Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Документ Microsoft Word (7).doc
Скачиваний:
0
Добавлен:
01.05.2025
Размер:
1.34 Mб
Скачать

Тема 1. Культурологія як наука і навчальна дисципліна. Культурологічна проблематика в українській національній традиції. Філософська думка середніх віків корениться у релігіях монотеїзму (однобожжя). Це такі релігії, як іудаїзм, християнство, мусульманство (іслам), і саме з ними пов'язаний розвиток як європейської, так і арабської філософії середніх віків. Середньовічне мислення за своєю суттю теоцентричне: первинною фундаментальною реальністю, яка об'єднує у собі все суще, є вже не космос, а Бог. Головним принципом розуміння світу є його бачення за образом і подобою духу. На цьому ґрунті, як зазначає І. В. Бичко р^, формується нова (середньовічна) філософська парадигма, ідейно-світоглядним змістом якої стає духовно-ідеальне тлумачення реальності. Оскільки найдосконалішим втіленням і виразом духовності мислиться Бог, то теологія (вчення про Бога, богослов'я) підіймається до рівня найголовнішого знання, здатного дати вичерпні відповіді на всі загадки буття.  Іншою особливістю філософії середньовіччя є чітка постановка питання про онтологічну природу зла та про відповідальність за його існування (проблема виправдання Бога, проблема теодіцеї). Оскільки Бог є найвище буття та найвище благо, то все ним створене теж має бути благим і довершеним. Звідки ж береться зло? Чому всемогутній Бог мириться з його існуванням? Нова світоглядна парадигма не могла не висвітлити по-новому й антропологічну проблематику. У світлі цієї нової парадигми, або форми бачення світу, по-новому бачиться і людина. Звертаючись до духовності віднині як до вищого критерію реальності, нова християнська думка проголошує неістотними тілесні характеристики людського індивіда, які раніше (в античності) оцінювались як найзначніші. У IV ст. завершується процес формування середньовічної світоглядне-філософської парадигми. На Нікейському соборі формулюються основні догмати християнського віровчення. «Встановлення офіційної догматики, — пише російський історик філософії В. В. Соколов, — ставило перед філософуючими ідеологами християнства обмеженіші, ніж перед цим, завдання, тепер вони повинні були виправдовувати і, за можливістю, роз'яснювати встановлені та встановлювані після Нікейського собору догмати, використовуючи і необхідні елементи античної... філософської думки». Вихідні принципи середньовічної манери філософування були сформульовані, у патристичний період так званими «отцями церкви». І тут, як і в апологетиці, спостерігаємо поділ на східних (грекомовних) і західних (латиномовних) отців церкви. Серед «отців церкви» найбільший вплив на подальший хід філософського розвитку в західноєвропейському світі мав Августин. «Люди, — наголошує Августин в одній із найвідоміших своїх праць «Сповідь», —дивуються висоті гір і величезним хвилям морським, і найвеличнішим водоспадам, і безмежності океану, і зоряним шляхам, але не звертають уваги на самих себе». Августин дає принципово нове тлумачення часу на відміну від циклічного його тлумачення, притаманного «речово» орієнтованій традиції античності. Наголошуючи на лінійних (а не циклічних) часових ритмах, Августин говорить про принципову можливість виникнення нового, ще ніколи не бувалого. Згідно ж із циклічною концепцією часу, все існуюче є повторенням чогось такого, що вже колись було. Таке розуміння часу означало розуміння його плину як поступу, а значить —історії. Вперше виникав грунт для серйозної постановки таких фундаментальних гуманістичних проблем, як проблеми творчості, свободи та ін. Йдеться про нову постановку питання про час як історичний. Звичайно, розуміння цієї проблеми Августином було історично обмеженим, оскільки «історія» в його (богословському) розумінні означала лише короткий відрізок між двома «вічностями» — створенням світу Богом і конечним «тисячолітнім» царством Божим на землі. Крім того, Августин, по суті, заперечував об'єктивне існування минулого й майбутнього, суб'єктивістські тлумачачи їх як пам'ять і надію. Суб'єктивістські-ірраціоналістично тлумачить Августин і співвідношення розумово-мислительних і вольових характеристик людської душі, віддаючи перевагу останнім.

Глобаліза́ція (англ. globalization) — процес всесвітньої економічної, політичної та культурної інтеграції та уніфікації. У вужчому розумінні — перетворення певного явища на планетарне, такого, що стосується всієї Землі. Основними наслідками глобалізації є міжнародний поділ праці, міграція в масштабах усієї планети капіталу, людських та виробничих ресурсів, стандартизація законодавства, економічних та технічних процесів, а також зближення культур різних країн. Це об'єктивний процес, який носить системний характер, тобто охоплює всі сфери життя суспільства. В результаті глобалізації світ стає більш зв'язаним і залежним від усіх його суб'єктів. Відбувається збільшення як кількості спільних для груп держав проблем, так і кількості та типів інтегрованих суб'єктів.

лів 1901 р. Приклад модерної глобалізуючої технології на початку ХХ-го ст.

Процес утворення світового ринку розпочався на зорі XX століття в епоху становлення великих міжнаціональних монополій. Він дещо призупинився в період поділу світу на ворожі табори та холодної війни між ними, коли економічний і культурний розвиток окремих країн світу, таких як СРСР та КНР, відбувався відособлено від розвитку решти світу. Особливих темпів глобалізація набрала в останні десятиліття XX століття і на почату XXI століття. З одного боку це пов'язано з падінням залізної завіси та інтеграцієюКитаю в світову економіку, з іншого — із швидким розвитком інформаційних технологій, завдяки яким зросли можливості доступу до будь-якої інформації у світі.

Хоча глобалізація - об'єктивний процес, оцінки його ходу і наслідків тривалий час викликають активну політичну дискусію а ставлення до змін спричинених нею в локальних і національних спільнотах активізує політичну боротьбу в різних державах. Глобалізація на сучасному етапі (початок 21 століття), має як палких прихильників, так і опонентів.

Глобалізація, зумовлена доцентровими тенденціями світових інтеграційних процесів, покликана консолідувати планетарне співтовариство на грунті єдиного в глобальному масштабі економічного простору. В геометричній прогресії всеохоплююча економічна інтеграція в наш час[Коли?] формує єдину транснаціональну систему господарства — глобальний економічний моноліт. Процес інтернаціоналізації виробництва настільки втягує народи, країни, регіони у єдиний світовий мегасоціум, що це само собою, треба сподіватись, нівелює в майбутньому суть і обрис національно-державних утворень. Державні структури з часом почнуть розчинятися, їх військово-політичні потенції — сомоанулюватися, міждержавні кордони — руйнуватися. Загальна економічна інтеграція, усуваючи міжнаціональні бар'єри, руйнуючи міждержавні кордони, розчиняючи власне самі національно-державні утворення, об'єктивно покликана трансформувати ці утворення в єдину, цілісну, неподільну міжнаціональну спільність — глобальний соціомоноліт — з єдиним наднаціональним центром координації, управління, контролю…

Доцентровий вектор інтеграційних процесів однозначно диктує формування моноцілісного світового устрою.

Перспектива формування цілісного, неподільного світу в процесі глобальної економічної інтеграції — об'єктивна неминучість, зумовлена природною ходою суспільної еволюції. Отже, — вона виправдана. Насамперед тому, що в міру формування соціально-економічного в глобальному вимірі моноліту зникнуть будь-які підстави для міжнаціонального суперництва, ворожнечі і конфліктів. Цілісний, неподільний світ на грунті єдиного економічного простору тим хороший, що він виключить з життя людського можливість зіткнення у вигляді руйнівних війн. Відтак доцентрова тенденція глобалізаційних процесів об'єктивно покликана забезпечити самовиживання людської цивілізації і її прогрес.

Глобалізація як соціальний феноменДослідники виділяють три ракурси глобалізації як соціального явища: соціально-політичний, соціально-економічний, соціокультурний. Термін «глобалізація» має багато змістовних значень, теорій та підходів. На думку Яна Нєдєрвіна, в соціальних науках існує стільки концепцій глобалізації, скільки дисциплін: «Якщо ми розглядаємо глобалізацію як багатовимірний процес, то всі ці підходи до теми достатньо релевантні. Глобалізацію можна розуміти, як безконечний синтез багатьох дисциплінарних підходів»[Джерело?]. Наприклад, дослідниця В. Воронкова під сутністю глобалізації розуміє «перетворення людства на єдину структурно-функціональну систему, організовану за універсальними принципами»[Джерело?]. На думку західного соціолога В. Бека, «глобалізація — це ідеологія панування світового ринку, ідеологія неолібералізму»[Джерело?]. Далі в дослідженні наводяться приклади визначення процесів глобалізації західних авторів. Але існуюча полісемантичність поглядів вказує, на думку М. Чешкова, на кризу глобалізації як науки, що не встановила ні предмет, ні суб'єкт власного дослідження, у зв'язку з цим залишається відкритим питання про сутність глобалізації.

Сутність та етапи глобалізації[ред. • ред. код]

Глобалізація охоплює практично всі сфери суспільної діяльності, включаючи політику, ідеологію, культуру, спосіб життя, самі умови існування людства. Глобалізація виражається в таких процесах:

  • зміцнення зв'язків між найвіддаленішими куточками планети, небувале поширення по всій планеті ідей та інформації, технологій, культури, ціннісних орієнтацій, способу життя, поведінки;

  • зростаюча інтенсивність взаємозв'язків у сфері торгівлі, фінансів, міграції населення в наслідок розвитку всеосяжних систем транспорту та комунікацій;

  • виникнення спільних для світового співтовариства проблем, процес зростання загальнолюдських інтересів у всіх сферах людського буття, стертя граней між місцевими й всепланетарними подіями.

Початок глобалізації знаменували події після 1945 р.

  • Друга світова війна стала глобальною війною, у яку тією чи іншою мірою були залучені всі континенти.

  • У 1945 р.була створена ООН, а також могутні наддержавні фінансові установи — Міжнародний валютний фонд (МВФ), Світовий банк.

  • Науково-технічна революція стала впливовим суспільним явищем.

Другий період 1970 — 1990-ті рр., тривав на тлі розвалу радянського блоку, а згодом і самого СРСР, завершення «холодної війни». У цей період людство усвідомило наявність глобальних проблем і здійснило спроби їх вирішення. З початку XXI ст. розпочався третій період глобалізації:

  • 11 вересня 2001 р., після атак на США, глобального характеру набула боротьба проти світового тероризму;

  • у 2007 р. свідченням глобального характеру економіки стали спільні дії центробанків провідних держав та початок світової фінансової кризи.

Потогінне виробництво[ред. • ред. код]

Докладніше: Потогінне виробництво

У багатьох бідніших країнах глобалізація є результатом діяльності закордонного бізнесу, що експлуатує працівників цих країн, з метою отримати перевагу над конкурентами завдяки нижчій заробітній платні працівників.

Прикладом таких потогінних виробництв є підприємства, що виробляють спортивне взуття, зокрема — компанія Nike. У бідних країнах будуються фабрики де працівники згодні працювати за низьку платню. Потім, якщо закони праці у таких країнах змінюються на користь працівників, то фабрики закриваються і переїжджають до інших країн з привабливішими умовами для ведення бізнесу.

ГЛОБАЛЬНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ ТА ТРАНСФОРМАЦІЇ ГЕОПОЛІТИЧНИХ І ГЕОЕКОНОМІЧНИХ СТРАТЕГІЙ

   Стаття присвячена інтеграції України в європейські й світові структури та системи. Очевидно неминучим для України стає перехід до стратегії й моделі розвитку сучасної системи державного капіталізму на базі народного підприємництва й економічної демократії в поєднанні з визначальною контролюючою та координуючою роллю держави. Єдність внутрішньої та зовнішньої політики України, її інтеграція в європейські системи й структури є запорукою піднесення міжнародної конкурентоспроможності та могутності нашої держави.    Ключові слова: глобальні тенденції, економіка, політика, глобальна криза, США, Європа, Китай, Росія, ЄС, НАТО, МВФ, бюджет, міжнародна валюта, інтеграція, інноваційний успіх.    На початку ХХІ століття система пануючого нині панамериканського глобалізму набувала нових рис, тенденцій і специфіки розвитку. Серйозні поразки системи глобалізму в останній період, його іманентна системна криза змусили навіть головних глобалізаторів - лідерів країн G-8 - заявити ще в 2000 році в Окінаві (Японія): «Ми повинні визнати існування загроз, пов’язаних з глобалізацією». І ці загрози вже визнані, але ще не усунуті й навряд чи будуть усунуті. Разом з тим повного й глибокого розуміння реальних наслідків глобалізації, її кризового характеру і сьогодні ще не існує. Криза глобалізму, яка набирає темпи й масштаби з початком ХХІ століття, має багато різних проявів. За висновком американського економіста Д. Стігліца, й американська, й японська економіки впадають у депресивний стан, економіка Європи стикається з великими труднощами, і зростає політичний розкол Заходу. Глобальні трансформації економіки означають не лише кількісно-структурні, а й глибокі якісні зміни її суті. Економіка трансформує свій внутрішній зміст, проявляючи себе не лише як система виробничих відносин і спосіб господарювання, а й як домінуюча система управління національним і глобальним суспільством, «стаючи політикою і навіть ідеологією епохи, новою владною системою координат».    Чи не найголовніший з проявів сучасної кризи - відсутність або неефективність глобальних інститутів управління (глобальна криза управління). Сучасні антиглобалісти заявляють про недостатню ефективність і глобальність нинішніх інститутів управління глобальними процесами, вони виступають за прозорість у системі прийняття глобальних міжнародних рішень. Якщо до останнього часу цілісне (внутрішнє й зовнішнє) забезпечення національно-державної безпеки було, перш за все, справою самої держави, то нинішній симбіоз субнаціональних і наднаціональних міжнародних загроз вимагає максимальної солідарності між державами проти спільних загроз. У перспективі неминуче зближення між геополітичними й цивілізаційними опонентами (США, Китай, Росія, Європа, Індія). Солідарність держав не може базуватися на інтересах і диктаті лідера («хто не зі мною, той проти мене»). Синергія глобальної солідарності держав - величезний резерв розвитку. Криза американського глобалізму посилиться і внаслідок відмови США брати на себе відповідальність за економічну, екологічну, соціальну й загальну глобальну безпеку. Ці питання втратили для США першопріоритетне глобальне значення, в той час як для Європи і країн, що розвиваються, вони стають головними політичними проблемами. В цих умовах діюча система корпоративного глобалізму, застосована в США стратегія стимулювання діяльності корпорацій можуть стати неприйнятними для більшості країн світу як форма їх непрямої експлуатації і як перешкода для природної соціалізації їхнього розвитку. Є всі підстави вважати, що почався і поглиблюється кризовий спад в умовах нової глобалізованої економіки. Система глобалізму не стала антикризовим механізмом. З цієї точки зору трансформація глобального корпоративізму, або системи корпоративного глобалізму, в систему взаємовигідної інтеграції й координації розвитку всіх країн світу є неминучою. Імперії не вічні, вічним є розвиток. Корпоративні імперії не є винятком, навіть якщо їм доведеться пройти додатковий етап державно-корпоративних інституцій. Аналіз нових тенденцій світового економічного розвитку кінця ХХ ст. і початку ХХІ ст. підтверджує ці висновки.    Останні 20 років статус США як глобальної наддержави практично ніхто не оспорював. На військово-політичному рівні ми й далі живемо в однополярному світі, але у всіх інших вимірах - у промисловості, фінансах і культурній сфері - це співвідношення сил змінюється, і домінуючому становищу США приходить кінець. У плані війни й миру, економіки й бізнесу, ідей і мистецтва це створює цілковито новий світовий ландшафт, який корінним чином відрізнятиметься від того, в якому ми живемо сьогодні. Обстановка в цьому новому світі визначатиметься з різних місць і багатьма народами. Основною тенденцією розвитку процесів глобалізації в постіндустріальну епоху є посилення європейського, євроазійського й азійського напрямів глобалізації. В другій половині ХХ ст. протягом «третьої хвилі глобалізації» було сформульовано правило «золотого корсету» глобального розвитку, а також окреслено такі специфічні риси нової схеми світоустрою, як: глибока інтеграція фінансової сфери з притаманною їй нестійкістю внаслідок дій міжнародних спекулянтів-глобалізаторів; подальша лібералізація режимів залучення прямих іноземних інвестицій в інтересах найбільш впливових країн-глобалізаторів; тотальне зрощування фінансового капіталу з владою на рівні національних держав; інтенсивне зрощування національного капіталу з глобальним капіталом і формування глобальної фінансової олігархії, яка бере під свій контроль національні держави й уряди; стрімке поширення інформаційних технологій і формування глобальної інформаційної системи, яка набуває контрольних функцій; безпрецедентне посилення ролі й реальної влади глобальних корпорацій як нового типу транснаціональних компаній; гіпертрофовані хвилі економічної міграції людей; небачені масштаби інтеграції міжнародних неурядових організацій з глобальними корпораціями; форсоване формування силової системи економічного глобалізму.    Глобалізація, будучи специфічною формою міжнародної економічної інтеграції, надає процесам інтеграції нового змісту й специфіки. В результаті глобального інтеграційного процесу формується, з одного боку, нова глобальна економіка, яка несе в собі небачені синергетичні ефекти. А з іншого боку - глобалізація під впливом дій країн-глобалізаторів і глобальних корпорацій набуває силового характеру, що призводить до тяжких негативних наслідків. В ХХ ст. з особливою силою почав діяти об’єктивний економічний закон інтеграції ви- робництва8, що стало новим кроком у розвитку теорії економічної інтеграції. Працюючи в останні двадцять років над проблемами глобалізації, автор цієї статті вперше ввів у науковий обіг закон глобалізації як об’єктивний економічний закон. Дія цього закону призводить до виникнення таких нових явищ, як глобальна монопольна конкуренція, глобальна експлуатація й глобальна економічна криза. В сучасних умовах глобальна економічна криза, яка несе в собі здатність бути хронічною кризою системи глобалізму, виступає в формі глобальної фінансової кризи.    За останні двадцять років країни за межами промислово розвинутого Заходу розвивалися високими темпами. Ми сьогодні спостерігаємо третій у сучасній історії етап глобальних змін у співвідношенні сил. Перший був приблизно в ХV ст. з розвитком західного світу. Він створив світ таким, яким ми його знаємо сьогодні - світ науки, комерції та капіталізму, промислових і сільськогосподарських революцій. Він привів до тривалого політичного домінування країн Заходу. Другий етап настав у кінці ХІХ ст. з підйомом США. Ставши промислово розвинутою державою, США перетворились на най- сильнішу і найвпливовішу державу світу, могутнішу за будь-який альянс інших держав.    За словами Ф. Закарії, економіка США зайняла перше місце у світі ще в середині 1880-х рр. і зберігає його по цей день. Більше того, з того часу частка США в загальносвітовому ВВП залишається практично на одному й тому ж рівні. За винятком нетривалого періоду - другої половини 1940-х і 1950-х рр., - коли інші промислово розвинуті країни ще не відійшли від війни й Америка давала половину загальносвітового ВВП, частка США вже більше ста років складає приблизно четверту частину від його об’єму (32% в 1913 р., 26% в 1960 р., 22% в 1980 р., 27% в 2000 р. і 26% в 2007 р.). Протягом останніх 25 років (до 2008 р.) середньорічне зростання ВВП в Сполучених Штатах складає більше 3%, що істотно перевершує аналогічні показники Європи й Японії. Зростання продуктивності праці вже десять років становить 2,5%, що на 1% вище за середню цифру по Європі. Економіка США відрізняється високою динамічністю й інноваційністю. Візьмемо, наприклад, «галузі майбутнього». У найближчі 50 років розвиток нанотехнологій (сфери прикладної науки, пов’язаної з управлінням матерією на атомному й молекулярному рівні) обернеться найпотужнішими проривами, і саме США панують в цій області. Доходи від практичного застосування біотехнологій в США наблизилися в 2005 р. до 50 мільярдів доларів - ця цифра в п’ять разів більше європейського показника і складає 76% від загальносвітових доходів у цій сфері.    Американські військові сили займають перше місце за всіма напрямами - на суходолі, морі, у повітрі й космосі, - а військовий бюджет США перевищує оборонні витрати 14 найбільш потужних держав разом узятих і складає майже 50% загальносвітових витрат на ці цілі. Крім того, в НДДКР військового призначення Вашингтон вкладає більше коштів, ніж усі інші країни разом узяті.    Зараз США стикаються з найсерйознішими, найглибшими й наймасштабнішими проблемами за всю свою історію, і вони, поза сумнівом, втратять значну частину своєї частки в загальносвітовому ВВП. Нинішню фінансову кризу породив страх, що межує з панікою, але таке траплялося і раніше. Різниця в тому, що сьогодні він б’є не тільки по гаманцю, але й по ілюзіях. США давно вже жили в ілюзорному світі - насолоджувалися могутністю й процвітанням, яке, здавалося, належить Америці по праву народження, що б там не відбувалося в реальності. В країні спостерігаються величезні проблеми з медичним і пенсійним страхуванням. Американці беруть у борг 80% накопичень всього світу і витрачають ці гроші на споживання.    На думку багатьох аналітиків, країна втрачає науково-технічну базу і переживає неухильне падіння культурного рівня. Народ, колись прихильний протестантській етиці «відкладеної винагороди», сьогодні прагне до задоволень тут і зараз, американці втратили інтерес до основ - математики, виробництва, наполегливої праці, заощаджень, американське суспільство перетворюється на суспільство, що спеціалізується на споживанні й дозвіллі.    За словами Френсіса Фукуями, джерелом сили і впливу США були не тільки їх військова й економічна потуги, але й той факт, що для більшості людей американська модель самоврядування була привабливою альтернативою тому, як влаштовано їхнє власне суспільство, і вони були готові міняти своє життя і облаштовувати його за американським зразком. Саме цей феномен політолог Джозеф Най назвав soft power («м’яким впливом»). Ідеї демократії були дискредитовані раніше (особливо коли їх стали використовувати для виправдання іракської війни), і тоді навіть пересічним громадянам стало очевидно, що розмови про демократію служать тільки прикриттям для розповсюдження американської гегемонії. Повернути бренду «Америка» колишню привабливість - задача не менш важка, ніж стабілізація фінансового сектору. Але навіть якщо Америка «занадто важлива, щоб дозволити їй збанкрутувати», нинішня важка криза все одно не обійдеться без наслідків. У країні вже піднімається буря гніву проти ділків з Уолл-стріт, що не бажали приборкати свою зажерливість у сприятливі часи, але тут же кинулися по допомогу до держави, коли справи пішли погано. Хвиля перегулювання, швидше за все, буде повернена назад. Іншими словами, фінансовий переполох прискорить «поворот вліво» в американському політичному житті.    Паніка у Вашингтоні сигналізує про те, що експеримент з фінансовим надлібералізмом, що тривав у Америці останні двадцять років, закінчився крахом. Крах цей відчуватиметься повсюди, проте краще за всіх з його наслідками справляться ті країни з ринковою економікою, які відкинули насаджувану Америкою політику дерегуляції. Великобританія, що добровільно перетворилася на подобу гігантського хеджевого фонду, швидше за все, постраждає особливо сильно. Гірка іронія останніх двох десятиліть полягає в тому, що відразу ж після падіння комунізму виникла чергова утопічна ідеологія. В Америці й Великобританії (у меншій мірі - й в інших західних країнах) пануючою філософією став ринковий фундаменталізм, який набуває тотального характеру. Після закінчення «холодної війни» США вважали, що мають право навчати решту країн грамотному фінансовому менеджменту і вимагати від інших жити за правилами, яких самі не збиралися дотримувались. Страхітливий стан фінансових ринків США пояснюється тим, що американським банкам було дозволено працювати в умовах тотальної свободи. Націоналізувавши найважливіші елементи своєї фінансової системи, США зневажили власне кредо свободи ринків і дозволили країнам, де ринки повністю контролюються державою, вос- торжествувати. Останні події матимуть не менш далекі наслідки, ніж падіння Радянського Союзу; зруйнована сама схема роботи уряду й економіки.    В обставинах, що склалися, єдиним способом врятувати ринок від катастрофи є істотне розширення ролі держави. Наслідком такої політики, буде подальше підвищення залежності Америки від нових великих держав. Федеральний уряд збирається влізти в ще більші борги; багато кредиторів вважають (небезпідставно), що борги ці ніхто ніколи не виплатить. В уряду може виникнути спокуса потопити борги в хвилі інфляції - але тоді самі кредитори потерплять великі збитки. Але чи будуть уряди країн, що масово скуповують американські цінні папери (Китай, країни Персидської затоки, наприклад), готові й далі підтримувати долар як світову резервну валюту? А що, якщо ці країни вирішать скористатися шансом і порушити світовий баланс економічної потуги на свою користь? У підсумку ми маємо цілком передбачену загибель американської системи. Подібно до загибелі радянської системи, ця подія матиме величезні геополітичні наслідки. На думку багатьох аналітиків, війна в Іраку, фінансові спекуляції ділків з Уолл-стріт, відмова США від виконання міжнародних зобов’язань заплямували статус Америки як глобальної держави, викликали обурення Європи проти Сполучених Штатів і дестабілізували Близький Схід, де сьогодні квітне антиамериканізм. Коли Держсекретар Кондоліза Райс запитала президента Франції Ніколя Саркозі, який не приховує, що у багатьох питаннях розглядає Сполучені Штати як зразок для наслідування, чим США може допомогти, то відповідь Саркозі була вельми красномовна: «Поліпшити ваш імідж у світі. Коли наймогутніша, найуспішніша країна, яка очолює наш табір, одночасно є й однією з найнепопулярніших у світі, виникає важка ситуація. Це створює величезні проблеми для вас самих і ваших союзників. Тому робіть все можливе, щоб вас сприймали краще - ось цим ви мені й допоможете». Британський історик Найалл Фергюсон у своїй статті 2004 р. під заголовком «Світ без влади» говорить, що світ без гегемонії може бути більш бажаним, ніж американське домінування.    За словами міністра фінансів Німеччини, нинішня фінансова криза сповіщає про кінець світової гегемонії Уолл-стріту і виникнення багатьох полюсів сили. У цьому новому контексті Європа гратиме вирішальну роль. Вона може під егідою Німеччини та Франції взяти участь у створенні нової міжнародної моделі, суть якої буде не у фінансових інноваціях, а у впровадженні жорсткішої державної регуляції, що, до речі, відповідає європейським традиціям. Ослаблення політичних позицій Лондона, який створював політичні перепони на шляху європейської фінансової регуляції, відкриває перед Євросоюзом нові можливості. Проте поки європейські наміри не перетворяться на послідовні й узгоджені дії, говорити про занепад Уолл-стріту передчасно.    Водночас, на думку деяких дослідників20, гіпотези «занепаду» США ґрунтуються на ідеї неминучої кореляції між політичною й економічною могутністю. Проте економічні й політичні цикли американської держави можуть і не збігатися. У матеріальному плані стабільність американської держави вражає. У плані паритету купівельної спроможності ВВП США в 2008 році складає 19% від загальносвітового проти 21,2% в 1980 р. Однак за той же період частка Китаю виросла з 3,2% до 16,6%. Це означає, що в матеріальному плані зростання економічної потужності Китаю мало впливає на могутність Америки. Це скоріше зачіпає Європу, чия частка знизилася з 29% до 20%, і, природно, весь неазіатський світ (Латинська Америка, Африка). Таким чином, ми можемо говорити про повільне зародження декількох економічних полюсів, і тут хорошим прикладом може послужити ВТО. У цій організації на зміну євро-американскій монополії (в рамках ГАТТ) прийшла складна багатополярна система, де, залежно від предмету обговорення, домінуючі полюси не обов’язково є величиною постійною і жодна країна або група країн не можуть в такій мірі, як раніше, диктувати свою волю. США непокоїть зростаючі амбіції Китаю та Росії і їхнє прагнення брати активнішу участь у вирішенні світових проблем. Російський аналітик В. Максименко визначає природу «американського стратегічного мислення»: «На думку економістів і політиків, глобалізація - вразливий «американський продукт». Тому спільним знаменником американського стратегічного мислення після закінчення «холодної війни» став ірраціональний страх перед появою на Євроазіатському континенті нової наддержавної сили. Цей страх підтримується усвідомленням недостатності фінансового й енергетичного ресурсів Сполучених Штатів». Проте Росії не під силу повернути собі наддержавний статус колишнього СРСР її економічна база для цього дуже слабка. Позиції Китаю на міжнародній арені частково базуються на тому, що багато іноземців вважають його «країною майбутнього». На думку багатьох аналітиків США, найнебезпечніший і катастрофічний для США сценарій розвитку подій буде реалізований у тому випадку, якщо Вашингтон піде на поступки Пекіну і почне «відступати» в Азії. Тоді Токіо майже напевно послідує в руслі переважаючої тенденції й зближуватиметься з Пекіном, щоб увійти до складу регіональних військово-політичних структур. Проте теперішнє піднесення Китаю побудоване на неміцному фундаменті. Зовнішньоторговельний дефіцит США не тільки дозволив Китаю накопичити найбільші в світі золотовалютні резерви: він також підтримує зростання китайської промисловості й забезпечує стабільний притік у країну нових технологій. Америка може почати вирівнювати свій торговий баланс, почавши цей процес з Китаю. За останніх два роки на 109 засіданнях Конгресу було розглянуто 27 нових антикитайских законопроектів. Жоден з них так і не був прийнятий.    Російський вчений А. Нагорний виділив наступний формат взаємозалежності економік США і Китаю: «КНР тільки офіційно накопичила більше трильйона доларів золотовалютних резервів, а з урахуванням «асоційованих держав», число яких постійно розширюється (сьогодні сюди вже можна- з деякими обмовками - віднести навіть Японію, Південну Корею й Тайвань, формальних союзників США), ця сума може бути збільшена мінімум вчетверо». Аналітики відзначають, що агресивні дії однієї із сторін конфлікту можуть спровокувати початок світової кризи: «Вважається, що покупка Народним Банком Китаю, разом з Банком Японії, казначейських зобов’язань США, а також іпотечних сертифікатів, що випускалися федеральними агентствами США, дозволяє стримувати зростання прибутковості на ринку американських боргових зобов’язань, зберігати іпотечні ставки на низькому рівні, стимулювати попит на ринку нерухомості й тим самим підтримувати зростання американської економіки. Насправді фінансування поточного платіжного балансу США певною мірою за рахунок Китаю є чинником ризику для економічного розвитку Америки. У разі перегріву китайської економіки сальдо поточного платіжного балансу країни може стати негативним, унаслідок чого центральний банк Китаю не відчуватиме необхідності в скупці американських казначейських зобов’язань, а це, у свою чергу, загрожує обвалом на міжнародному ринку облігацій».    В умовах силової глобалізації принципового значення набуває геостратегічне протистояння між Китаєм і Сполученими Штатами. До 2030-го КНР порівняється з США за обсягами нафти, що імпортується. При цьому китайське керівництво ясно усвідомлює, що без забезпечення надійними джерелами енергоресурсів подальше зростання економіки стане неможливе. Саме тому енергетична безпека й пошук нових ринків стають для Китаю питанням «виживання» як одного з лідерів світової економіки. У свою чергу Вашингтон не зацікавлений у посиленні китайської присутності на вуглеводневому ринку і готовий використовувати максимум політичних й еконо мічних важелів для того, щоб не допустити туди китайські нафтогазові компанії. Геополітичний і геоекономічний конфлікт між панамериканським і азійським глобалізмом неминучий. Особливо в секторах енергетики, екології та фінансів.    На думку деяких американських аналітиків, врахування інтересів інших - це, в першу чергу, усвідомлене розуміння власних інтересів. В майбутньому, коли справи в Китаї, Індії, Бразилії, Росії, ЮАР і решті менших держав йтимуть все краще й краще, між ними неминуче виникнуть нові точки напруженості. У багатьох з них існують традиційна ворожнеча, прикордонні суперечки й поточні конфлікти, що дає Сполученим Штатам можливість грати важливу і конструктивну роль «чесного посередника», що займає центральне місце в міжнародному облаштуванні. Цю роль Сполучені Штати - країна з глобальними інтересами й глобальною присутністю, повним «портфелем» впливу та різними іммігрантськими співтовариствами у складі населення - можуть навчитися грати з найбільшим мистецтвом.     Ці функції, звичайно, сильно відрізняються від традиційної ролі наддержави. Тут не йдеться про вертикальну ієрархію, коли Америка ухвалює рішення і вже постфактум повідомляє про них вдячному світові. Роль посередника передбачає консультації, співпрацю і навіть компроміси - але за ситуації, коли активних гравців на світовій арені багато, саме здатність формувати порядок денний і організовувати коаліції стає першорядною формою впливу. Частково зовнішня політика складається з того, що ми робимо, але частково - і з того, ким ми є США ведуть три війни: одну в Іраку, другу - проти талібів, що знов піднімають голову в Афганістані, а третю - у світовій глобалізованій економіці. Війна в Іраку спустошила американський бюджет, розколола Америку як ніяка інша війна, відчужила старих друзів і створила нових ворогів. Крім того, їй не видно кінця.    Сьогодні, ради відновлення статусу Америки, більшість американських авторів закликають до мирних переговорів як єдиної альтернативи війні. Зб. Бжезинський у своїй останній (2007 р.) книзі «Другий шанс: Три президенти і криза американської могутності» покладає провину на трьох останніх президентів - Буша I, Білла Клінтона і, особливо, Буша II - за те, що вони даремно розтратили глобальний вплив Америки, ухвалюючи невірні рішення або відмовляючись діяти, коли це було необхідно. Він пропонує змінити підхід Америки до відносин з Європою, Росією, Китаєм, Індією (дві останні країни наближаються до статусу нових наддержав) і Латинською Америкою. Він закликає президента Б. Обаму до переговорів з Іраном про його ядерні експерименти і чинення тиску на Ізраїль з метою укладення мирного договору з палестинцями ради припинення їх конфлік ту, який він вважає головною причиною антиаме- риканських настроїв на Близькому Сході. Професор Зб. Бжезинський разом з іншими вважає, що вторгнення Буша II в Ірак і невдачі окупації призвели до ескалації падіння імперії, стали кладовищем неоконсервативного руху і поклали край домаганням США на світову гегемонію.    Мадлен Олбрайт, Державний секретар в адміністрації Клінтона, пише в своїй книзі «Записка майбутньому президентові» (2008 р.), що дипломатія - кращий спосіб вирішення світових проблем. Вона говорить про необхідність нової зовнішньої політики, заснованої на переговорах, а також на співпраці з усіма державами і поваги їх суверенітету.    В 2009 році виповнюється 5 років після виходу широко відомої монографії проф. Зб. Бжезинського «Глобальне домінування чи глобальне лідерство?» («The Choice: Global domination or Global Leadership?») (N.Y, 2004). Ця наукова подія проходить в США і світі дещо непомітно, можливо, через сучасні потрясіння глобальної фінансової кризи, зміни влади в США, загострення енергетичних конфліктів у Європі. Разом з тим ця публікація має величезне значення, і не лише з точки зору теорії глобалістики й теорії панамериканського глобаліз- му, а й з точки зору глобальної геостратегії й геополітики. Ця книга відкриває нову сторінку бачення світосистемного розвитку, а саме перехід від однополюсної системи панамериканського глобалізму до багатополюсної системи світопорядку. Будучи кревним апологетом американських інтересів і цінностей, Зб. Бжезинський бачить цю історичну трансформацію через еволюцію національних інтересів США та через абсолютне право США на беззаперечний вибір своєї стратегії. Цей новий вибір США у ХХІ ст. американський вчений, політик і стратег бачить не у відмові від системи глобалізму, породженої США і для США, а в тому, щоби поступово перейти від стратегії глобального домінування і диктату до більш гнучкої стратегії нового американського глобального лідерства. В ньому, як підкреслює сенатор США Ричард Лугар, Голова Комітету з міжнародних відносин Сенату США, особливу роль повинна відігравати культурно- цивілізаційна трансформація світу під проводом США. Тобто мова йде про тонку людську технологію замість силового тиску. Інтелектуалізація розвитку, людський капітал, лібералізація й поміркована соціалізація повинні стати новими складовими стратегії безпеки глобального розвитку у ХХІ ст. Америка повинна зробити цей історичний вибір заради збереження свого глобального лідерства і заради захисту своїх колосальних гео- стратегічних «життєво важливих» інтересів.    На вихід згаданої вище монографії Зб. Бжезинського позитивно зреагували провідні експерти Америки, Європи і світу в цілому. Генеральний секретар ООН К. Аннан привітав нову концепцію мультилатералізму Зб. Бжезинського та його заклик до побудови глобального співтовариства спільних інтересів. Екс-президент США Д. Картер підкреслив, що доктрина Зб. Бжезинського є дорожньою картою в умовах нової гео-політичної ситуації. Екс-міністр оборони США Ф. Карлуччі підкреслив ідею Зб. Бжезинського щодо формування мережі союзництв, щоби зберегти американське лідерство, стабілізувати «глобальні Балкани» і уникнути співудару цивілізацій. Висловлюючи позицію Євросоюзу, Х. Солана вітав таку можливу зміну глобальної стратегії США. Очевидно, що стратегія лідерства через партнерство є більш прийнятною для ЄС, ніж традиційна стратегія силового домінування США. Професор С. Хантінгтон (США) підтримав нову доктрину Зб. Бжезинського і його принцип «конструктивного лідерства в кооперативному створенні світового порядку».    Характерно, що і в цій визначальній монографії, і в усіх подальших працях Зб. Бжезинський виходить лише з позицій американських інтересів, американської влади над світом і американської політики й стратегії глобалізації світу. В наукових і політичних дискусіях з проф. Зб. Бжезинським автор цих рядків, виступаючи в ранзі першого Надзвичайного і Повноважного Посла України у США (а Україна в 1991-1994 рр. була ще третьою ядерною державою світу), постійно підкреслював незбалансованість наукової позиції «America tiber alles». Найважливішим контраргументом було те, що Америка і в ХХІ ст. залишиться головним джерелом і гарантом глобальної безпеки. Проф. Зб. Бжезинський був переконаний, що зростання глобальної взаємозалежності світу і його політичне пробудження лише стимулюють і сприяють зростанню американського глобального домінування, що стає загрозою для самих США. Альтернативою такій загрозі є перехід від непосильного глобального домінування до глобального лідерства США. Без цього Америка може опинитися наодинці з глобальним хаосом. Тобто Зб. Бжезинський виступив авторитетним виразником нового глобального соціального замовлення на зміну довгострокової гео-політичної стратегії США з глобального силового домінування на глобальне цивілізаційне лідерство. Ці ідеї автор розвиває й у таких своїх монографіях, як «Велика шахівниця» і «Поза контролем». Взятий разом цей відомий цикл монографій проф. Зб. Бжезинського сигналізує про формування нової світосистеми, про зміни у співвідношеннях панамериканського, євроатлантичного, європейського, євроазійського й азійського глобальних силових центрів. Розпочинається перехід від системи американського глобалізму до системи всесвітнього тотального глобалізму. Основною рушійною силою розвитку цієї тенденції стає євроатлантичний і європейський глобалізм. В доктринах європейського глобалізму починають пробивати собідорогу деякі нові риси глобалізації. Серед них: а) необхідно здійснити перехід від силової глобалізації світу в інтересах наймогутніших глобалізаторів до глобалізації як вигідної для всіх країн глобальної інтеграції; б) необхідно перевести розвиток глобальної економіки на рейки соціальної її орієнтації. В іншому випадку нова глобальна економіка й система глобалізму в цілому стануть (чи вже стали) джерелами постійних світових криз. Інтереси Європейського Союзу (як прототипу Сполучених Штатів Європи) реально виходять на глобальний рівень. А тому й стратегії Євросоюзу стають глобальними стратегіями. Досвід кінця ХХ ст. і початку ХХІ ст. показує, що глобальні євроатлантичні стратегії все більше європізуються, що можна пояснити більшим їх акцентом на соціальні цінності й принципи, на нові соціальні тренди й динаміку. Розуміючи глобалізацію як глобальну взаємозалежність і пропонуючи створення нової глобальної системи (системи глобалізму), Зб. Бжезинський виступає за створення нового глобального співтовариства, центром якого, з його точки зору, повинна залишатися Америка.    На думку Зб. Бжезинського, визначальним ідеологічним викликом ХХІ ст. буде не війна з міжнародним тероризмом. Мова йтиме про три нових фундаментальних виклики. Одне з таких явищ Зб. Бжезинський називає «політичним пробудженням» у світовому масштабі. Вперше в історії все людство стало політично активним. Подруге, відбувається зсув світового центру впливу з Атлантичного регіону в Східну Азію. Мова йде не про крах Атлантичного світу, а про втрату його гегемонії, якою він користувався 500 років. І по-третє, на поверхню вийшли загальні проблеми глобального масштабу, які доведеться вирішувати всім разом. На думку Зб. Бжезинського, це не тільки проблеми клімату й екології, але й проблеми бідності та несправедливості. Америка могла б грати роль каталізатора й ініціатора вироблення плану дій, який могли б колективно підтримати всі зацікавлені сторони, особливо в системі «Чіндія» і «Чимерика». Не випадково питання відносин з Пекіном поступово стає центральним у дискусіях щодо пріоритетів американської зовнішньої політики.    Східноєвропейці повинні перестати поводитися як маленькі діти, і їм слід почати самостійно вирішувати свої проблеми - зокрема, перестати весь час скаржитися США на агресивність Росії, заявив Зб. Бжезинський в інтерв’ю чеському телебаченню, приуроченому до двадцятих роковин подій у Празі, які привели до падіння комуністичного режиму. З приводу поширеного в Чехії після падіння «залізної завіси» страху перед Росією він заявив, що існують певні причини для неспокою, такі як спроби росіян відновити свій імперський вплив за допомогою економічних інструментів - контроль над стратегічними компаніями системи енергопостачання, наприклад. Проте східноєвропейцям не слід драматизувати проблему, хоча є сенс усвідомити, що розбиратися з нею доведеться в основному їм самим. Вони не повинні чекати, що хтось вирішуватиме їх проблеми за них, заявив Зб. Бжезинський. На думку Зб. Бжезинського, говорити про те, що позиція Сполучених Штатів по Чехії й Польщі залежить від спільних планів з будівництва направленого проти Ірану «протиракетного щита» або визначається ними, безглуздо. Створювати ж враження, що цей «щит» направлений проти Росії, просто контрпродуктивно, вважає він. Окрім цього, Зб. Бжезинський заявив, що і Чехія, і Польща - члени НАТО, і в цій якості обидві вони мають можливість впливати на Альянс, зробити його міцнішим, сильнішим, рішучішим. За його словами, реальність така, що в центрі політики США зараз знаходиться не Європа, а Тихоокеанський регіон. Верховенство Заходу в світі закінчується, але не тому, що Захід втрачає життєву силу, а тому що Азія її нарощує, вважає колишній радник президента США. Він також прокоментував критичні вислови колишнього президента Чехії Вацлава Гавела про рішення Барака Обами, який першим з президентів США відмовився зустрічатися з Тибетом Далай-ламою, щоб не псувати відносини з Китаєм. Зб. Бжезинський підкреслив, що є серйозна відмінність між ситуацією, коли у країни встановилися ворожі відносини з великою державою, і ситуацією, коли країна співробітничає з великою державою, незважаючи на те, що їй не подобається її внутрішня політика. За його словами, маючи справу з Радянським Союзом, Сполучені Штати щиро боролися за права людини, але це відбувалося в обстановці суперництва між країнами, і Америка не ризикувала, відкрито захищаючи права людини, втратити вплив на те, що відбувається в Радянському Союзі. Відносини ж з Китаєм в основному характеризуються співпрацею, додав він. Проф. Бжезинський сказав, що хоча Сполучені Штати не схвалюють внутрішню політику Китаю, проте вважають безглуздим йти на демонстративні символічні кроки, які не поліпшать ситуацію з правами людини, але розсердять китайців і можуть негативно позначитися на атмосфері співпраці. Чехія знаходиться в іншому становищі, відзначив при цьому Зб. Бжезинський, додавши, що він не вважає, що розбіжності між Китаєм і Чехією з приводу Далай-лами можуть мати негативні наслідки. За його словами, Сполучені Штати співробітничають з Китаєм по багатьох важливих питаннях, зокрема з північнокорейської й іранської проблем. Крім того, дві країни сильно залежать одна від одної з фінансової точки зору. Таким чином, вважає Зб. Бжезинський, це просто питання відповідальності перед суспільством.    За об’ємом ВВП Китай вже випередив Японію і посідає друге після США місце у світі. Саме Китай є найбільшим зовнішнім кредитором Сполучених Штатів. До 2015 року Пекін має намір побудувати два перших авіаносця. Разом з тим самому Китаю потрібні американські інвестиції й доступ на американський ринок для розвитку своєї економіки. У своїй книзі «Велика шахівниця» Зб. Бжезинський писав, що до 2015 року світ прийде до протистояння трьох могутніх сил - Китаю, США і Європи. Незалежно від реалістичності такого прогнозу взаємовідносини цих трьох глобальних потуг визначатимуть стабільність розвитку сучасного світу, баланс між співробітництвом і конкуренцією.    За словами Тао Веньчжао з Центру американських досліджень Академії суспільних наук Китаю, озираючись на історію китайсько- американських відносин, можна стверджувати: якщо розглядати Китай як ворога, то він цілком може в цього ворога перетворитися; для США немає жодного питання, яке би вирішувалося на світовому рівні без співробітництва з Китаєм, включаючи й фінансову кризу, яка вирує в даний час. За останні 30 років відносин навіть у періоди стабільності співробітництво США і Китаю відбувалося з урахуванням конкуренції, а тайванське питання було основним у цих відносинах.    На думку китайських дослідників, період реформ і відкритості почався в Китаї з 1972 року (офіційно вважається, що ця політика стартувала в 1978 р.). В 1972 році відбулася зустріч Керівника КНР Мао Цзедуна з Президентом США Рі- чардом Ніксоном, яка зруйнувала «льодовиковий період» у китайсько-американських відносинах. Підписання 17 серпня 1982 року спільного комюніке, в якому передбачені принципи вирішення питання про американські поставки зброї Тайваню з урахуванням позиції Китаю, заклало політичну основу відносин США і Китаю. За спогадами представника Китаю при ООН Шень Гофана, після закінчення «холодної війни» у відносинах між Китаєм і США були дві знакові події: введення економічних санкцій США проти Китаю в 1989 році та ослаблення політики санкцій після тайванської кризи. Після приходу до влади Буша- молодшого у своїх діях і політиці США сповідували унілатеризм, що значно загострило суперечності між двома державами. Ця тенденція змінилася після подій 11 вересня. Перед двома країнами постали нові стратегічні задачі: корейська ядерна проблема, боротьба з нерозповсюдженням зброї тощо. Однак виділення тайванському флоту 6,4 млрд дол. вже після пекінської Олімпіади знову ускладнило відносини двох країн.    Цікаво, що саме американський політолог Зб. Бжезинський, який був радником Б. Обами із зовнішньої політики під час президентської передвиборчої кампанії, виступив за створення союзу США з Китаєм за зразком відносин Вашингтона з Європою та Японією. Про це Зб. Бжезинський пише у статті в «Financial Times». З такою пропозицією він виступив раніше в Пекіні. За словами політолога, двом країнам необхідно створити щось подібне «Великій вісімці» (G8), яка сьогодні є неформальним майданчиком, на якому лідери провідних держав обговорюють світові проблеми. Як підкреслює Зб. Бжезинський, лідери Китаю і США також повинні зустрічатися в неформальній обстановці для обговорення не тільки двосторонніх відносин, але й питань глобальної політики.    Основою для подібних переговорів, на думку політолога, може бути прийнята Китаєм стратегія поступового, мирного збільшення свого впливу в світі. Як підкреслив Зб. Бжезинський, Китай необхідно залучати до вирішення іранської та пів- нічнокорейської ядерних проблем, близькосхідного врегулювання, до переговорів з нормалізації відносин Індії та Пакистану.     Для розуміння позиції Китаю з приводу можливості такого розвитку двосторонніх відносин важлива думка Тао Веньчжао. За його словами, відносини Китаю з такими крупними державами, як США, Росія, й Європою (ЄС) не повинні лежати в площині підтримки балансу. Китай виходитьіз необхідності підтримки вже існуючих відносин між Китаєм і США та розвитку їх в позитивному руслі, проте в майбутньому на ці відносини впливатимуть приховані на сьогодні конфлікти інтересів. Він вважає, що в двохсторонніх відносинах Китаю і США не обов’язково розкривати свої стратегічні карти. За його словами, незважаючи на те, що сучасна світова система побудована Заходом з огляду на домінування США, вона залишає Китаю об’єктивні умови для мирного позитивного розвитку. До того ж Китай зараз не має ні можливостей, ні прагнень до боротьби з американським гегемонізмом. І навіть конфліктність по тайванському питанню між Китаєм і США зменшується. Тоді як зустріч Саркозі з Далай-ламою в кінці минулого року зіпсувала відносини Китаю як з Францією, так і з Європою в цілому. Є вічні інтереси, немає вічних друзів. Можливо, це й є вічним законом зовнішньої політики. На світовій шаховій дошці від 70-х років минулого століття, прожитих за формулою «дружити зі США проти СРСР», до 80-х років, коли прийшли до ідеї відмови від створення союзів, а потім і до «нової партнерської зовнішньої політики Китаю щодо США, Росії й Європи», Китай постійно корегує свою державну зовнішньополітичну стратегію». Яким же чином, маючи величезні й небезпідставні амбіції, в майбутньому він буде підтримувати новий баланс сил на світовій арені? Коментуючи недавній триденний візит Б. Обами до Китаю, німецькі оглядачі не обійшли увагою той факт, що США узяли новий тон в спілкуванні з Китаєм. Цікава думка з цього приводу Фен Чжунпіна, керівника відділу Європи Китайського інституту сучасних міжнародних відносин, хоч вона і висловлена максимально обережно і розпливчасто. За його словами, нині спостерігається деякий збіг інтересів Китаю й окремих кран світу, зокрема в економічній царині. Але якщо економічні інтереси Китаю, США, Росії й Європи можуть і в подальшому збігатися, то в сфері стратегічних і політичних інтересів можливе виникнення деяких спірних моментів. Він наголосив, що передусім керівництво Китаю зацікавлене в міжнародній стабільності та розвитку відносин з такими потужними державами, як США, Росія, європейськими, що сприятиме модернізації економіки Китаю. Фен Чжунпін підкреслює, що зараз в Китаї заговорили про концепцію «багатополярності». В розумінні того, як багатополярність співвідноситься з балансом сил і чи є баланс сил ознакою стабільного світу. Багатополярність не обов’язково є синонімом багатосторонності, але багатосторонність повинна будуватися на основі багатополярності. Також важливо підкреслити, що співробітництво потужних держав зможе вирішити міжнародні питання за допомоги міжнародних організацій без звернення до допомоги балансу сил. Ще на саміті G20, що відбувся в листопаді2008 року, стало очевидно, що Китай прагне збільшити свій вплив в МВФ, де зараз домінують США і країни ЄС. В обмін на такий вплив він вже висловив принципову згоду профінан- сувати МВФ, який потребує фінансової підтримки.    В подальшому члени «двадцятки» не стали наполягати на збільшенні витрат і бюджетних дефіцитів на рівні окремих держав: натомість вони домовилися потроїти кредитні ресурси МВФ, довівши їх до 750 мільярдів доларів США, розширити загальний обсяг введеної 40 років тому «валюти» Фонду - спеціальних прав запозичення - на 250 мільярдів доларів і здійснити продаж золота, що є у розпорядженні МВФ, для надання фінансової допомоги найбіднішим країнам світу. Це означає, що МВФ гратиме головну роль в розподілі «пакету» в 1,1 трильйона доларів, про виділення яких мовиться в підсумковому комюніке саміту «двадцятки».    Слід сказати, що з весни 2009 р. економіка Китаю відновлюється після кризи значно вищими темпами, ніж очікувалося.     ВВП, промислове виробництво, інвестиції помітно зросли, більш доступними стали нові кредити. В той же час, беручи до уваги високу невизначеність у зовнішньому й внутрішньому економічному середовищі, процес стабілізації та зростання ще не став незворотнім.    У першому півріччі ВВП виріс на 7,1% (у другому кварталі зростання склало 7,9%, що, хоч і нижче відповідного торішнього показника, проте є кращим результатом серед економічно значущих країн у світовій економіці в нинішньому році). Крім того, навіть сьогодні Китай залишається інвестиційно привабливим - в першому півріччі інвестиції в основний капітал виросли на 33,5% (в порівнянні з попереднім роком).    Інвестиційна спрямованість економічної політики, стійкість макроекономічного середовища, а також покращення ситуації на споживчих ринках є свідченням того, що основні кризові ризики для Китаю, ймовірно, вже позаду.    Хоча обсяги зовнішньої торгівлі Китаю (як і у всьому світі) значно зменшилися, проте торгівельний баланс залишається суттєво позитивним. Так, у другому кварталі торгівельний надлишок перевищив $97 млрд, що, хоч і нижче за показники того ж періоду минулого року, проте більше торгівельного сальдо в першому кварталі нинішнього року на $35 млрд. Позитивне торгове сальдо й притік інвестицій відновили тенденції наповнення резервів (які до кінця першого півріччя 2009 р. перевищили $2,1 трлн, залишаючи при цьому, по суті, незмінним курс юаня). Можна констатувати, що сьогодні Китай багато в чому визначає, а також впливає на структуру торгівлі найближчих економічних партнерів, насамперед країн Півден- носхідної Азії. Відновлення торгівлі (як для країн вказаного регіону, так і в світовому масштабі) є запорукою стійкого оновлення світової економіки. Найважливіші світові дискусії сьогодні пов’язані з посткризовим облаштуванням світової валютної системи. І, поза сумнівом, у цій новій системі Китаю належить зіграти одну з найважливіших ролей. Насамперед йдеться про сценарії або пошук напрямів формування світової валюти, яка зможе повноцінно замінити долар і стати стабілізуючим чинником світових фінансів. Тому до ініціатив Китаю, який володіє нині значним економічним потенціалом і накопичив найбільші валютні резерви, увага особлива. Одна з таких фундаментальних ініціатив була представлена влітку 2009 р. підрозділом центрального банку Китаю.    Якщо міркування Чжоу Сяочуаня, Голови Народного банку КНР, і російського президента Дмитра Медведєва щодо перетворення СПЗ на світову резервну валюту й виглядали утопічними, то, можливо, це була лише «обкатка» пропозицій з посилення ролі СПЗ і МВФ. Створена «двадцяткою» Рада з фінансової стабільності (замість існуючого Форуму по фінансовій стабільності) повинна співпрацювати з МВФ з метою «своєчасного сповіщення про макроеко- номічні й фінансові ризики».    На думку прихильників ролі СПЗ як світової резервної валюти, необхідний контроль над СПЗ іншого інституту, який відрізнятиметься від МВФ. За станом на сьогоднішній день СПЗ випускаються вкрай рідко, а коли такий випуск відбувається, це стає віддзеркаленням розподілу голосів у МВФ. Тому з випущених минулого тижня СПЗ на суму 250 мільярдів доларів менш ніж 100 мільярдів піде країнам, що розвиваються, і лише 19 мільярдів дістануться державам з низькими доходами. МВФ проігнорував вимогу про те, щоб розподіл засобів здійснювався справедливіше, щоб ліквідовувати відсоток на СПЗ, що виділяються країнам з низькими доходами, і щоб заохочувалася передача СПЗ від багатих країн бідним.    Але це не означає, що в діях МВФ немає нічого корисного. Можна створити новий інститут- Глобальний резервний банк, який регулярно випускатиме міжнародну валюту, подібну СПЗ, виділяючи її тим, хто її більше всього потребує, а також у такі моменти, коли вона необхідна найбільше (наприклад, у період рецесії).    Глобальна резервна валюта вже не буде прив’язана до непостійного обмінного курсу національної економіки, що зробить її стійкішою. А бідним країнам не доведеться витрачати дорогоцінні засоби на страховку своїх економік від краху. І якщо цей глобальний механізм буде прив’язаний до нової світової системи, то кредитор і позичальник гарантовано розділять відповідальність за повернення економіки в стійкий стан, борючись з крупним дефіцитом і надмірним профіцитом.     Ці ідеї не такі вже далекі від того, що в 1944 році пропонував Джон Мейнард Кейнс. Але США подавили їх, створивши МВФ.    Створення нової світової валюти, яка була б прийнятна для всіх, вимагає значного часу, чіткого вироблення механізмів її (валюти) впровадження й функціонування, реалістичної оцінки ризиків та інструментів їх мінімізації, а також політичної готовності провідних країн світу до послідовного переходу до світової фінансової системи, що базується на нових стандартах.    Однак дедалі частіше звучать застереження щодо введення СПЗ як світової валюти. Китайці мають рацію в тому, що однією з причин світової фінансової катастрофи стало зловживання Сполученими Штатами Америки статусом своєї національної валюти як резервної. Питання ось в чому: чи вигідне те, що пропонує Китай, для самого Китаю? Звичайно, питання може здатися дивним, адже за загальним уявленням як мінімум два завдання, що стоять перед Китаєм, будуть вирішені. По-перше, США отримають попередження і стануть уникати ситуацій, що можуть призвести до краху долара, що значно знецінить доларовий компонент валютних резервів Китаю (за оцінками, 1,2 трильйона доларів). По-друге, найважливіше, буде вирішене політичне завдання. Закликаючи звузити роль долара і розширити зайого рахунок роль СПЗ, Китай прагне зменшити політичну й фінансову могутність США.     Практично з цієї ж причини пропозиція Китаю була підтримана Росією, Бразилією, Індією та іншими країнами, що розвивалися, яким давно не давав спокою фактичний доларовий стандарт. Ці країни зовсім не числяться в лавах прихильників МВФ, проте вони розсудливо вирішили, що краще все ж мати хоч якийсь голос при верховенстві МВФ, ніж зовсім не мати при верховенстві США. Проте Китай не може не розуміти, що нова могутня міжнародна валюта - це фантом. Сила долара в тому, що у США щонайпотужніша економіка, а також можливість оподатковувати своїх громадян і виконувати зобов’язання перед ними. В МВФ ж немає ні ВВП, ні податкової бази. Однак китайці вважають, що, розширивши повноваження СПЗ, вони тим самим підточать гегемонію США. Але гегемонія долара ослабне тільки в тому випадку, якщо замість США з’явиться будь- яка інша країна з таким же великим ВВП і такою ж величезною податковою базою; тоді вона зможе змагатися зі США за статус господаря світової резервної валюти. Природно, такою країною може стати й Китай. І хоча зараз Китай - країна, що лише розвивається, не виключено, що через десятиліття вона стане розвиненою і ВВП Китаю наблизиться до ВВП США. Зараз ВВП Китаю вже перевищує ВВП Німеччини. З погляду ефективності фінансового управління Китай обійшові США, і Європу. Збагачуючись, Китай переміщатиме фокус своєї економіки в напрямі від експорту до задоволення внутрішнього попиту. У якийсь момент Китай зрозуміє, що регулювати курс своєї валюти йому невигідно, і тоді юань стане вільно конвертованим, як і валюти всіх крупних економічних держав світу. Якщо подивитися на історичну перспективу, то виявиться, що всі країни, що мали тривалий профіцит бюджету, перетворювали свої «м’які» валюти на «тверді», тобто такі, якими торгують на світових ринках, а тому перетворювалися на світових кредиторів. Великобританія стала кредитором у першому десятиріччі XIX ст., США - в першому десятиріччі XX ст., і нагородою цим країнам став статус володарів твердих валют. Згодом, навіть маючи бюджетний дефіцит, ці країни все одно залишалися при своєму статусі. Вже підписані угоди про вільний обмін юаня з такими країнами, як Бразилія та Аргентина. Також Китай прагне підкріпити чиангмайску ініціативузі створення загальноазіатського резервного валютного пулу. Отже, якщо китайці зможуть зізнатися собі, до чого все йде, то їхнє відношення до СПЗ зміниться. Ставши володарем твердої валюти, Китай негайно втратить всі переваги, які міг би отримати від підвищення ролі СПЗ.     Намагаючись стримати вплив США на світовій арені, китайці мимоволі зв’язують руки собі.    Зрозуміло, Китай може прямо зараз почати боротися за підвищення своєї участі в СПЗ і відмовлятися від перспектив перетворення юаня на тверду валюту, але такий курс навряд чи можна назвати розумним. Чому б китайцям натомість не почати готуватися до того дня, коли США і Європа самі попросять ввести яку-небудь міжнародну валюту, щоб хоч якось стримати експансію юаня?Далеко не просто складаються відносини Китаю з Європою. За останні 30 років об’єм товарообігу між Китаєм і Європою виріс в 40 разів. Після розширення ЄС регіон став першим за величиною торговим партнером Китаю і найбільшим експортним ринком. Проте, за словами керівника відділення Європи Китайського інституту сучасних міжнародних відносин Фен Чжунпіна, останнім часом посилилися розбіжності щодо Тібетського питання. На думку китайських дослідників, незважаючи на те, що історія взаємовідносин Китаю і Європи нараховує кілька століть, Європа до цього часу не навчилася при- слуховуватись до думки Китаю. Особливе незадоволення китайського керівництва викликала позиція європейських лідерів під час тібетських заворушень в 2008 році. На думку спеціаліста з питань китайсько-європейських відносин Чжоу Жуньяо, існує ще достатньо факторів невизначеності щодо позиції європейських країн. У Китаї вважають, що в ЄС глобальна китайська геополітика ще не сформована.

