічних конфліктів. Маргінальна особистістьв належить одночасно до двох соціальних груп, не зливаючись із жодною з них. Зіткнення ціннісних настанов культур, яке відбувається в свідомості маргінальної особистості, є формою вияву конфлікту соціальних груп. Однією з причин поширення маргінального статусу особистості є процеси трудової та політичної міграції, а також процеси прискореної урбанізації в більшості країн світу. В культурній антропології, а в останній час і в культурології, для позначення процесу взаємовпливів культур використовують поняття „аккультрація”. Аккультрація – процес зміни матеріальної культури, звичаїв, норм і цінностей, який відбувається внаслідок взаємовпливів різних соціокультурних систем. Попервах, цим терміном позначали переважно процеси асиміляції, які відбувалися в племенах північно-американських індійців внаслідок зіткнення з культурою білих американців. В 50- 60 рр. ХХ ст. вивчення аккультурації було розширено на зміни традиційних культур під впливом західної цивілізації (процеси іспанізації, вестернізації, японізації та ін.). В наш час поняття „аккультурація” застосовують в широкому значенні, тобто для позначення будь-яких взаємовпливів культур, змін культурних патернів, синтезу культурних традицій. Діалог культур може відбуватися як в конструктивно-продуктивних, так і конфліктних формах. Культурний конфлікт – це критична стадія форм і способів взаємодій як між культурами, так і соціальними групами, особистостями, національними (етнічними) меншинами, як носіями культурної спадщини, яка спричинена неприйняттям або зіткненням цінностей, світоглядних настанов, традицій, способів життя, конфліктуючими сторонами. Форми і способи прояву конфліктів можуть бути різними – в діапазоні від психічного стану особистості до релігійних і громадянських війн. Культурні конфлікти, як правило, відрізняються особливою гостротою та безкомпромісністю. Засобом попередження культурних конфліктів є своєчасне вирішення суперечностей на перших стадіях його розгортання та формування недогматичної свідомості, для якої ідея культурного поліморфізму, тобто принципової багатозначності простору культури і неможливості визнання єдиного вірного культурного канону, буде  природною і очевидною. Розглядаючи діалог культур як процес спілкування, під час якого відбуваються їх взаємні трансформації, можна виділити три можливі його стратегії: ·                   домінування однієї культури над іншою; ·                   синтез культурних надбань та формування нової культури на фоні занепаду взаємодіючих культур; ·                   синтез культурних традицій зі збереженням взаємодіючих культур. Домінування однієї культури над іншою є досить поширеною стратегією, оскільки учасники діалогу культур, як правило, відіграють не однакову роль в світовому соціокультурному процесі. Деякі народи та нації досягли порівняно більш значних здобутків, мають високий динамізм у розвитку, займають вигідне географічне і геополітичне розташування, відповідне місце в системі міжнародного розподілу праці, світовій та регіональній політиці співпраці. Разом з тим, історія засвідчує, що цивілізаційне домінування одного народу над іншим не завжди означає культурне домінування (наприклад, взаємодія греків і римлян в межах Античності). В процесі діалогу культур прийнято виділяти культуру - донора, яка більше віддає, ніж запозичує, і культуру - реципієнта, яка запозичує інновації. Але такий поділ досить умовний і частіше приходиться зіткатися з ситуацією взаємовпливів, наслідки яких однаково важливі для культур, що залучені до спілкування. За часів, скажімо, колоніалізму, значна частина країн Африки була колонією Франції чи Португалії. Культури європейських країн, безумовно, можна оцінювати як культури – донори, які суттєво вплинули на подальший розвиток культур - реципієнтів. Разом з тим, в наш час відчутним є зворотній вплив, який простежується не лише в художній літературі (запозичення стилів, технік), але і в способі сприйняття світу, менталітеті (наприклад, суттєвий вплив на культуру Франції здійснюють вихідці з африканських країн, які декілька десятків років тому переселилися до метрополії та асимілювалися в ній; трудові мігранти та інші). Друга стратегія діалогу культур не є поширеною. Вона означає розчинення меж своєрідності культур, що вступили в діалог, і створення нової єдиної культури. Разом з тим, в історичній ретроспективі таких прикладів можна знайти досить багато. Наприклад, показовою є історія Булгарії: кочові племена булгар в VIII ст. з Приазов’я були витіснені іншим тюркомовними племенами хазар. Хазари покорили задунайських слов’ян, засвоїли їх культуру, мову і сформували слов’янсько - тюркську державу, яку очолив хан Аспарух. Тюркомовний етнос став слов’янським етносом зі своєрідною культурою і традиціями. Слов’янське населення на території України теж збиралося з різних країв первісної Славії і несло різні історико-культурні традиції (дуліби, волиняни, поляни, діверці, дреговичи, улічі та інші). Третя стратегія діалогу культур передбачає взаємозбагачення і синтез культур, за якого межи своєрідності не знищуються, а сприяють розвиткові культурної спадщини. Ця стратегія вважається найбільш ефективною в наш час. Вона знайшла відображення в керівних документах Організації Об’єднаних Націй, ЮНЕСКО, Європейського Союзу. Значущість проблем взаємозбагачення культур при збереженні своєрідності кожної з національних (етнічних) культур, а також розуміння суперечливості процесів глобалізації та їх наслідків, змусили Організацію Об’єднаних Націй  оголосити 2001 рік роком діалогу культур. Спроби розмежувати культурні надбання народів та цивілізацій на „вищі” та „нижчі”, на такі, що мають право на існування, й такі, що такого права не мають, відходять у небуття і засуджуються світовою спільнотою. Діалог культур і народів, як і вся система сучасних міжнародних відносин, переживає важливий етап у своєму розвитку, викликаний докорінною зміною умов існування цивілізації. Суперечливість і неоднозначність процесів у світі проявляється в поєднанні тенденцій глобалізації та регіоналізації, інтеграції та диференціації, універсалізації та партикуляризації, наслідки яких для країн з різним рівнем розвитку  неоднакові. Глобалізація взаємозв’язків містить у собі великі можливості для модернізації країн, що розвиваються, але вона спроможна загострити існуючі конфлікти між державами, релігійними конфесіями і т. п.. З культурологічної точки зору зазначені процеси можуть бути проаналізовані на прикладі діалектичного взаємозв’язку двох тенденцій в  розвитку культурних процесів: тенденції до уніфікації культур і тенденції до усвідомлення та збереження культурної самобутності народів. Глобалізація сприяє поширенню по всій планеті єдиних, спільних для всього людства технологій, ідей, ціннісних орієнтацій, способу життя, поведінки тощо. Політична глобалізація забезпечує поширення в усьому світі таких політичних цінностей, як поділ влади, парламентаризм, політичний плюралізм, багатопартійність, пошанування міжнародного права, пріоритет прав людини та багатьох інших. Глобалізація розвивається асиметрично, тобто з неоднаковою швидкістю і глибиною в різних регіонах і країнах, має досить складний і суперечливий характер та наслідки. Багато країн сучасного світу відчувають посилений вплив на свою культуру західного способу життя та масової культури, що спричиняє невдоволення і критику широких верств населення на адресу урядів своїх держав, які належним чином не здійснюють супротив вестернізації. Під вестернізацією розуміють процес зростання впливу культури і політики західних країн на життя сучасного людства. Враховуючи домінуючу позицію США в житті західної цивілізації та її політику щодо просування та захисту своїх інтересів в будь-якому куточку світу, вестернізацію, як правило, ототожнюють з „американізацією”, яка руйнує усталені, традиційні форми організації життя, активно впливає на зміну ціннісної орієнтації молоді. Вестернізація – суперечливий процес. Поширення раціонального господарювання, досвіду використання високих технологій, розвитку демократичних інститутів супроводжується також поширенням психології гедонізму і моралі „вседозволеності”, масової культури, яка ґрунтується на інших цінностях, ніж цінності національних культур. Поєднання зазначених факторів з активною зовнішньою політикою щодо захисту США своїх економічних інтересів різними способами спричиняє супротив країн „третього світу” (країн, що розвиваються), процесам модернізації суспільства за західним зразком. Місце України в діалозі між країнами визначається не лише її місцем в світовій економіці й політиці, але й станом наукового і культурного потенціалу, матеріальним добробутом населення і особливостями національних рис українського народу. Залучення України до глобальних та регіональних інтеграційних процесів відбивається на соціокультурних процесах. Євроінтеграційна стратегія держави має ґрунтуватися на діалектичному поєднанні тенденції до уніфікації культур на засадах європейських цінностей з не менш потужною культурною політикою щодо збереження та розвитку національної культурної самобутності. Україна багатонаціональна країна, в якій мирно співіснують, розвиваються і доповнюють одна одну культури різних етносів, представників різних регіональних конфесій, об’єднаних навколо ідеї соборності України і сприяючих її зміцненню. Термін „соборність” у загальному розумінні означає єднання людей на основі толерантності, свободи, демократії, віротерпимості й культури в широкому розумінні цього слова. Соборність України має кілька вимірів: соборність її землі, державності, правової, політичної і громадянської культури, духовності і таке інше. Про соборність України писали і мріяли Б. Хмельницький, Т. Шевченко, І. Франко, М. Грушевський та інші відомі діячі культури України, пам’ять про заповіти яких спонукає сьогодні українців до єднання навколо загальноукраїнських цінностей, ідеї піднесення нашої державності та зростання добробуту людей. Найважливішими факторами національного єднання і культурного збагачення є розвиток духовних засад соборності. Духовна соборність означає єднання людей на основі загальних цінностей та цілей життєдіяльності, толерантність та віротерпимість щодо представників інших конфесій, засудження релігійної ворожнечі та міжцерковної боротьби, проголошення й дотримання рівності культур національних меншин, боротьба за моральну чистоту душі людини, шанування і підтримання традицій українського народу. Духовна соборність, яка ґрунтується на національному менталітеті, усвідомленні загальнолюдських цінностей має спиратися на  поглиблення самосвідомості кожного українця та подолання негативних явищ в політичній та правовій культурі. Одним із дієвих засобів досягнення соборності і напрямком її зміцнення є формування громадянського суспільства та солідарної участі всіх верств населення в збереженні та розвитку культури. Важливе значення для збагачення культур різних народів має налагодження безпосереднього спілкування людей, формування позитивного ставлення до представників інших націй та подолання проявів ксенофобії, які суттєво псують дружні стосунки між народами. Під ксенофобією в широкому значенні цього терміна розуміють не лише хворобливо-негативне і недовірливе ставлення до представників інших націй і народів, але й несприйняття та заперечення інших цінностей, звичаїв, світосприйняття та способу життєдіяльності. Людина або соціальна група, яка просякнута ксенофобією, неадекватно сприймає дійсність, прагне замістити нав’язливі психологічна стани (побоювання, страх, тривогу) іншими почуттями, зокрема агресивним ставленням до інших. Ксенофобії, за певних умов, перероджуються в стійкі почуття відвертої ворожнечі щодо людей іншої національності (юдофобія, полякофобія, русофобія) і т. п. В умовах глобалізованого і взаємозалежного світу неприпустимі будь-які дії, які спонукають або підтримують переростання міжособистісної неприязні до рівня міжгрупових, або міжнародних конфліктів, демонстрації нетерпимості у вигляді вербальної чи фізичної агресії до мігрантів, переселенців, представників національних меншин. Універсалістська тенденція в сучасному світі веде до формування деякої культурної цілісності, яка складається з множини культурних світів. Для неї характерним є засвоєння досвіду інших культур, загальних, як правило ліберальних цінностей, та західного способу життя. На європейському континенті ці тенденції обумовлюють бурхливі процеси міграції, консолідації та європейської інтеграції. Разом з тим, ці процеси супроводжуються уніфікацією культурного життя, яка викликає обґрунтовані побоювання в багатьох регіонах світу та все зростаючий опір насадженню всезагальних стандартів, вестернізації національних культур[5]. Партикуляристська тенденція характеризує рух до уособлення, незалежного і своєрідного розвитку культур, збереження їх ідентичності. Хоча часи ізольованих локальних культур минули, в умовах інтенсивного культурного діалогу і взаємодії культур партикуляризм може відігравати позитивну роль щодо примусової уніфікації культурного життя. Одночасно перебільшена увага до традиційних форм життя, збереження існуючих зразків поведінки призводить до стагнації, руйнації стабільності у суспільстві та посиленню консервативної ідеології, фундаменталізму, ксенофобії. Обидві зазначені тенденції присутні в сучасному світі і щодалі їх протистояння загострюється як на мікрорівні, так і на макрорівні (в рамках взаємодії світових цивілізацій). Однією з важливих проблем культурологічних досліджень залишається діалог між Заходом і Сходом, між західною цивілізацією і незахідними. Особливої гостроти як в теоретичному, так і в практичному плані набуває проблема культурної універсалізації, яка є наслідком ускладнення  міжкультурних і цивілізаційних зв’язків, поширення креативного діалогу різних культурних традицій. Поряд з таким баченням світу існує і інше, яке абсолютизує відмінності цивілізацій і виключає можливості мирного вирішення конфліктів. На думку американського дослідника С. Хантінгтона „Лінії розлому між цивілізаціями – це є лінії майбутніх фронтів”. С. Хантінгтон вважає, що головний конфлікт епохи полягає в протистоянні сучасності і традиційності. Під впливом процесів глобалізації і економічної модернізації зменшується роль нації-держави як джерела ідентифікації, а все більшу роль відіграють цивілізаційні відмінності – історія, культурні традиції, релігія. Ці відмінності, на думку аналітика, більш фундаментальні, ніж відмінності в політичних ідеологіях і режимах. Все більшу роль починає відігравати фундаменталізм у вигляді ісламістських рухів, які орієнтовані на консервацію (або відновлення) архаїчних культурних та релігійних норм, підживлюють ксенофобію. В останніх публікаціях позиція автора дещо пом’якшена, оскільки не всі аналітики згодні з тлумаченням діалогу цивілізацій як поглиблення пропасті між ними, приниження ролі держав в міжнародній політиці. Одним з шляхів пом’якшення конфліктності, на думку С. Хантінгтона, може бути зміна парадигми взаємодії та врахування в міжнародних відносинах культурної самобутності народів Сходу. Євроатлантична інтеграція, яка є найбільш могутньою і визначальною, має засвоїти цінності інших культур. Художня творчість виявилась в цьому питання більш чутливою – в європейських країнах відчутна тенденція до запозичення художніх цінностей Сходу. Якщо модерн характеризувався євроцентристськими інтенціями, то основним принципом пояснення культури постмодерна є плюралізм. Нечувані можливості, які відкривають досягнення сучасної науки і техніки, потребують нового рівня  духовного, морального розвитку людини, розуміння нею своєї відповідальності за те, яким цілям служитимуть ці досягнення, якими будуть безпосередні та віддалені наслідки їхнього використання для людства. Культурна політика стає об’єктивно необхідною складовою сучасного соціокультурного процесу, елементом його рефлективності, зворотного зв’язку, самоконтролю як засобів збереження сталого поступу на засадах гуманістичної спрямованості розвитку людства. Засади сучасного розуміння культурної політики були започатковані на міжнародних форумах під егідою ЮНЕСКО, в документах інших міжнародних форумів. Серед них: Хартія „Про культуру” Ради Європи (прийнята на конференції 1997 р.), „Декларація конференції міністрів культури Руху неприєднання” (Колумбія, 1997 р.), „Висновок Панафриканської консультації з культурної політики для розвитку” (Того, 1998 р. ) та інші. Важливо наголосити на тому, що основоположні принципи культурної політики були сформульовані на Всесвітній конференції з політики в галузі культури, проведеній ЮНЕСКО у 1982 р. (м. Мехіко, Мексика) В „Декларації Мехіко” проголошені такі принципи: ·                   принцип культурного виміру розвитку людства; ·                   принцип єдності і різноманіття культури; ·                   принцип „культурної демократії”; ·                   міжнародна культурна співпраця та інші.  Принцип культурного виміру розвитку людства наголошує на необхідністі врахування в будь-яких програмах розвитку людського суспільства – економічних, соціальних, політичних, науково-технічних – культурних аспектів, спрямованих на забезпечення розвитку та вдосконалення людини, задоволення її духовних запитів. Принцип єдності і різноманіття культури виходить з того, що культурні здобутки кожного народу є частиною світової спадщини і міжнародне співтовариство повинно вважати своїм обов’язком зберігати і захищати цю спадщину, сприяти її розвитку. Визнаючи рівність і значущість культур, „Декларація Мехіко” призвала зберігати культурну самобутність, але уникати іншої крайності в культурній політиці – культурної самоізоляції. В декларації було підкреслено, що самобутність народів оновлюється та збагачується внаслідок контактів із традиціями і цінностями інших народів. Культура – це діалог, обмін думками і досвідом, осягнення цінностей і традицій інших. На жаль доводиться констатувати, що і в сучасному світі існують автократичні та теократичні режими, які жорстоко контролюють культурні контакти (наприклад, Іран, Північна Корея, Туркменістан та інші). Основою принципу „культурної демократії” є розуміння того, що культура створюється суспільством і тому належить усьому суспільству, усі верства населення мають приймати широку участь як у виробленні культурних продуктів, так і в процесі прийняття рішень щодо питань культурної політики та користування культурними здобутками. В „Декларації Мехіко” наголошено на неприпустимість дискримінації в культурній сфері – культурна демократія несумісна зі спробами обмежити участь людей у створенні, поширенні й користуванні культурою на основі їхнього соціального становища й походження, статі, мови, релігійних і політичних переконань, приналежності до етнічних груп тощо. Міжнародні культурна співпраця як принцип культурної політики випливає з основних статей Статуту ООН. Вона повинна базуватися на повазі гідності та цінності кожної культури, на відмові від спроб встановлення будь-яких форм нерівності, підкорення або заміни однієї культури іншою. Важливо звернути увагу на те, що, проголошуючи основні принципи культурної співпраці, міжнародна спільнота виходила з широкого розуміння культури як сукупності яскраво виражених рис, духовних і матеріальних, інтелектуальних і емоційних, які характеризують суспільство або соціальну групу. В такому розумінні культура включає в себе, як підкреслено в Декларації Мехіко”, ”крім мистецтва і літератури., способи життя людини, основні права людини, системи цінностей, традиції і віри”[6]. Міжнародна культурна політика будь-якої країни має спиратися і захищати в першу чергу права людини, які закріплені в Загальній декларації прав людини. Остання була прийнята і проголошена Генеральною Асамблеєю Організації Об’єднаних Націй 10 грудня 1948 року), на основі визнання гідності, яка властива всім членам людської сім’ї, та рівних, невід’ємних прав основою свободи, справедливості і загального миру. Під егідою ЮНЕСКО в 1998 р. відбулася Стокгольмська міждержавна конференція, на якій було підтверджено основні принципи культурної політики та розглянуті проблеми, пов’язані з громадянськими конфліктами у деяких африканських та азіатських країнах, на Балканах і Кавказі. В прийнятому на конференції „Плані дій з культурної політики для розвитку” зазначається, що одним із джерел конфліктів є культурна нетерпимість, зіткнення людей на ґрунті відмінностей їхніх релігійних переконань, мов та національної належності. На конференції висунута пропозиція щодо заохочення до культури миру шляхом забезпечення збалансованого розвитку країн і регіонів, формування толерантного ставлення до носіїв іншої культури та підтримання міжкультурного діалогу.