***

   Під тиском західних держав і їхніх радників, які нав’язали Україні ідеологію й стратегію радикального лібералізму, що межує з ринковим фундаменталізмом, за 18 років формального суверенного існування Україна здійснила стрибок від радянської системи тотального державного централізму до системи тотального ринкового лібералізму через дику некеровану і неконтр- ольовану приватизацію в інтересах олігархів і сімейних кланів. Остання породила небачену корупцію, олігархічну приватизацію національного багатства, державної й місцевої влади. Держава втратила контрольно-координуючу роль. І це в той час, коли в усьому світі роль держав та їхніх міждержавних утворень невпинно зростала.    За перший період свого суверенного розвитку Україна повторила карколомний стратегічний «китайський стрибок» до ліберальної моделі саморегулюючого ринку, перескочивши стадію державного капіталізму, цим втягнула себе в небачений процес економічної й екологічної деградації. Внутрішня економічна криза, посилена за рахунок глобальної кризи, призвела до особливо тяжких соціально-економічних наслідків. В результаті на міжнародному рівні, за даними ООН, Україна опинилася в числі країн, які не відбулися, зайнявши передостаннє місце в Європі за рівнем ВВП на душу населення. Рівень економічного розвитку України за станом на 1991 рік не буде відновлено і в 2011 році. Рівень бідності населення України як багатої країни не може не дивувати зарубіжних спостерігачів, як і небачений контраст між рівнем життя олігархічної й кланової еліти та пересічних громадян. В результаті морально-психологічний стан українського суспільства оцінюється як депресивний. Незважаючи на зусилля ряду політичних сил, Національна стратегія розвитку України до цього часу не прийнята Верховною Радою і не стала загальнодержавним, консолідуючим проектом.    Розвиток України в наступні 10-15 років проходитиме в надзвичайно складних міжнародних обставинах і в жорстких міжнародних відносинах.     Тотальна криза силового євроатлантичного і азійського глобалізму, різке посилення конкурентної боротьби на глобалізованих ринках, світова енергетична й екологічна криза, неминуча перебудова світогосподар- ської технологічної системи, наближення нової планетарної технологічної революції - все це ставить питання про саме існування держав і країн, які були не здатні до внутрішніх трансформацій і неспроможні інтегруватися в інноваційні моделі й стратегії розвитку. Де і в чому можна знайти вихід для України? Як нам уникнути національної катастрофи й нової української трагедії? Відповідь на ці питання повинно бути віднайдено негайно. Ми бачимо цю відповідь у посиленні ролі й могутності української держави і в інтеграції України в європейські й світові структури та системи. Очевидно неминучим для України стає перехід до стратегії й моделі розвитку сучасної системи державного капіталізму на базі народного підприємництва й економічної демократії в поєднанні з визначальною контролюючою і координуючою роллю держави. Соціальне суспільство, соціальна держава, соціальна економіка. Економіка - ринкова, але суспільство і держава повинні бути неринкові.    Перехід до інноваційної моделі розвитку на базі сучасної системи державного капіталізму - справа надзвичайно складна. Вона вимагає органічної єдності всіх гілок державної влади, кардинального вдосконалення системи державного менеджменту. За солідарними висновками вітчизняних і зарубіжних вчених і фахівців, досягнення інноваційного успіху в розвитку України можливе лише за умови послідовного наведення порядку в країні й проведення реальних та ефективних реформ. Єдність внутрішньої та зовнішньої політики України, її інтеграція в європейські системи та структури є запорукою піднесення міжнародної конкурентоспроможності й могутності нашої держави.

 

Аналізуючи розвиток сучасної науки, необхідно зупинитися на розгляді поняття «стиль мислення». Довгий час поняття стилю використовувалося в основному для характеристики художньої творчості. Вважалося, що воно придатне тільки для даної галузі людської творчості і до того ж не несе філософського, методологічного навантаження. Ця тенденція, розпочата ще Арістотелем, була продовжена, зокрема, у філософії Гегеля, який тлумачив поняття стилю як головну форму мистецтва. Неможливість використання поняття стилю в аналізі наукової творчості, розвитку науки пояснювали тим, що наука, на відміну від мистецтва, пов'язанного з певними образами, оперує системою понять, більшість з яких не мають наявних образів та однозначного визначення.

Пізніше таке уявлення про стиль та його функціональне навантаження виявилось обмеженим. Адже моменти пізнання, узагальнення, раціональної свідомої діяльності є загальними як для наукової, так і для художньої творчості. Розвиток науки нерідко справляє значний вплив на розвиток мистецтва. Так, розквітові реалістичного мистецтва, крім загальних соціальних факторів, сприяв розвиток природознавства. Відомо, що на творчість видатного французького письменника О. Бальзака значний вплив справляли праці Жоффруа Сент-Ілера. Водночас французький зоолог неодноразово звертався до літературного доробку О. Бальзака. Навіть епіграфом до своєї книги «Синтетичні, історичні та фізіологічні поняття натурфілософії» він обрав слова О. Бальзака «Наука неподільна, а ви її розмежували». Незаперечний вплив науки на літературу можна виявити також у книгах Жорж Санд, Е. Золя, чиї літературні прийоми мають певну спільність з прийомами, застосовуваними у природознавстві. Вплив природознавства відчувається і в багатьох літературних творах О. І. Герцена, М. Г. Чернишевського, Д. І. Писарєва. Не менш відчутний зворотний вплив літератури на наукову творчість. Широко відомі слова А. Ейнштейна про значення літературної спадщини Ф. М. Достоєвського в його науковій роботі. Крім того, між наукою і мистецтвом існує тісний, нерозривний взаємозв'язок у плані генезису здатності до ідеального предмету діяльності, що далі набуває самостійності і перетворюється в теоретичне мислення.

Поняття стилю як порівняльної характеристики при оцінці творчості досить різнопланове і не становить монополії якої-небудь однієї форми суспільної свідомості. Воно широко розповсюджене в дослідженнях з історії науки, психології творчості. Особливо важливе значення це поняття має при з'ясуванні співвідношення старого і нового знання, характеристиці загальних і відмітних рис наукового мислення на різних етапах розвитку науки. Вперше поняття «стиль мислення» вжив М. Борн у 50-х роках XX століття, в 60-х роках учений визначає його як «філософське обличчя епохи, що зумовлює її культурні основи». Відтоді поняття стилю мислення увійшло до методологічного розвитку науки, набуло філософського звучання. І це цілком закономірно, адже утвердження нового стилю мислення — це одне з найважливіших завдань, що виникають у процесі пізнання, у вирішенні яких велику роль покликана відігравати філософія. Мислення як ідеальна, опосередкована форма відображення дійсності включає в себе не тільки відображення, але й творчість, поєднує їх, виступає компонентом революційної практики.

Посилення тенденції до використання поняття «стиль мислення» у філософсько-методологічних дослідженнях розвитку науки необхідно вимагає його логіко-методологічного аналізу. Не випадково, що деякі вчені вважають поняття стилю одним з найбільш таємничих і незрозумілих, оскільки надзвичайно важко визначити його складові компоненти і відправні точки зору, що його зумовлюють. Дійсно, з'ясування змісту поняття «стиль мислення» пов'язане з рядом труднощів. Однак це не означає неможливості виділити відмітні риси мислення тієї чи іншої епохи.

Як відомо, теоретичне мислення кожної епохи характеризується її здобутками. І тільки в сфері досягнутого може розвиватися сама логіка. Теоретичним мислення стає лише тоді, коли «включає в себе, у свій рух процедуру самовизначення, самообгрунтування, оскільки воно формує свій власний початок, тобто кожного разу відтворює ситуацію свого виникнення». Саме в процесі розвитку мислення набирає різних форм та різного змісту. Тому, відзначав Ф. Енгельс, «наука про мислення, як і всяка інша наука, є історична наука, наука про історичний розвиток людського мислення». Аналіз конкретних етапів розвитку мислення дає можливість виявити загальні риси відмінності мислення тієї чи іншої епохи, знайти ключ до розуміння та визначення поняття стиль мислення. Такого роду спроби наявні в нашій філософській літературі.

Наведемо деякі з них. «Вихідні принципи логічної побудови наукових теорій,— відзначають, наприклад, М. Ф. Веденов та Ю. В. Сачков,— утворюють основу певного історично значимого стилю мислення. Він включає в себе принципи об'єднання понять у відносно замкнуту систему, способи залучення нових елементів до даної системи, провідні особливості постановки дослідницьких завдань». В. М. Костєв під стилем мислення розумів зміни в розвитку природознавства, пов'язані з перебудовою логічної структури наукових теорій, В. А. Лекторський — «зміну логічних відношень між функціонуючими в пізнанні категоріями», а М. І. Родний — «найбільш загальні методологічні установки, які визначають шляхи реалізації проблем, що виникають, і водночас містять певне бачення світу, що впливає на вибір проблеми, її постановку».

Звичайно, наведені визначення стилю мислення не претендують на всезагальність і завершеність. Деякі автори, повертаючись до даної проблеми, намагалися вдосконалювати свої визначення. Так Ю. В. Сачков розширив загальні уявлення про стиль мислення. Він стверджував, що зміна стилів мислення становить найбільш значимі наукові революції, а питання про стиль мислення є перш за все питанням про особливості фундаментальних досліджень, їх місце і значення в усій системі знання. Оскільки найбільш досконалою формою вираження знання виступає наукова теорія, то зміна стилів мислення є не що інше, як зміна уявлень про наукові теорії, їх природу, структуру, класи (види), а сам стиль мислення втілює глибину проникнення до найзагальніших особливостей будови матерії та методи теоретичного відображення останніх.

Спільним для наведених точок зору є те, що їх автори аналізували стиль мислення у ретроспективному плані, не пов'язуючи його з перспективами розвитку сучасної науки. Дещо інший підхід до розгляду поняття «стиль мислення» містився в працях С. Б. Кримського. Він не обмежувавася формально-логічним аналізом цього поняття, а зробив спробу розкрити механізми стилю мислення, пов'язав їх дію з систематизацією та трансформацією наукового пізнання. «Закони діалектики і логіки,— писав С. Б. Кримський,— в різні історичні епохи пізнання не стільки змінюються, скільки конкретизуються і збагачуються. По цій конкретизації можна відрізняти особливості наукового пізнання історичних епох. Поняття, що відповідає таким історичним особливостям знання, його мінливим під впливом науково-технічних революцій параметрам є поняття стилю». Дане поняття дослідник пов'язував з певною канонізацією та стандартизацією уявлень, за якими будується світ науки на певному історичному етапі її розвитку. На його думку, таким каноном виступає конкретний тип наукового пояснення дійсності, загальний для тієї чи іншої епохи.

Слід зазначити, що, ставлячи питання про стиль мислення і тип наукового пояснення, С. Б. Кримський не ототожнював цих понять, підкреслював їх якісну відмінність, наголошуючи на тому, що «наукове знання не вичерпується на рівні наукової картини світу, воно перш за все втілюється у розвитку конкретних наукових теорій». Відповідно до цього, тип наукового пояснення визначається сіткою фундаментальних понять природознавства, які конкретизують систему діалектичних категорій і принципів логічної побудови знання та спосіб побудови наукових теорій.

Попередньо зазначимо відмінність між поняттями «стиль мислення» та «спосіб мислення». За своїм категоріальним змістом поняття «спосіб мислення» охоплює як наукове, так і буденне мислення, характеризує, таким чином, мислення певної епохи взагалі. На відміну від способу мислення стиль мислення притаманний науково-творчому мисленню, а його формування відбувається на основі теоретичного знання наукової картини світу та перетворення нових наукових методів, прийомів у загальноприйняті норми, які регулюють наукову теоретичну діяльність. Водночас зміст поняття «стиль мислення» не обмежується якоюсь однією з сторін науково-теоретичного мислення, а включає в себе постановку та процес вибору проблеми, евристичні пошуки її розв'язання і, відповідно, побудову наукових теорій.

Тому С. Б. Кримський, цілком слушно, не обмежував стиль мислення фундаментальними поняттями природознавства, а включав до його змісту особливий спосіб бачення світу, трансформацію та систематизацію наукового матеріалу, на основі яких в науці формується зразок, модель наукового пояснення. Вживаючи арістотелівське поняття «парадигма», вчений вкладав в нього інший зміст. Він називав парадигмою дану модель, як канонізоване стандартне уявлення і вираження фундаментальної теорії в афористичному скороченому образі її предметної сфери. «Парадигма визначає стиль наукового мислення як сукупність його диференційованих особливостей».

Сучасний розвиток наукового знання характеризується зростанням ролі та значення моделювання в дослідженні тих чи інших процесів. Тому досить привабливо розглядати стиль мислення як канонізовану модель, прив'язуючи її до певної фундаментальної теорії. Саме так робив відомий американський фізіолог Г. Мегун, аналізуючи розвиток фізіології. Розглядаючи історію вивчення функціонування головного мозку, він зазначав, що кожний історичний період формує відповідну йому фізичну модель життєвих явищ. Серед них вчений виділяв: гідравлічну, що бере свій початок від давньоримського лікаря Галена, згідно з якою всі принципи функціонування мозку виводяться за аналогією з роботою водопроводів; діоптричну — де проводиться певна аналогія між механічними автоматами і живими організмами, а закономірності геометрії та діоптрики переносяться на мозок; френологічну модель — де наголошується, що у висхідному розвитку філогенетичного ряду тварин кора півкуль головного мозку стає більш складною і досягає досконалого розвитку у людини, на основі чого робиться висновок, що вищі функції головного мозку пов'язані саме з цією структурою. Крім названих моделей, Г. Мегун виділяв ще геологічну, згідно з якою розвиток мозку відбувається доповненням послідовних рівнів; ембріологічну модель, що будується за принципами прогресивної диференціації К. М. Бера, як виростання з гомогенного, гетерогенного і специфічного, завдяки чому центр нервової системи організований у вертикальному, а не у горизонтальному зрізі. І, нарешті,— технічна модель, згідно з якою діяльність мозку ототожнюється з автоматами, діючими за принципом зворотного зв'язку.

Наведена концепція розвитку фізіології, хоч і оригінальна за своїм задумом, однак не відповідає дійсному станові речей. Наскільки відомо, ніхто з видатних фізіологів не конструював свої теорії за абстрактними моделями, а порівняння мозку з годинником чи телефонною станцією вживалося лише для наочного пояснення процесів, що відбуваються у вищих відділах головного мозку. Ось чому найцікавішим у поглядах Г. Мегуна є думка про те, що жодна з наведених ним моделей не виводить нас за межі механіцизму.

В методологічному плані помилковою є надмірна математизація науки, абсолютизація цього дійсно цінного у гносеологічному відношенні методу наукового пізнання. Математична чіткість, без сумніву, «полегшує процес регулювання нових ідей, однак вона також обмежує їх визначеність, якої, зрозуміло, не пропонує. Сковуюча дискретність символів є формою зобов'язання, що надійно стримує вільну гру ідей, ... яка необхідна для дальшого їх розвитку». Такою ж мірою не завжди спрацьовує ототожнення мислення з певним автоматом, навіть стохастичним, а також використання терміна «парадигма».

Невизначеність терміна «парадигма» в концепції Т. Куна піддав критиці І. Лакатос, зазначивши, що розгляд парадигми, як формальної, штучної моделі не розкриває дійсного процесу розвитку наукового знання. Загальні фундаментальні теорії також не дають готових схем і готових відповідей на питання, а вимагають дослідження закономірностей у реальному процесі з усіма його історичними та індивідуальними особливостями. Абсолютизація, перебільшення якого-небудь з моментів процесу пізнання, розвитку наукового мислення веде до значних гносеологічних помилок. Отже, поняття стилю функціональне, а не статичне. Саме в процесі функціонування й стає можливим встановлення його багатофакторних зв'язків і відношень.

До основних особливостей стилю мислення сучасності, за справедливим визначенням С. Б. Кримського, можна віднести: комплементарність фундаментальних рис сучасної науки, інваріантності і варіантності стохастичного і алгоритмічного, простого і складного, точного і неточного, математизацію і опредмечування математики, перехід від фінітного до інфінітного, від наявного до можливого і т. п. Наявність вказаних особливостей стилю сучасного мислення, їх комплементарність не без підстав вважався С. Б. Кримським втіленням окремих сторін діалектики, як роздвоєння єдиного на протилежні сторони, моменти, без розуміння чого неможливо зрозуміти руху в цілому, а відповідно і руху наукового пізнання.

Аналіз наведених точок зору щодо стилю мислення висуває ряд питань: чому необхідно виділяти стиль мислення тієї чи іншої епохи, як він пов'язаний з методами наукового пізнання і яка його функція в аналізі розвитку науки та спадкоємності знання, які саме стилі мислення ми можемо виділяти в ході історичного розвитку науки. Оскільки ці питання розроблені недостатньо, дозволимо собі висловити з приводу них деякі міркування.

Перш за все зазначимо, що поняття «стиль мислення» відноситься не до мислення взагалі, а саме до науково-творчого мислення. Коли ми наголошуємо, що однією з найістотніших рис людини є її здатність до творчості, то наука становить один з різновидів творчості. Водночас вона — складний соціальний організм, який у структурному відношенні охоплює трудову діяльність людей, а також генерує систематизоване теоретичне знання і знаходить шляхи його реалізації. Зумовлена потребами практики — сукупності предметної діяльності людини, спрямованої на виробництво і задоволення матеріальних та духовних благ, наука прагне до встановлення тих чи інших закономірностей природи, нових зв'язків та відношень між предметами і явищами об'єктивної дійсності, відкриття нових явищ природи і пізнання таємниць їх утворення. Чим більше спирається людина у своїй діяльності на пізнання закономірностей розвитку навколишньої дійсності, тим вище піднімається вона щаблями суспільного прогресу. В свою чергу, набуваючи нових знань, наука все більше відмовляється від штампів, жорстких уніфікованих нормативів, а кожне її досягнення має неповторний характер.