2.7 Культура та цивілізація: проблеми взаємодії. На  буденному рівні свідомості поняття культура та цивілізація досить часто вживаються як синоніми. Однак в сучасній науці йдуть тривалі дискусії щодо змісту та трактування цих важливих категорій. Поняття “цивілізація” походить від лат. civilis - громадянський, державно-правовий та є сьогодні багатозначним. В сучасній гуманітаристиці найбільш поширеними є такі його трактування. Перше трактування сходить до просвітників, які ввели цей термін у XVIII ст. для позначення високорозвиненого в культурному відношенні суспільства, котре грунтується на державно-правових, розумних та справедливих началах. Таке суспільство протиставлялось просвітниками патріархальним родоплемінним відносинам як в прадавніх суспільствах, так і тих, які були відкриті європейськими мандрівниками у XVI-XVIII ст. на нових землях. При цьому розумінні “культура” та “цивілізація” не сприймаються як синоніми. За словами П.С.Гуревича “органіка культури протиставляється “мертвящему” техноцизму цивілізації”.  Друге трактування з’являється у XIX ст. та  пов’язується з іменем американського етнографа Л.Моргана, який в своїй книзі “Прадавнє суспільство” (1877) спробував створити власну періодизацію історії і розглядав цивілізацію як третю, завершальну стадію розвитку суспільства, котра йде за стадією дикості та варварства. Ця ідея була продовжена в роботі Ф.Енгельса “Походження сім’ї, приватної власності та держави” (1884), та співставлена з марксистською концепцією суспільно-економічних формацій (тут дикість та варварство відповідали первісно-общинному ладу, а цивілізація відносилась до суспільства в цілому). В свою чергу кожна з трьох стадій поділяється на нищу, середню та вищу, і в цивілізації такими ступенями виявляються рабство, кріпосництво та капіталізм.  Тобто тут терміном “цивілізація” позначається певна стадія соціокультурного розвитку людства. Ще одна парадигма - плюралізму окремих розрізнених цивілізацій - виникає на межі XIX-XX століть, коли поняття “цивілізація” починають вживати в множині та позначати регіональні та локальні типи культурних спільнот (М.Данилевський, О.Шпенглер, А.Тойнбі та інш.).  Наведені позиції засвідчують про складність розмежування культури та цивілізації і актуалізують проблему підвалин для такого розмежування. Особливу гостроту проблема взаємозв’язку культури та цивілізації.  отримала ще в філософських теоріях кінця XVIII - поч. XIX ст.  В роботах просвітників, романтиків, представників німецької класичної філософії неспівпадіння цілей цивілізації та культури усвідомлювалось як проблема, що має тенденцію до посилення та загострення. Висловлювалися ідеї про те, що, виграючи в процесі матеріально-економічного розвитку в якості роду, людина програє в якості індивіда. Посилення спеціалізації в сфері виробництва призводить до того, що індивіди, прагнучи досконалості своєї приватної справи, втрачають усвідомлення безпосередньої єдності з цілим, тобто опосередковано – з суспільством. Звідси робився висновок, що культура (і особливо мистецтво) дякуючи своїм вищим можливостям виявляється для сучасної людини чимось, що відійшло в минуле, - краса стала зміщуватися в область приватної проблематики. Про конфлікт цивілізації та культури писали романтики, правда в них це протистояння виражалось як конфлікт культури та мистецтва, оскільки на рубежі XVIII-XIX ст. поняття культури ототожнювалось з поняттям цивілізація, виступало його синонімом. Людина  платить високу ціну за спеціалізацію трудової діяльності, що є невід’мною рисою прогресу, Таким чином, вже на початку XIX ст. зі всією гостротою була поставлена проблема протистояння культури та цивілізації. При цьому цивілізація розумілась як корисливе споживацьке утворення, що помножує практичне відношення до людини як до функції, культура ж розглядалась в якості протилежного полюса. Духовно-культурна творчість не засіб, вона має ціль в самій собі, отже, культура за своєю природою безкорислива, споглядальна, назацікавлена, в чому і полягає її протистояння цивілізації. Відділення цілей цивілізації від цілей духовної культури знайшло пряме вираження в долі мистецтва.  Важливі ідеї стосовно причин протистояння культури та цівілізацій висунув О.Шпенглер (1880-1936), в роботі якого “Занепад Європи” символом долі культури та свідченням соціокультурних змін виступає мистецтво. Кожна культура має обмежене число можливостей свого вираження, вона з’являється, дозріває,  занепадає, і ніколи не відроджується. Епохальні цикли не мають між собою якого-небудь явного зв’язку; в їх історичному житті ціллю виявляється саме життя, а не його результат. Відношення між цивілізацією і культурою всередині кожного циклу виступають основною пружиною всіх історичних колізій та перетворень. Народження кожного циклу пов’язане з наявністю сильних продуктивних ідей, котрі епоха приймає як безумовні, в які вона вірить і які надають їй динаміки та життєвості. Поки ці цінності, тобто “душа” культури, життєдайні, епоха активно плодоносить, створює грандіозні твори в сфері мистецтва, літератури, філософії. “Початок кінця” кожного епохального циклу характеризується тим, що на зміну безкорисному ідеалу приходить корисливий інтерес, безкорисні пориви духу заміщуються прагматичною споживацькою свідомістю. Таким чином, кожна епоха, коли в ній вичерпується  віра в “початковий формуючий дух”, що споконвічно надавав сенсу та цінності цій епосі, “окреслює траєкторію” від культури до цивілізації.  Рух до стадії цивілізації, на думку Шпенглера, це доля кожної культури, і мистецтво на цьому етапі стає спортом. Стан європейської культури та мистецтва першої третини XX ст. свідчить про завершення деякого довгого та глобального циклу. Знаками цього завершення є: панування раціоналізму, практицизму, пересічної та “тверезомислячої” людини. Екзотичні запозичення (Схід, Азія) покликані замінити “недолік  долі і внутрішньої необхідності”. Епоха “розфокусована”, вона втратила відчуття цілей та балансує в пошуках свого призначення. В мистецтві панують напівсерйозність і сумнівна оригінальність, відбувається втомлююча гра мертвими формами, і таким чином зберігається ілюзія живого мистецтва. В умовах “децентрованих” художніх тенденцій небувало зростає елемент гри в мистецтві. Мистецтво та гра завжди були рядопокладеними поняттями, але в останній стадії цивілізації ігрова стихія виступає як самоціль. В цьому відношенні Шпенглер виявився передвісником багатьох тенденцій, що розвернулись в мистецтві та культурі  епохи постмодерну. Багато в чому схожі і ідеї Миколи Бердяєва (1874-1948), які він виклав в своїй роботі “Смисл історії”. Бердяєв виходить з ідеї, що спражній гуманізм і царство гуманності по своїй суті аристократичні. Те, з чим ми зтикаємося на поч. XX ст., а саме широка демократизація культури, розповсюдження культури в людські маси, входження мас в культуру, змінює весь устрій життя і робить неможливим “середньоаристократичне людське царство”. Найзгубнішою тенденцією, по Бердяєву, є апофеоз масових процесів, які заполонили сурогатами високу область творчо-аристократичного духу. Людина, як індивідуалізована істота, перестала бути темою мистецтва, вона “провалюється” в соціальні та космічні колективності. Відходить велике мистецтво минулого. Починається процес аналітичного роздроблення, здрібніння, з’являється футуристичне мистецтво, котре Бердяєв різко критикує і яке, на його думку, вже перестає бути формою людської творчості, є “демонстрацією процесу розкладу”. Такою ж неприйнятною видавалась Бердяєву творчість і Пікассо, і А. Білого, в якій він бачить руйнацію образу людини. Роздумуючи про тенденції, які приніс з собою ріст практицизму та раціоналізму в культурі, Бердяєв відмічає гірке почуття розчарування, болісну невідповідність того творчого підйому, з яким людина, повна сил та планів, увійшла в нову історію, і того творчого безсилля, з яким вона виходить з нової історії. Як і Шпенглер, Бердяєв вважає, що сучасна йому культура продовжує своє життя завдяки запозиченням минулого, процес актуалізації художнього спадку покликаний доповнити “недолік власної долі”, відсутність тих цілей, які епоха виношувала би сама. Відповідно до Бердяєва, намагання європейської культури “насититися” екзотикою Сходу, є не що іншим, як повстанням духу проти кінцевого переходу культури в цивілізацію. Звільнення особистості, котре цивілізація нібито повинна нести з собою, обертається смертю для особистої оригінальності. Особистісне начало розкривалось лише в культурі, але воля до могутності життя  знищує особистість – такий парадокс історії. Мистецтво і культура виявляються “музейними” – в цьому їх єдиний зв’язок з минулим. В рамках цивілізації починається культ життя поза його сенсом, оскільки нічого не уявляється  вже самоцінним, жодна мить життя, жодне переживання життя не мають глибини, “не залучені до вічності”. Кожна мить і переживання сучасної людини, по Бердяєву, є лише засіб для життєвих процесів, що прискорюються. Насолода життям та його комфортом – все це прагне до дурної безконечності, до перенасичення задоволеннями та насолодами, котрі несе цивілізація; все це звернено до “усепожираючого вампіра прийдешнього” і все це, в результаті, є передвісником згубних для духовної культури тенденцій. Проблема взаємовпливу культури та цивілізації XX ст. хвилювала і А. Швейцера (1875-1965), відомого франко-німецького мислителя. Початком любого повноцінного життя, на його думку, є непохитна відданість істині та відкрите слідування їй; велике завдання духу - створення світогляду. Прискорення соціальних процесів XX ст. спричинило поверховість та дурну безконечність в усьому. Пропаганда зайняла місце правди, а мистецтво в своїй більшості реалізує компенсаторну функцію, допомагаючи людині забутися, культивуючи ледарство, розваги, що вимагають мінімального духовного напруження. А. Швейцер акцентує увагу на важливій ознаці хвороби сучасного духу:  “Ясно одне, коли суспільство впливає на індивіда сильніше, ніж індивід на суспільство, починається деградація культури, бо в цьому випадку з необхідністю применшується вирішальна величина – духовні та етичні задатки людини. Відбувається деморалізація суспільства, і воно стає нездатним розуміти та вирішувати проблеми, які виникають перед ним” [4; 75], - пише він. Масові процеси, що розвернулися, відіграють роль сильного соціального пресингу, що помножує соціальні стереотипи і перетворює духовне та художнє життя в постійне відтворення деяких стійких формул. Відбувається розчинення індивідуального начала. Мистецтво (що є найяскравішим відображенням (показником, втіленням культури) ж здатне плодоносити лише тоді, коли в наявності опозиція художника по відношенню до суспільства. В випадку, коли суспільство починає впливати на індивіда сильніше, ніж індивід на суспільство, цей процес неминуче обертається кризою. Відомий англійський дослідник А. Тойнбі (1889-1975) поділяючи зазначені вище проблеми взаємодії культури та цивілізації, висунув і ряд нових ідей, серед яких особливий інтерес викликає розгляд відносин між цивілізацією та культурою, які вчений позначив як “продуктивна напруга”. З однієї сторони, цивілізація з її пануванням раціональних, споживацьких, корисливих начал є згубною для будь-якої творчості, але з іншої –  культура не здається без боротьби, творча особистість шукає нові способи дії на аудиторію, старається проторити нові шляхи до свого читача, глядача, слухача, шукає особливі способи художньої виразності, котрі відгукнулись би в сучасниках. А тому не дивно, що в XX ст. саме мистецтво, як ніколи раніше, характеризується інтенсивним розвитком мови, нових прийомів художнього впливу. Тойнбі схильний розглядати цивілізацію та культуру не як опозиційні начала, але як “сполучені посудини”, маючи на увазі те, що культура (і в першу чергу художня культура) шляхом генерування своїх нових можливостей здатна виявляти стимулюючий вплив на зміну соціального клімату. А.Тойнбі  виразив надію, що весь корпус технічних досягнень цивілізації може слугувати і цілям духовного оновлення. “Творча меншина” набуває більших, ніж раніше, можливостей заразити та захопити своїми ідеями “інертну більшість”. Розумне використання відкриттів  цивілізації дозволить більш гнучко і точно реагувати на “виклики” та “відповіді” цивілізації та культури. [3] Отже, цивілізація забезпечує соціально-організаційні й технологічні засоби функціонування та розвитку культури, а культура покладає цільові та ціннісні настанови цивілізації як її внутрішній елемент.  Цивілізація - це форма впорядкування культури та усього суспільного життя. Вступаючи в життя, кожний індивід застає і засвоює певний запас знань, вірувань, навичок, взірців мислення та поведінки, які не просто вироблені культурою й відбиті в певних символах, а й санкціоновані, закріплені, тиражовані цивілізацією. Таким чином, «цивілізація інституціоналізує культуру» [1; 89] 