Відповідно, наукова творчість як постійний потяг до нового, прагнення прорватися в галузь невідомого дістає прояв у певних варіантах свого розвитку. Вони полягають «у різних шляхах, які ведуть до того чи іншого результату, до встановлення вузлів у розвитку науки, до формування епохоутворюючих концепцій.

Варіанти ці пов'язані з діяльністю суб'єкта, каталізатора наукового процесу, початкового творця наукових відкриттів». Водночас слід зазначити, що суб'єктом творчості є людина як суспільна істота, праця якої передбачав використання досягнень попередників і сучасників. Отже, поряд з певною неповторністю, індивідуальністю суб'єкт діяльності і притаманний йому категоріальний склад мислення завжди опосередковані і обумовлені суспільно-історичною специфікою способу виробництва та відповідним рівнем культури. Відмінності творчості у ту чи іншу епоху можуть бути виражені в понятті стилю мислення, яке відбиває духовний клімат даної епохи. Адже духовне життя суспільства, з усіма його суперечностями, має разом з тим і певні риси цілісності. Вони виявляються у деяких загальних тенденціях, властивих розвиткові науки, мистецтва, культури, філософії в кожний історичний період.

Розглянемо причини, що зумовлюють необхідність виділення поняття «стиль мислення». Як відомо, мета наукового пізнання полягає в досягненні об'єктивної істини, розкритті об'єктивно існуючих зв'язків та відношень дійсності, проникненні в їх сутність. Реалізація цієї мети завжди пов'язана з вибором певних засобів та прийомів, за допомогою яких мислення відображує об'єкт у його єдності і багатоманітності, завдяки чому суб'єктивні уявлення про об'єкт співпадають з самим об'єктом, логіка понять співпадає з життям. Даний процес виступає як єдність перервності і неперервності, включає в себе поступовість, еволюції, а також наукові революції, які означають, передусім, докорінні перевороти у формах, засобах, методах наукової діяльності. В орбіту наукового знання включаються принципово нові для людства фрагменти дійсності, відбувається стрибок у теоріях, самому стилі мислення. Визначальним у розвитку наукової творчості виступають методи пізнання, дослідження і перетворення дійсності. «У такій самій мірі як у розвитку продуктивних сил ... виняткову роль відіграє зміна знарядь праці, так і в науці найбільш революціонізуючим її елементом є виникнення методів дослідження. В них акумулюється творчий потенціал не тільки даної галузі дослідження, але й наука даного періоду в цілому».

Дійсно, в процесі загального аналізу розвитку науки поняття методу дає значні можливості для виявлення специфіки тих чи інших етапів, оскільки саме в методі відбивається загальнозначимий характер спрямованості суб'єктно-об'єктних відношень, основних і суттєвих закономірностей організації процесу пізнання і мислення, розгортання змісту знання в системно-теоретичні форми. Сукупність названих факторів дає підстави розглядати метод як знаряддя праці в науці. Однак поряд зі знаряддями праці існує ще й певна технологія. Тому, коли мова заходить про визначення конкретних інструментів розв'язання завдань, що випливають з загального методу, самого методу виявляється недостатньо, потрібна певна його конкретизація. Останнє стає особливо необхідним, кали виникає потреба з'ясувати характер змін в орієнтаційній структурі науки, стратегії наукового пошуку в напрямі сприйняття і осмислення руху пізнання, упорядкування знання в науковозначимі форми, що і знаходить своє втілення у понятті стилю мислення. Не випадково, ще видатний французький натураліст XVIII століття Ж. Бюффон розглядав стиль як порядок і рух, що надається думкам. Належачи до галузі об'єктивно-істинного знання, стиль мислення виступає тим духовно-культурним утворенням, яке визначає категоріальні схеми реалізації загального методу, встановлення мислених зв'язків загального каркаса науки. Таким каркасом служать форми пізнання, логічні основи і принципи побудови теорій та систем наукового знання, що визначається не тільки об'єктивними законами розвитку досліджуваних об'єктів, а й специфікою залучення цих об'єктів у практичну та пізнавальну діяльність людини.

Метод і стиль мислення, хоч і перебувають у тісному діалектичному взаємозв'язку, зберігають свою певну цілісність. Якщо метод наукового пізнання можна уподібнити знаряддям праці у процесі духовного виробництва, то стиль мислення виступає як технологія виробництва науки. Формування його, в силу практичної основи пізнання, може бути лише процесом закріплення практикою фігур логіки, що з моменту свого виникнення служать засобами виробництва знання незалежно від самої практики. При цьому стиль мислення не мода, яку можна створити за готовими викройками. Зумовлений розвитком наукового знання, він існує як цілком визначена реальність, як інструмент розв'язання конкретних завдань, пов'язаних з технологією духовного виробництва. Стиль мислення відбиває досягнутий рівень практики, становить соціальну основу наукового мислення певної епохи. Завдяки цьому він здатний виступати моментом періодизації історичного розвитку науково-творчого мислення і набуває в конкретні історичні періоди розвитку науки своїх специфічних особливостей. Водночас стиль мислення може характеризувати специфічні риси і особливості мислення конкретної людини, які, маючи індивідуальний характер, не втрачають загальних ознак. Зміни стилів мислення пов'язані з науково-технічними революціями, як інтенсивними, так і екстенсивними. Це сприяє розв'язанню проблем класифікації стилів мислення, їх взаємозв'язку і взаємообумовленості у процесі історичного розвитку наукового пізнання.

Як складна функціональна система, стиль мислення знаходить своє найзагальніше вираження не в природознавстві, а у філософії, оскільки саме вона є загальним теоретичним вираженням епохи. Звичайно, можна говорити про стиль мислення і в рамках природознавства: про хімічний, фізичний, кібернетичний та інші стилі мислення. Але, враховуючи специфіку та відмінність стилів мислення, необхідно бачити те загальне, що їх об'єднує, сприяє їх «стикуванню» та зближенню, тобто звертатися до точних характеристик мислення, які допускають це «стикування». Дане завдання вирішується філософією, де проблема стилю мислення постає не стільки як науково-природнича, скільки як філософська проблема. Визначенню історичних типів стилю мислення сприяє аналіз форм діяльності, в ході якої уявлення про світ формуються в цілісну систему поглядів, норм, цінностей. Тому й зміна стилів мислення пов'язана з принциповими змінами у розвитку філософії.

Зупинимося дещо докладніше на класифікації стилів мислення. Історія науки свідчить, що найбільші зміни в природознавстві пов'язані з перебудовою принципів логічної структури теорій, які відбиваються у зміні стилів мислення. Виходячи з цього, М. Ф. Веденов та Ю. В. Сачков виділяли класичний, ймовірний, та кібернетичний стилі мислення. На їх погляд, класичному стилю мислення властива логічна структура з однобічною системою зв'язків і рівноцінністю параметрів, внаслідок чого будь-які теоретичні висновки грунтуються на положенні, що істинні теоретичні системи можуть мати тільки дану логічну структуру, ймовірний стиль мислення, на думку згаданих авторів, пов'язаний з класом статистичних закономірностей і грунтується на включенні випадковостей до структури теоретичних систем, що дає можливість перейти до вивчення складних систем, яким притаманні два відносно автономні рівні внутрішньої організації. Кібернетичний стиль мислення, на відміну від попередніх, реалізується при аналізі уявлень про вибірковість і цілеспрямованість функціонування складних систем, а в математичному відношенні — у процесі розвитку ідей і методів теорії алгоритмів.

Виділяючи ті самі три стилі мислення, В. М. Костєв, разом з тим, ставив питання про становлення і розвиток нового, квазікласичного стилю мислення, сутність якого, на його думку, полягала у використанні в пізнанні понять та ідей класичного стилю мислення, при наповненні їх більш глибоким змістом у сучасній науці. Іванка Апостолова, класифікуючи стилі мислення, виділяла стиль мислення однозначної детермінації, властивий науці минулого; ймовірний стиль, притаманний сучасній науці, та стиль мислення багатозначної детермінації, який має бути сформульований наукою майбутнього.

Канадський фізик М. Бунге, аналізуючи розвиток фізики та основні філософські проблеми сучасності, вважав, що для фізики властиві чотири стилі мислення: реалістичний, суб'єктивний, стиль мислення копенгагенської школи та дуалістичний, або операціоналістський. Е. Майр та М. П. Дубінін говорили про типологічний стиль мислення в біології, а А. С. Архангельська виділяла синкретичний стиль мислення, під яким розуміла стиль мислення античності, і вважала, що цей стиль органічно поєднує в собі науковий та художній стилі. Більш того, вона наголошувала, що нині відбувається процес відродження синкретичного стилю мислення. Це пов'язано з необхідністю «відображення об'єктивного процесу інтеграції не тільки всередині самої науки, але й інтеграції усіх сфер духовного життя». Л. М. Косарева стиль мислення середньовіччя називала просторовим. Аналізуючи ситуації, що виникають при загальнотеоретичному використанні конструктів молекулярної біолопі, P. С. Карпінська стверджувала, що стиль мислення сучасної біології не математичний, не кібернетичний, не ймовірний, не популяційний, а синтетичний, ще не оформлений досить чітко і ясно.

Наведені вище варіанти класифікації стилів мислення не можна визнати задовільними. Адже в них без достатньої аргументації об'єднуються окремі моменти знання у відриві від загального розвитку науки, не враховується зв'язок та спадкоємність одержаних знань, особливості мислення на різних етапах розвитку пізнання та освоєння навколишнього світу. З цього погляду вигідно відрізняється від попередніх класифікація стилів мислення, запропонована Б. О. Парахонським. Виходячи з існуючих типів співвідношення методу і стилю теоретичного мислення, він виділяв телеологічний та феноменологічний стилі для античної науки з її синкретичним підходом до дійсності; механістичний та динамічний — для науки нового часу, які реалізуються в рамках аналітичного методу як його філософської реконструкції, і трансцедентний та спекулятивний стилі німецької класичної філософії. У діалектико-матеріалістичній методологічній свідомості він виділяв: порівняльно-історичний, системно-структурний, програмно-цільовий і генетичний підходи, що зумовлюють специфіку сучасного стилю мислення.

Виходячи з єдності діалектики, логіки і теорії пізнання, можна виділити такі стилі мислення: міфологічний, натурфілософський, схоластичний, аналітичний або метафізичний та синтетичний або діалектичний.

Як відомо, періоду наукового світогляду передував довгий період донаукової свідомості, що грунтувалася на безпосередніх уявленнях і екстраполювалася в примітивний досвід первісної людини. Донаукове мислення ігнорувало реальні зв'язки дійсності, часто пов'язувало між собою не пов'язані в дійсності предмети і явища. Почуття в ньому переважали над інтелектом, емоції — над розумом, вольові акти — над пізнанням. Разом з тим, при всій ілюзорності багатьох уявлень фантастична загальність первісного мислення стихійно відбивала об'єктивно існуючу природу. Зіткнення з певною системою заборон у вигляді незрозумілих і грізних сил природи породжувало прагнення вийти за їх межі, і допомагала цьому людська фантазія. Істоти, створені фантазією первісної людини, відбивали обмеженість і, водночас, нескінченність дійсності. Обмеженим було те, чим людина володіла у своєму житті, нескінченним — потойбічне, уявне, яке компенсувало неповноту реального життя. Уявне завжди загрожувало людині і, водночас притягувало її до себе. Боротьба з цією загрозливою силою особливо посилилася після розпаду первісного стада та створення нового типу організації — роду, родового суспільства, розвиток якого зумовлювався майже повністю соціальними, а не біологічними або біосоціологічними законами, як це було в первісному стаді.

Створюючи міфи, людина намагалася символічно змалювати підкорення хаосу і перетворення негативних величин у позитивні символи життя, знайти у фантазії вихід за рамки суворого світу буденного існування. Але через відсутність конкретних знань та конкретно-предметного характеру мислення, міфи базувалися не стільки на логіці, скільки на фантазії, побудованій «на основі ... природного споглядання». Людина ще не відрізняла суб'єктивне і об'єктивне, а сам світ виступав для неї як єдине нерозчленоване ціле. Але саме тут починалася об'єктивація суб'єктивних переживань людини, завдяки чому вона розкривала себе у природі, оволодівала нею, правда ще тільки в уявленні. Це уявлення означало кінець чисто тваринного буття і початок духовного. У свідомості людини формувалась переконаність у можливості здійснення бажаного, що активізувало її діяльність, зміцнювало волю і згуртованість родового колективу. Для міфологічної свідомості, яка ототожнювала бажане з дійсним, не існувало нічого неможливого, тим більше в уявленні можливим ставало абсолютно все.

Мислення, характерне для людини цього періоду, з повною підставою можна назвати донауковим, або міфологічним, стилем мислення. У процесі становлення людини, освоєння нею світу це мислення відіграло певну роль, і його не можна ігнорувати в аналізі розвитку духовної культури людства. Тим більше, що, включаючи як елементи фантазії, так і нагромаджений практичний досвід та його узагальнення, міфологічне мислення становило одну з передумов створення натурфілософської картини світу. Пройшовши, за висловом Гегеля, «через роботу і діяльність думки», воно виконувало функцію ілюстрації філософських аргументів у поглядах античних мислителів.

Родові відносини та відбиття їх у мисленні людини, звичайно, певним чином впливали на розвиток індивідуальності, хоча індивід тут мислився як родова істота, отже й мислив не індивід, а рід. Однак це був необхідний період розвитку самого людства. Без нього було б неможливим становлення самої індивідуальності, особи як суспільної істоти. Тільки пройшовши через етап родової організації, можна було перейти до полісної організації, створення таких суто людських феноменів, як наука, наукове мислення, де поряд зі зростанням організованості відбувався процес усвідомлення людиною себе як особи, завдяки чому людина виділилася з природи не тільки практично, але й теоретично.

Виникнення рабовласницької держави, поділ виробництва на матеріальне і духовне, пов'язаний з відокремленням розумової праці від фізичної, заклали грунт для перших спроб пояснення світу з самого себе. Перші античні мислителі, єдині представники теоретичного мислення і знання свого часу, формували наукове бачення світу, аналізували результати спостережень здорового глузду. Саме на цьому рівні відбувалося перетворення міфологічних уявлень у наукові припущення. Формування наукового підходу до дійсності було пов'язане з подоланням міфологічного мислення, яке базувалось на бездоказових побудовах, відірваних від реальної дійсності.

Античні мислителі намагалися виробити розумний погляд на дійсність, якісно відмінний від міфологічних уявлень та уявлень буденної свідомості. Ця тенденція особливо властива філософам Стародавньої Греції. Геометризація фігур, ідеальне тіло, ейдос виступали в грецькій античній філософії як змістовні форми, поняття, за допомогою яких робилися спроби пояснити природу такою, якою вона є, велися пошуки першоджерел, матеріальної першооснови всієї реально існуючої багатоманітності предметів та явищ. Навіть міфологічні істоти були, по суті, особливою формою буття першооснови, що обмежувала функцію богів і витісняла їх на задній план, готуючи нове бачення світу. Перевірка істинності чи помилковості міфологічних уявлень та уявлень здорового глузду, відбувалася в «соціальній лабораторії грецького суспільства», де відсутність досконалих суспільнотехнічних знарядь праці компенсувалася використанням природного «знаряддя» пізнання — розуму людини. Співставлення різних точок зору націлювало на пошуки нових принципів життя, відкривало нові інтелектуальні світи, розкривало обмеженість міфології, сприяло розвиткові мислення, розвиткові науки, виробленню категорій для систематизації нагромадженого знання та пояснення світу. Ці категорії виступали в античній філософії як родові поняття. Визначальними серед них були якість і міра, за допомогою яких вироблявся споглядальний, цільовий підхід до пізнання та освоєння дійсності. Узагальненням цього етапу розвитку людського мислення стала логіка Арістотеля, з якого, власне, тільки й почалося «царство категорій», створення першого наукового стилю мислення. Разом з тим, це була перша інтенсивна загальнонаукова революція, «сутність якої полягала у формуванні історично перехідних форм, логічних та гносеологічних основ і принципів теоретичного (а разом з тим і наукового) мислення, а також у системній упорядкованості на цій основі всього нагромадженого наукою знання».

Доцільність, гармонія, досконалість форм, краса дедуктивних побудов, їх простота та завершеність, що грунтувалися на споглядальному підході до пояснення об'єктивної дійсності, їх обмеженість рамками здорового глузду та формалізованість логікою Арістотеля — ось типові риси, що характеризували стиль мислення того часу. Враховуючи загальну специфіку та своєрідність мислення античної епохи, його можна назвати натурфілософським, оскільки він виростає на основі натурфілософської карти світу та його натурфілософського пояснення. Це стосується не тільки досократиків, а й філософії Арістотеля. Йдучи від натурфілософії, він, як відомо, розглядав духовний світ як складову частину єдиного космосу, а саме знання як стихію космічних процесів, що трансформується через людську діяльність, яка набуває доцільного характеру.

Натурфілософський стиль мислення являє собою раціоналістичну, гіпотетично-дедуктивну, але значною мірою й довільно логічну і переважно умоглядну картину світу, що грунтується на певних аксіоматичних положеннях, припущеннях і постулатах. Ці припущення і постулати мали взагалі практичне походження, але комбінувалися не у відповідності з дійсністю, а на основі довільних абстракцій. Давньогрецька наука перетворилася в абстрактне теоретичне знання, завершила відрив науки від практичної діяльності.

Натурфілософія виводила причини і зв'язки між явищами природи з загальних систем, вважаючи, що досить будь-якого спостереження, навіть сумнівного, щоб почати будувати умоглядні конструкції. Як дедукція, так і умогляд не були оснащені добрим інструментарієм: дедукції бракувало розвиненого формально-логічного апарату, який би надавав строгості доведенню, а умогляду — необхідних категорій мислення, які б глибоко розкривали закономірність явищ природи, процесів об'єктивної дійсності.

Не можна вважати регресивним розвиток науки й наукового мислення у середньовіччя. В його надрах відбувалося нагромадження певного матеріалу для становлення нового розуміння дійсності, вироблення нового стилю мислення, зумовленого складними суспільно-економічними умовами того часу. Даний процес можна охарактеризувати скоріше як ремісництво, ніж творчість. Підтвердженням тому може бути алхімія, на підвалинах якої виникла хімія як наука. Доба середньовіччя була критичною від самого початку, що сприяло формуванню багатьох сучасних держав, створенню сучасних мов, багатьох культурних цінностей, які становлять основу сучасної цивілізації. На розвиток науки вплинуло й те, що в XI—XII століттях створюються перші університети — Оксфордський і Паризький, активізувалася постановка проблем наукового пізнання, виникла сама теорія науки. Інша справа, що у середньовічному мисленні перепліталися безпосереднє бачення світу і світоглядні настанови, що випливали з феодального способу виробництва і його ціннісних нормативів, освячених церквою, догми якої сприймалися остаточними істинами. Основними ж категоріями того часу виступили категорії простору і часу, а пізніше — сутності й явища, матерії і форми, акта і потенції, на яких будується середньовікова схоластика.

Перше, що впадає в очі при вивченні середньовічного мислення, це його цілісність, універсальність. Природа і суспільство постають у ньому цілісним комплексом, саме ж мислення — ще не диференційованим, нерозчленованим щодо тих або інших моментів знання, пояснення самої дійсності. Одні й ті самі терміни використовуються для пояснення найрізноманітніших процесів. Подібно до того як деталі готичного собору знаходять своє місце у його загальній архітектурі, так і елементи мислення підпорядковуються певній ідеї. Все зливається в загальній гармонії. Намагання охопити світ у цілому, тенденція до глобальності породжує прагнення бачити світ у єдності та завершеності. Тому кожний твір, узагальнюючи ті чи інші дані про навколишню дійсність, перетворюється на компендіум, який охоплює усі сторони світобудови. Твори того часу (суми, енциклопедії, антимології тощо) передають не просто суму знань, а знання про світ у його єдності та універсальності.

В умовах феодального способу виробництва людині рідко доводилося діяти окремо від певної соціальної групи, колективу. Даний фактор наклав свій відбиток і на мислення. У зв'язку з тим, що окремі якості важко поєднувати в цілісну картину, проводилася думка, що головне втілює не індивідуальне, а типове. Звідси постає настанова — відбивати загальне, типове. По суті, мислення зводиться в той період до підведення одних понять під більш широкі, загальні, де головне становить не стільки змістовна сторона, скільки вміння дати визначення, дефініцію, а середньовічна логіка виступає логікою силогістичного виведення.

Своєрідно вирішує середньовічне мислення і проблему співвідношення чуттєвого та раціонального. Для більшості мислителів того часу, в тому числі й для Фоми Аквінського, не було сумніву, що людське мислення грунтується на основі чуттєвих даних, які пізніше набувають раціональності. Однак це взагалі вірне положення внаслідок відриву сутності від існування приводить до тлумачення співвідношення чуттєвого та раціонального не як відображення чуттєвого світу, а як належності розуму до своєї причини. Тому й процес освоєння світу постає вираженням невідомого через досягнуте розумне, через внутрішнє й потаємне, де для кожного явища дійсності з'являються певного роду символи. Річ виступає тут як ім'я речі, що піднімається над нею і втрачає саму річ, перетворюючись у «матеріалізоване слово». Тобто, середньовічне мислення, за виразом Гегеля, ігнорувало істину, обмежувалось правдоподібністю, оскільки сама істина «повністю розкривалася свідомості тільки у формі думки», так само і значенням символів «послуговувала сама думка». Звичайно, символічне поєднання світу ускладнювало явища, саму природу, але давало можливість витлумачувати на даному етапі сутність за видимою оболонкою. Система символічних трактовок і алегоричних співставлень виступала засобом класифікації речей та явищ, що поставали як плід теоретичного реконструювання та таємної мови, оскільки сам символ завжди темний, незрозумілий. В середньовічному мисленні символи виступали не просто знаком чи реальністю, а замінювали саму реальність, завдяки чому шлях до пізнання предметів та явищ природи полягав у досягненні таємного змісту символів у ході диспутів, дискусій тощо.

В умовах майже повної безграмотності тих часів найдоступнішим шляхом інтелектуального розвитку було безпосереднє спілкування тих, хто займався інтелектуальною діяльністю. Диспути, бесіди з питань, навіть далеких від самої дійсності, все ж таки сприяли розвиткові логіки, чіткості думок, пошукам аргументів для доведення певної точки зору. Оскільки знань про світ було надзвичайно мало, закономірності розвитку природи були невідомі, вважалось, що всі істини є даними, а основним аргументом було посилання на авторитет святого письма. В період пізнього середньовіччя такого авторитету набула філософія Арістотеля. Звичайно, при посиланні на Арістотеля та інших «вчителів» древності, не враховувався зв'язок їх теорій з самою природою.

Аналізуючи розвиток середньовічного мислення, можна без перебільшення стверджувати, що воно мало свій стиль, якісно відмінний від натурфілософського мислення античної епохи. Зростаючи на грунті визнання раніше встановлених істин, йдучи від них до формування уявлень про дійсність, середньовічне мислення постає як схоластична логіка, а основні риси його стилю становить цілісність та універсальність, символічність і дефініційність, дискусійність і нормативність, авторитарність і догматизм, таємничий герметизм, окультизм тощо. Оскільки найбільш повно ці риси втілилися у середньовічній схоластиці, то з повною на те підставою можна називати стиль мислення середньовіччя схоластичним стилем.

Наука, наукове мислення, в повному розумінні цього слова, хронологічно починається від епохи Відродження, а першим революційним актом, яким «дослідження природи заявило про свою незалежність», було обгрунтування М. Коперником геліоцентричної системи. Це дійсно революційне відкриття сприяло зміцненню авторитету науки, а сама вона стає необхідним компонентом суспільного життя. Її суспільна цінність зростає, оскільки, пояснюючи дійсність, обґрунтовуючи теоретичні положення й узагальнення, вона прагне оперувати строго доказовими фактами, звільненими від будь-яких упереджених тлумачень. Для науки спочатку виступає дійсний світ, а потім розвиток логіки.

Розвиток засобів експериментування, дослідження самої природи дали можливість відмовитися від багатозначної символіки, зумовили прагнення до чіткої визначеності й однозначності вихідних понять. Замість нормативності й авторитарності попереднього мислення проголошувалася сила, пізніше — гегемонія розуму. Раціональне світорозуміння грунтувалося вже не просто на чуттєвих сприйняттях, а на даних досліду. Відповідно відбувалася і зміна логіки. Логіка арістотелівського «Органона» з його силогістичною дедукцією, яка була «неспроможна вловити найвищі досконалості природи», змінюється «Новим Органоном» Ф. Бекона. Аналізуючи розвиток європейської культурної традиції від античності до Нового часу, Ф. Бекон прийшов до фіксації основних постулатів науково-природничої дисциплінарності: спостереження, базування на досвіді, кумуляція знання, вироблення певної концептуальності та створення спеціалізованих мов. Як зазначає англійський дослідник Д. Стівенс, Ф. Бекон, посиливши та модифікувавши старі форми у дещо корисне для нової епохи, перетворив топос Арістотеля у процес науково-природничого дисциплінарного дослідження, внаслідок чого сама природа була поставлена в становище «респондента», зобов'язаного відповідати на питання вченого.

Розвиток и досягнення математики, механіки, фізики призвели до того, що їх закони починають сприймати як непорушний фундамент науки. У вивченні об'єктивної дійсності наука того часу обмежувалася вимогами бінарної логіки, що виходила з визнання лише двох значень у знанні — істини і помилки, канонизувала наукове мислення за допомогою незмінних апріорних форм, які грунтуються на абсолютизації індуктивних висновків. І хоча пізніше індукція була доповнена дедукцією, але існували вони незалежно одна від одної. Такий підхід, посилений безпосередніми завданнями наукового пізнання щодо класифікації та систематизації нагромадженого матеріалу, абсолютизацією аналітичного методу наукового дослідження, залишив нам метафізичний спосіб мислення, як «звичку розглядати речі і процеси природи в їх відособленості, поза їх великим загальним зв'язком, і в силу цього — не в русі, а в нерухомому стані, не як істотно мінливі, а як вічно незмінні, не живими, а мертвими».