Список літератури. 1.                Гатальська С.М. Філософія культури. - К.: Либідь, 2005. - 328 с. 2.                Культурологія. Навч. посібник / За ред.І.І.Тюрменко. – Київ: Центр навчальної літератури, 2004.- 368 с. - С. 46-51. 3.                Тойнби А. Постижение истории. М.: Прогресс, 1991. – 736 с. 4.                Швейцер А. Культура и етика. -  М.: Прогресс, 1973.- 343 с. 5.                Охарактеризуйте основні теоретичні позиції щодо взаємодії культури та цивілізації. Питання для роздумів та самоперевірки. 1.                Порівняйте зміст слова «культура» у висловах «сільськогосподарські культури», «культура горців», «будинок культури», «культура співу», «культурна людина», «все було культурно», «трипільська культура», «служитель культу», «філософія культури», «інститут культури», «культурні зв’язки». Що спільного є у всіх цих значеннях? В якому із  висловів, на вашу думку, слово «культура» вжито недоречно і чому?  2.                Що спільного у словах «культиватор», «колонія», «культ»? 3.                Проаналізуйте еволюцію розуміння поняття «культура» на прикладі ряду її визначень, від Арнольда (1869) до Бейлі (1999). 4.                Розтлумачте поняття артефакт. Що із переліченого нижче є артефактом: тінь людини, стежка, яблуко, яблуневий сад, сорт яблук «Кальвіль сніговий», українська мова, підручник з математики, долото, операційна система Windows XT, зачіска жінки, глечик, смітник, народні українські пісні, чиїсь фантазії, чиїсь галюцинації, чиєсь сновидіння. 5.                Чи тотожні поняття «природа» і «довкілля»? 6.                Чи існує на вашу думку вичерпне і несуперечливе тлумачення походження людини? Чи може воно бути переконливим для когось? Для всіх (загальноприйнятим)? Чи достатньо загального прийняття такої точки зору, щоб вважати її істинною? Чи можливо в цьому питанні з’ясувати істину? 7.                Чи вважаєте ви, що походження людини і походження культури — це один і той самий процес? 8.                Розтлумачте принцип актуалізму. 9.                Чим еволюційне вчення відрізняється від теїстичного? Чи обов’язково  еволюційне вчення має бути й атеїстичним? 10.           Охарактеризуйте еволюційних попередників людини архантропів та палеоантропів. Чи правильним є твердження, що еволюція знарядь зумовлює еволюцію тіла пралюдей? Додаткова література: Уайт Л. Избранное. Эволюция культуры / Пер. с англ. ― М.: «Российская политическая энциклопедия (РОСПЭН), 2004. ― 1064 с. (Серия «Культурология. ХХ век»). Вишняцкий Л.Б. Человек в лабиринте эволюции. ― М.: Издавтельство «Весь мир», 2004. ― 156 с. Бородай Ю.М. От фантазии к реальности (происхождение нравственности). ― М.: ИФРАН, 1994. ― 297 с. Поршнев Б. Ф. О начале человеческой истории (Проблемы палеопсихологии). ― М.: «Мысль», 1974. ― 487 с. со схем.

Тема 3. Інформаційно-семіотичне розуміння культури Ключові поняття Соціокультурна комунікація; соціокультурні процеси; засоби комунікації; інформація; культурна семантика; знак; предметне значення знаку; смислове значення знаку; експресивне значення знаку; знання; цінності; знакова система; семіотика; символ; мова культури; текст культури; інтерпретація та розуміння тексту. 3. 1. Формування інформаційно-семіотичного розуміння культури 3. 2. Соціокультурна комунікація та її типи 3. 3. Інформація та питання визначення її цінності 3.4. Семіотика як наука про знакові системи 3. 5. Типологія знаків 3. 6. Місце і роль символів в культурі 3. 7. Мова культури та її різновиди 3. 8. Розуміння та інтерпретація текстів культури · 3. 1. Формування інформаційно-семіотичного розуміння культури Серед значної кількості парадигм дослідження культури найбільш евристичними виявилися дві – адаптаціонізм та семіотичний підхід. Адаптаціонізм зосереджував увагу на механізмах реагування людей на зміни в навколишньому середовищі, формах та способах соціокультурної організації життєдіяльності людей. Семіотичний підхід до культурних феноменів акцентує увагу на дослідженні культури як форми вияву символічної активності людей, пов’язаної з виявленням внутрішніх структур організації культурного досвіду. Практика розгляду культури як організації знання, позначеного за допомогою знаків і символів, як не тільки світу артефактів, але й світу смислів, склалася в культурній антропології наприкінці 60-х років ХХ століття. Цей напрямок теоретичних досліджень пов’язують з працями відомих вчених, серед яких К. Леві-Стросс, М. Фуко, Ж. Лакан, Ж. Деррида та багато інших. Подальші дослідження виявили комунікативний характер культурних феноменів та дозволили встановити взаємопов’язаність двох стратегій досліджень в інформаційно-семіотичному розумінні культури. В наш час культура все більше розглядається з точки зору функціонування інформаційних процесів, таких, як комунікація, що здійснюється в знаковій формі. Інформаційно-семіотичне розуміння культури спирається на методологію структуралізму, зокрема – ідеї структурної лінгвістики, методологічний арсенал семіотики, культурної семантики, комунікативної філософії, комунікативної лінгвістики та інформатики. Існує декілька напрямків дослідження інформаційно-семіотичного виміру культури. Вони поєднані однією спільною метою – пояснити загальні принципи культурного упорядкування досвіду життєдіяльності людей, встановити універсальні способи внутрішньої організації будь-якої унікальної культури. Внутрішня організація предмета або явища визначається структурою, під якою розуміють сукупність істотних зв’язків між виділеними частинами цілого, що забезпечують його єдність. Отже, логічним було застосувати для аналізу проблем культури системно-структурний метод, який є основним в структуралізмі. Методологія структурного аналізу в 20-х роках ХХ століття застосовувалася до проблем лінгвістики. Структурна лінгвістика вивчала будову структур граматичних і синтаксичних моделей природних мов для виявлення в них інваріантних структур. Гуманітарний (антрологічний) структуралізм застосував цей метод до різноманітних феноменів культури (міфологічні уявлення, сімейні відносини, літературний текст, психічна діяльність людини і таке інше). Структуралісти попервах аналізували культурні порядки традиційних суспільств (тотемізм, ритуальні дії і так інше) як мови культури, прагнули віднайти в них ті елементи, що повторювалися. Мова постає як код, принцип впорядкування емпіричних фактів, в тому числі і вербальних. Завдяки поєднанню зусиль різних досліджень культурологічних напрямків склалися основні засади інформаційно-семіотичного розуміння культури, які можна висловити за допомогою наступних стверджень: ·                   культуру можна уявити як сукупність знаків і текстів; ·                   знак має предметне і смислове значення (смисл), а кожен феномен культури має семіотичний (знаковий) та семантичний (смисловий) вимір; ·                   культура в цілому, і кожна її окрема галузь, має власну мову (сукупність знаків та правил їх поєднання та розуміння); ·                   смисли культури як ідеаціональні конструкти формуються індивідами і колективами в процесі засвоєння дійсності і комунікації з навколишнім середовищем; ·                   обмін інформацією між суб’єктами соціокультурної комунікації здійснюється за допомогою прийнятих в даній культурі знакових систем (мов) і певних правил їх використання та інші. Будь-яке спрощення інформаційно-семіотичного розуміння культури не сприяє формуванню правильних уявлень, разом з тим складність зазначених проблем та їх багатотривалий характер потребує виокремлення та вивчення вузлових понять теорії в їх змістовному зв’язку. Якщо йти від одиничного до загального, то можлива така схема їх вивчення: знак – символ – знакова система – мова – культури – текст як послідовність знаків – розуміння та інтерпретація текстів культури – комунікативний вимір культури. Разом з тим, розуміння культури як сукупності інформаційних процесів в межах соціокультурної комунікації,  які здійснюються  в знаково-символічній формі, вимагає в першу чергу розглянути загальні питання соціокультурної комунікації, а вже потім – семіотичній вимір культурних феноменів. · 3. 2. Соціокультурна комунікація та її типи Одним з базових механізмів існування і розвитку суспільства, який забезпечує можливість формування соціальних зв’язків, управління спільною життєдіяльністю людей, накопичення та трансляцію досвіду є соціокультурна комунікація. Соціокультурна комунікація (лат. Communico – повідомлення, зв’язок, спілкування) – процес взаємодії між суб’єктами соціокультурної діяльності (індивідами, групами, організаціями, націями, етносами і т.п.) з метою обміну інформацією, який здійснюється за посередництвом прийнятих в певній культурі знакових систем (мов),  прийомів і засобів їх використання. Слід зазначити, що сучасне розуміння комунікації як специфічної форми взаємодії людей ґрунтується на поєднанні діяльністного і власне семіотичного підходу до культури, що з методологічної точки зору є досить важливим. Комунікація – особливий тип людської діяльності,  поряд з діяльністю когнітивною (мисленнєвою), трудовою, ігровою та ін. Вона має цілеспрямований, активний характер, здійснюється під контролем свідомості учасників спілкування за певними законами і правилами, та у межах віками відпрацьованих моделей і усталених форм. Разом з тим, вона здійснюється за допомогою мови (природної чи спеціальної, штучно створеної). Як відомо, завдяки мисленнєвої і мовленнєвої діяльності, спілкуванню за допомогою природної мови, людина виокремилась зі світу тварин. Іноді у наукові літературі, не кажучи про побутове мовлення, спілкування ототожнюють з комунікацією. Але поняття „спілкування” є більш загальним, воно охоплює всі можливі типи процесів взаємодії: інформаційний (обмін інформацією), інтерактивний (зв’язки і впливи учасників) і перцептивний (сприйняття  органами чуттів). Комунікацію ж, як правило, пов’язують з інформаційним зв’язком, хоча термін „комунікація” можна вживати в широкому значенні, як синонім терміну „спілкування” з метою наголошення на процесах соціальної взаємодії. В аспекті знакових систем комунікація постає як процес, в якому учасники оперують значеннями за допомогою символічних повідомлень. Кожну соціальну дію можна розглядати як комунікативну, яка містить і виражає певну інформацію. Але, власне, комунікативними є лише ті дії, які спеціально орієнтовані на обмін інформацією або на трансляцію повідомлення. Роль комунікації в суспільстві визначається  її функціями, серед яких виділяють: інформаційну (обмін інформацією); координації взаємодії, пізнавальну (адекватне сприйняття і розуміння повідомлення), емотивну („обмін” емоціями та вплив на емоційний стан людей), спонукальну (заохочення до виконання певних дій), цінностно-нормативну (формування цінностей, норм та  їх корекція) та інші. В структурі комунікації будь-якого типу виокремлюють елементарні компоненти та засоби комунікації. До елементарних компонентів комунікації належать: ·                   адресант (автор); ·                   адресат; ·                   повідомлення; ·                   канал комунікації; ·                   інформаційний шум (порушення або деформації повідомлення); ·                   фільтри (соціокультурні, психічні, фізичні та інші обмеження); ·                   контекст і ситуація (місце, час комунікації, кількість учасників, офіційність чи неофіційність тощо). До засобів комунікації, належать коди (тобто система відповідностей між формою і значенням повідомлення). Знання коду є необхідною умовою передавання та розуміння інформації. Найважливішими засобами комунікації є: · засоби мовної системи (одиниці різних рівнів мови, категорії мови тощо), · паралінгвістичні засоби (міміка, жести, постава тіла, рухи, свідома організація простору спілкування) та · компоненти інших семіотичних систем (графіки, малюнки, позначення, які влиті у вербальне спілкування, кольори розфарбованого обличчя в  театральній виставі, форма  і колор одягу та інше). В комунікативному повідомленні засоби  мовного коду виступають в єдності, створюючи  синтезований смисл усіх використаних засобів. Найчастіше в соціокультурній комунікації застосовується природна мова, а в міжособистісному спілкуванні - мовлення (індивідуальний акт говоріння або письма, який має усну, писемну або друковану форму вияву). Засобом соціокультурної комунікації, є вся культура як системна сукупність різних культурних феноменів і процесів та кожний її феномен і процес окремо. Чому ? Будь-який культурний об’єкт чи процес з семантичної точки зору має символічні властивості і, в силу цього може бути розглянутий як культурний текст, що містить інформацію про власні атрибутивні ознаки,  функції, структурно-ієрархічний статус в системі. Безпосереднім носієм такої інформації є культурна форма (див. поняття культурної форми) відповідного об’єкта, а семантемами більш елементарного порядку – риси цієї форми. Для деяких культурних форм  семантична (смислова) функція є основною. Наприклад, вона є головною для природних і штучних мов, обрядів, ритуалів, церемоніальної і сигнальної поведінки, художніх образів). Для  інших головною функцією є утилітарна. Якісна специфіка соціокультурної комунікації, її моделі і засоби багато в чому залежать від типу  соціокультурних процесів. В культурології найбільш поширеною є типологізація за трьома ознаками (див. малюнок 1).

За характером суб’єктів комунікації

За рівнями протікання  комунікації

За участю чи не участю мови (мовного коду)

Типи соціокультурної комунікації

  sguirrel

	·   міжособистісна; ·   особистісно-групова; ·   міжгрупова; ·   міжкультурна та інші		·   комунікація на рівні повсякденної культури; ·   комунікація в спеціалізованих галузях соціокультурної практики (наукова, художня та інші); ·   комунікація в контексті трансляції культурного досвіду від спеціалізованого рівня до повсякденного		·   вербальна (словесна); ·   невербальна

  Мал. 1 Типологізація соціокультурної комунікації Бурхливий розвиток інформаційних процесів в  сучасному суспільстві призводить до ускладнення типологічної структури соціокультурної комунікації, появі нових типів та видів соціокультурних процесів. В залежності від типу соціокультурного устрою можна виокремити такі типи соціокультурної комунікації: авторитарно-канонічна (характерна для традиційного або „природньозакритого” суспільства), динамічно-конкурентна (характерна для західного або „відкритого” суспільства) та тоталітарно-бюрократична (характерна для „штучно-закритих” суспільств). Авторитарно-канонічна соціокультурна комунікація зорієнтована на постійне відновлення головних настанов архаїчної свідомості і побудована за принципом самоцітування, підтримання цілісності наявного міфологічного простору. Культурна інновація в ній можлива шляхом запозичення  або нав’язування культурних зразків іншої культури, яке відбувається під час агресії, завоювань та торгівельних контактів. Динамічно-конкурентна комунікація характерна для демократичних постіндустріальних суспільств. Для неї характерними є інноваційні процеси, швидкоплинність культурних стандартів поведінки, надзвичайно висока роль засобів масової інформації, принципова антиавторитарність культурного простору, конкуренція культурних зразків різних субкультур, плюралізм цінностних орієнтацій. Для тоталітарного суспільства соціокультурна комунікація таж є важливим механізмом регулювання соціальних зв’язків. Для неї характерним є надмірна ідеологізація інформації, постійне продукування та нав’язування  людям міфологій, жорсткий контроль з боку держави за інноваційними процесами в духовній сфері, обмеження діалогу між культурами та цензура  засобів масової інформації. В залежності від типів зв’язків між учасниками і плину спілкування виокремлюють три групи моделей комунікації (див. рис. 2). Ю. Лотман запропонував ще одну модель інформаційного процесу в культурі – автокомунікацію (1973 р., праця „Про дві моделі комунікації в системі культури). Особливістю цієї моделі є те, що рух інформації здійснюється в системі „Я – Я” і який веде: а) до зміни самої інформації (за рахунок привнесення додаткового або повного коду); б) зміни „Я” (трансформації знань чи свідомості суб’єкту). Механізм передачі інформації в каналі „Я – Я” може бути представлений як накладання формального додаткового коду на мовне повідомлення, яке надає тексту багатозначну семантику з асоціативним значенням.

Г. Лассвел К. – Е. Шеннон Ю. Лотман

В. Шрамм

Основні моделі комунікації

Лінійні моделі

Інтерактивні моделі

Трансакційні моделі

М. Бахтін Р. Барт

		* комунікація розглядається як лінійний, односкерований процес – від адресата до адресата; * основні компоненти: адресант, адресат, повідомлення, канал комунікації, інформаційний шум, контекст, код, засоби комунікації			* передбачається активні участь усіх учасників комунікації; * великої уваги набуває зворотній зв’язок; * комунікація розглядається як низка переривчастих актів				* комунікація як безперервний процес відправлення і отримання повідомлень комунікаторами; * моделі передбачають постійну інформаційну, психологічну і емоційну налаштованість комунікантів один на одного

  Рис. 2. Основні моделі комунікації В якості типового прикладу таких кодів Ю. Лотман наводить декілька поетичних творів, які відтворюють залежність яскравої та нестримної фантазії від одноманітних ритмів коливань човна („Сон на морі” Тютчева), ритмів залізної дороги („Почуття пісні” Глінки). Автокомунікацію дослідник вважав більш креативною формою інформаційного процесу, ніж лінійна комунікація. На його думку, якщо брати до уваги широкий соціокультурний контекст, можна виділити як культури, в рамках яких в якості типового діє лінійна модель, так і культури, орієнтовані на автокомунікацію (наприклад, антична культура). Суттєвий вплив на форми і динаміку комунікаційних процесів в суспільстві мають винаходи та відкриття, які продукують нові канали та форми накопичення та трансляції інформації (див. рис. 3). В наш час все більшу роль відіграють комп’ютерні технології спілкування, Інтернет, розвиток яких, з одного боку, змінює потужність інформаційних потоків та простір комунікації, а, з іншого, загострює деякі соціально-політичні правові та моральні проблеми.

Етапи розвитку засобів комунікації

>2 млн. р. до н.е.

»500 тис. р. до н. е.

н.е.

XVсторіччя

ХХ сторіччя

Австралопітеки

Homo Habilis (людина вміла)

Архантропи

Палеонтропи

Homo Sapiens (людина розумна)

Кроманьйонці,                                                           людина сучасного типу

Антропологічні типи людей

Дописемний період

Поява усної мови

»100 тис. р. до н. е.

»40 тис. р. до н. е.

Поява писемності

4-3 тис. р. до н. е.

Поява книгодруку

Поява кіно, радіо, телебачення, комп’ютерної техніки

Перехідна ланка

Пітекантропи, синантропи та інші

Неандертальці

  Рис. 3.  Порівняльна схема етапів розвитку засобів комунікації та еволюції антропологічних типів людей

· 3. 3. Інформація та питання визначення її цінності Чим більший обсяг інформації спроможний накопичити і використати живий організм, тим ефективніше вони можуть пристосуватися до навколишнього середовища. Ще в більшій мірі це твердження справедливе щодо суспільства, в якому культура функціонує як особливий тип інформаційних процесів, що забезпечують умови життєдіяльності людей, збереження та трансляцію культурного досвіду, соціалізацію та інкультрацію особистості. Термін „інформація” має декілька значень. До середини ХХ ст.. під інформацією (від лат. Information – роз’яснення, виклад) розуміли будь-які відомості, знання. В наш час, завдяки працям Н. Вінера, К. Шеннона, розвитку кібернетики та інформатики, як науки про індустрію інформації, під інформацією розуміють копію значущого для системи об’єкта, яка  створюється на основі його відображення, представлена в знаковій формі і призначена для використання в процесі управління. Таке визначення потребує пояснення. Саме поняття інформації передбачає наявність принаймні трьох об’єктів – джерела інформації, отримувача інформації та середовища, яке передає інформацію. Тобто інформація „в чистому” вигляді не може бути передана чи збережена. В якості джерела соціокультурної інформації постають не тільки поняття, концепції, думки, але й природні об’єкти та артефакти. Разом з тим потрібен суб’єкт, який добуде, „витягне” певні відомості про властивості об’єкта, оцінить їх і залучить в контур пізнання чи управління. Слід звернути особливу увагу на те, що інформація розглядається в функціональному плані, тобто через динаміку інформаційних процесів. Носієм інформації є повідомлення. Повідомлення – це закодований еквівалент події, зафіксований джерелом інформації і відображений за допомогою умовних фізичних символів (абетки) в формі їх певної послідовності. Інформаційні процеси спостерігаються на різних рівнях організації матерії. Не викликає сумніву твердження про те, що існують суттєві відмінності інформаційних процесів в суспільстві від обміну інформацією у тварин. Кожен студент в змозі назвати принаймні декілька відмінностей (застосування природної мови, застосування штучних мов, усвідомлений та цілеспрямований характер регулювання поведінки, застосувань знань, спирання на соціокультурний досвід попередників тощо). Виокремлюють три основних типи інформації: ·                   біологічну інформацію; ·                   машинну інформацію; ·                   соціальну інформацію; Соціальна інформація є вищим типом інформації, це - впорядковане відображення об’єктивної дійсності у формі знання, уявлення про природу і суспільство, яке позначене за допомогою мови та використовується для  виробництва, управління, художньої творчості, виховання і освіти та  в інших сферах життєдіяльності людей. Рух соціальної інформації здійснюється засобами комунікативних систем, серед яких мова, фольклор, музика, танок, зображувальне мистецтво та інші. Матеріальною формою є повідомлення і тексти культури (в широкому сенсі слова). З семіотичного погляду культуру в цілому можна розглядати як певний твір (в якому є штучні предмети, і соціальні взаємодії, духовні утворення), текстом якого є узагальнений результат відображення суспільною свідомістю соціальної інформації, виражений за допомогою відповідної мови, а контекстом якого є уся соціокультурна дійсність, соціокультурний досвід суспільства, нації чи етносу[7]. Аналіз соціальної інформації у формі повідомлення чи тексту передбачає розгляд трьох її аспектів: синтаксичного, семантичного і прагматичного. Синтаксичний аспект інформації характеризує внутрішні особливості образу певного об’єкта, його складність, організованість, мову, якою він виражений, точність, надійність, швидкість передачі повідомлень тощо. В семантичному аспекті дослідження інформації спрямоване на вирішення проблеми встановлення смислу (смислів) повідомлення, способів розуміння та інтерпретації, вивчення культурних форм , що містять смисли (предмети, ритуали, обряди, суспільні процеси, тексти), форм  репрезентації знання (наукові знання, буденні знання, навики, технології, художні образи, вірування та інше) тощо. Соціальна інформація завжди має певний смисл, тобто репрезентує важливі ознаки об’єкта, що відображений. Прагматичний аспект інформації характеризує її з точки зору цінності,  спроможності впливати на соціокультурну регуляцію. Та поведінку комунікаторів. Якщо в багатьох дисциплінах, які вивчають комунікативні процеси, наголос робиться на знаковий простір повідомлення, каналах зв’язку та моделях комунікації, то в культурології головна увага зосереджена на  встановленні змісту повідомлення та його цінностно-нормативного смислу. Логічно припустити, що виявлення змісту та значущості інформації пов’язане з її комплексною оцінкою: · з точки зору змістовно-символічної форми відтворення дійсності; · з точки зору урахування інтенцій (намірів) адресанта, автора повідомлення або тексту; · з точки зору її впливу на цінностно-нормативну орієнтацію отримувача інформації. Оцінка інформації з точки зору змістовно-символічної форми відтворення дійсності. Поставимо запитання: „Що складає зміст інформації (повідомлення)?” Найбільш вірогідна відповідь на нього буде така: „Зміст інформації складає знання”. Чи правильна  ця відповідь? Відповідь на це запитання залежить від смислу, в якому застосовано термін „знання”. Термін „знання” застосовують як для позначення певних вмінь, навичок людини, які ґрунтуються на обізнаності процедур та технології будь-що виробляти (повсякденно-побутові знання, знання технології), так і позначення особливої пізнавальної одиниці (гносеологічного таксону). Знання може бути раціональним або інтуїтивно-образним, вірогідним або достовірним, соціальним або персоніфіціруваним, а відповідь на поставлене запитання виявиться правильною. Разом з тим знання також можуть ідентифікуватися з пізнавальною значущою інформацією. Такий підхід особливо цікавий для культурології, оскільки знання розглядається як змістовно-символічна форма, що містить ціннісне відношення суб’єкта (людини, спільноти) до істини, обумовлене типами її встановлення та визнання. Визнання істини як ціннісний акт ґрунтується на об’єктивних веріфікаційних критеріях (всебічних концептуальних або практичних випробуваннях, експертизі і таке інше) і суб’єктивних підставах (оцінки інформації індивідом за схемою: вірно – невірно – маю сумнів). Вирізняють три основні змістовно-символічні форми відтворення дійсності: знання, гадка, віра. Знання – це така особлива форма духовного засвоєння результатів пізнання, яка  характеризується усвідомленням їх істинності (є об’єктивні і суб’єктивні підстави). Гадка є свідомим визнанням інформації (повідомлення) істиною, але для цього немає достатніх об’єктивних і суб’єктивних підстав, Гадкою є також висловлювання сумніву щодо істинності інформації. Підміна веріфікаційного критерію суб’єктивною впевненістю у безперечності пізнавального результату призводить до заміни знання на віру, яка є недостатньо обґрунтованою з точки зору об’єктивних підстав оцінки. Інформація може бути оцінена не лише за критерієм істинності – хибності (неістинності), а й за іншими ознаками. З точки зору урахування намірів адресанта повідомлення та оцінки її адресатом можна надати інформації певну характеристику, яка є підґрунтям для виділення наступних типів інформування: ·                   об’єктивно-правдиве інформування; ·                   дезінформування (інформація не відповідає дійсності; дезінформація може бути мотивованою або немотивованою); ·                   метаінформування (інформація містить обман, мотивовану брехню);