Звичайно, метафізичне мислення було не безгрунтовним, а спиралося на закономірності розвитку науки, становило історичний етап розвитку наукового пізнання. Його же претензії на відбиття загальної істини зумовлювалися обмеженістю та нерозвиненістю історичної практики, яка не здатна ще була розкрити основні принципи та механізми свого власного духовного виробництва і адекватно відобразити його в логіці понять. Стати дійсною основою духовного виробництва не могла ні логіка Арістотеля, ні логіка Ф. Бекона, оскільки перша не спроможна була обробити аналітичні й експериментальні дані дослідження природи; а друга діяла лише в сфері утворення наукових понять і її інтереси були в основному сконцентровані на емпіричному, дослідному рівні.

Розвиток ідей раціоналізму Р. Декарта, Г. Лейбніца, Б. Спінози, проголошення гегемонії розуму вимагали нової логіки, що дістала своє втілення у філософії І. Канта. Як одна з спроб примирення емпіризму та раціоналізму, визначення меж їх використання, логіка Канта постала технологією, основою наукового мислення XVIII—XIX століття. Теорія пізнання Канта грунтовно висвітлена в нашій філософській літературі, тому назвемо лише найхарактерніші її риси: розрив між емпіричним та теоретичним, між розумом і розсудком, математизація знання без його опредмечування (математичний формалізм), універсалізація законів і понять механіки, кумулятивність, аддитивність (зведення всякого складного до суми простих елементів), регулятивність (розуміння категорій як класифікаторів роду буття) і антиномічність (мислення за принципом «або — або», точніше—«теза — антитеза»). Особливості такого стилю мислення породжували абсолютизацію окремих сторін процесу пізнання, а застосування його мало позитивні наслідки лише в той період, коли наука займалася збиранням фактів, їх описом і класифікацією, обмежуючись відкриттям емпіричних закономірностей. Поза межами даних проблем цей стиль мислення вів до агностицизму.

Формалізація процесів пізнання сприяла відверненню пізнання від предметів реального світу, відривові явищ від сутності, що вело до агностицизму, зневіри у здатність пізнати світ речей таким, яким він існує, до розриву думки і предмету думки. Виходячи з того, що даний стиль мислення повністю грунтується на абсолютизації аналітичного підходу до освоєння дійсності та створює на його основі метафізичну картину світу, називається він аналітичним, або метафізичним.

Наприкінці XIX — початку XX століття, коли замість питання про поведінку елементів буття постало питання про вивчення глибинних механізмів їх існування, з усією очевидністю виявилась обмеженість аналітичного, метафізичного, стилю мислення. Якщо до цього часу наукові концепції виводилися з логічних схем, то тепер основою радикального перегляду вихідних принципів науки виступає експеримент, який більш повно і точно розкриває зв'язки та відношення об'єкта дослідження, Підштовхує розум до нових, уже не апріорних логічних і математичних форм. Вивчаючи самого себе, розум виявляє парадоксальність буття, що також веде до появи нових наукових принципів.

Кожне нове відкриття камінь за каменем вибиває основи метафізичного аналітичного стилю мислення, породжує необхідність у новому стилі мислення, спроможному розкрити сутність досліджуваного об'єкта в його русі та розвитку, єдності та багатоманітності, пояснити деякі парадоксальні факти. Ідея розвитку була притаманна загальному ладу мислення французьких матеріалістів XVIII століття, виявлялася в природничо-наукових поглядах І. Канта, особливо в гіпотезі про природне походження Всесвіту. Необхідність появи нового стилю мислення усвідомлювали й інші представники німецької класичної філософії — І. Фіхте, Ф. Шеллінг, а особливо Г. Гегель. Так Фіхте, на відміну від Канта, не зупиняючись на визнанні антиномічності мислення, ставить питання про його рушійні суперечності як роздвоєння єдиного на протилежності та їх єдність. Шеллінг робить спроби розв'язання цієї ж проблеми на основі роздвоєння ідеального та реального, суб'єктивного й об'єктивного, що, прагнучи одне до одного, перебувають в єдності.

Однак, говорячи про єдність і протилежність ідеального і реального, суб'єктивного та об'єктивного, Ф. Шеллінг пішов не шляхом визнання їх діалектичного розвитку в природі, а, навпаки, прагнув ствердити єдність світу як якусь вищу формальну схему, постулював наявність абсолютної тотожності поза відмінністю, що виключало всякий рух. Зробивши спробу підійти до розуміння єдності протилежностей, Шеллінг так і не зрозумів їх природи, занурився, за словами Гегеля, у спокійне споглядання «безпосереднього буття, безпосереднього в собі», що привело його до відродження натурфілософії, а пізніше — до створення філософії тотожності, яка переросла у відверту містику.

Розгорнуту критику стану мислення й логіки попереднього етапу розвитку науки дав Гегель. Основний їх недолік він вбачав в оперуванні готовими, нерухомими формами, що не давало можливості відбити єдності природи та духу, суб'єктивного й об'єктивного, тоді як це і має становити зміст філософії. Метафізичне мислення лише обмежувалося формами обстрактного загального і було неспроможне виділити конкретне загальне. Воно, за висловом Гегеля, «визнавало без дальших обговорень свої визначення як щось раніше дане, ніби вони появилися відразу і самі по собі». Завдання ж мислення саме й полягає в тому, щоб розкрити душу всього розвитку логіки і, не обмежуючись окремими відмінностями, охопити їх єдність у русі логічних категорій та понять. Цього здатна досягти тільки діалектична логіка. Саме вона постає вищим рухом розуму, де «моменти, що здаються розділеними і переходять одне в інше завдяки самим собі, завдяки тому, що вони суть, і припущення про їх роздільність знімається». В даному відношенні мислення виступає не тільки аналітичним, а й систематичним. На думку Гегеля, саме в синтетичності мислення знаходить себе як діяльність, осягає суперечливість єдності й розвитку.

Гегель зробив геніальну спробу створити діалектичну логіку, передбачив основні закони розвитку, а в діалектиці понять — діалектику речей, позначив шлях до встановлення єдності діалектики, логіки та теорії піднання. Однак ідеалістична інтерпретація процесу пізнання і мислення, ототожнення мислення з буттям містикували саму діалектику. В такому містифікованому вигляді вона нездатна була розв'язати складні проблеми пізнання та суспільної практики.

К. Маркс і Ф. Енгельс, творчо розвиваючи раціональне зерно діалектики Гегеля, показали, що діалектика — не просто теорія, а внутрішньо властивий самій дійсності процес саморуху і саморозвитку, який відбувається шляхом єдності та боротьби протилежностей. Необхідним його продуктом є нематеріальне — свідомість як відображення матеріального світу, де в органічній єдності виступають закони буття (об'єктивної дійсності) і закони пізнання ти мислення (відображення цієї дійсності), які тотожні за змістом, але відмінні за формою, що і відбивається у єдності суб'єктивної і об'єктивної діалектики. Адже мислення, розвиваючись за законами об'єктивної дійсності, становлячи її відображення, приходить до результатів тотожних їй. Таким чином, те, що вважається встановленням принципів і законів буття, стає логікою.

Закони і форми буття, після того як вони пізнані людиною, перетворюються в закони і форми мислення. Останні, будучи відображенням буття, водночас виступають законами і формами руху до істини, логічними законами і категоріями як ступенями розвитку та поглиблення наших знань про навколишній світ. Сама ж логіка служить способом оволодіння об'єктом у мисленні. Відповідно до цього діалектика, логіка і теорія пізнання постають єдиною цілісною системою, в якій узагальнюється і логічно обґрунтовується історія пізнання об'єктивного світу в процесі суспільної практики. Змістом пізнання виступають об'єктивні закономірності світу, об'єктивна історія розвитку природи, а логічне мислення узагальнює, теоретично осмислює цей розвиток.

Виходячи з такого розуміння єдності об'єктивної і суб'єктивної діалектики, К. Маркс вимагав «уважно вдивлятися в самий об'єкт у його розвитку», де «ніякі довільні поділи не повинні привноситись; розум самої речі повинен ... розгортатись як дещо в собі суперечливе і знаходити у собі свою єдність». Аналізуючи розвиток природи, обґрунтовуючи роль і значення діалектичного мислення для природознавства, Ф. Енгельс зазначав, що тільки діалектика є «аналог і тим самим метод пояснення для процесів розвитку, що відбуваються в природі, для загальних зв'язків природи, для переходів від однієї галузі дослідження до іншої».

Ігнорування, нерозуміння методу матеріалістичної діалектики, невміння користуватися діалектичним мисленням призвело наприкінці XIX — початку XX століття до кризи природознавства. В. І. Ленін розвинув марксистське положення про єдність діалектики, логіки і теорії пізнання, показав, що фундаментальні відкриття в науці вимагають не простого оформлення людського мислення в тому чи іншому - понятійному апараті, а розробки на сучасній науковій основі логіки і методології наукового пізнання, які б відповідали евристичним та практично перетворювальним цілям людства. Такою логікою та методологією і є матеріалістична діалектика, здатна пояснювати, як і чому, за якими законами відбувається розвиток наукового знання, які основні тенденції його розвитку. Відповідно до цього визначилися основні вимоги до мислення. Діалектичне мислення вимагає розвитку понять і суджень, їх гнучкості, рухливості, всебічного синтетичного охоплення сутності предметів та явищ.

Синтезуюча роль стилю мислення матеріалістичної діалектики полягає у фіксації розчленованості та цілісності досліджуваних об'єктів, їх стійкості і мінливості, єдності у багатоманітності. Втілення діалектичного стилю мислення в теорію і практику наукових досліджень з усією необхідністю вимагає свідомого оволодіння природознавцями матеріалістичною діалектикою, вміння творчо використовувати її в конкретних умовах і на всіх рівнях сучасного наукового пізнання. Ця необхідність зумовлюється дедалі зростаючим обсягом знань про природу, суспільство, людину, широкою їх інтеграцією, небувалим посиленням ролі науки в усіх галузях суспільного життя. Принципи матеріалістичної діалектики, її закони і категорії не тільки мають світоглядне значення, а й виконують гносеологічну та евристичну функції, виступаючи основою синтезу наукового знання, основою сміливих наукових передбачень. Наука, перетворюючись у вік науково-технічної революції на безпосередню продуктивну силу суспільства, виступає могутнім засобом інтенсифікації та підвищення ефективності і суспільного виробництва, все більше проникає в усі галузі суспільного життя.

Досить часто навіть ті завдання, які, здавалося б, далекі від практики, переплітаються з специфічними народногосподарськими завданнями. Дороговказом у розв'язанні цих завдань знову ж таки стає свідоме оволодіння діалектичним мисленням. Воно застерігає від догматичного підходу до розв'язання практичних завдань, націлює на пошуки більш ефективних засобів підвищення матеріального виробництва, тісного взаємозв'язку теорії і практики. У свою чергу, досягнення науки стають головним джерелом розвитку техніки, технології, оскільки технічний прогрес набуває могутніх стимулів, використовуючи результати фундаментальних наукових досліджень.

Наука, як індустрія виробництва знання, прискорює свій розвиток і внаслідок дії власних внутрішніх закономірностей, і завдяки розвитку практики. Практичні потреби суспільства, суспільного виробництва, даючи певні «соціальні замовлення», диктуються не лише потребами сьогодення, а й довготривалими, далекосяжними потребами людства. В управлінні цим процесом надійним помічником виступає діалектичне мислення. Тісно пов'язуючи науку з практикою, воно зумовлює ефективне планування науки, допомагає виходу з кризисних ситуацій.

1. Место культурологии в системе гуманитарного знания: синтетичность и трансдициплинарность становящейся дисциплины

В XX в. стремительно развивались все отрасли науки. Срастаясь с различными сферами материального и духовного производства, политической и идеологической жизни общества, наука превратилась в непосредственную производительную силу, в важнейший компонент научно-технического прогресса. О масштабах научной сферы жизни современного общества свидетельствуют следующие данные: численность современных ученых (свыше пяти миллионов человек) - это около 90% всех ученых, когда-либо живших на Земле; система современного научного знания включает около пятнадцати тысяч направлений. Поэтому становление в XX веке новой науки - культурологии - процесс объективный, отражающий расширение и углубление познавательных интересов и возможностей человечества, это адекватный ответ разума и когнитивной интуиции человека на вызов стремительно меняющейся вследствие постоянно увеличивающегося объема информационной картины мира.

Одной из особенностей современного познавательного процесса выступает его синтетичность, интегративность, формирование новых направлений научного исследования на пересечении наук, чьи предмет, объект, методология и проблематика прошли этап определения, поиска и разработки.

Среди новых, формировавшихся в XX в. наук - культурология (от лат. cultura - возделывание и греч. logos - учение) - гуманитарная дисциплина, изучающая культуру как целостный феномен, многообразие культур, их взаимодействие, типы культурного творчества, структуру и функции культуры, закономерности социальной жизни и формы выражения в культуре человеческого бытия.

Культурология формируется на стыке социального и гуманитарного знания, использует присущие им методы исследования: социология культуры и антропология предполагают использование количественных методов анализа и оценки соответствующей информации, искусствознание и философия культуры строятся на качественных методах исследования, включают аксиологический компонент. Культуролог чаще всего обращается к гносеологическим методам философии, логики, социологии, языкознания, психологии, семиотики, историческим методам, а также аналитическим процедурам общенаучного познания - структурно-функциональному подходу, методу моделирования, но главный принцип культуролога - холистический подход.

Несмотря на то, что культурология находится в состоянии становления, можно говорить о ее достаточно длительной предыстории: исторические корни уходят в античность - философия первых греческих софистов (V - IV вв. до н.э., - именно тогда возникают представления о «второй природе», о культуре как об особом виде реальности), а в мышлении представителей архаических цивилизаций культура не становилась предметом исследования потому, что в своих «высоких» версиях она полностью включалась в религиозный культ, в «низких» же, фольклорных версиях, существовала как данность в традиции.

О предмете и месте культурологии в системе научного знания не сложилось единого мнения. Прямую аналогию отечественной культурологии в принятых за рубежом классификациях наук выявить сложно, поскольку различается интерпретация культуры в нашей и зарубежной научной традиции: соотнесение понятия культуры прежде всего с художественной и просветительской практикой и трактовка понятия культуры в социально-этнографическом смысле соответственно.

Впервые использование самого термина «культурология» в научном обороте, согласно Оксфордскому словарю, отмечено в 1913 году, когда его употребил немецкий ученый В. Оствальд; в последующем его поддержал американский антрополог Л.А. Уайт в 1949 г. Именно с его именем в словаре Вебстера культурология определяется в специальном смысле как некая методология, в которой культура рассматривается в качестве самодостаточного процесса, а культурные черты (институты, институции, идеологии и технологии) - в качестве независимых от некультуры факторов (от климата, человеческого тела, наших желаний и целей).

Следует отметить, что однозначного общепринятого определения культуры на сегодняшний день не выработано, проблема определения культуры - одна из наиболее сложных проблем современной гуманитарной науки. Существующие около пятисот определений культуры позволяют выделить несколько подходов к пониманию и определению этой организации жизнедеятельности homo sapiens: содержательный, функциональный, системный и знаковый. Поэтому культурологическое исследование становится совокупной интерпретацией, которая с доминирующего числа точек зрения, предоставляемых различными исследователями, истолковывает свой объект.

Культурология носит интегративный характер, то есть представляет собой особое структурно-системное пространство, вовлекающее в свою орбиту достижения других наук: философии культуры, культурной антропологии, социологии культуры, этнологии, психологии культуры, истории культуры, семиотики, филологии. Полное знание о культуре возникает на пересечении антропологического, гуманитарного и социологического знания. И линия этого пересечения - человек, его потребности и деятельность. Принципиально, что интеграционистский подход имеет те преимущества, что интегрируя разные науки, он способен создать условия для появления новых знаний, что особенно важно для статуса культурологии как самостоятельной науки.

Культурология учит распознавать мысль эпох и поколений, запечатленную в артефактах, символических и знаковых системах, социально-экономическом устройстве каждой культурно-исторической эпохи, созданных совокупным человеческим опытом, любым проявлением творческой активности человека.

В основе каждого культурного явления, каждого произведения искусства лежат воззрения человека на мир, уникальные, неповторимые в каждой культуре. Комплекс мировоззренческих понятий составляет как называемую модель мира или картину мира. Только понимая структуру этой модели, а также сходства и различия в разных моделях, можно глубоко осмыслить содержание и особенности различных традиций и произведений искусства.

Изучение картины мира является предметом исследования культурологии. Картина мира - это полуосознанное представление об окружающем мире, способах, целях и смысле взаимодействия человека и мира, зафиксированное в конкретных произведениях культуры. Картина мира включает в себя представления о личности и ее отношении к обществу, о свободе и равенстве, о чести, о добре и зле, о праве и труде, о семье и сексуальных отношениях, о ходе истории и ценности времени, о соотношении нового и старого, о смерти и душе. Картина мира передается из поколения в поколение, изменяется в ходе эволюции общества, неисчерпаема по содержанию; она служит основой поведения человека.

Картину мира можно представить в виде следующей культурологической модели:

Представления, понятия и отношения на предметно-символическом уровне изучаются культуроведением, историей культуры. Изучение ценностей и смыслов - это предмет теории культуры и семиотики. Философская проблематика трансцендентного составляет сферу интересов культурософии. Разделение по уровням составляющих картину мира представлений в известной степени условно, так как в организации, устройстве жизненного уклада, в быту, в самоидентификации человек и существует в предметно-символическом мире, и присваивает особые значения ценностям и наполняет их смыслом, и трансцендирует, что связано с имманентно присущей интенцией преодолеть собственную ограниченность и несовершенство, осознавая расширяющиеся с переходом на каждый качественно новый виток развития общества возможности и растущую с активированием этих возможностей ответственность.

При рассмотрении соотношения культурологии с другими науками о человеке и обществе следует акцентировать внимание на том, что линией их пересечения является деятельность человека, а также результаты этой деяте-льности. Рассмотрим вкратце, каким образом состыковываются культурология и психология, культурология и антропология, культурология и археология, культурология и этнография, культурология и философия.

1. Культурология и психология. У них общий объект исследования - предметы и явления, зависящие от способности человека символизовать. Но контекст изучения разный. Психология рассматривает символаты во взаимосвязи с организмом человека - в соматическом контексте: как, кого и почему привлекают определенные идеи, увлекают и затягивают отношения, с какими символами связывает себя человек, по собственному представлению, выбранным стилем поведения. То есть, каким образом объективирует человек символаты в своей повседневной жизни и как это сказывается на его здоровье.

Для культурологии важна взаимосвязь символатов друг с другом, их взаимодействие между собой важнее, чем взаимосвязь с организмом человека. Естественно, человек выступает активатором взаимодействия символатов, поэтому следует особо выделить, что направление культурологического исследования - заложенный в символатах творческий потенциал и возможности и варианты его реализации в разных обстоятельствах в каждую культурно-историческую эпоху, а также возможные последствия. В этом заключается провидческий, футуристический аспект культурологии: знать, чтобы предвидеть.

2. Культурология и антропология. С точки зрения антропологии, культура - научаемое поведение, свойственное человеческому виду и передающиеся от одного индивида, группы индивидов или поколения другим при помощи механизма социальной наследственности. С точки зрения культурологии, культура - исторически определенный уровень развития общества, творческих сил и способностей человека, выраженный в типах и формах организации жизни и деятельности людей, в их взаимоотношениях, а также в создаваемых ими материальных и духовных ценностях.

Совпадает философская основа культурологического исследования и культурной антропологии - смежной отрасли знания. Заключается это совпадение в критическом отношении к эволюционизму (к эволюционизму относятся такие философские системы, в которых признается существование единого закона развития всего человечества, существует убеждение в поступательном движении прогресса, в развитии общества по определенным фазам: дикость - варварство - цивилизация, или язычество - монотеизм, или родоплеменное - рабовладельческое - феодальное - капиталистическое - коммунистическое общество), ярко выраженном культурном релятивизме, в заострении внимания на символическом смысле культурного поведения и в подходе к изучению культуры как целостного феномена.

3. Культурология и археология. Археология изучает дошедшие до нашего времени предметы, в которых материализованы результаты деятельности людей прошлых эпох. Археология реконструирует, описывает и интерпретирует человеческое поведение и культурные образы на основании добытых в раскопках материальных предметов. По остаткам материальных предметов можно узнать о происхождении ремесленных изделий - произведены они на месте или были привезены из другой страны; если на месте, то какое сырье добывалось, где именно и по какой технологии перерабатывалось. Благодаря таким находкам мы можем судить о способах производства, товарообмена и распределения доходов. Данные археологии помогают формулировать законы развития человеческой культуры и общества.

Культурология при изучении артефактов прошлого отвечает на следующие вопросы: почему именно такой артефакт возник именно в эту эпоху? Какими ценностно-смысловыми приоритетами культуры руководствовался автор? Какими представлениями о сакральном питалась эта культура?

4. Культурология и этнография. Этнография изучает проявления культуры определенного народа или этнической группы, а культурология - культуру во всем ее конкретном многообразии и целостности.

5. Культурология и философия. С точки зрения философского взгляда на культуру как на феномен общественной жизни культурология исследует следующие проблемы: что такое культура? Что дает изучение культуры для понимания истории? Какую роль играет культура в развитии человека и общества? На сегодняшний день сложилось понимание того, что любое социальное изменение начинается как сдвиг внутри культуры, то есть появление новых ценностных ориентаций рассматривается как итог длительного действия разнообразных социокультурных изменений. Таким образом при кратком обзоре можно охарактеризовать связь культурологии с другими науками о человеке и обществе и истории их развития.

В заключение необходимо подчеркнуть особенную актуальность культурологического исследования в информационном обществе в условиях глобализации и массовой культуры, а также в свете глобальных мировых проблем, характерных для нынешней стадии эволюции человечества. В XXI в. ведущим становится именно культурологический подход, культурологическое осмысление экологических проблем, культурологический анализ преимуществ и недостатков внедрения достижений научно - технического прогресса, проблем адаптации человека к специфике условий жизни в современной (или постсовременной) цивилизации.

В гуманитарной сфере остро стоящие проблемы диалога цивилизаций, проблемы преемственности, интерпретации традиций, влияющие на связь прошлого и настоящего, на устремленность в будущее (поскольку человек - единственный биологический вид на Земле, который живет и в настоящем, и в прошлом, и в будущем), - проблемы создания мультикультурного общества для своего разрешения также требуют культурологического подхода.

Место К. в системе гуманитарного знания определяется, во-первых, как его относительно самостоятельная область с определенными выше объектом и предметом. Объединяющим началом в данном случае следует полагать анализ социокультурной динамики процессов и явлений, присущих основным сферам общественной жизни. Во-вторых, К. выступает как определенный подход и уровень обобщения в системе социогуманитарного знания. К. предстает здесь в виде "теории среднего уровня". Скажем, для цикла исторических наук культурологический подход объединяет повествовательную историю и философию истории в т.ч. культурную историю, одним из пионеров которой был Милюков. Иначе говоря, в любой области познания человеческой деятельности культурологический подход занимает некое промежуточное положение между уровнем философско-теоретических обобщений и предметным уровнем обобщений. В этом случае культурологический подход приводит к формированию пограничного слоя в исследовании каждой их сфер общественной жизни: К. экономики, К. политики, К. религии, К. искусства и т.д.

В К. следует выделять два уровня исследований: фундаментальный и прикладной. На первом из них в настоящее время формируются три основных направления исследования: антропология культурная, антропология психологическая и семантика культурная. Встречаются и иные представления о фундаментальном уровне, к которому относят философию культуры и общую теорию культуры. Уровень прикладных -культурологических исследований связан с изучением и формированием принципов и технологий управления культурными процессами (институциональными и внеинституциональными). Методы и принципы культурологических исследований заимствуются из наук, на которых базируется К.; в настоящее время происходит формирование собственной методологии, определяемой предметом, целями и задачами культурологических исследований.

По специфике своего предмета и методам исследования культурологию относят к классу гуманитарных наук. Гуманитарные науки (языкознание, психология и т.д.) в сущности, являются науками о культуре в широком смысле слова. Языкознание, искусствоведение, литературоведение, политические, юридические науки изучают различные аспекты, стороны культур, но не изучают культуры в целом, что является собственным предметом культурологии как науки.

Тесно связана культурология с историческими науками, особенно в той ее части, которую называют историей культуры. Культурология опирается на данные исторических наук, использует методы при изучении истории культур. Вместе с тем культурология помогает истории найти закономерности исторического развития, понять сущность исторических явлений.

Изучая современные культуры, цивилизации, культурология как дисциплина отчасти совпадает с такой дисциплиной как страноведение. Как и все науки, культурология имеет определенную связь с философией, Философия разрабатывает гносеологические предпосылки культурологии, как и других наук. Философия разрабатывает необходимые для осмысления культурологических данных категории, исследует специфику методов познания в этой области, существует такая область философского знания, как философия культуры.

Понимание культур различных наций не самоцель, а средство для нахождения истинной, общечеловеческой системы ценностей, для решения современных актуальных проблем, стоящих перед человечеством. В этом смысле культурология связана с этикой, идеологией, помогает выработке гуманной культурной политики.

О синтетичности культурологии

Культурология сегодня является сравнительно молодой отраслью научного знания. Можно сказать, что в России до начала 90-х годов культурологии, обладающей собственным научным статусом, практически не существовало, зато в последнее десятилетие наблюдается стремительное развитие этой сферы науки. В связи с реформированием всей системы российского образования на современном этапе значительное внимание уделяется гуманитарной подготовке будущих специалистов. Ключевая роль при этом отводится новому предмету - культурологии. В настоящее время культурология как наука находится в стадии формирования. Определенные трудности ее становления ?вызваны сложностью, многоплановостью, ?газообразностью? понятия культуры как ?онтологического? феномена?. В специальной литературе нередко можно встретить неоднозначную трактовку некоторых категорий и понятий, используемых в культурологии. Важной задачей современного этапа является определение понятийного аппарата культурологии, что поможет обучаемым свободно ориентироваться в многообразии терминов, имен, научных школ и направлений.

В соответствии с распространенным среди российских ученых интеграционистским подходом к культурологии ее понимают как синтетическую область знаний, которая изучает не только культуру в целом, но и различные, часто весьма специфические, сферы культурной жизни, взаимодействуя (вплоть до взаимопроникновения) с антропологией, этнографией, психиатрией, психологией, социологией, экономической теорией, лингвистикой и т.д..

Ныне идет речь о том, чтобы сохранять специфичность научной дисциплины общей познавательной ткани. Эта особенность должна быть терминологически обозначена кактрансдисциплинарность.

2. Культурология как совокупность знаний о культуре. Предмет и состав культурологии

Культурология -- сравнительно молодая наука. Условно можно принять за дату ее рождения 1931 год, когда американский профессор Лесли Уайт впервые прочел курс культурологии в Мичиганском университете. Однако культура стала предметом исследования задолго до этого. Начиная еще с античных времен, философы ставили и обсуждали вопросы, связанные с изучением культуры: об особенностях человеческого образа жизни по сравнению с образом жизни животных, о развитии знаний и искусств, о различии между обычаями и поведением людей в цивилизованном обществе и в «варварских» племенах. Древнегреческие мыслители не пользовались термином культура, но придавали близкий к нему смысл греческому слову пайдейя (воспитание, образование, просвещение). В средние века культуру рассматривали, главным образом, под именем религии. Эпоха Возрождения ознаменовалась разделением культуры на религиозную и светскую, осмыслением гуманистического содержания культуры и в особенности искусства. Но только в XVIII в. -- веке Просвещения -- понятие культуры вошло в язык науки и привлекло внимание исследователей как обозначение одной из важнейших сфер человеческого бытия.

Одним из первых термин «культура» ввел в оборот И. Гердер (1744-1803). В его понимании культура содержит в качестве своих частей язык, науку, ремесло, искусство, религию, семью, государство.

В XIX в. постепенно стала осознаваться необходимость разработки науки о культуре как особой научной дисциплины. Английский антрополог и этнограф Э. Тейлор первую главу своей книги «Первобытная культура» (1871) озаглавливает: «Наука о культуре»; в начале XX в. немецкий философ Г. Риккерт публикует книгу под названием «Науки о природе и науки о культуре», а немецкий ученый и философ В. Освальд в книге «Система наук» предлагает для обозначения учения о культуре слово «культурология».

К настоящему времени культурология превратилась в фундаментальную науку и учебную дисциплину, которая стала одним из базовых предметов гуманитарного образования. Формирование и развитие культурологии выражает общую тенденцию интеграции научного знания о культуре. Она возникает на стыке истории, философии, социологии, психологии, антропологии, этнологии, этнографии, искусствоведения, науковедения, семиотики, лингвистики, информатики, синтезируя и систематизируя под единым углом зрения данные этих наук.

Интенсивный рост разнообразных культурологических исследований во второй половине XX и начале XXI вв. привел к дифференциации знаний о культуре и выделению нескольких взаимосвязанных отраслей.

В широком смысле культурология ныне трактуется как комплексная гуманитарная наука или, лучше сказать, как комплекс наук, который охватывает всю совокупность знаний о культуре и включает в себя:

1) философию культуры;

2) теорию культуры;

3) историю культуры;

4) культурную антропологию;

5) социологию культуры;

6) прикладную культурологию;

7) историю культурологических учений.

В узком смысле под культурологией понимается общая теория культуры, на основе которой развиваются культурологические дисциплины, изучающие отдельные формы культуры, -- такие как искусство, наука, нравственность, право и пр. Если провести аналогию между культурологией и физикой, то общая теория культуры подобна общей физике, а частные культурологические науки соотносятся с ней так же, как отдельные физические науки (механика, электродинамика, термодинамика и др.) -- с общей физикой.

Культура -- чрезвычайно сложный и многогранный объект изучения. Ее различные стороны и феномены не поддаются четкому обособлению друг от друга. Поэтому границы между отдельными науками о культуре в составе культурологического знания не являются жесткими, строго очерченными. Тем не менее, можно более или менее ясным образом очертить специфику названных выше культурологических дисциплин и их отношение к культурологии как общей теории культуры.

Знания о культуре долгое время формировались в лоне философии. Культурология «отпочковалась» от философии так же, как это произошло с другими науками -- физикой, химией, биологией, социологией. Но науки, обретя самостоятельность, не утрачивают своей связи с философией. Во всякой науке есть философские проблемы. Они касаются ее мировоззренческих оснований и методологических принципов научного познания. Это относится и к соотношению культурологии с философией культуры. Подобно тому, как философия физики или философия биологии есть область философских проблем этих наук, так и философия культуры -- сфера философских проблем культурологии. К последним относятся вопросы о сущности культуры, перспективах, целях и судьбах ее развития, ее роли в общественной жизни и историческом прогрессе человечества и др. К философии культуры приходится обращаться для обоснования предпосылок, на которых должно строиться научное исследование культуры, для оценки позитивных и негативных моментов в развитии культуры, для формирования идеалов, на которые должно ориентироваться культурное развитие общества и личности, для определения путей и способов движения к этим идеалам. В современной культурологии философские соображения играют гораздо более значительную роль, чем в естественных науках.

История культуры изучает ход культурно-исторического процесса в разных странах и регионах мира. Она описывает культурные достижения народов, выясняет своеобразие их культур, собирает, анализирует и обобщает обширный фактический материал, на который опирается исследователь, разрабатывая теорию культуры. История культуры самым тесным образом связана с всеобщей историей и составляет, в сущности, одну из важнейших ветвей исторической науки.

Культурная антропология рассматривает жизнь человека в определенной культурной среде и исследует ее воздействие на формирование и развитие личности. В центре внимания находится зависимость психики и духовного мира людей от особенностей культуры, в которой они живут. Изучается роль различных культурных факторов -- семьи, системы воспитания и образования, существующих в культуре знаний, норм и ценностей, условий быта и труда на каждом этапе жизненного пути человека. Данные культурной антропологии, проливающие свет на соотношение частного и общего, уникального и универсального в обусловленном культурой образе жизни человека, имеют большое значение для культурологической теории.

В социологии культуры на первый план выдвигаются вопросы, связанные с анализом взаимосвязи культуры и социальной, экономической, политической жизни общества. Культура трактуется как система средств, с помощью которых организуется и регулируется совместная жизнь и деятельность людей, социальных учреждений и институтов, как один из важнейших факторов организации и интеграции имеющихся в обществе социальных групп и общества в целом. Если культурология изучает культуру «изнутри», сосредотачиваясь на ее внутренней структуре, соотношении ее частей и форм, специфике ее содержания и закономерностей эволюции, то социология культуры рассматривает культуру «извне», фиксируя ее внешнее проявление в общественном бытии и стараясь выявить закономерности ее функционирования в обществе.

Прикладную культурологию отличает практическая направленность: она занимается вопросами работы учреждений культуры (музеев, библиотек, клубов и т. д.) и организации разнообразных культурных мероприятий (зрелищ, фестивалей, праздников и пр.), проблемами менеджмента в сфере культуры и культурной политики государства. В прикладной культурологии на основе общих теоретических представлений о культуре проводятся конкретные исследования, связанные с диагностикой культурных интересов и запросов публики, с культурологической экспертизой рекламы, содержания СМИ, систем образования, социальных проектов и реформ.

История культурологических учений важна как источник сведений о процессе развития знаний о культуре. Знать ход их исторической эволюции необходимо для того, чтобы оценить сегодняшнее состояние культурологической науки и тенденции ее дальнейшего развития. История культурологических учений, разумеется, неотделима от истории культуры и общей истории.

В настоящее время изучение культуры в ее разнообразных аспектах ведет к дальнейшему росту дифференциации культурологического знания. Возникают новые направления культурологических исследований, которые имеют тенденцию приобретать статус особых наук: психология культуры, культурная лингвистика, культура семьи, культура детства, культура труда, культура досуга и т. п. Культурологические науки развиваются в междисциплинарных связях с философией, историей, этнографией и другими социально-гуманитарными науками.

Предмет культурологии - изучение содержания, структура динамики и технологий функционирования этого социокультурного опыта в ракурсах его генезиса...

Направления культурологии

- социальная - изучает функциональные механизмы социокультурной организации жизни людей.

- Гуманитарная - концентрируется на изучении форм и процессов самопознания культуры, воплощенных в различных "текстах" культуры".

- Фундаментальная - разрабатывает категориальный аппарат и методы исследования, изучает культуру с целью теоретического и исторического познания этого предмета.

- Прикладная - использует фундаментальные знания о культуре в целях решения практических задач, а также для прогнозирования, проектирования и регулирования культурных процессов.

Социальные перспективы культурологии - в ходе "информационной революции" неизбежно наступит этап "революции" в области прогнозирования и проектирования, который поднимется на новый уровень эффективной методики управления любыми процессами, где собственно и будет востребована культурология.

3. Исторические этапы возникновения и основные этапы развития представлений о культуре

Чтобы понять, что представляет собою культура, важно выяснить, как развивались представления о ней.

Слово «культура» стало употребляться в качестве научного термина в историко-философской литературе европейских стран со второй половины ХVIII в. -- «века Просвещения». Зачем же понадобилось просветителям обращаться к этому термину и почему он быстро завоевал популярность?

Одной из важнейших тем, волновавших европейскую общественную мысль в тот период, была «сущность», или «природа», человека. Продолжая традиции гуманизма, идущие от эпохи Возрождения, и отвечая на социальный запрос времени, связанный с происходившими тогда переменами в общественной жизни, выдающиеся мыслители Англии, Франции, Германии развивали идею исторического прогресса. Они стремились понять, к чему он должен вести, как в ходе него совершенствуется разумная свободная «сущность» человека, как должно быть устроено общество, соответствующее человеческой «природе». В размышлениях на эти темы возник вопрос о специфике человеческого бытия, о том, что в жизни людей, с одной стороны, обусловлено «человеческой природой», а с другой -- формирует «человеческую природу». Этот вопрос имел не только теоретическое, но и практическое значение: речь шла о выработке идеалов человеческого бытия, т. е. образа жизни, стремление к которому должно определять задачи общественных сил, борющихся за социальный прогресс. Так в ХVIII в. в общественную мысль вошла проблема осмысления специфики образа жизни человека. Соответственно возникла потребность в специальном понятии, с помощью которого может быть выражена суть этой проблемы, зафиксирована идея о существовании таких особенностей человеческого бытия, с которыми связано развитие способностей человека, его разума и духовного мира. Латинским словом cultura и стали пользоваться для обозначения нового понятия. Выбору именно этого слова для такой функции, по-видимому, в немалой степени способствовало то, что в латинском языке слово cultura, первоначально означавшее возделывание, обработку, улучшение (напр. agri cultura -- обработка почвы), противостояло слову natura (природа).

Таким образом, термин «культура» в научном языке с самого начала служил средством, с помощью которого выражалась идея культуры как сферы развития «человечности», «человеческой природы», «человеческого начала в человеке» -- в противоположность природному, стихийному, животному бытию. Однако эта идея допускала неоднозначное толкование.

Дело в том, что использование термина культура в указанном смысле оставляет весьма неопределенным его содержание: в чем же все-таки состоит специфика человеческого образа жизни, т. е. что такое культура?

Просветители XVIII в. были склонны связывать специфику человеческого образа жизни с разумностью человека. Но всегда ли разум человеческий служит благу? Если он может породить и добро, и зло, надо ли все его деяния считать выражением «сущности» человека и относить к явлением культуры? В связи с подобными вопросами постепенно стали обозначаться два альтернативных подхода к трактовке культуры.

С одной стороны, она трактовалась как средство возвышения человека, совершенствования духовной жизни и нравственности людей, исправления пороков общества. Ее развитие связывали с просвещением и воспитанием людей. В конце ХVIII -- начале ХIХ вв. слово «культура» часто считалось эквивалентом «просвещенности», «гуманности», «разумности». В культурном прогрессе виделся путь, ведущий к благополучию и счастью человечества. Очевидно, что в таком контексте культура представала как нечто безусловно позитивное, желаемое, «хорошее».

А с другой стороны, культура рассматривалась как реально существующий и исторически изменяющийся образ жизни людей, который обусловлен достигнутым уровнем развития человеческого разума, науки, искусства, воспитания, образования. Культура в этом смысле, хотя и означает отличие человеческого образа жизни от животного, несет в себе как позитивные, так и негативные, нежелательные проявления человеческой активности (например, религиозные распри, преступность, войны).

В основе различия между этими подходами лежит, прежде всего, осмысление культуры в свете категорий «сущего» и «должного». В первом смысле культура характеризует то, что есть, т. е. реально существующий образ жизни людей, каким он предстает у разных народов в различные периоды их истории. Во втором смысле культура понимается как то, что должно быть, т. е. то, что должно соответствовать «сущности» человека, способствовать совершенствованию и возвышению «подлинно человеческого начала» в нем.

В первом смысле культура есть понятие констатирующее, фиксирующее и достоинства, и недостатки образа жизни людей. При такой констатации обнаруживаются этнические и исторические особенности, которые обусловливают своеобразие конкретных исторических типов культуры и становятся предметом специальных исследований. Во втором же культура -- понятие оценочное, предполагающее выделение лучших, «достойных человека» проявлений его «сущностных сил». В основе такой оценки лежит представление об «идеально-человеческом» образе жизни, к которому исторически движется человечество и лишь отдельные элементы которого воплощаются в культурных ценностях, уже созданных людьми в ходе исторического развития человечества.

Отсюда рождаются два основных направления в понимании культуры, которые сосуществуют (и нередко смешиваются) до сего времени: антропологическое, опирающееся на первый из указанных подходов, и аксиологическое, развивающее второй из них.

Рождение культуры не было единовременным актом. Оно представляло собой долгий процесс возникновения и становления, и потому не имеет точной даты. Тем не менее, хронологические рамки этого процесса вполне установимы. Если считать, что человек современного вида -- homo sapiens -- возник примерно 40 тысяч лет назад, то первые элементы культуры возникли еще раньше -- около 150 тысяч лет назад. В этом смысле культура старше самого человека. Этот срок можно отодвинуть еще дальше, до 400 тысяч лет, когда неандертальцы, наши дальние предки, начали использовать и добывать огонь. Но поскольку под культурой мы обычно имеем в виду прежде всего духовные явления, постольку более приемлемой представляется цифра в 150 тысяч лет, так как именно к этому времени относится появление первых форм религии, являющейся главным источником духовности. В этот огромный интервал времени -- полтораста тысячелетий -- и проходил процесс становления и эволюции культуры.

1. Периодизация развития культуры

Тысячелетняя история культуры позволяет условно выделить в ней несколько больших периодов.

Первый начинается 150 тысяч лет назад и завершается примерно в IV тыс. до н. э.

Он приходится на культуру первобытного общества и может быть назван периодом младенчества человека, который во всем делает первые робкие шаги. Он учится и научается говорить, но не умеет еще как следует писать. Человек сооружает первые жилища, сначала приспосабливая для этого пещеры, а затем строя их из дерева и камня. Он также создает первые произведения искусства -- рисунки, живопись, скульптуры, которые подкупают своей наивностью и непосредственностью.

Вся культура данного периода была магической, поскольку покоилась на магии, принимавшей самые различные формы: колдовство, заклинания, заговоры и т. д. Наряду с этим складываются первые религиозные культы и ритуалы, в частности культы мертвых и плодородия, ритуалы, связанные с охотой и захоронением. Первобытному человеку повсюду грезилось чудо, все окружавшие его предметы были окутаны магической аурой. Мир первобытного человека был чудесным и удивительным. В нем даже неодушевленные предметы воспринимались как живые, обладающие магической силой. Благодаря этому между людьми и окружавшими их вещами устанавливались близкие, почти родственные связи.

Второй период длился с IV тыс. до н. э. до V века н. э. Его можно назвать детством человечества. Он по праву считается самым плодотворным и богатым этапом человеческой эволюции. С этого периода культура развивается на цивилизационной основе. Она имеет не только магический, но и мифологический характер, поскольку определяющую роль в ней начинает играть мифология, в которой наряду с фантазией и воображением присутствует рациональное начало. На этом этапе культура обладает практически всеми аспектами и измерениями, включая этнолингвистические. Основные культурные очаги представляли Древний Египет, Двуречье, Древняя Индия и Древний Китай, Древняя Греция и Рим, народы Америки.

Все культуры отличались яркой самобытностью и внесли огромный вклад в развитие человечества. В этот период возникают и успешно развиваются философия, математика, астрономия, медицина и другие сферы научного знания. Многие области художественного творчества -- архитектура, скульптура, барельеф -- достигают классических форм, высочайшего совершенства. Особого выделения заслуживает культура Древней Греции. Именно греки, как никто другой, были по духу настоящими детьми, и потому их культуре в наибольшей степени присуще игровое начало. В то же время они были вундеркиндами, что позволило им во многих областях на целые тысячелетия опередить время, а это в свою очередь дало полные основания говорить о «греческом чуде».

Третий период приходится на V -- XVII века, хотя в некоторых странах он начинается раньше (в III веке -- Индия, Китай), а в других (европейских) заканчивается раньше, в XIV -- XV веках. Он составляет культуру Средневековья, культуру монотеистических религий -- христианства, ислама и буддизма. Его можно назвать отрочеством человека, когда тот как бы замыкается в самом себе, переживает первый кризис самосознания. На этом этапе наряду с уже известными культурными центрами появляются новые -- Византия, Западная Европа, Киевская Русь. Ведущие позиции занимают Византия и Китай. Религия в этот период имеет духовное и интеллектуальное господство. Вместе с тем, находясь в рамках религии и Церкви, философия и наука продолжают развиваться, а в конце периода научное и рациональное начало начинает постепенно брать верх над религиозным.

Четвертый период охватывает период с XV-XVI века до настоящего времени. Он включает в себя эпоху Возрождения (Ренессанса).

В строгом смысле эпоха Возрождения характерна главным образом для европейских стран. Ее наличие в истории других стран достаточно проблематично. Она составляет переходный этап от средневековой культуры к культуре Нового времени.

В культуре этого периода происходят глубокие изменения. В ней активно возрождаются идеалы и ценности греко-римской античности. Хотя позиции религии остаются достаточно прочными, она становится предметом переосмысления и сомнения. Христианство переживает серьезный внутренний кризис, в нем возникает движение Реформации, из которого рождается протестантизм.

Главным идейным течением становится гуманизм, в котором вера в Бога уступает место вере в человека и его разум. Человек и его земная жизнь провозглашаются высшими ценностями. Невиданный расцвет переживают все виды и жанры искусства, в каждом из которых творят гениальные художники. Эпоха Возрождения отмечена также великими морскими открытиями и выдающимися открытиями в астрономии, анатомии и других науках.

Человека нового времени можно считать вполне взрослым, хотя ему далеко не всегда хватает серьезности, ответственности и мудрости.

Историческое развитие представлений о культуре

В своем нынешнем понимании слово "культура" вошло в контекст европейской социальной мысли со второй половины XVIII века. Вообще, это слово происходит от латинского culture, что буквально означало возделывание, обработку земли, ее культивирование. Этот термин можно встретить в трудах Цицерона, где акцент делается на изменения в природном объекте под воздействием человека, в отличие от тех, которые вызваны естественными причинами. Уже в этом первом понимании можно видеть неразрывную связь культуры, человека и его деятельности. Т.е. можно сказать, что культура - это не только различные области действительности, но и сама действительность человека в этих областях.

В Древней Греции и Риме слово культура воспринималось не только как возделывание почвы. В более привычном для нас значении воспитания и образования культура воспринималась как нечто дополняющее, а иногда и меняющее человеческую природу. Культурный человек всем обязан образованию и воспитанию, это и составляет содержание культуры всех народов. Но надо помнить и о том, что в античном мире человек постоянно находился в окружении богов, поэтому религиозный культ будет неотъемлемой частью культуры.

В античном мире процесс подготовки гражданина, формирование зрелого мужа из несмышленого ребенка был очень важным. Этот процесс греки обозначали понятием "пайдейя" (pais - ребенок), что включает в себя как непосредственно воспитание, обучение, так и образованность, просвещение, культуру в широком смысле. Греки создали уникальную систему образования, в которой формируется не профессионал в определенной области, а личность с определившейся системой ценностей. В этой обращенности к внутреннему миру человека и состоит античное понимание культуры. Цель культуры состояла в том, чтобы развить в человеке разумную способность суждений и чувство прекрасного. При этом античный человек не терял своего единства с природой.

В эпоху эллинизма начался кризис "пайдейи", душами людей стала овладевать вера в иррациональное. Возникла потребность в чуде, духовном абсолюте, который помог бы человеку обосновать неуправляемость неподвластных ему социальных процессов. На смену античности приходит новая эпоха.

Средневековая культура - культура христианская, отрицающая языческие ценности, но сохранившая многие достижения античной цивилизации. "Политеизму она противопоставляет монотеизм; натурализму, интересу к предметному миру - духовность..; гедонизму (культу удовольствий) - аскетический идеал ; познанию через наблюдение и логику - книжное знание, опирающееся на Библию и толкование ее авторитетами церкви". [Шкуратов В.А. Историческая психология. Ростов-на-Дону, 1994. С. 149.]

В Средние века слово "культура" ассоциировалось с личными качествами, с признаками личного совершенствования. Человек обнаружил уникальность и неисчерпаемость личности. В средневековой культуре прослеживается постоянное стремление к совершенствованию и избавлению от греховности. Растет чувство неуверенности.

Средневековый человек признает сотворенность мира ( креационизм ), это признание перерастает в концепцию постоянного творения - Бог действует на основе собственной воли и не в силах человека ему помешать. Поэтому античное понимание культуры оказалось беспомощным. Ни природа, ни человек не являлись отныне самостоятельными. Помимо внешнего мира человек увидел и мир духовный. Появился Высший Разум.

Культура продолжала требовать от человека постоянного "возделывания" собственных способностей, в том числе и разума, от природы неиспорченного и дополненного верой. Счастье заключалось не в познании себя, а в познании Бога. Вера помогала человеку спокойно смотреть на хаотичность окружающего мира.

Культура в средневековую эпоху осознается не как воспитание меры и гармонии в человеке, а как преодоление ограниченности, культивирование неисчерпаемости личности, ее постоянное совершенствование. В эпоху Возрождения под личным совершенствованием начнут понимать соответствие гуманистическому идеалу.

Эпоха Просвещения открыла новый этап в развитии понятия "культура". Культура понимается как "разумность". Просвещение стремилось к целостному пониманию культуры человечества, чему способствовало расширение источниковедческой базы - помимо письменных источников активно изучаются археологические памятники, данные лингвистики, сведения путешественников о развитии культур отдаленных от Европы стран. В центре внимания оказывается тема истории, а историзм предполагает изучение причин возникновения, становления, распада и гибели явлений, преемственности и отличий их друг от друга.

Наиболее полно эти проблемы освещены в работах Иммануила Канта и Гегеля.

Кант выделил два качественно различных мира - мир природы и мир свободы. Второй из них и есть мир человека, т.е. мир культуры. Культура может преодолеть зло, заложенное в мире природы. Эти два мира объединяет Красота, поэтому, с точки зрения Канта, а высшим проявлением культуры является ее эстетическое проявление. В работах Гегеля культура узнается по ее основному предназначению в жизни - творчеству, которое выступает не только создателем нового, но и хранителем старого, хранителем традиций. Человек являет собой основу социально-культурного процесса.

Философы эпохи Просвещения считали, что культура проявляется в разумности общественных порядков и политических учреждений, измеряется она достижениями в области науки и искусства.

Примерно со второй половины XIX века термин "культура" приобретает все более научное значение. Оно перестает означать лишь высокий уровень развития человека и общества, пересекается с такими понятием, как цивилизация.

В современной культурологии наиболее распространены технологическая, деятельностная и ценностная концепции культуры. С точки зрения технологического подхода, культура представляет собой определенный уровень технологического производства и воспроизводства общественной жизни. Вторая концепция рассматривает культуру как способ и результат жизнедеятельности человека, что отражается во всем обществе. Ценностная концепция подчеркивает роль идеальной модели жизни, культура рассматривается как воплощение идеала в сущее.

Понять сущность культуры можно только через человека. "Философский словарь" так определяет культуру: "Культура означает исторически определенный уровень развития общества, творческих сил и способностей человека, выраженный в типах и формах организации жизни и деятельности людей, а также в создаваемых ими материальных и духовных ценностях". [Философский энциклопедический словарь. М., 1983. С. 292-293.] Таким образом, нужно помнить о том, что культура не существует вне человека.

Завершая разговор о многогранном термине "культура" представляется возможным выделить наиболее важные составляющие части этого понятия:

1. "это система ценностей, представлений о жизни, общих для людей, связанных общностью определенного образа жизни;

2. коллективная память народа, своеобразный способ человеческого бытия;

3. совокупность достижений человеческого общества (того или иного народа) в производственной, общественной и духовной жизни;

4. уровень, степень развития какой-либо отрасли хозяйственной или умственной деятельности;

5. освоение, гуманизация, облагораживание человеком природы, все сделанное руками и разумом человека;

6. просвещенность, образованность, начитанность;

7. специфический способ организации и развития человеческой жизнедеятельности, представленной в продуктах материального и духовного труда, в системе социальных норм и учреждений, в духовных ценностях, в совокупности отношений людей к природе, между собой и к самим себе".

Таким образом, процесс развития представлений о культуре прошел длительный этап.

4. Проблема определения понятия "культура". Основные современные подходы к понятию "культура"

Понятие культура существует практически во всех языках и употребляется в самых разных ситуациях, часто в различных контекстах Понятие культуры чрезвычайно широко, поскольку в нем отражается сложное, многогранное явление человеческой истории. Не случайно специалисты-культурологи давно бьются над его определением, но до сих пор не могут сформулировать такое определение культуры, которое бы удовлетворило если не всех, то хотя бы большинство ученых. Известные американские культурологи, ученые Гарвардского университета, Альфред Кребер и Клайд Клакхон насчитали почти 170 определений культуры, извлеченных из работ западноевропейских и американских исследователей, опубликованных с 1871 по 1950 г. Первым они считают Эдуарда Бернета Тэйлора - выдающегося английского историка культуры. Его книга "Первобытная культура" широко известна в России. В настоящее время, как утверждают знатоки, уже существует свыше 500 определений культуры. А по мнению некоторых это число якобы приближается к тысяче.

Одни авторы рассматривают культуру как "специфический способ деятельности, как специфическую функцию коллективной жизни людей" (Маркарян), другие делают акцент на "развитии самого человека как общественного человека". (Межуев) Весьма распространено духовных ценностей или как определенной идеологии. Наконец, иногда культуру трактуют лишь как искусство и литературу.

В рамках исторических, философских, этнографических, филологических и иных исследований можно обнаружить самые разнообразные представления о культуре. Это объясняется многогранностью данного феномена и широтой использования термина "культура" в конкретных дисциплинах, каждая из которых подходит к этому понятию в соответствии со своими задачами. Однако теоретическая сложность данной проблемы не сводится к многозначн6ости самого понятия "культура". Культура - это многогранная проблема исторического развития.

И хотя до сих пор как в отечественной, так и зарубежной науке не выработано единого определения феномена культуры, все же наметилось некоторое сближение позиции - многие исследователи подошли к пониманию культуры как сложного многокомпонентного явления, связанного со всем многообразием жизни и деятельности человека.