·                   псевдо інформування (інформація містить вже відомі адресанту знання); ·                   пара інформування (в інформації містяться приховані смисли, асоціативні натяки тощо) [3, с. 36 - 37]. Оцінка соціокультурної інформації безперечно передбачає виявлення її смислів та вивчення її впливу на цінністно-нормативну орієнтацію людини, ієрархію цінностей в суспільстві. В цьому відношенні інформація може бути диференційована і оцінена як: новаційна (поповнює знання про об’єкти, норми діяльності та цінності); орієнтаційна (формує критерії оцінок та соціальні пріоритети); стимулююча (орієнтована на мотиваційну сферу) та кореляційна (уточнює знання, корегує стимули, ціннісні орієнтації) [13, с. 196 - 197]. Культура в аксіологічному вимірі може бути визначена як регулятивно-нормативна система, найважливішими компонентами якої є цінності, норми, зразки та ідеали. Поняття „цінність” вперше визначене у філософії І. Канта, який визнавав її вищими принципом людської діяльності. В соціології цю категорію активно почав впроваджувати М. Вебер. Цінності – це специфічні соціальні визначення об’єктів навколишнього світу, які виявляють їх позитивні значення для людини і суспільства. Існують і інші визначення цього поняття. В основі ціннісного ставлення людини до світу лежить значущість. До цінностей належать життєзначущі предмети, природні утворення, продукти людської діяльності (матеріальні і духовні). Предметні цінності можуть бути виражені в поняттях, уявленнях або в емоційно-образній формі. Цінності виступають як форми утримання і закріплення споріднених смислів та правлять нам за життєві орієнтири. За критерієм значущості природні об’єкти та артефакти поділяються на такі, що мають позитивне значення (добре, красиве, істинне тощо), негативне значення (зле, потворне, хибне тощо) і ціннісно нейтральне. Серед базових життєвих цінностей можна виділити: благо, життя, добро, свобода, істина, мир, гуманність, здоров’я, мудрість, справедливість. Одночасно вони постають як критерії оцінок і як нерозгорнутий мотив діяльності, що визначає цілі і засоби діяльності. Найзагальнішими способом практичного втілення цінностей в людському бутті є обернення їх на норми, які виражені у формі вимог та приписів. Цінності укорінені в людському досвіді і не піддаються швидкій зміні. В більшій мірі піддаються впливам ціннісні орієнтації людей. Ціннісні орієнтації людей утворюють уявлення, знання, інтереси, мотиви, ідеали та правила, які інтерпретуються в позитивному ракурсі їх значення. В своїй сукупності вони утворюють систему. Система ціннісних орієнтацій укорінена у світогляді людини. Деякі компоненти її перетворюються на переконання, інші функціонують на рівні стереотипів мислення та практичної діяльності. В цій системі є й такі, що потребують постійного підтвердження або обґрунтування. Можлива ситуація, коли система ціннісних орієнтацій в цілому, або її окремі елементи потребують трансформації. За критерієм відповідності змісту комунікативного повідомлення  існуючій системі ціннісних орієнтацій людини, інформація може бути оцінена як · ціннісно позитивна, · ціннісно нейтральна або · ціннісно негативна. Разом з цим слід звернути увагу на те, що зміна компонентів ціннісної орієнтації людини („переоцінка цінностей”) відбувається під впливом, як правило, не одного повідомлення, а внаслідок дії багатьох чинників, що суттєво змінюють духовно-орієнтаційні підвалини свідомості. · 3. 4. Семіотика як наука про знакові системи Розгляд культури як знакової системи дозволяє вести мову про семіотичний вимір культури. Вивченням знаків в той чи інший спосіб займаються багато наук і дисциплін – філософія, логіка, лінгвістика, психологія та інші. Особливе місце серед них посідає семіотика. Семіотика (грец. Semion  – знак) – наукова дисципліна, яка вивчає створення, будову та функціонування різних знакових систем, в яких закріплюється та передається інформація. Будь-яке явище чи процес, розглянутий з точки зору їх знакового  втілення, можуть стати предметом аналізу цієї дисципліни. В полі зору семіотики знаходяться природні та штучні мови, усі види візуальних знакових систем та різноманітні системи сигналізації в природі і суспільстві. Семіотика відіграє помітну роль в методології гуманітарних наук. Основними поняттями цієї дисципліни є · знак, · знакова система, · символ, · мова, · текст. Не менше уваги в семіотиці приділяється закономірностям виникнення, будови і функціонування знакових систем, правилам встановлення значень повідомлень і текстів та правилам їх інтерпретації. Як наукова теорія семіотика склалася наприкінці ХІХ – початку ХХ століття, але деякі елементи семіотичного підходу до явищ містяться вже в філософських працях Аристотеля, стоїків, схоластів, логіко-математичних творах Г. Ляйбніца. На початку ХІХ ст. як самостійна галузь досліджень виникає філософія мови, фундатором якої був німецький філолог Вільгельм Гумбольт (1767 – 1835 рр.). Ідеї В. Гумбольта справили значний вплив на формування засадничих принципів лінгвістичного структуралізму, засновником якої вважають швейцарського мовознавця Фердінанда де Соссюра (1857 – 1913 рр.). Він дослідив мову як знакову систему, порівняв її з іншими феноменами культури та запропонував створити особливу науку – семіологію. Термін семіологія є майже тотожнім до терміну семіотика. Важливим доробком вченого було обґрунтування двох основних підходів до вивчення мови – синхронного (вивчення мови на певному історичному етапі) та діахронного (вивчення змін в мові в процесі її розвитку). Засновником семіотики вважається американський логік та математик Чарльз Пірс (1839 – 1914 рр.), який сформулював основні принципи семіотики та типологію знаків. Ідеї Ч. Пірса були розвинуті Чарльзом Моррісом (1901 – 1978 рр.), праця якого „Основи теорії знаків” (1938) стала першим систематизованим викладом семіотики. Прийнято виокремлювати теоретичну та гуманітарну семіотику. Теоретичну семіотику цікавлять насамперед логіко-математичні принципи побудови штучних мов. Гуманітарна семіотика вивчає конкретні знакові системи (семіотика архітектури, кіно, права тощо). Основними функціями знакових систем є функція передачі повідомлень, або позначання смислу та функція спілкування, тобто забезпечення розуміння смислу читачем (адресатом) та спонукання його до певних дій. У відповідності  до цього вирізняють три розділи семіотики: ·                   синтаксис (вивчає правила поєднання знаків у системах); ·                   семантику (вивчає правила приписування значень знакам і символам); ·                   прагматику (вивчає відношення людей до знакових систем. Напрямки сучасних семіотичних досліджень. В розвитку семіотики можна спостерігати два напрямки досліджень: логічний та лінгвістичний. Відповідно склалися дві семіотичні парадигми. Представники першої (М. Пірс, Ч. Морріс,  Т. Себеока та ін.) більше уваги приділяють семіотиці знака, його значенню, проблемам відношення знаку до адресату, а представники другої парадигми (послідовники Ф. де Сосююра та структуралісти) роблять акцент на дослідженнях сутності мови, специфіці знака як функції. Подальші семіотичні дослідження привели до того, що поняття „знак” відійшло дещо на другий план, а більша увага приділялася поняттю „текст”, який розглядають як інтегративний знак, або як послідовність знаків-висловлювань. В семіотиці розрізняють два рівня повідомлень: денотативний (фактичне повідомлення) та конототивний (додаткове соціокультурно обумовлене значення, символічне навантаження тексту). У відповідності до них і зараз відбуваються дискусії. Щодо ролі і місця зазначених рівнів в семіотиці відбуваються наукові дискусії. Представники лінгвістичної парадигми схильні досліджувати знакові системи з погляду фактичних повідомлень, без особливого врахування їх конототивних значень. Вони об’єдналися навколо такого напряму досліджень як  семіотика комунікації. Інші дослідники об’єднались навколо проблематики семіотики сігніфікації, їх цікавлять питання наповнення семіотичного базису повідомлення конкретним соціокультурним змістом. Найбільш відомим представником цього напряму є французький семіотик Ролан Барт (1915 – 1980 рр.). Оскільки вчені акцентували увагу не на передачі інформації, а на процесах продукування смислу, то це призвело до дослідження проблематики соціального безсвідомого, прихованих смислів в текстах. Відомий французький структураліст К. Леві-Стросс довів, що мистецтво і релігія теж мають природу, яка подібна до природи мови, а Р. Барт застосував структурно-семіотичний метод до аналізу масової культури, моди та художньої літератури. В центрі уваги дослідників логічно постала проблема  інтерпретації тексту. В наш час в семіології існує декілька окремих напрямків дослідження різних сфер життєдіяльності суспільства (політична семіологія, зоосеміотика, семіотика театру тощо). Особлива увага приділяється сфері міждисциплінарних досліджень – культурній семіотиці, яка вивчає культурні системи як ієрархію знакових систем. Вагомий внесок в розвиток семіотики зробили філософи Львівсько-Варшавської школи та російські вчені О. А. Потебня (1835 – 1891 рр.),               Л. С. Виготський (1891 – 1934 рр.), М. М. Бахтін (1895 – 1975 рр.), Ю. М. Лотман (1922 – 1993 рр.). О. А. Потебня розглядав семіотику як сферу етичної психології, підкреслював її особливу роль для гуманітарних наук. Ю. Лотман досліджував різні мови культури, процеси комунікації. Для позначення універсального семіотичного простору він запропонував поняття семіосфери. Семіосфера, на його думку, існує за певними закономірностями поєднання та функціонування значної кількості різнорідних знакових систем. · 3. 5. Типологія знаків Основною  одиницею будь-якої мови є знак. Знакову систему можна уявити як ланцюг знаків. Прикладом знаку є літера, а знакової системи – висловлювання, звичайна природна мова. Знак – матеріальний, чуттєво сприймає мий предмет (явище, подія), що в процесі спілкування людей виступає як представник якогось іншого предмету, властивості предмету, відношення між предметами, суб’єктивного утворення та використовується для отримання, збереження і передачі інформації. В комунікації знак виконує роль інтерсуб’єктивного  посередника, без якого неможливо передати інформацію, налагодити соціальну взаємодію в суспільстві та організувати будь-які види діяльності людей. Іншою властивістю знака є те, що він, будучи матеріальним об’єктом, використовується для позначення чогось іншого. Це твердження слід розуміти таким чином, що знак і певний предмет, який позначено цим знаком, згідно класичної концепції референції не є тотожніми. Наприклад, фотокартка студента А є певною копією цього студента. Копія, навіть довершена, не тотожна об’єкту копіювання і саме тому може розглядатися як певний знак. Цей знак буде виконувати роль медіатора (посередника) в спілкуванні між студентом А і батьками, яким він надіслав фотокартку. Якщо знак є посередником, представником  чогось іншого (існує правило, що знак не може позначати самого себе), то він має певне значення. Не існує знаків, які не мають значення, але значення знаків з плином часу можуть змінюватися. Щоб з’ясувати, яке значення має знак (фотокартка) для батьків студента і для самого студента, необхідно встановити типи значено знаку. Кожен знак має значення, тобто щось позначає. Розрізняють три основних типи значення знаку: предметне, смислове і експресивне. У якості предметного значення (денотату) виступає певний об’єкт, що позначається даним знаком. Під об’єктом розуміють окремі предмети, чи класи предметів, явища, процеси, властивості предметів та відношення між ними. Слід наголосити, що знаки, які вказують на один і той самий об’єкт, тобто такі, що мають однакове предметне значення, не обов’язково повинні мати однакове смислове значення. Смислове значення знаку (смисл) визначається як зміст знака, який засвоюється в процесі його розуміння. Зміст знаку складає сукупність суттєвих рис, властивостей, характеристик предмету, який позначається даним знаком. Знак обов’язково має смислове значення. В наш час предметне значення знаку позначають терміном „значення предмету”, а смислове значення – терміном „смисл”. Будь-яка інформація про предмет (про сукупність властивостей, ознак, які характеризують предмет), що містить у собі знак, є достатньою для  однозначного виділення певного предмета думки. Вирізняють власний смисл знаку (характеристика позначуваного предмета виражена в структурі знаку) і конвенціональний смисл (характеристика позначуваного предмету, яку конвенційно асоціює зі знаком деяка спільнота людей). Під експресивним значенням знаку (експресивний смисл) розуміють позначені за допомогою цього предмету почуття, емоції, бажання людини, яка застосовує його в спілкуванні. Знак обов’язково має смисл, але не кожен знак дійсно вказує на якийсь реально існуючий предмет. Наприклад, вирази) „круглий квадрат”, „людина, яка ніколи не робила помилок” не позначають реально існуючих предметів. Разом з тим, знаки, які позначають один і той самий предмет, можуть мати різні смислові значення. Наприклад, два імені „Т. Г. Шевченко” і „автор славетного твору „Кобзар” мають одне предметне значення – позначають одну й ту саму людину, але  їх смислове значення різне - перше вказує на ім’я людини, а друге на те, що Т. Г. Шевченко написав славетний твір. Таке явище в культурній семантиці називають полісемізмом. Для наукових досліджень полісемізм знаків не є бажаним, оскільки спричиняє проблеми непорозуміння між науковцями. В культурі полісемізм вважається доцільним і корисним явищем, оскільки збільшує евристичні можливості  спілкування і художньої творчості. Знаки, які входять до мов як засобу комунікації в соціумі, дістали назву знаків спілкування. Вони досить умовно поділяються на знаки природних мов та знаки штучних знакових систем. Знаки природних мов (окремі слова, граматично правильно побудовані висловлювання та інше) складаються із звукових, так і відповідних ним  рукописних, топографічних та інших знаків. Мовні знаки звичайно поділяють у відповідності з формою знаків на вербальні, жестові, іконічні, графічні, образні. Штучні мови переважно застосовують в науковому середовищі, де вони виконують роль засобу спілкування науковців та засобу отримання нової інформації про об’єкти, що досліджуються. До знаків штучних мов належать знаки кодування, знаки для моделювання (наприклад, криві лінії, фігури), знаки, за допомогою яких будуються формули тощо. Розуміння значення знаків спирається на поняття семіозиса. Семіозис – процес, в якому будь-що функціонує як знак. Інша назва семіозису – знаковий процес. Він має чотири основні компоненти: знаковий засіб (те, що виступає знаком), значення (те, на що вказує знак), інтерпретатор (той, хто сприймає знак), інтерпретант (реакція, поведінка того, хто сприймає знак). Велику роль в з’ясуванні значення знаку відіграють знання, інтуїція, психологічний стан інтерпретатора, та ситуація, в якій відбувається інтерпретація. У науковій літературі існують найрізноманітніші класифікації знаків. Вони поділяють знаки на прості й складні, мовні й немовні й таке інше. Одну з найперших класифікацій знаків зробив Ч. Пірс (1867 р.), який поділив їх на іконічні знаки, знаки-символи та знаки-індекси. Загальновизнаним є поділ знаків на мовні (які входять в деяку знакову систему) і немовні знаки. Серед немовних знаків виокремлюють: знаки-копії (репродукції, фотокартки, відбитки пальців тощо); знаки-ознаки (це знаки, які пов’язані з позначеними предметами так само як дії з їх причинами) та знаки символи. Знаки символи фізично ніяк не пов’язані з об’єктами, які вони позначають. За звичай вони містять наочний образ і  використовуються для  позначення вельми значущого змісту, часто-густо опосередкованого. Їх значення переважно встановлюються за умовною згодою (наприклад, зображення давньогрецької театральної маски є символом театрального мистецтва). Слід зазначити, що термін „символ” інколи застосовується в науці і в значенні знаку. Дещо інше розуміння символу існує в культурології та мистецтвознавстві. Про це йтиме мова в наступному параграфі. Сукупність знаків, упорядкованих за певними правилами, утворює знакову систему. Прикладом знаку є літера, а знакової системи – висловлювання або навіть уся вербальна мова. Важливими ознаками знакової системи є сукупність знаків і структура (сукупність зв’язків, взаємовідношень між знаками). Інформаційні можливості знакової системи значно ширші, ніж можливості окремих її елементів. Все залежить від комбінації поєднання знаків в певному повідомленні. Одна з можливих схем класифікації системи знаків позначена на рис. 4  [1. с. 54]. В культурології існують і дещо інші типології. Їх існування пояснюється принаймні двома причинами: по-перше, незважаючи на досить інтенсивні дослідження знакових засобів різними науковими дисциплінами задача побудови синтетичної концепції знаків ще не вирішена, а  по-друге, в семіотиці культури будь-які культурні об’єкти (предмети, ідеї, міфи, церемонії і таке інше) розглядають як тексти (послідовність знаків) або навіть як окремий знак-символ. Отже постає питання про різні рівні мови, в яких функціонує знак. Для позначення різноманітних знакових засобів, які використовують в культурі, використовують поняття семіотичного поля. В його складі деякі

Система знаків

Образні

Конвенційні

Натуральні

Живопис, музика, тексти, танці

Сліди звірів, зірки на небі, колекції мінералів і таке інше

Природні мови

Формалізовані мови

Системи запису

Усна мова Запис за допомогою письма та інше

Алгоритмічні Спеціалізовані (математика, логіка, інші штучні мови (есперанто та інші)

Нотний запис, шахова нотація і таке інше

  Рис. 4. Класифікація знакових систем культурологи (А.А. Радугін, А.С. Кармін) виокремлюють п’ять основних типів знаків й знакових систем: природні, функціональні, конвенціональні, вербальні (природні) мови і знакові системи запису [6, с. 33 - 37]. Такий поділ може спричинити певні труднощі в з’ясуванні ознак, на підставі яких він здійснений. Разом з тим, характеристика окремих груп (типів) знаків за такого підходу має певне евристичне значення, оскільки допомагає орієнтуватися в сучасній літературі про історію та теорію культури. Природні (натуральні) знаки – це знаки-ознаки, які завжди супроводжують людей. Вміння використовувати природні знаки для  орієнтування в навколишньому середовищі і спілкуванні сприяло розвитку первісної культури. До таких знаків належать відбитки слідів тварин, прикмети погоди, розташування зірок на небі тощо. Особливістю цих знаків є те, що існує тісний зв’язок між предметом (явищем), яке сприймається як знак, з іншим предметом або явищем, на який він вказує. Наприклад, дим є знаком вогню. Природні знаки  в поєднанні з іншими знаками використовують в мистецтві (декоративне мистецтво, мистецтво фотореалізму та т. п.). На думку А. С. Карміна, під функціональними слід розуміти знаки, які ґрунтуються на  функціональному зав’язку між предметами або предметом і певною дією. Вони вказують на інші предмети (процеси) лише в тому випадку, коли такий зв’язок виникає в процесі людської діяльності і пов’язаний зі способом застосування тієї чи іншої речі [6, с. 33 - 34]. Наприклад, ножиці можуть вказувати на процес відрізання, а одяг і спорядження військовослужбовця можуть вказувати на його належність до певного виду збройних сил. Елементи одягу та аксесуари людини можуть також вказувати на її соціальний статус, а застосування окулярів – на слабкість зору. До функціональних знаків належать також міміка, жести, взагалі поведінка людини. Конвенціональні знаки – це знаки, значення яких визначається не предметами (процесами) чи їх функціональними залежностями, а встановлюється за домовленістю між людьми. До них належать сигнали (наприклад, сигналізація за допомогою прапорців, навігаційні сигнали), індекси (наприклад, картографічні знаки, умовні позначки в схемах,  положення флюгеру), образи (наприклад, знаки – малюнки), звукові образи та символи (наприклад, герби, ордени і таке інше). До вербальних знакових систем належать природні мови, які складаються історично і утворюють основу культури тієї чи іншого народу, етносу. Вербальна система знаків поліструктурна, багаторівнева та розгалужена. Основною структурною одиницею природної мови є слово. В світі існує величезна кількість природних мов та їх діалектів. Вчені нараховують від 2500 до 5000. Виокремлюють також штучні, спеціально створені мови (мова математики, мова логіки тощо). Окрім того, культурологи виокремлюють і такі мови, які побудовані на системах образних знаків (мова музики, мова танцю і таке інші). До знакових систем запису інформації відноситься письмо (система запису природної мови), нотна запис, нотація в шахах та інші. Особливістю цих систем є те, що вони виникають на основі інших знакових систем (вербальної мови, мови танцю та інше) і є вторинними щодо них. Винахід систем запису інформації суттєво вплинув на характер процесів комунікації у суспільстві та на розвиток самих мов. · 3. 6. Місце і роль символів в культурі Поняття символу належить до складних. Його розуміння потребує певних зусиль як з точки зору з’ясування його сутності, так і погляду умов застосування в різних дисциплінах. Порівняємо застосування поняття „символ” в мистецтві і культурології. В мистецтві символ - це знакова форма предметно-чуттєвого буття художнього образу, яка містить у згорнутому вигляді багатоманітність ціннісних значень та естетичних символів. Символ є характеристикою художнього образу з точки зору його осмислення, вираження певної художньої ідеї. Символ, як універсальна категорія естетики, співвідноситься з категорією художнього образу, з одного боку, і  знаку – з іншого.  Існує майже класичне пояснення співвідношення символу, художнього образу і знаку: символ – це образ, взятий в аспекті своєї знаковості, і знак, якому притаманна багатозначність образу. Але і це твердження потребує пояснення. Символ репрезентує собою синтез умовної знаковості і безпосередньої образності, в якому ці два полюси  урівноважуються і перетворюються в нову якість. Отже, у символу є властивості образу і знаку. Образний символ містить алегорію свого змісту. Алегорія, як розгорнуте уподібнення, зображення далеких від реальності уявлень за допомогою образу, має однозначний і відділений від образу смисл. Тобто символ і алегорія не є тотожними. Символ потребує діалогової форми пізнання, оскільки його смисл існує у формі динамічної тенденції і залежить від комунікативної ситуації. В культурології під символом розуміють матеріальний або ідеаціональний  культурний об’єкт, який в процесі комунікації постає як знак, значення якого є конвенціональним аналогом значення іншого об’єкта. Таке визначення символу запропонував О. Г. Шейкін [7. с. 199]. В якості символів можуть поставати об’єкти реальної дійсності, тобто предмети, їх властивості, процеси і окремі дії. Навіть колір має символічне значення і  в певних комунікативних ситуаціях постає як символ. Наприклад, хліб і сіль є символом дружби і гостинності, покладання квітів до пам’ятника герою є символом вдячності, пам’яті та поваги, ритуальний танок може бути символом намірів, вдячності або висловлюванням прохання до божества, духу предків. Блакитний колір, наприклад, є символом надії, перспективи. В якості символів постають і ідеаціональні об’єкти. В українській міфології існує образ бога Перуна, який постає як творець земних урожаїв, покровитель хліборобства. Разом з тим він символізує собою справедливого і суворого месника, покровителя війська. Наведені приклади свідчать про складність самого поняття символу, його двоїстість, дихотимічний характер, з’ясувати який можливо у співставленні зі знаком. Символ має дві складові: ”зовнішню форму„ („мітка” або знак) і значення (інтерпретація знака індивідом або групою індивідів). Значення символу містить певний концептуальний зміст, цінності (позитивні або негативні) і почуття, які об’єднуються навколо інтерпретації. Сприйняття знаку полягає в усвідомленні його значення. В якості „зовнішньої форми” можуть поставати не тільки знаки, але й самі об’єкти. Звичайне розуміння знаку (згідно з референціальною концепцією знака) передбачає, що знак позначає дещо інше, те, чого немає  в знаках, як фізичних об’єктах. Тобто знак позначає якийсь об’єкт (денотат знаку) і разом з тим виражає смислове і експресивне значення. Але „міткою” символу може бути і певні об’єкти, які відсилають не до чогось іншого, а  до самих себе. Тобто, ці об’єкти в класичному розумінні не є знаками. Такими об’єктами можуть бути певні предмети, їх ознаки, форма, колір, звуки і навіть пауза в розмові. Кожен такий об’єкт має, образно кажучи, „первинне” значення або концептуальне, в якості якого постають його суттєві властивості, завдяки чому цей об’єкт і виокремлюють серед інших. Наприклад, годинник є приладом для відліку часу, його суттєва властивість полягає в спроможності здійснювати цю операцію і репрезентувати той чи інший відлік часу користувачу. Але значення символу пов’язують не цим концептуальним значенням предмету, а з його „вторинними”, додатковими, супутніми або конотативними значеннями. Наприклад, годинник, як окрема річ, може свідчити в одній ситуації про любов батька, який його подарував сину, в іншій ситуації - символізувати про  плинність часу, як суттєвий вимір буття. Годинник може мати значення як  історично-археологічної цінності, оскільки в певному сенсі виявляє технологію їх виготовлення. Годинник, особливо коштовний, також може свідчити про статус людини у суспільстві. На рівні певної спільноти той чи інший знак з плином часу накопичує значний обсяг додаткових смислів (конотацій), які  в силу їх актуальності для  конкретної ситуації комунікації поступово витісняють вихідне (парадигмальне) значення і стають суспільно визнаними. Цей шлях спільної згоди називають конвенцією. Таким чином, певний знак шляхом конвенції перетворюється в символ, який містить ланцюг смислів, в тому числі й абстрактних. Вважається, що знак стає символом і  функціонує як такий лише тоді, коли його застосування передбачає загальнозначущу реакцію не на сам об’єкт, а на похідні, надані йому значення. Узагальнюючи пояснення, підкреслимо основні властивості символів: ·  символ має знакову природу і йому притаманні властивості умовного знака; · принципова відмінність символу від знаку полягає в тому, що символ не передбачає прямої вказівки на об’єкт, який він позначає (денотат); · „зовнішня форма” символу може бути різною (форма знаку чи об’єкту); · смисл символу не наданий в завершальному вигляді, сукупність значень є не визначеною, але структурується в певний ланцюг; · смисл символів у різних народів та етносів може не співпадати, отже вимагає з’ясування традиційного співвіднесення форми і ланцюга значення; · як і знаки, символи мають інформативне, емоційне і експресивне навантаження; · символу властивий динамічний характер – його функціонування в різних комунікативних ситуаціях залежить від актуальності того чи іншого смислу. Розглянуті властивості символів обумовлюють складний характер процесу їх застосування під час  спілкування, оскільки гостро постає питання їх розуміння та інтерпретації. З одного боку, потрібно знати зовнішні форми репрезентації символів, з іншого – можливий спектр смислів символів в їх поєднанні, який традиційно закріплюється  в певній культурі. Інтерпретація смислу символу відбувається в певній ситуації, яка не виключає  застосування як загальнокультурних, так і символів  певної субкультури (етнічної, професійної, мовної і т. п.). Скажімо, міфологічний образ лісовика в різних регіонах України мав неоднакові назву: чугайстер в українських Карпатах, ночник – на Закарпатті, лісовик – в центральних і східних регіонах України. Щодо зовнішності лісовика, то він різним народам і навіть різним прошаркам населення бачився по-різному. У класичному мистецтві лісових богів зображували в людській подобі з вінком на голові й зеленою гілкою в руці. Іноді лісовик ототожнювався з чортом і мав відповідний вигляд. Таким чином, багатошарова смислова будова символу потребує складного процесу сприйняття, в якому задіяне раціональне мислення, інтуїція, асоціативне співвіднесення з іншими значеннями знаків. Типологізація символів може бути здійснена за такими ознаками: ·                   за способом відображення (звукові, графічні, пластичні та ін.); ·                   за галузями людської діяльності (політичні, економічні, правові, релігійні, наукові, символи мистецтва); ·                   за складністю структури (прості та складні); ·                   за рівнем конвенційної згоди (універсальні, символи окремої культури та символи субкультур) тощо. До „універсальних символів”, розуміючи усю умовність такої мовної конструкції, можна віднести політичні символи держав (гімни, прапор і таке інше), філософські ідеї-символи (наприклад, „філософський камінь”), символи основних релігій світу та інші. Важлива роль символів і символізації в культурі зумовила наявність різних підходів до їх розуміння (теологічне, раціональне, інтуітивістське тлумачення і таке інше). Слід зазначити, що у німецького філософа та історика культури Вільгельма Дільтея і Фрідріха Ніцше символізація постає як головний засіб культури, а філософ Ернст Кассирер (1874 – 1945 рр.) взагалі усі форми культури розглядає як ієрархію „символічних форм”, адекватну духовному світу людини. Таким чином, розуміння культури постає як світ символів, які  об’єднують різні плани буття в єдине ціле. Символ, як інваріантна організуюча структура, об’єднує культуру. Символічне – це глибинний вимір мови, своєрідний шифр, який надає перевагу процесу формування значень над власно комунікативною функцією. Структуралізм поставив питання про культуру як сукупність символічних систем і текстів, але концептуальне вирішення його ще попереду. Слід зазначити, що символи не слід пов’язувати лише із певними знаковими формами чи предметами. Комунікативна поведінка і культурно-встановлені зразки, або конфігурації, мають теж символічне зображення. Символ означає спеціальний виразний засіб комунікації, який заміщує собою або репрезентує соціальнозначущий реальний феномен. Таким чином, він має конвенціональну і комунікативну природу. Не існує природних зв’язків між символом і референтом – вони штучні, відносні і варіюються від культури до культури, від групи до групи. Скажімо, у світогляді європейських народів сніг традиційно був в опозиції із сонцем, теплом. Натомість у світогляді японців сніг є символом тепла і ніжності. Героїня одного середньовічного роману називає свого милого „сніжний світанок” і це звучить як визнання справжності кохання й відданості. Японці вважали кота злою істотою, яка володіє надприродною силою. Зовсім інше значення має символічне зображення кота в Китаї, де люди вірили, що він здатен проганяти злих духів. А давні єгиптяни вшановували богиню Баст в образі жінки з котячою головою. Атрибутом цієї богині була егіда а з головою кішки, яку вважали священною твариною. Знаки і символи використовуються у всіх сферах життєдіяльності: в сфері права – богиня правосуддя, у якої пов’язкою закриті очі, а в руці ваги (терези) – символ справедливості правосуддя; в економічній сфері – марка-ім’я, товарний знак. Марка-ім’я – це термін, знак, символ, малюнок або їх поєднання, які призначені для ідентифікації товару або послуг одного з агентів економічної діяльності (або групи) та диференціації їх від товарів і послуг конкурентів. Символічні зображення використовують і в товарних знаках, особливо в графічних образах (товарні знаки можуть бути словесні, графічні, об’ємні, звукові та  комбіновані). Графічний знак часто називають фірмовим.  Наприклад, компанія „Мерседес” як фірмовий знак  використовує фігуру, яка нагадує композицію з трьох трикутників, які певним чином перетинаються і вписані у коло. Деякі люди тлумачать цей символ як колесо, яке рухається (символ динамізму сучасної цивілізації), деякі вбачають символ Трійці – єдності Бога в трьох особах, а засновники компанії пояснюють його слоганом „пануюче становище у повітрі, на воді і на землі”, підкреслюючи тим самим якість продукції та сфери її застосування. Поширеною в культурі сучасного суспільства є і політична символіка, під якою розуміють різноманітні знаки, символи та їх системи, які відносяться до політичної сфери і є культурною пам’яттю певних соціальних груп і всього суспільства. Особливістю політичної символіки є те, що вона є однією з основних форм комунікації між владою і суспільством, засобом етнічної і національної ідентифікації, репрезентації народів і культур у міжнародному спілкуванні. Принагідно можна пригадати вислів, який приписують Конфуцію про те, що знаки і символи, а не слово і закон, керують світом. Розуміючи умовність цього судження, важливо наголосити на  значущості символіки в політичній культурі та різноманітності її функцій. Основне завдання політичних символів – пробуджувати певні почуття (патріотизму, любові до Батьківщини, гордості за націю, народ і таке інше) та спонукати до дії. Дослідники виокремлюють наступні функції політичної символіки: ·                    функція мобілізації; ·                    функція комунікації; ·                    функція соціалізації; ·                    функція створення понятійних структур; ·                    функція маніпулювання масовою свідомістю. Політична символіка – невід’ємна частина політичної культури і пов’язаною з нею комунікації зокрема. Для неї властиво вбирати в себе – синтезувати – різноманітні знаки з ієрархії знакових систем та  використовувати їх з політичною метою. Сукупність різних типів політичної символіки можна розглядати як певний „текст”, що організує політичний простір даного народу і репрезентує його історію, культуру, мислення та світосприйняття. Існує декілька варіантів класифікації політичної символіки. На думку О. Левцуна і Д. Місюрова, можна виокремити наступні її типи [10, с. 293]: ·              національно-державна символіка (прапор, герб, гімн і таке інше); ·              архітектурно-скульптурна символіка – будинки, споруди,  скульптурні пам’ятники, меморіали, присвячені історичним подіям (наприклад, Маріїнський палац у Києві, Московський Кремль, Білий дім у Вашингтоні, Китайська стіна; ·              відзнаки – особливі регалії у вищих осіб держави, форма одягу , ордени, медалі тощо; ·              ритуально-процесуальна символіка (інавгурація глави держави, проведення національних свят, засідання парламенту і таке інше); ·              умовно-графічна символіка, враховуючи геральдичні знаки (знаки влади, партійні символи, емблеми громадських і міжнародних організацій); ·              наочно-агітаційна символіка (плакати, гасла, прапори і таке інше); ·              політико-музична символіка (гімни, народні та революційні пісні і таке інше); ·              предметно-об’єктивна символіка (предмети або об’єкти, особливо значущі для даної національної спільноти – Софія Київська, Хрещатик, Дзвін свободи в  американців, Цар-гармата і Цар-дзвін в Росії, гора Афон і Акрополь у Греції, Рейхстаг та Бранденбурзькі ворота в Німеччині і таке інше); ·              люди – політичні символи (Богдан Хмельницький,  Іван Мазепа, Т. Г. Шевченко, президент США Лінкольн, В. І. Ленін і таке інше); ·              символи місця і часу, державні та адміністративні кордони, столиці, національні свята, назви вулиць, міст, країн; ·              політична мова (спеціальна термінологія або особливі мовні конструкції, що використовуються в політичній практиці), понятійна символіка (наприклад, „свобода”, „демократія”, „комунізм”, „націоналізм” та інші поняття, навколо яких створюється ідеологія або міфологія) тощо. До державних символів України належать: Державний Гімн, Державний Прапор і Державний Герб, котрі в лаконічній формі відображають духовні засади українського народу, символізують суверенітет його держави. Відповідно до Конституції України Держаний Прапор – стяг з двохрівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів. Великий Державний Герб в Україні ще не затверджено, але визначено, що він встановлюється з урахуванням Малого Державного Герба (Знак Княжої Держави Володимира Великого - Тризуб) та герба Війська Запорізького відповідним законом. Державним Гімном України є національний гімн на музику М. Вербицького із словами, які затверджена Законом України. Інтерпретація того чи іншого символу або сукупності символічних зображень на гербі, який має глибоке коріння, є справою не такою легкою. Існує більш ніж тридцять варіантів інтерпретації Тризуба. Найдавніший герб у світі має Королівство Данія. Але не тільки за цим критерієм він належить до рекордсменів. На ньому фігурують ведмідь, баран, дракон, лебідь, шість левів, кінь із вершником, кінська голова, 4 корони і 16 сердець. До державних символів можуть залучатися також інші знаки, емблеми і споруди. Наприклад, у відповідності до німецького законодавства до державних символів Федеративної республіки Німеччини віднесені: національний гімн, державний прапор і його кольори, державний герб, абревіатура федеральних установ, державна печатка, уніформа державних службовців, орден („За заслуги перед ФРН”, який має вісім ступенів), почесні знаки (медалі і хрести), назва держави і її столиці (Берлін), свята і пам’ятні дні, а також меморіальні пам’ятки загальнонаціонального значення. В більшості країн Європейського Союзу встановлена і ефективно діє сувора система відповідальності за незаконне носіння державних нагород та використання комерційними структурами державної символіки. У відповідної до  Указу Президента України „Про впорядкування геральдичної справив Україні” від 18 травня 2000 р. в Україні теж проводиться відповідна робота в цьому напрямку. Одним із перших кроків на цьому шляху стало створення Державного геральдичного реєстру України, який є повним і цілісним зібранням усіх знаків та символів, що функціонують у державі. Одним з найдавніших символів в культурі є Світове Дерево (або Дерево Життя), яке у різних народів світу, як вважають дослідники знаків та символів, уособлює модель всесвіту і людини. Воно також є посередником між світами - своєрідна дорога, міст, яким можна перейти до світу богів або в тотойбіччя. Із образом дерева – посередника між світами - пов’язаний і звичай саджати дерева чи кущі на могилах (в Україні – переважно калину). На думку Я. Музиченка, Дерево життя – це й дерево роду [4, с. 22 - 23]. Найпоширеніша схема зображення світового дерева – стовбур з  трьома гілочками. Образ світового дерева зображували на рушниках, писанках, скринях, посуді та оздобленні одягу. Символіка української культури розгалужена і сягає продавніх часів. Особливо шанованими були рослинні та тваринні символи: калиновий міст, зоря, місяць, калина, верба, кінь, риба, коза, бджоли тощо. Калиновий міст, наприклад, є символом єднання світів (реального і якогось іншого), по символічному мосту йдуть до нас сонце, весна, кохання. Найчастіше міст – символ весільний. По ньому хлопець (парубок) і дівчина переходять до нового періоду у своєму житті: стають молодим подружжям. Зоря в українському фольклорі – це символ дівчини, місяць – символ парубка. Слід зазначити, що в міфах багатьох народів зоря – це символ дружини, або сестри Сонця. Зоря, як відомо, сповістила світові про  народження Ісуса Христа. Вона з’явилась над вертепом у Віфлеємі, де народився спаситель, і вказувала шлях до нього трьом царям зі Сходу, волхвам і пастухам. Саме тому колядники ходять із семикутною або восьмикутною зорею, котра сяйвом і красою нагадує про віфлеємську зорю. Місяць – це символ жіноцтва, а також судженого. Білий камінь у фольклорі – символ центру світобудови й уособлення місяця. Білий камінь посеред води – це повний місяць у бездонних небесах. Місяць пов’язували з таємними знаннями. З місяцем пов’язане число дев’ять. За старовинною календарною системою кожен місяць року поділявся на три тижні, а кожен тиждень – на дев’ять днів. Звідси – число страв на святвечірньому столі і кількість полін для вогню, на якому господиня готує святкову їжу. Особливо шанованим рослинним символом українців є калина. Вона – знак життя, крові, вогню і смерті. Калина часто відіграє роль світового дерева. Зображення калини на емблемах збереглося в Україні й донині. Як і більшість символів вона може вказувати на різні, навіть протилежні стани і властивості: з одного боку калина символізує радість, з іншого – смуток, недолю. Калина є також уособленням України, дому, усього рідного. Важливим символом для українців є також верба. У давнину верба була священним деревом у слов’ян. Як особливе, священне дерево, верба тісно пов’язана з культом предків. На похоронах плакучими гілочками встеляли домівки. Як світове дерево, верба уособлює і життя, і смерть. Молода верба символізує життєву силу, плодючість, здоров’я, захищає від хвороб, стихійного лиха. У фольклорі стара верба асоціюється зі смертю, антисвітом і таке інше. Символом сили, чоловічої могутності і священним деревом бога-громовержця у слов’ян вважається дуб. Береза виступає як символ радості, щастя, а осика – смутку й розлуки (разом з тим вона є і оберегом від нечистої сили). Поширеними є і тваринні символи. У різних міфопоетичних традиціях тварини і птахи є обов’язковими елементами системи уявлень та ритуалів. Вони можуть бути божествами, героями, перетвореними людьми, їздовими істотами богів, тотемними предками. Риба, як і вода, символізує життя, очищення, здоров’я. У слов’янській міфології кінь, як і качка, асоціювався із сонцем. Коза у традиційній культурі багатьох народів символізує багатство, достаток, урожай і плодючість. А ще – воскресіння сил природи, завмерлих під час зими. Образ кози пов’язаний також із пошануванням померлих предків, адже душі покійних, як вважалося раніше, - це опікуни господарства і скотарства. Символічним є образ павука-ткача, який снує нитки-промінці. За давніми уявленнями, на Різдво заснувався світ. Тоді народилося сонце, і з вершечка світового дерева воно почало ткати свою золоту павутину. Прикладом відголосу такого вірування в Україні є „теремки” ц „павуки”, якими оздоблюють покуть на Різдво. „Павук” – це дванадцять смужок - гірлянд, зроблених із соломи. Соломинки в цих  гірляндах перемежовані барвистими смужками паперу.  „Павука” кріплять до стелі. „Теремок” – це кубики з соломи, які чіпляють один до одного за певною схемою і підвішують у центрі „павука”. Символом мудрості, працелюбності та ощадності в українців є бджола – „свята божа трудівниця”, а символом добра, щастя, весни – лелека (бусол, чорногуз). І досі широко побутує повір’я, згідно з яким у родині буде щастя, коли бусол зів’є гніздо на подвір’ї. Глибоко символічним є обереги, яких в українського народу існувало дуже багато. Вони уособлюють найрізноманітніші захисні сили від усілякої небезпеки: хвороб, нечистої сили,  стихійного лиха тощо. Найпоширенішими оберегами, до яких вдавалися в будь-якій ситуації, були тексти, предмети та дії з християнською символікою. Деякі обереги, хоча здебільшого в ритуальному значенні, збереглися й дотепер. Серед найбільш поширених слід зазначити писанку, рушник, хустку, обрядовий хліб, шапку, гребінь, пояс. Для християн писанка – знак воскресіння і вічного життя. Символіка писанкових мотивів широка: сонце – джерело світла, символ Христа; хрест – символ всесвіту, чотирьох сторін світу, чотирьох пір року, святий знак відкуплення, яким церква усе починає, благословляє й освячує; дерево життя – символ світобудови, образ божої мудрості; триріг – знак святого вогню і святої трійці; грабельки – символ дощу, що сходить із неба до землі і єднає небо і землю; гілка – символ родючості; пташка – символ єднання земного й небесного, охоронець душ предків; півень – сторож добра проти зла, символ світла; риба – символізує воду, життя і здоров’я; виноград – символ роду і таке інше. Велике символічне значення на Україні мають рушники – символи долі, дороги, захисту, поваги, подружньої вірності, гостинності, прощання. Рушник і хліб є символами єднання на весіллі. Хлібом-сіллю і досі зустрічають гостей. Під час проводів у військо чи далеку подорож кожна мати дарувала тканий або вишитий рушник своєму синові і зичила щасливої долі. Рушник був незамінною річчю в родильній обрядовості і на похоронах. Рушники, як обереги вішають над іконами, портретами родичів, дзеркалом і таке інше. Білий колір рушників, їхня вишивка теж мають глибоку символіку. Білий колір – знак чистоти, невинності, радості. Він пов’язаний з денним світом, а значить із життям. Однак білий колір пов’язаний і з образом смерті. Це стародавній колір жалоби. · 3. 7. Мова культури та її різновиди Проблема мови культури є фундаментальною не лише для науки, але й для буття людини в світі. Завдяки різним мовам культури людина пізнає світ, накопичує знання, залучається до комунікативних процесів. Мова культури є універсальною формою осмислення дійсності саме тому, що вона, синтезуючі різні аспекти життя людини - соціальні, культурно-історичні, психологічні, естетичні та інші, сприяє людині в засвоєнні цінностей, норм, уявлень та забезпечує її соціалізацію. Мови культури використовуються для побудови культурних схематизмів, які утворюють і підтримують порядок в певних класах соціально значущих ситуацій. Серед цих важливих для існування культури порядків слід відмітити такі, як рухи тіла, просторовість, інститути, способи пізнання, письмо та інші. Мовою культури в широкому розумінні цього поняття називають знаки, символи, тексти, культурні об’єкти, які дозволяють людям вступати в комунікаційні зв’язки між собою і орієнтуватися в просторі культури. Вивчення мови культури не обмежується лінгвістичною методологією. Кожен культурний об’єкт має семіотичний вимір і може розглядатися як певний символ. За своєю будовою мова є знаковою системою, яку утворює сукупність знаків та символів, стійка, інваріантна при будь-яких перетвореннях структура відношень між ними, а також певні правила поєднання елементів для утворення нових смислів та правила їх інтерпретації. Оскільки кожен культурний об’єкт, будь-то предмет, чи процес (ритуал, образ), чи то смислова конструкція, чи то знак або символ мають семантичний вимір і є носієм смислів, то його можна розглядати як елемент мови як знакової системи. Мова культури – це сукупність культурних об’єктів, якій притаманні інваріантні при будь-яких перетвореннях відношення та певні правила поєднання її елементів, смислоутворення та застосування в соціокультурній комунікації [8, с. 423]. В культурі використовують не лише вербальну і штучні мови. В якості особливих мов культури виступають: · акти людської поведінки, які  мають високу інформативну значущість; · спеціальні церемоніальні, ритуальні і образові ситуації; · особливі смислові конструкції, що містяться в філософських чи релігійних творах; · художні образи в мистецтві; смислові риси будь-яких продуктів матеріальної діяльності; · кінесіка (жести, рухи, міміка) тощо. Дослідження мови культури будь-якої соціально-історичної спільноти передбачає аналіз: - засобів виразності; - правил їх поєднання в тих чи інших текстах; - правил позначення смислу на мові; - правил інтерпретації та розуміння повідомлень. Мову культури вивчає багато дисциплін. Семіотика  акцентує увагу на знакових системах, культурна семантика вивчає мову культури як засіб закріплення та розуміння смислів. Особливе значення має і мовознавство (лінгвістика).