Само слово "cultura" известно со времени Цицерона и в переводе с латинского означает возделывание, обработка, уход, улучшение". Оно в отличие от другого понятия - то есть "природа", означает в данном контексте все созданное, внеприродное. Мир культуры, любой его предмет или явление воспринимаются не как следствие действия природных сил, а как результат усилий самих людей, направленных на совершенствование, обработку, преобразование того, что дано непосредственно природой.

Понятие культура означает, по своей сути, все то, что создано человеческим трудом, то есть орудия и машины, технические средства и научные открытия, памятники литературы и письменности, религиозные системы, политические теории, правовые и этические нормы. Произведения искусств и т. д.

Понять сущность культуры можно лишь через призму деятельности человека, народов, населяющих планету. Культура не существует вне человека. Она изначально связана с человеком и порождена тем, что он постоянно стремится искать смысл своей жизни и деятельности, и, наоборот, нет ни общества ни социальной группы, ни человека без культуры и вне культуры. Согласно, одного из основоположников русской и американской социологических школ Сорокина: "... Любая организованная группа неизбежно обладает культурой. Более того, ни социальная группа, ни индивид (за исключением просто биологического организма) не могут существовать... без культуры".

Современные культурологи считают, что все народы имеют культуру, нет и не может быть "некультурных" народов, однако каждому народу присуща своя, уникальная и неповторимая культура, нетождественная культурам других народов, но совпадающая с ними по многим значимым параметрам.

Культурные процессы представляют собой сложные и многоплановые явления. Так как они могут быть исследованы различными методами, а значит истолкованы и поняты по-разному, существует не одна, а множество концепций культуры, каждая из которых по-своему объясняет и систематизирует культурные процессы.

В современной культурологии среди множества определений культуры, самыми распространенными являются технологические, деятельностные и ценностные. С точки зрения технологического подхода культура есть определенный уровень производства и воспроизводства общественной жизни. В деятельностной концепции культуры она рассматривается как способ жизнедеятельности человека, который определяет и все общество. Ценностная (аксиологическая) концепция культуры подчеркивает роль и значение идеальной модели, должного в жизни общества и в ней культура рассматривается как трансформация должного в сущее, реальное.

Все культурологи справедливо считают, что культурные процессы исследуются в главных сферах жизнедеятельности человека. Культура материальная - это производство, его технология, орудия труда, жилище, одежда, вооружение многое другое. Вторая сфера жизни людей - социальная, и культура раскрывается в социальных отношениях, она показывается процессы, происходящие в обществе, раскрывает его социальную структуру, организацию политической власти, существующие правовые и моральные нормы, типы управления и стили лидерства. И, наконец, важной сферой жизни человека является его духовная жизнь, которая раскрывается в понятии духовной культуры, включающей в себя все области духовного производства - науки и искусство, литературу и религию, миф и философию и основанной на едином, понятном всем членам данного сообщества языке.

Сущность культуры, ее подлинный смысл достаточно убедительно показывается в новых исследованиях культурологов. Независимо от общего подхода к проблеме культуры практически все исследователи отмечают, что культура характеризует жизнедеятельность личности, группы, общества в целом; что культура является специфическим способом бытия человека, имеет свои пространственно-временные границы; раскрывается культура через особенности поведения, сознание и деятельность человека равно как и через вещи, предметы, произведения искусства, орудия труда, через языковые формы, символы и знаки.

Первоначально в культурологии сложилась основанная на традициях Канта и Гегеля, точка зрения рассматривать культуру, главным образом, как искания человеческого духа, как ту область, которая лежит собственно за пределами природы человека и традициями его социального существования. Культура представлялась как область духовной свободы человека, творческий акт понимался как мистическое откровение, озарение художника, а все разнообразные культурные процессы сводились к духовному производству и высшим из них считалось творчество в сфере искусства.

Такое понимание до сих пор весьма популярно, и в представлении массового обыденного сознания "культурный человек" это тот, кто разбирается в искусстве, понимает музыку, знает литературу.

Культура всегда внутренне противоречива - вот вывод. Она несет в себе два начала: "сохраняющее" (т.е. буквально "консервативное") и "развивающее" (т.е. буквально же "прогрессивное", "отменяющее" многое из выработанного на предыдущих этапах). Но тем и сильна и жизнеспособна культура, что обладает способностью отбирать, возвращаться к прежнему опыту или отказываться от него.

Основные культурологические школы.

В современной культурологии есть несколько школ, направлений, течений. Понятие "культура" трактуется в зависимости от специфики подхода к исследованию культуры в этих направлениях. Сама по себе культура многогранна. Возможны и необходимы разные способы изучения культуры:

а) символическая школа.

Главное, с точки зрения этой школы, во всякой культуре является то, что она связана с использованием символов. Поэтому понятие "культура" определяет через указание этой особенности всякой культуры. Л. Уайт, к примеру, понятие "культура" определяет как "организацию вещей и явлений, основанную на символах". Представителями символической школы являются Кассирер и Леви-Строс.

б) натуралистическая школа.

Представители этого направления пытаются объяснить особенности той или иной культуры особенностями природного бытия человека, пытаются представить культуру как непосредственную адаптацию человека к условиям окружающей среды. К этому направлению относятся работы Ф. Гамильтона, Г. Спенсера, Б. Малиновского, 3. Фрейда, К. Лоренса.

в) психологическая школа.

С точки зрения этого направления культуры - это душа народа, "дух" народа.

г) социологическая школа.

Объединяет тех ученых, которые ищут истоки и объяснение культуры в его общественной природе и организации (Элиот, П. Сорокин, Вебер, Парсонс). Специфический облик той или иной страны, Вебер, например, связывал с культурными факторами, а не с цивилизационными, которые имеют общечеловеческий характер. Парсонс считает, что все духовные и материальные достижения, объединенные понятием "культура", являются результатом общественно обусловленных действий на уровне двух систем - социальной и культурной.

г) аксиологическая школа.

Это направление является самым распространенным в культурологии. Не случайно чаще всего можно встретить толкование понятия "культура" как "совокупность материальных и духовных ценностей". Понятие "ценность" впервые появляется в работах Канта. Широкое использование этого понятия в культурологии начинается с работ Виндельбанда. Видными представителями этого направления являются Риккерт, Коген, Мюнстерберг, Вундт, Брентано, Мейнонг, Шелер.

В современном словоупотреблении понятие культуры чрезвычайно многозначно, причём не только на обыденном уровне осмысления, но и научно-теоретическом. Дело в том, что каждая наука социально-гуманитарного цикла, рассматривающая культуру под собственным методологическим ракурсом, накладывает существенный отпечаток на понимание культуры. В итоге, в настоящее время насчитывается не менее четырёхсот научных определений культуры, которые культурология как междисциплинарная наука обязана учитывать при исследовании культуры. Несмотря на заведомую необъятность темы, всё же можно выделить несколько основных и самых распространённых методологических подходов, сложившихся в современном культурологическом знании.

1. Одним из наиболее распространённых подходов к определению культуры является антропологический. Согласно ему культура представляет собой всё, что создано человеком. Определение строится на оппозиции «естественный - искусственный», разграничивая вещи и явления, имеющие исключительно природное происхождение («натура») и связанные с человеческой активностью и деятельностью (культура). Иногда культура определяется как «вторая природа», та область природы, которая была изменена, организована или творчески преобразована человеком. Так, например, порода собак, специально выведенная в питомнике, представляет собой часть культуры. То же можно сказать и о декоративном растении. Первым строго научным определением, сформулированным в рамках данного подхода, стало определение культуры Э. Тайлора.

Как можно заметить, антропологический подход проистекает из первоначального значения культуры как возделывания и ставит акцент на её адаптирующей функции, приспособляющей человека к природным условиям существования. Он максимально расширяет сферу феномена культуры, включая в неё всё, что связано с воздействием человека. В связи с этим обнаруживается его существенный недостаток: между культурой и обществом не проводится никакого различия. Характерна для антропологического подхода и другая тенденция: отождествление культуры и цивилизации.

2. Аксиологический подход избегает выше упомянутой проблемы, поскольку исходит из оппозиции «культурный - некультурный», разделяя социальные и культурные аспекты в жизни человека. В качестве основы культуры здесь берётся система ценностей (название подхода происходит от философской науки о ценностях - аксиологии). В таком случае сами по себе общественные отношения и социальные группы относят к жизнедеятельности общества, а всё, что связано с ценностным освоением мира - к культуре. Современные аксиологические трактовки склонны усложнять данную схему, дополнительно выделяя цивилизационную сторону в общественном развитии (см. тему 4).

Аксиологические определения достоверно фиксируют одну из предельных духовных основ культуры (область высших идеалов и устремлений), но, как правило, чрезвычайно сужают сферу функционирования культуры, включая в неё одни позитивно-значимые ценности. Например, если широко известный в истории институт рабства совершенно вычеркнуть из границ культуры как антигуманный с позиции современного человека, то остаются не прояснёнными те общественные нормы и представления, благодаря которым стало возможным его длительное существование.

3. Достаточно близки к аксиологическим нормативные определения культуры, очень распространенные в западной культурной (социальной) антропологии (Б. Малиновский, А. Рэдклифф-Браун, М. Мид и др.). Согласно данному направлению культура - это социальные нормы, определяющие поведение человека. В таком понимании культура предстаёт как сумма разных видов приобретённого поведения, основанного на социальных стандартах, моделях, передающихся от поколения к поколению в рамках определённого общества.

4. Принципиально иной взгляд на культуру предлагает нам деятельностный подход, достаточно распространенный в отечественной культурологи (Э.С. Маркарян, В.Е. Давидович, Ю.А. Жданов и др.). Согласно данной научной позиции, в основе бытия человека лежит деятельность - целенаправленная, орудийная и продуктивная активность. Если всё бытие человека представляет собой деятельность, то культура - это особый способ или технология деятельности человека. Понятие технологии в данном случае применяется в общетеоретическом смысле, обозначая исторически изменяющуюся совокупность тех приемов, процедур, норм, которые характеризуют уровень и направленность человеческой деятельности в конкретном обществе. Культура задаёт алгоритмы и модели деятельности в различных сферах общественной жизни (экономической, политической, художественной, научной, религиозной и т.д.), тем самым выступая способом сохранения, воспроизводства и регуляции всей общественной жизни.

Будучи тоже весьма широким, деятельностный подход, в отличие от антропологических определений, проводит различие между социальной и культурной сферами жизни человека, одновременно подчёркивая, что в реальности они создают трудноразличимое диалектическое единство, как бы две стороны одной «медали» (деятельности человека).

5. Знаково-символический подход интерпретирует культуру как мир смыслов, либо особую негенетическую «память» человеческого общества, которая кодируется, хранится и передаётся из поколения в поколение с помощью знаков. Под знаком понимается материально воспринимаемый предмет (явление, действие), замещающий в сознании человека другой предмет или представляющий некий смысл, отношение к чему-либо. Знаком может выступать слово, жест или вещь. Поскольку одно и то же слово, жест или вещь могут иметь совершенно различный смысл и связь с другими знаками из-за особенностей сознания и мировосприятия людей, живущих в разных обществах, возникает необходимость «расшифровки» их значений и реконструкции этих миров смыслов, которые и составляют основу различных культур.

Среди знаково-символических определений культуры наиболее известны символическое определение Л. Уайта, а также целый ряд семиотических определений, сложившихся в рамках науки о знаках (семиотики). Семиотическое понимание культуры очень родственно символическому определению Л. Уайта, разница между ними заключается лишь в материале исследования культурной реальности. Если Л. Уайт рассматривает в качестве культурных «фактов» идеи и отношения, внешние действия и материальные объекты, связанные со сферой символического, то семиотика интересуется в первую очередь языком как носителем культуры. Отсюда и своеобразие терминологии: в семиотике структурной единицей культуры считается «текст» (система знаков или символов), под которым могут подразумеваться как непосредственно письменный текст (художественное произведение, документ эпохи и т.п.), так и символика художественной картины или, скажем, архитектурного сооружения.

Подводя итог, важно отметить отсутствие общепризнанных универсальных определений культуры. В современной культурологии признана сложность и многомерность культуры, среди учёных господствует мнение о невозможности исчерпывающего объяснения культуры в рамках только одного методологического подхода. В качестве рабочего определения для данного учебного пособия хотелось бы предложить формулировку известного русско-американского социолога П.А. Сорокина: культура - это «совокупность значений, ценностей и норм, которыми владеют взаимодействующие лица, и совокупность носителей, которые объективируют, социализируют и раскрывают эти значения»1.

Данное определение выгодно тем, что соединяет в себе положительные стороны нескольких подходов (аксиологического, знаково-символического и антропологического). Считая ценности фундаментом любого типа культуры, оно включает в сферу культуры помимо ценностей любые значения и смыслы, пронизывающие социальные отношения между людьми. Идеи, представления, ценности, выражающие внутренний мир человека, как правило, материализуются в конкретных объектах (объективируются) и тем самым становятся всеобщим достоянием (социализируются). Поэтому культура - это и «совокупность носителей» значений и смыслов в виде искусственно созданных вещей. В этом заключается истина антропологического подхода. Данная трактовка подразумевает также проведение границы между культурой и обществом. Если общество строится на основе разнообразных социальных отношений между людьми (объединение и разделение на группы, кооперация, эксплуатация, управление, подчинение и т.д.) и формирует структуру совместной жизнедеятельности, то культура наполняет социальные формы ценностными ориентирами, смысловыми значениями, нормативными предписаниями, упорядочивая социальное взаимодействие, создавая единый язык общения и понимания между людьми.

"Культура" в современном социогуманитарном знании --открытая категория. В самом широком смысле Культура понимается как оппозиция Природе. Природа и Культура соотносятся как "естественное" и "искусственное".

В современной культурологии культура предстает как нечто отличное от природы, передающееся по традиции средствами языка и символов, практического изучения и прямого подражательства, а не биологического наследования. Культура представляет собой совокупность общепринятых образцов поведения, мышления и мироощущения, а также и индивидуально значимые действия. Категория "культура" обозначает содержание общественной жизни и деятельности людей, представляющие собой биологически ненаследуемые, искусствен-ные, созданные людьми объекты (артефакты).

5. Методы исследования культурологии

В культурологии широко применяются методы исторического познания. Цель исторического познания - воссоздать в представлениях историческую реальность, то есть составить адекватные представления о том, что происходило на самом деле в тот или иной период в той или иной стране.

Задача познания «чужих культур» требует использование методов «науки об истолковании», т.е. герменевтики. Чтобы адекватно понять представителей разных культур, необходимо попытаться взглянуть на мир их глазами, попробовать избежать возможной в таком случае «модернизации», приписывая им ценности своей культуры, хотя каждая культура в некотором смысле индивидуальна, неповторима, поэтому полное понимание представителей иных культур затруднительно.

Основные методы:

- Диахронический - требует изложения явлений, фактов, событий мировой и отечественной культуры в хронологической последовательности.

- Синхронистический - исследование, в т.ч. сравнительное, связанное с изучением объектов в одном выбранном промежутке времени без обращения к исторической перспективе, но с разных сторон.

- Сравнительный - область культурологических исследований, которая занимается историческим изучением двух или нескольких национальных культур в процессе взаимодействия, взаимовлияния, установление закономерностей, их своеобразия и сходства. Раскрываются в основном внешние связи культуры, обращенные к инонациональной сфере, выявляются общее и особенное в нац. культуре.

- Археологический - совокупность материальных предметов, добытых в результате раскопок. Она дает возможность археологу делать выводы об общем состоянии культуры.

- Типологический - метод предполагает изучение структур системы культуры путем восхождения от абстрактного к конкретному и выявления на этой основе типологической близости и историко-культурного процесса.

- Биографический - в литературоведении истолкование литературы как отражение биографии и особенностей личности писателя. Впервые этот метод применил фр. Критик Ш.О. Сент-Бёв. Абсолютизация этого метода может привести к умалению роли духовно-исторической атмосферы, стиля эпохи, влияния традиции. В научном литературоведении - один из принципов исследования. Особенности данного метода - в работе с текстами.

- Семиотический - метод, основанный на учении о знаках, позволяет изучить знаковую структуру (систему) текста или любого другого культурного объекта.

- Психологический - подход, который ориентирует исследователя на изучение субъективных механизмов деятельности культуры, индивидуальных качеств, бессознательные психические процессы. Этот метод очень важен при исследованиях особенностей национальных культур.

Любая наука использует свои специфические методики, приемы рассмотрения тех или иных процессов и явлений, которые она изучает. Методы, применяемые в физике, отличаются от методов, применяемых в социологии или других науках. Но иногда применяются методы схожие, тождественные для различных наук. Граница между методами - подвижна; приемы, вырабатываемые в рамках одной науки, начинают успешно применяться в других. Раньше считалось, что подобно тому, как любая наука имеет свой предмет изучения, она должна иметь и свой специфический метод. Позднее выяснилось, что не ко всем наукам это применимо, особенно к социальным и гуманитарным. Чаще всего выделяют 3 группы методов. Первую группу методов составляет все философское знание, поскольку оно выступает в своей научной, диалектико-материалистической форме. Вторую группу образуют методы, характерные для научного знания, современной науки, в её отличие от иных форм познания, например, искусства. Третью группу методов образуют те приемы, которые чаще всего используются данной наукой, к примеру, культурологией и составляют её специфические методы исследования.

Рассмотрим эти отмеченные методы применительно к культурологии.

Общефилософские методы исследования, которые используются культурологией. К их числу относится все философское знание - законы, категории, принципы. Методы, которые использует философия в своём познании природы, общества и человека. Научная, диалектико-материалистическая, или как её сейчас называют, системная философия, выступает общей методологической основой для различных форм познания и исследования, в том числе и для науки, каковой стремится стать культурология. Например, принцип развития, утверждающийся философией во взглядах на человека, общество, мир, их окружающий, требует, чтобы и те или иные культуры также рассматривались как развивающиеся в пространстве и времени, как "преходящие", превращающиеся в своё "иное". Законы диалектики, развивающейся действительности, например, количественно-качественных изменений путем скачка, прерыва постепенности, находят своё применение и при рассмотрении культурных форм. Методологическую роль в познании культурных форм играет и социальная философия, позволяющая рассмотреть процессы развития культур исторически различных общественных систем, связать изменения в базисе общества, системе отношений собственности с надстроечными, вторичными формами. Социальная философия позволяет указать на первичные, определяющие факторы в развитии культуры, а именно: утверждающееся соответствие в развитии производительных сил общества и системы производственных отношений. В то же время социальная философия обращает внимание на то обстоятельство, что культурные формы, ядро которых образует способ производства материальных благ, обладают относительной самостоятельностью, независимостью от породившего их базиса общества, а также способностью, со своей стороны, оказывать обратное влияние на породивший их базис. Это влияние может проявляться трояко. В одном случае культурные формы действуют в том же направлении, что и породивший их базис общества. В таком случае они развиваются, совершенствуются, заимствуются, передаются по наследству, осваиваются. В других случаях формы культуры начинают противоречить требованиям жизни, и рано или поздно они будут отброшены, изменены, преобразованы. В этом случае мы будем иметь перерыв в развитии культуры, отказ от её исследования и освоения. Но может сложиться ситуация, а она чаще всего в жизни таковой и бывает, когда та или иная культурная форма в чем-то соответствует требованиям жизни, а в чем-то начинает ей противиться, и тогда результат такого развития сведется рано или поздно ко второму или первому случаю. Признание первичности тех или иных факторов в развитии культуры вовсе не снимает фактор самостоятельности в развитии культуры, хотя она и носит относительный характер.

Рассматривая методологическую роль философского знания для развития методов культурологии, следует учитывать, что эта роль не проявляет себя непосредственно, нельзя редуцировать культурные формы к философским категориям, но нельзя и выводить методы культурологии из философского знания, минуя опосредующие звенья. Так, из правильного при решении основного вопроса философии положения о том, что бытие определяет сознание, а общественное бытие определяет общественное сознание, нельзя делать вывод о том, что материальная культура определяет духовную культуру общества или человека. В истории мы можем найти множество примеров, опровергающих такого рода вывод. Античные греки были не самым богатым народом древности, но их духовная культура до сих пор оказывает своё влияние на развитие человеческого познания, науки и искусства. Но и применительно к отдельному человеку мы можем сделать тот же вывод: не всегда самый богатый, материально удовлетворенный человек демонстрирует нам и своё духовное богатство. Чаще мы можем обнаружить иную ситуацию, когда в погоне за материальным благополучием человек начинает духовно деградировать. Указанные примеры предостерегают нас от вульгарного, упрощенного пользования философским знанием, категориями, законами в области, где начинается область существования иных законов - реалий культуры.

Вторая группа методов, которыми пользуется культурология, характеризует её как форму науки, как отрасль научного знания. Научное знание и наука в целом обладает рядом признаков, которые отличают её от ненаучных форм познания. Например, наука использует объективное знание, то есть знание, в наибольшей степени соответствующее самой реальности. Кроме того, эти знания наукой накапливаются, отбираются, систематизируются, следовательно, образуют определенную систему. Но и этого мало. Например, телефонный справочник содержит объективное знание. Это знание собрано в определенную систему, например, номера телефонов собраны в алфавитном порядке. Но можем ли мы те знания, которые заключены в телефонном справочнике, назвать наукой? Нет. Потому что облик современной науки изменился. Развитая наука уже переросла свои более древние функции - быть описанием чего-либо; быть "-графией" - географией, этнографией или "-ведением" - литературоведением, востоковедением, краеведением и т. д. Для этих наук главное - накопление фактов, эрудиция. Они отвечают на вопрос: от чего мы отвлекаемся, исследуя данный объект, и какую сторону объекта изучаем. Становление науки и начиналось с выполнения этой функции. Но потом обнаружилось, что наука может решать и иные задачи - давать рекомендации практике в её изменении, а для этого наука должна быть теоретичной. Значит, научное знание должно быть систематизировано особым образом - с учетом причинно-следственных и, более широко, детерминационных и функциональных связей. А для этого следует подняться на более высокую ступень обобщения, отвлекаясь уже не от отдельных фактов, а от определенных граней действительности. Таким образом, существенной особенностью науки выступает теоретичность её знания. Эта теоретичность позволяет перейти от общего, теоретического, знания к частным, единичным следствиям, вытекающим из общих положений, то есть распространять знание на ещё неизведанную область. К научным методам относятся: наблюдение, эксперимент, описание, систематизация, классификация, моделирование, прогнозирование, доказательство, опровержение и др. Но такие же методы присущи и культурологии как науке; что позволяет ей углубиться до уровня обобщения, выявить закономерные тенденции в культурной жизни, доказать их определяющие факторы. А значит, выработать рекомендации для практики, составить научно обоснованный прогноз на будущее.

Третью группу методов образуют методы, которыми чаще всего, по преимуществу, пользуется культурология. Следует сразу отметить, что вопрос о выделении специфических методов культурологии не решен. Часто то или иное предлагаемое решение зависит от склонностей автора, от тех задач, которые он ставит в своём решении, от открытий в других областях гуманитарного знания и их заимствований в культурологии. В данном учебнике мы не претендуем на полное выявление всех методов, которыми пользуется культурология, но стремимся решить более ограниченный круг задач. Поэтому укажем на такие приемы, как сравнительно-сопоставительный метод анализа, что позволяет нам выделить общее в развитии различных культур, повторяющееся, устойчивое, непрерывное, а также специфическое, уникальное, неповторимое, что характеризует культуру любого народа. В нашем изложении материала будет широко применяться инновационный метод исследования, позволяющий сосредоточить внимание на достижениях, открытиях, памятниках культуры разных обществ, указать на вклад тех или иных деятелей культуры; изобретателей и учёных, писателей и художников, пророков и политиков, создателей новых культурных форм.

6. Сущность культуры

Культура человечества богата и многообразна. Она возникла на самых древних стадиях развития общества и неразрывно связана с его историей.

Каждый народ вносит свой вклад в общий фонд мировой и отечественной культуры. В обществе происходит постоянный процесс обогащения культуры, создания и распространения ценностей и достижений.

Весь окружающий нас мир - это мир культуры. Орудия труда и средства транспорта, технические изобретения и научные открытия, язык и письменность, произведения искусства и нормы морали, философские учения и системы политической власти, правовые кодексы и религиозные верования, методы образования к воспитания, здравоохранение и спорт, традиции и ритуалы, прозаики и обряды - все это проявления творческой инициативы и деятельности человека.

Важнейшим признаком культуры является ее всепроникающий характер, непременное включение во все сферы жизни общества и личности.

Слово "культура" есть почти во всех языках народов мира. Оно означает возделывание, изменение, улучшение, производимое человеком в процессе целесообразной деятельности.

В культуре сочетаются традиции и новаторство, устойчивость и изменчивость, образующие непрерывный процесс исторической преемственности, сохранения культурного наследия и творческого обновления. В культуре действуют творческие союзы и ассоциации, многочисленные социальные институты, музеи и библиотеки, учреждения культуры и организации досуга, способствующие развитию культуры.

Главное назначение культуры состоит в том, чтобы постоянно содействовать духовному развитию человека, всемерному раскрытию талантов, дарований и способностей.

Создавая многообразный мир культуры, человек одновременно развивает свои творческие силы, формирует свой духовный облик. В известном смысле человек есть мера культуры. Какую бы сферу культуры мы ни рассматривали - научные открытия или технические изобретения, произведения литературы и искусства, нормы морали и права - их значение определяется в зависимости от того, какое влияние они оказывают на духовный мир личности: способствуют ли они развитию гуманности и благородства или распространяют человеконенавистничество и зло.

В духовной деятельности осуществляется процесс самореализации человека, когда на основе овладения историческим наследием мировой и отечественной культуры, воспитания и образования создаются духовные ценности, развиваются способности к труду, познанию, творчеству и общению.

Таким образом, культура - многогранное, сложное, исторически развивающееся общественное явление, способ освоения действительности, реализации творческого потенциала человека в сфере материальной и духовной деятельности.

Развитие культуры приобретает особое значение в современном мире. Сохранение культурного наследия, бережное отношение к природным богатствам, поддержание самобытных культур разных народов, установление контактов в целях взаимопонимания и обогащения культур, развитие духовных интересов личности - все это становится всемирными и глобальными проблемами, требующими объединения усилий и энергии политиков, деятелей культуры, каждого человека. От уровня культуры существенно зависит успешная реализация социальных проектов и реформ обновления общества, мир и согласие в межнациональных отношениях, совершенствование качества жизни людей.