Уявлення про культуру в часи Київської Русі

Київська Русь була однією з найбільших територіально і розвинутих культурно держав середньовічної Європи. Ще в дохристиянські часи в Київській Русі складаються правові та моральні норми, існують розвинута політеїстична (вона ж язичницька, або поганська) релігія, писемність (спочатку так звані "черти" і "рези", що вирізьблювалися на дереві, а пізніше і стародавній слов'янський алфавіт - глаголиця). Наших предків здавна також цікавили і хвилювати питання сенсу і мети культурно-історичного процесу, закономірностей його розвитку, причинно-наслідкових відношень, місця людини у світі та народу в історії. Ці та інші проблеми діставали відображення в таких скарбницях культури, як міфологія, усна народна творчість. Культурний світогляд народу суттєво впливав на формування обрядів, ритуалів та традицій.

Починаючи з кінця X ст. в Київській Русі рефлексія над суто культурологічною проблематикою, як правило, проводилась у контексті утвердження християнської світоглядної позиції, християнських цінностей і загалом християнської картини світу. Духовний світ Русі широко збагачувався здобутками античної культури, своєрідним ретранслятором якої була Візантія. Слід зважати й на те, що Київська Русь мала розвинуті дипломатичні, династичні та торговельні зв'язки з багатьма регіонами, зокрема з народами Центральної та Західної Європи, Переднього Сходу, Південного Кавказу та Закавказзя, що об'єктивно сприяло розширенню культурного кругозору тодішніх східних слов'ян.

Розквіт києворуської культури в XI-XII ст. позначився не тільки розвитком архітектури, малярства, музики та прикладних мистецтв, ремесел тощо, а й поширенням освіти, наукових знань та заснуванням власної філософської традиції. Активно перекладалися писемні пам'ятки греко-римської та візантійської культури, такі, наприклад, як уривки з творів Платона, Арістотеля, праці богословів Григорія Богослова, Іоанна Златоуста, Іоанна Дамаскіна, "Шестиднев" Василія Великого, "Фізіолог" та ін. Популярним видом літератури були так звані апокрифи (неканонічні релігійні твори), в яких йшлося про життя Адама, Христа, святих. Розширювались географічні уявлення. Поряд з широковідомим підручником "Християнська топографія" александрійського купця Козьми Індикоплова, який у VI ст. відвідав і описав Африку та Аравійський півострів, набували поширення і місцеві географічні твори, - наприклад, "Ходіння Данила Мніха", в якому чернігівець описував свою подорож до Палестини. Ведуться літописи, в яких дістають історіографічне відображення найвизначніші полії. Це насамперед "Повість минулих літ", започаткована приблизно 1039 р. невідомим ченцем київського Печорського монастиря, продовжена Никоном Великим і остаточно впорядкована в 1112 р. Нестором-літописцем. Створювались літописи і при багатьох інших монастирях. Відомим є також написаний при дворі князя Данила та його наступників Галицько-Волинським літопис. Правові аспекти культури Київської Русі відображені в "Статуті Володимира Мономаха" та збірці норм давньоруського права "Руська правда '. На території Галицько-Волинської Русі церковні та світські правові норми регламентувалися так званою Кормчою книгою.

Особливо популярними в Київській Русі були різноманітні "повчання", "слова". "Словами" називалися за часів Київської Русі твори релігійно-повчального характеру, змістом яких був аналіз якого-небудь морально-світоглядного питання, осмислення історичної події або суспільної проблеми. Повчальні твори писав київський князь Володимир Мономах (1053-1125), най відомішим з них є "Повчання Володимира Мономаха своїм дітям". У першій частині цього твору князь говорить про цінності миру і любові, про небезпеку конфліктів і розбрату. В другій частині йдеться про обов'язки доброго господаря щодо ближніх і підданих. Надзвичайно важливо, що в той далекий від нас час, ше на початку XII ст., Володимир Мономах закликає ніколи і нікого не карати смертю: "Ні невинного, ні винного не вбивайте й не кажіть убивати". Володимир Мономах, безперечно, керується безпосередньо принципами євангельської моральної доктрини. Та його заклик і досі актуальний, адже Христова заповідь "Не вбий!" ще не стала повсюдно чинним принципом суспільного життя в сучасній культурі, хоча правова норма на заборону смертної кари поширюється все в більшій кількості держав. Третя частина "Повчання" містить розповіді князя про різні пригоди і небезпеки його власного життя. Крім Володимира Мономаха, славився своїми філософськими творами і волинський князь Володимир Василькович.

Одним з найпомітніших києворуських мислителів був Іларіон Київський, спочатку священик церкви на Берестові поблизу Києва, аз 1051 р. митрополит Київський. Митрополит Іларіон стоїть біля джерел філософської та власне культурологічної думки українського народу. Іларіону Київському належить такий визначний твір, як "Слово про Закон і Благодать". За традиціями того часу під "Законом" мався на увазі Старий заповіт, а під "Благодаттю" - Новий заповіт. Історіософська концепція цього мислителя виходить із розуміння культурної історії як універсальної, цілісної та провіденціальної за сутністю. Іларіон прагне усвідомити її сенс, тенденції, чинники розвитку. Автор висловлює цікаві філософсько-світоглядні ідеї щодо понять свободи та необхідності, старого (старозаповітного) і нового (євангельського) сенсу людського буття. Митрополит Іларіон намагається утвердити ідею рівності всіх народів і право власного народу на належне місце у всесвітній історії. У творі вперше в Київській Русі обґрунтовується ідея походження княжої влади від Бога та необхідність її спадкоємності. Зміст твору свідчить про неабияку обізнаність автора із здобутками візантійської, західноєвропейської та слов'янської теоретичної думки, любов до власної землі й народу, вболівання за них.

Надзвичайно прогресивну як для свого часу культурно-світоглядну позицію займав автор ще одного давньоруського "Слова" (або "Моління") - Данило Заточеник. Його твір, який містить низку політичних та суто життєвих порад новгородському князю Ярославу Володимировичу, пронизаний глибокими філософськими і суспільно-політичними ідеями. Обстоюючи пріоритет розуму над силою, знання над хоробрістю, мудрості над долею, Данило Заточеник звертається до авторитету Святого Письма та думок античних мислителів - Піфагора, Демократа, Арістотеля, Плутарха, Геродота та ін. Він звеличує духовність і стверджує самоцінність мудрої, мислячої людини.

Філософські, естетичні уявлення, важливі для культурологічного знання описання звичаїв та побуту часто трапляються в агіографічному жанрі - житіях святих. Слід сказати, що в Київській Русі з'являються перші свої мученики та святі - це вбиті рідним братом юні князі Борис і Гліб, засновник Києво-Печерського монастиря Антон ій Печерський та ін. До початку XIII ст. належить складення "Києво-Печерського патерика" - розповідей про найбільш відомих ченців Києво-Печерського монастиря.

Від XIV ст. в теоретичній думці наших предків особливе місце починають посідати питання, пов'язані з етнокультурним самоусвідомленням та концепціями етнічного походження.

Розвиток культуротворчих, суспільно-економічних, політичних процесів в Україні на початку ХІХ ст. Посилення колоніальної політики Російської імперії у зв’язку з територіальними поділами Польщі, ліквідацією Гетьманщини, знищенням Запорозької Січі. Спрямування сил української еліти з політичної діяльності на культурницьку. Паростки свіжих політичних ідей. Поглиблення кризи кріпацтва, рух за розвиток національної культури. «Історія Русів», її зміст і значення.

Творчість І. П. Котляревського та її значення. Виникнення таємних гуртків і товариств антиурядової спрямованості. Пробудження національної свідомості, інтересу до минулого свого народу. Українське коріння декабристського руху, Кирило-Мефодіївське товариство. Програмні документи Кирило-Мефодіївського товариства. Створення Харківського (1804) та Київського (1834) університетів. Видання наукових праць, збірок української народної творчості: «Харьковский демократ», «Украинский вестник», «Украинский журнал» і т. д. Творчість І. Квітки-Основ’яненка, П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки. Розвиток просвітницької філософії. Київська релігійно-філософська школа. Проблема віри і знання.

Прогресивна діяльність літератора, етнографа М. Максимовича, П. Куліша, М. Костомарова. Процес нагромадження українського етнографічного матеріалу.

Розвиток літератури, професійної музики, живопису, архітектури, театру.

Зарубіжні представники української культурології, поділяючи концепцію професора М.С.Грушевського, не відійшли від хронологічного принципу у висвітленні української культури. Так, Д.Антонович та І.Крип’якевич, поділивши її на матеріальну та духовну, виступали проти замкненості національної культури, визнаючи існування загальнолюдської світової культури. У той же час у ХХ ст., коли активізувалися рухи народів до національного самовизначення, здобула популярність лінгвістична теорія, авторами якої вважаються М.С.Грушевський та І.І.Огієнко. Абсолютизуючи роль національної мови, вони вважали її єдиним провідним фактором збереження, утвердження й виживання національної спільноти, що є консолідуючою силою єднання нації не лише в самій країні, а й за рубежем. Так, І.І.Огієнко висунув ідею “рідномовної політики”, в основу якої було покладено положення про державну мову провідної нації, про вільний розвиток культур національних меншин, про єдність материнської культури з культурою еміграції через сприяння розвитку соборної літературної мови і через широке застосування її урядовими й освітніми закладами, у тому числі й церквою. Релігійна концепція української культурології також була представлена греко-католицьким митрополитом Андрієм Шептицьким (1861–1944), передбачала інкорпорацію української культури у західну через включення православних віруючих у греко-католицьку церкву, підпорядковану Ватикану.

 

. 1. Предмет і основні завдання культурології  Культурологія – відносно нова інтегративна галузь наукового знання, яка вивчає культуру як цілісну систему і прагне посісти місце методологічної основи всього комплексу наук про цей феномен. Назва дисципліни походить від латинського слова “culture”  і грецького слова “logos” (слово, вчення).  Поняття „культура” (від лат. – обробіток, розвиток, виховання, освіта, шанування) має багато значень, які склалися історично і віддзеркалюють різні сторони, елементи, форми цього складного явища. В наш час культуру вивчають десятки наук, і кожна обирає один аспект, певний кут зору, підхід.  Як прийнято вважати, культурологія як наука про зародження та розвиток культури, її структуру, механізми розвитку і методи досліджень почала формуватись досить давно, але сформувалась десь у другій половині ХХ ст. Саме в цей час відбувається  інституалізація культурології як сфери наукового знання.  Походження терміну „культурологія” традиційно пов’язують з працями американського філософа Леслі Уайте (1900 – 1975 рр.). Вважається, що його праця „Наука про культуру” (1949 р.) сприяла відділенню культурології в окремий напрям досліджень і започаткувала цілісний підхід до вивчення культурних явищ. Разом з тим, в Оксфордському словнику зазначається, щослово „культурологія” вперше використав німецький філософ і фізик В. Освальд (1853 – 1932 рр.) в 1913 році (за іншими дослідженнями – 1909 р.).  Лауреат Нобелівської премії з хімії Вільгельм Освальд вважав, що все існуюче в світі – це енергія, навіть свідомість є одним з видів енергії. Культура – це сукупність факторів, які сприяють прогресу людства. Наука про культуру має вивчати реальні процеси, пов’язані з енергією. Виходячи з закону збереження енергії, дослідник вважав, що намагання звести енергетичнівтрати до нуля складає сутність будь-якої культурної дії, і прогресу в цілому. Таким чином, на думку В. Освальда, функція культури полягає в збереженні енергії. Питанню про культуру присвячена спеціальна робота „Енергетичні основи науки про культури” (1890 р.), а питання про культурологію як окрему науку про цивілізації він обґрунтував у 1925 р. в статях „Система наук” і „Принципи теорії освіти”. Значна переоцінка його наукової діяльності відбулася в 70- х - на початку 80-х рр., в рамках нової синергетичної парадигми.  Виникнення культурології було спричинено багатьма чинниками, зокрема:  ·                   зміною в поглядах на поняття „культура” (від обробітки землі до удосконалення людських якостей і сукупності матеріальних і духовних надбань людства та способів людського буття);  ·                   потребою у систематизованому вивченні різноякісних культурних явищ, що були накопичені в різних галузях знання;  ·                   необхідність виявлення загальнозначущого, закономірного та типологічного у різноманітті форм  і проявів культури.  Значним чином на формування культурології вплинули політичні і соціально-економічні фактори, формування нової системи міжнародних відносин, процеси глобалізації, інтеграції та регіоналізації. Інтенсифікація модернізаційних процесів в країнах, що розвиваються, та зміни в світовій економіці виявили багато соціокультурних проблем розвитку, вирішення яких потребує нових знань і механізмів. Важливі зміни відбулися в сфері філософського і наукового пізнання, які суттєво вплинули на формування культурологічного знання. Приблизно з середини 60-х років ХХ століття почався процес, позначений Томасом Куном (1922 – 1996 р.) як зміна наукових парадигм. Складні проблеми виявили необхідність перегляду методологічних засад наук про людину, суспільство і культуру.  В праці „Структура наукових революцій! (1962 р.) Т. Кун обґрунтовує тезу про те, що всторична еволюція науки – це багатовіковий процес протиборства різних наукових колективів,  в якому особливу роль відіграє чергування двох різних періодів: періоду „нормальної науки” і періоду „наукової революції”. На першому етапі (періоду) існує панівна у науковому співтоваристві модель постановки й рішення проблеми, існуюча наукова парадигмане викликає ні у кого серйозних заперечень і забезпечує існування наукової традиції. Потім настає час наукової революції – заміни парадигми, тобто зміни прийнятої науковим співтовариством моделі постановки й вирішення проблем. В цей час загострюється суперництво між конкуруючими концепціями. Кожна нова парадигма репрезентує нові уявлення про розмежування раціональної думки і нераціональних форм інтелектуальної діяльності. Т. Кун  обґрунтовує тезу про те, що не існує фактів, які б не залежали б від парадигми. За всіх недоліків історіографічної концепції Т. Куна для розуміння специфіки розвитку культурологічного знання важливе значення має твердження про те, що приймаючи ту чи іншу парадигму, науковці тим самим прирікають себе дивитися на світ крізь її призму:теорія вирішує, які саме фрагменти осмисленого досвіду можна вважати науковими фактами. Цим багато в чому пояснюється наявність в культурології багатьох концепцій та відмінність підходів щодо пояснення складних явищ культури.  В наш час культурологія ще знаходиться на стадії становлення, уточнення свого предмету й метода. У західно-європейській науковій традиції культурологія в розумінні цілісного сприйняття культури не  утвердилась. Її приблизний аналог на Заході – культурна антропологія (соціальна та історична антропологія). Вона є провідним напрямом аналізу у сфері гуманітарних наук. Культурна антропологія, як розгалужена галузь знань, склалася в ХІХ ст. і  інституціоналізована у вигляді різних наукових асоціацій та напрямків досліджень. В США вона отримала назву культурної антропології, у Великобританії – соціальної антропології,  а у Франції – етнології. Університетські програми з культурної антропології в США містять власнекультурну, фізичну антропологію, археологію і лінгвістику.  В Росії, Україні та деяких інших країнах – це галузь пізнання вивчається культурологією, яка поєднує культурно-історичний, теоретичний, лінгвістичний, семіотичний та інші аспекти дослідження культури. Вона залучає знання з різних дисциплін, зокрема з філософії культури, соціології культури, мистецтвознавства, комунікативної лінгвістики, психології та етнології.  Культурологія – це наука, що формується на стику соціального і гуманітарного знання про людину і суспільство, вивчає культуру як цілісність, специфічну функцію і модальність (один із проявів) людського буття.  Існує ще безліч інших визначень культурології, відмінності між якими інколи є досить суттєвими. Розбіжності у визначеннях  підкреслюють молодість науки культурології та складність, суперечливість і діалогізм її формування.  Як і будь-яке визначення, визначення культурології має вказувати на об’єкт і предмет пізнання культурології як науки.  До визначення об’єкту культурології слід підходити обережно, оскільки спроба надати єдине визначення культури завжди викликає безліч суперечок. Кожний напрям в дослідженнікультури (культурна антропологія, психологічний або соціологічний підхід до культурологічних досліджень та інше) послуговується лише своїм робочим визначенням.  В найзагальнішому вигляді під „культурою” слід розуміти комплекс явищ, протиставлених „природі”. Природа є матеріалом для культури як здатності людини специфічно означувати навколишній світ як власне середовище існування та змінювати його. Тоді об’єктом культурології є увесь світ штучних порядків – створені людиною речі, історичні події, технології діяльності, форми  соціального життя, знання, мови комунікації тощо.  Сучасне розуміння культури значно відрізняється від класичного розуміння культури як сукупності пам’яток культури. Культуру слід розуміти дещо ширше, як систему надбіологічних програм людської діяльності, поведінки і спілкування, яка історично склалася, постійно розвивається і постає умовою відтворення і зміни соціального життя.  Це сфера духовної, цінностної, комунікативної організації суспільства, що визначає норми поведінки, мислення, почуттів людини, різних верств населення і  нації в цілому. Тому у сферу наукового аналізу культурології входить широке коло явищ, починаючи від матеріального упорядкування умов життя до  формування свідомості та соціальних почуттів.  Слушною є думка Б. О. Парахонського про те, що в абстрактному розумінні культурологія – це наука про структури порядку. Культурологія надає під певним кутом зору теоретичну інтерпретацію та пояснює загальні причини виникнення будь-якого порядку в світі людини (політичного, економічного, етичного, соціального, релігійного, естетичного тощо), а також загальні закони, яким цей порядок підкорений [6, с. 11].  Програми діяльності, поведінки і спілкування репрезентовані такими  компонентами культури як знання, навички, норми, зразки поведінки і діяльності, ідеали, ідеї, гіпотези, вірування, соціальні цілі, ціннісні орієнтири. У своїй сукупності вони утворюють історичнийсоціокультурний досвід людей з відбору, акумуляції та застосування таких форм діяльності, які сприяють їх ефективній життєдіяльності.  Предметом культурологічного дослідження є, насамперед, вивчення змісту, структури, динаміки і технологій функціонування цього соціокультурного досвіду з точки зору того, як породжуються, функціонують, інтерпретуються та виконуються „програми поведінки” з інтеграції людей і регуляції форм їх спільної життєдіяльності.  Культурологія вивчає культуру як складний феномен в сукупності його ціннісно-смислових, нормативно-регулятивних і знаково-комунікативних характеристик.  Серед основних завдань культурології вчені виокремлюють:  ·                   аналіз культури як складної системи;  ·                   розробка провідних понять і категорій створення мови опису ментальних явищ;  ·                   аналіз системи орієнтацій, що представлені в різних культурах, вивчення засобів членування культурного простору, систем фіксації та трансляції культурного досвіду;  ·                   вивчення основних процесів і форм мікро- і макросоціокультурної динаміки;  ·                   аналіз моделей, засобів і принципів соціокультурної комунікації, схем інформаційного обміну;  ·                   дослідження ієрархії цінностей, стратегій і стереотипів поведінки людей, процесівсоціалізації та інкультрації тощо.