Реалистический анализ состояния культуры в нашем обществе позволяет утверждать, что из множества проблем самой сложной является проблема дефицита культуры. Дефицит этот вызывает особую тревогу и всеобщее беспокойство, ибо свидетельствует о глубоком духовном кризисе, утрате ценностных ориентиров, о моральной разобщенности, о распространении пороков и жестоких межнациональных конфликтов, об эскалации агрессивности и враждебности, пошлости и безнравственности, о духовной деградации человека. Дефицит культуры обнаруживает себя в серости и ограниченности духовных потребностей, примитивности и душевной невоспитанности, утилитаризме и социальной апатии, отсутствии подлинной интеллигентности, в националистических предрассудках и анархической вседозволенности.

Для преодоления психологической инерции, для борьбы с косностью, догматизмом, идеологическим тоталитаризмом необходим подъем духовных сил, способствующих гуманному оздоровлению общества, изменению духовной атмосферы; поощрение талантов, развитие индивидуальности.

Как справедливо отметил академик Д.С. Лихачев, XXI век - это век гуманитарной культуры, и уже сейчас необходимо готовить к нему молодое поколение. В конечном счете, всякая культура гуманитарна, ибо она идет от человека и служит человеку. Культуpa человека любой профессии определяется гуманитарной культурой: его пониманием музыки, поэзии, живописи, архитектуры и т.д. Без общей культуры зачахнут и точные науки, и сама техника. Только гуманитарная культура может стать фундаментом этики, нравственности.

Низкая культура отрицательно сказывается на всех явлениях общественной жизни, проявляется в политической безответственности, экономической бесхозяйственности, отсутствии душевного такта, в разжигании межнациональных конфликтов, в губительном отношении к природе, в деградации духовного облика личности. Выход из экономического, политического и духовного кризиса состоит в подъеме культуры всего народа и каждого человека, в придании развитию культуры приоритетного значения.

Гуманитарная культура опирается на демократизацию общества, гласность и свободу творчества, плюрализм мнений и уважение друг к другу, всемерное поощрение культурных контактов и взаимопонимание национальных культур, сохранение исторических памятников и расширение объеме культурного наследия. В каждом новом поколении должен постоянно увеличиваться культурный пласт, составляющий основу духовного роста и нравственной устойчивости

Растущий процесс взаимовлияния культур, всемерное развитие национально-этнической самобытности культур в обществе, изучение динамики и диалектики функционирования культур в обществе, формирование духовных ориентации и ценностей человека стимулируют интерес исследователей и практиков к разработке культурологии как науки и отрасли гуманитарного знания.

В массовом сознании утвердилось представление о культуре как об особой сфере общества, которая как бы отделена от повседневной жизни и фактически тождественна искусству и литературе. Этот взгляд закреплен в выражениях типа «работник культуры», «деятели культуры», под которыми подразумеваются поэты и писатели, музыканты и артисты.

На деле же культура - явление масштабное, не сводимое к одному только искусству, явление соразмерное обществу и цивилизации. Потому культура не только теснейшим образом связана со всеми сторонами жизни общества и человека, а пропитывает ее.

7. Морфология культуры

МОРФОЛОГИЯ КУЛЬТУРЫ - раздел наук о культуре (культурологии социально-научного направления), в рамках которого изучаются формы и строение отдельных артефактов и их объединений (паттернов, культурных конфигураций) в синхронном и диахронном планах их существования, закономерности строения и процессы формообразования искусств, объектов. В генерализованном смысле - это изучение строения искусств. среды существования человека в связи с реализацией фундаментальных форм жизнедеятельности. Осн. методы познания - структурно-функциональный, семантический, генетический. Осн. пограничные области - археология, лингвистика, социобиология. В более частном смысле - это изучение вариаций культурных форм и артефактов в зависимости от их социального, истор., геогр. распределения. Осн. методы познания - общая теория систем, организационный и динамич. анализ. Осн. пограничные области - социология, психология, этология,экология.

Морфологич. изучение культуры предполагает следующие направления исследования культурных форм и артефактов: генетическое - порождение и становление культурных форм; микродинамическое - динамика культурных форм в пределах жизни трех поколений (непосредств. трансляция культурной информации); историческое - динамика культурных форм и конфигураций в истор. масштабах времени; структурно-функциональное - принципы и формы организации культурных объектов и процессов в соответствии с задачами удовлетворения потребностей, интересов и запросов членов об-ва;. технологическое - распределение культурного потенциала в физич. и социокультурном пространстве и времени.

Общую морфол. модель культуры в соответствии с сегодняшним уровнем знания можно представить сл. образом: три уровня связи субъекта социокультурной жизни с окружением - специализированный, трансляционный, обыденный; три функциональных блока специализированной деятельности: культурные модусы социальной организации (хоз., полит., правовая культура); культурные модусы социально значимого значения (искусство, религия, философия, право); культурные модусы социально значимого опыта (образование, просвещение, массовая культура); обыденные аналоги специализованных модальностей культуры: социальная организация - домашнее хозяйство, нравы и обычаи, мораль; социально значимое знание - обыденная эстетика, суеверия, фольклор, практич. знания и навыки; трансляция культурного опыта - игры, слухи, беседы, советы и т.п.

В рамках культурологии морфологич. подход имеет ключевое значение, поскольку позволяет выявить соотношение универсальных и этноспецифичных характеристик в строении опр. культуры.

Морфология культуры - по О.Шпенглеру - понимание различных культур не как единой общечеловеческой культуры, а как ряда живых организмов, каждый из которых вырастает из своего уникального способа переживания жизни (прафеномена).

Морфология культуры - учение о внутренней структуре культуры, ее организационно-функциональном строении. Существует множество концепций, делящих культуру по разным основаниям, прежде всего на материальную и духовную (традиция, идущая еще от археологов и отчасти философов). С точки зрения собственно культурологии, подобная дихотомия не позволяет узнать что-либо новое о культуре, а только убедиться в том, что любое культурное явление, будучи опредмеченным, является субстратно материальным (даже музыка), но одновременно, даже самое утилитарное из них (плотничий топор), является в известном смысле духовным, несущим в своих формах и чертах, смыслах и содержаниях определенную символическую информацию.

В рассуждениях о морфологии культуры ученые сегодня исходят из разработанной еще философами-эволюционистами прошлого века концепции структурирования культуры на обыденную и специализированную и развернутой на этой основе уже в наши дни теории Э. Орловой, дифференцирующей культуру на функциональные блоки и прослеживающей каналы трансляции социально значимой информации между обыденной и специализированной культурами.

Целесообразность деления культуры на обыденную и специализированную состоит в том, что основные функции человеческой жизнедеятельности возникали в недрах обыденной культуры (повседневной практики, входившей в привычный образ жизни крестьянина или горожанина и которой не нужно было специально учиться; основные ее знания усваивались на уровне общего воспитания и обыденных социальных контактов), но со временем выделялись в специализированные профессии, освоение которых было уже практически невозможным без специального профессионального образования, на чем собственно и строится специализированная культура. При этом основные функции обеих сфер культуры продолжают существовать параллельно, но в разных областях жизни индивида.

Выделяют четыре основных блока осуществления человеческой жизнедеятельности (у Орловой -- только три), представленью следующими областями социальной практики:

а) культура социальной организации и регуляции, в область которой входят такие специализированные и неспециализированные сферы жизнедеятельности, как:

-- хозяйственная культура (на специализированном уровне -- экономика, торговля, финансы и т. п.; на обыденном уровне -- домашнее и приусадебное хозяйство);

-- правовая культура (специализированная -- право, юриспруденция, система охраны общественного порядка и регуляции правовых отношений; обыденная -- мораль, нравственность, общественное мнение);

-- политическая культура (специализированная -- государственная политика, идеология, управленческая работа, военное и полицейское дело и пр.; обыденная -- межличностные отношения между людьми в области приватного взаимодействия);

б) культура познания и рефлексии мира, человека и межчеловеческих отношений:

-- философская культура (специализированная -- труды специалистов-философов; обыденная -- здравый смысл обыденных представлений о мире и правилах человеческого поведения, народная мудрость);

-- научная культура (специализированная -- профессиональная наука; обыденная -- повседневные рациональные знания о мире, бытовая логика социальной жизнедеятельности);

-- религиозная культура (специализированная -- систематизированные религиозные учения, конфессии и деноминации, професссионально построенная эзотерика; обыденная -- мистика, бытовая магия, разнообразные проявления языческих атавизмов прошлого);

-- художественная культура (специализированная -- построенное на специальном образовании или самодеятельное искусство, но под руководством профессионалов; обыденная -- бытовое, «саморазвлекательное» искусство, а также разные виды имитационно-игровой деятельности и т. п.);

в) культура социальной коммуникации, накопления, хранения и трансляции информации:

-- культура межличностных информационных контактов (реально существует только в обыденной форме);

--культура массовой информации (специализированная -- профессиональные СМИ, реклама, общественные связи; обыденная -- слухи, сплетни и т. п.);

-- информационно-кумулятивная культура (специализированная -- система музеев, библиотек, архивов, электронных банков информации и пр.; обыденная -- предания, верования, легенды и т. п.);

-- культура межпоколенной трансляции социального опыта, культурной компетенции и знаний (специализированная -- система среднего и высшего образования, специальных учреждений дошкольного воспитания, клубов и кружков по интересам и др. институций социализации и инкультурации личности;

обыденная -- система домашнего воспитания, «дворовые» компании, обыденное социальное общение, а также традиции, обычаи, нравы и пр.);

г) культура физической и психической репродукции, реабилитации и рекреации человека:

-- сексуальная культура (с точки зрения решения задач продолжения рода существует только в обыденных формах);

-- культура физического развития (специализированная -- профессиональный спорт и близкие к нему формы туризма; обыденная -- физкультура, массовый спортивный туризм, культуризм и т. п.);

-- культура поддержания и восстановления здоровья (специализированная -- медицина и система санаторно-лечебного обслуживания; обыденная -- самолечение, знахарство и пр.);

-- культура восстановления энергобаланса человека (кулинария, система и структура питания и пр.; четкое разделение на специализированную и обыденную составляющие здесь, видимо, возможно, но затруднительно);

-- культура отдыха, психической рекреации и реабилитации человека (специализированная -- система организованного досуга, домов отдыха, «культурного» туризма, клубов и иных средств релаксации; обыденная -- неорганизованные формы досуга, сон, алкоголизм, наркомания и пр.).

Представляется, что подобная (видимо, далеко не полная и еще нуждающаяся в развитии и дополнении) классификация морфологической структуры культуры серьезно продвигает наши представления о сущности этого явления, развенчивает некоторые мифы о сугубой духовности всего, что манифестируется термином «культура».

Морфология (греч. morphe -- форма и logos -- учение) -- учение о формах и их развитии. Морфология культуры наиболее последовательно разработана в трудах К. Брейзига, Л. Фробениуса, О. Шпенглера и А. Тойнби. Опираясь на сравнительный метод и метод аналогии, они рассматривали формы культуры как самостоятельные организмы с закономерным ходом развития, исходили из предположения о том, что целостность каждой культуры и переход культур по ступеням вызывается внутренней силой, действующей в них, как в любом живом существе.

Наиболее последовательно эту мысль развивал Л. Фробениус создатель понятия “культурный круг”. В соответствии с его теорией, культурные формы характерны для определенных жизненных пространств и ими ограничены. Присущая каждой культуре сила воздействия помогает ей проходить стадии развития, аналогичные всему живому.

Другой немецкий философ Э. Шпрангер определил силы, породившие современную культурную жизнь: античность, христианство и немецкий идеализм. Он различал шесть форм жизни, по одной на каждую область культуры, соответствующих шести основным человеческим типам: теоретическую, экономическую, эстетическую, социальную, религиозную и физическую.

Современная морфологическая модель культуры рассматривается как концепция, представляющая культуру совокупностью функциональных областей. Композиции таких областей называются культурным контекстом.

Современная морфологическая модель социального контекста культуры включает в себя следующие компонетны:

-- Культуру как целеполагающую активность человека:

а) фундаментальные свойства и способности человека как носителя культурной деятельности;

б) личность, ее позиции и статус в культурном взаимодействии;

в) образ жизни как сферу культурной реализации человека.

-- Культурные аспекты социальной организации (хозяйственная, политическая, правовая, экологическая культура).

-- Формы социокультурной организации (семья, групповые сообщества).

-- Адаптивные, трансляционные, коммуникативные средства культуры (язык, образование, учреждения культуры, средства массовой информации).

-- Социально значимое знание как систему духовного производства:

а) содержательные элементы (обычаи, нормы, ценности, смыслы, знания);

б) структурные компоненты (мифология, религия, эзотерика, искусство, философия, наука, идеология).

Морфологическая модель исторического контекста культуры определяется следующей периодизацией: культура первобытного общества, культура народов древнего мира, средневековая культура, культура эпохи Возрождения, культура эпохи Просвещения, культура Нового и Новейшего времени ХIХ и ХХ вв. Каждый из этих хронологических отрезков рассматривается как самостоятельная область со следующих позиций:

-- анализ состояния культурной среды, находящейся под воздействием факторов и тенденций локального и мирового значения;

-- особенности процесса эволюции личности и культурных институтов;

-- итоги многоотраслевой культурной деятельности человека.

Говоря о структуре культуры, прежде всего подразумевают ее деление на материальную и духовную. Под материальной культурой обычно понимают средства производства, орудия труда, продукты труда, способы практической деятельности по созданию средств производства и потребления. Термином духовная культура определяется деятельность, направленная на духовное развитие человека и общества, а также результаты этой деятельности. Этими результатами являются новые идеи и новые знания, духовные ценности. Обычно в духовной культуре выделяют следующие элементы: политическая, правовая, эстетическая, этическая, философская и религиозная культуры.

Нам представляется более аргументированной концепция строения культуры Моисея Самойловича Кагана, доктора философских наук, профессора Санкт-Петербургского университета, вице-президента Академии гуманитарных наук.

8. Нормы, ценности и обычаи в культуре. Классификация норм и ценностей

НОРМА КУЛЬТУРНАЯ - стандарт культурной деятельности, регулирующий поведение людей, свидетельствующий об их принадлежности к конкр. социальным и культурным группам и выражающий их представление о должном, желательном. Назначение нормы состоит в минимизации случайных обстоятельств, субъективных мотивов, психол. состояний. Нормативное регулирование отношений предполагает добровольное и сознат. принятие каждым человеком распространенных в данной культуре норм деятельности.

Существуют разные способы классификации норм. Пирсонс, в частности, выделяет: 1) нормы, устанавливающие порядки в об-ве в целом и в составляющих его группах; 2) экон. нормы; 3) полит, нормы; 4) собственно Н.к., относящиеся к области коммуникации и социализации. В др. случаях различают нормы общечеловеч., нац., классовые, групповые, межиндивидуальные. При этом требования к одним и тем же нормам, распространенным в разных социальных общностях и в разные истор. периоды, расходятся между собой.

Нормы отличаются друг от друга по уровню обязательности выполнения, по степени свободы их выбора в неопр. ситуациях. Существуют нормы, обязательность к-рых однозначна и определенна вплоть до применения строгих санкций (выполнение правовых норм, норм техн. деятельности на индустриальном производстве и др.). В др. случаях допускается вариативность норм поведения, напр., часто традиции содержат в себе набор стандартных образцов, из к-рых человек может выбирать. Возможны ситуации, когда предусматривается достаточно свободное реагирование человека: уличная среда, домашняя обстановка.

Действие любой нормы не абсолютно; норма переживает период зарождения, утверждения, потом теряет стабильность, начинает разрушаться. Разрушение одних Н.к. всегда сопровождается созданием новых. Нормотворчество - такой же неотъемлемый признак культурной динамики, как и аномия, т.е. разрушение норм.

ОБЫЧАЙ - исходный, наиболее простой тип культурной регуляции на основе целостных, привычных образцов поведения, совершаемого по установленному поводу в опр. время и в опр. месте. О. в отличие от привычек имеют социальную природу; привычки же являются проявлениями идиосинкратич. поведения индивидов, связанного с уникальным биогр. опытом. Концепт О. подразумевает не только статистич. показатели существования того или иного поведения, но и прескриативный компонент: такого поведения придерживаются все члены об-ва при любых обстоятельствах, и нарушение О. может повлечь за собой санкции начиная с обществ, неодобрения до остракизма или иных форм наказания. Термин "О." может отождествляться с терминами "традиция", "обряд", "ритуал", "нравы", "привычки". Однако традиция относится все же к более широкому кругу явлений и к более дифференцированным формам регуляции деятельности, хотя и получает при этом семантич. перегрузку. Обряд и ритуал - формализованное поведение или действие, имеющее прежде всего символич. значение, лишенное непосредств. целесообразности, но способствующее упрочению связей либо между постоянными членами группы, либо во взаимодействии между группами.

Термин "нравы" обычно выражает сложившиеся формы регуляции массового поведения. Впрочем, в культурологич. контексте "нравы" могут обозначать более подвижный, изменчивый слой привычного поведения, подверженный дифференциации в зависимости от социальной среды, психол. состояния тех или иных слоев, истор. ситуации и т.д. Крупномасштабные перемены в нравах влекут за собой постепенный сдвиг в более широких сферах культуры, что отнюдь не означает утраты ею своей кач. определенности.

Хотя в качестве осн. регулятора поведения О. выступает лишь в примитивных этногр. об-вах, в устойчивой бытовой среде, инертных социальных группах, он присутствует и на всех более продвинутых ступенях обществ. развития. Социально признанные образцы складываются в обычаи, через к-рые накопленный опыт передается из поколения в поколение. К О. можно отнести и традиц. трудовые приемы, формы поведения, жизненного уклада, воспитания. В повседневной жизни действуют привычные правила гигиены, сложившиеся варианты общежития. О. регулируются часы и условия приема пищи, сна. Выбор пищи диктуется отнюдь не только потребностями организма, но и традициями. О. общепризнаны и утверждены властью массовой привычки. Они большей частью не получают объяснения и могут не осознаваться самими членами коллектива.

О. играет важную роль в воспитании, способствуя приобщению к культуре ребенка или же взрослого человека в инокультурной среде. Включение в культурную деятельность в данном случае сводится к знакомству с опр. образцами; суть поведения не объясняют, а просто знакомят с О., к-рый выполняет функцию обязательного для исполнения образца поведения. Образец может быть положительным (так надо поступать) или отрицательным (так не надо поступать). О. может выступать как решит, вмешательство в жизнь индивида, резко поворачивающее его естеств. или привычную жизнь. Такого рода формализованные О., совершаемые в опр. месте и в положенное время по спец. поводам, называют обрядами. В выборе обряда человек еще менее свободен, чем в простом О., т.к. он связан с выполнением публичных действий, имеющих высокий знаковый статус в данном об-ве. В каждом об-ве существуют обряды посвящения индивида в данное об-во или в возрастную группу (наречение имени, крещение, запись имени, инициации, выдача паспорта и т.д.), дни рождения и юбилеи, свадьбы и похороны и т.д. Коллективные, обществ, и гос. обряды напоминают о целостности об-ва, зафиксированной в памятных датах. Обряд утверждает преемственность нового со старым, его принятия как утвердившегося в об-ве положения, что происходит, например, в случае утверждения нового главы гос-ва: венчание на царство, клятва нового президента и т.п.

ЦЕННОСТИ - важнейшие компоненты человеч. культуры наряду с нормами и идеалами. Их существование укоренено в экзистенциальной активности субъекта культурного творчества, его диалоге с другими людьми, ориентированном не только на область сущего, но и на значимое, нормативно-должное. Традиция классич. идеализма от Платона до Гегеля проводила опр. отождествление онтологич. и аксиологич. проблематики: бытие наделялось мыслителями этой плеяды изначально ценностным измерением. Разрушение строгого единства онтологии и аксиологии существ. образом обострило проблему Ц. Если допустить, что бытие и производные от него образования - сущее - сами по себе ценностно нейтральны, то тогда требует решения вопрос, каким образом возникает видение вещей с т.зр. их аксиологич. значимости, к-рое пронизывает культуру и к-рое невозможно отрицать. Отсюда берет свое начало линия поиска истоков ценностного сознания в самом человеке и его культуросозидающей деятельности. В учениях натуралистически-психологистской направленности от прагматизма до социобиологии естественно-природные импульсы рассматриваются как побудит, мотивы ценностных предпочтений человека. Следуя по стопам Канта, представители неокантианства баден. школы заговорили о ценностно-нормативном компоненте чистого сознания, выявляемом трансцендентальной рефлексией. Если в экзистенциализме Хайдеггера онтологич. анализ оборачивается отвержением аксиологич. проблематики, то Сартр приходит к выводу, что Ц. как особого рода нормативная реальность производив от акта самосозидания человека, его свободного волеизъявления. Синтезируя марксизм и экзистенциализм, Сартр писал об общественном, характере Ц. Эта тема отчетливо звучит и в неомарксизме Хабермаса. Витгенштейн исследовал лингвистич. аспект ценностного сознания. Попыткой радикального избавления философии от ценностной проблематики стало постструктуралистское учение Деррида, где аксиологич. вопросы предстают как порождение фонологоцентристского строя европ. мысли. И все же само существование в языке фундаментального акта различения, зафиксированного Деррида, свидетельствует в пользу невозможности избавления от ценностного сознания: обнаруживая тождество и нетождественность, мы неминуемо движемся к утверждению ценностно-значимого. За многообразием языкового тождества и нетождественности скрывается способность субъекта культуры к симеолич. воображению, благодаря к-рому конституируется ценностная предметность. Источник ценностной предметности - соотношение иногда совершенно разнородных явлений с опр. эталоном. Так, напр., несхожие между собой природные и культурные реалии могут стать предметом эстетич. созерцания и оценки. При этом эталонные представления отнюдь не всегда рефлективно осмыслены, и поэтому их своеобр. заместителем служит символ, созидающий при помощи метафорич. переноса, сближения разнородных явлений ценностно-смысловую предметность. Рождаясь в сфере экзистенциальной активности субъекта, Ц. обретают статус общезначимых в процессе коммуникации. Говоря о нек-рой совокупности объектов как Ц., необходимо отнести их к единому семантич. полю. Метафора позволяет осуществить перенос значений, объединяя, казалось бы, ничем не схожие явления под знаком символич. единства. Объединяя разнородное, символ одновременно дифференцирует ареал ценностей в кач. и колич. отношении, порождает эту реальность как отмеченную многообразием вариаций. Вырастая из данности жизненного мира, каждая сфера культурной деятельности человека обладает имманентным ей ценностным измерением: ценности материальной жизни, экономики, социального порядка, политики, морали, искусства, науки, религии достаточно автономны. Однако каждый тип культуры связан с иерархизацией, соподчинением ценностных сфер. Общеизвестна универсализация эстетич. подхода к миру в эпоху античности или религиозно-нравственного - в ср. века. Новое время, период либерального капитализма наделяет статусом общезначимых стоимостные характеристики, запечатлеваемые в денежной символике. Коммуникация, обмен разл. видами деятельности между людьми, как показал Маркс, заставляет увидеть некое универсально-стоимостное начало в каждой предметной Ц. Деньги - символ все общего стоимостного начала, имеющий колич. выражение. Тоталитарные общества фашистского и коммунистич. типа универсализируют полит, власть, находящую концентрированное выражение в символе вождя. В пространство власти помещаются Ц. иного порядка. Процесс развития культуры сопряжен с переоценкой Ц., начинающейся с выдвижением нового эталона, с позиций к-рого рассматриваются предметы, обладающие ранее установленными ценностными характеристиками. Здесь проявляются метафорич. возможности символич. воображения, его культуросозидающая мощь. Множество предметов, иерархизированное сообразно с опр. порядком, теряет жесткие очертания и трансплантируется на новую ценностно-смысловую основу. В зависимости от избираемого основания классификации ценности делятся на предметные и субъектные, жизни и культуры, ценности-средства и ценности-цели, относит, и абсолютные и т.д. Особую значимость в совр. мире приобретает вопрос о диалектике относительного и абсолютного в ценностном сознании. Универсальные ценностно-смысловые ориентиры, необходимые человечеству, могут формироваться как рез-т рефлективного осмысления диалога разл. культур. Ценностное сознание определяет нормы - стереотипы мысли и действия, принимаемые в границах той или иной социокультурной общности. Нормы регламентируют деятельность людей во всех сферах культуры - от элементарных актов материально-практич. характера до морали, искусства, науки и религии. Они варьируются по степени общности от субкультурных до разделяемых в границах нац. культур и общегуманистич., универсальных. На базе норм складываются разл. социальные технологии, способы рационализации жизненного мира. Нормативность и творчество - две взаимодополнительные стороны культуры. В своем истор. бытии нормы неотрывны от существующих в данной культуре Ц., ибо переводят представления о них в инструментальный план. Если Ц. как правило простерты в измерениях прошлого, настоящего и будущего, нормы как бы возвышаются над временем, но не могут уйти от суда истории. Вместе с изменением ценностной шкалы, выдвижением новых идеалов социокультурного плана изменяются и нормы. Идеал - проектируемый субъектами коммуникации совершенный образ предмета, наделенный ценностным измерением универсальности, абсолютности. Обладая эталонным статусом, идеал являет проекцию будущего, с позиций которой выносится вердикт настоящему и прошлому. Выдвижение разнообр. идеалов, глобальных образов будущего - значимый фактор развития культуры.

9. Традиция как форма социального наследования

ТРАДИЦИИ - социальное и культурное наследие, передающееся от поколения к поколению и воспроизводящееся в опр. об-вах и социальных группах в течение длит. времени. Т. включают в себя объекты социокультурного наследия (материальные и духовные ценности); процессы социокультурного наследования; способы этого наследования. В качестве Т. выступают определенные культурные образцы, институты, нормы, ценности, идеи, обычаи, обряды, стили и т.д.

Т. присутствуют во всех социальных и культурных системах и в изв. мере являются необходимым условием их существования. Особенно широка их сфера в архаич. и докапиталистич. об-вах. Т. присущи самым разным областям культуры, хотя их удельный вес и значение в каждой из этих областей различны; наиболее важное место они занимают в религии.

Многообразие существующих в мире культур в значительной мере обусловлено многообразием соответствующих культурных Т. Благодаря совр. средствам коммуникации значительно расширяются возможности заимствования и взаимообмена в сфере культурного наследия разл. об-в. Заимствуемые элементы культурного наследия, выступающие первоначально как инновации для заимствующей культуры, впоследствии нередко традиционализируются в ней, становясь органич. частью собств. культурного трад. комплекса.

Т. образуют "коллективную память" об-в и социальных групп; обеспечивая их самотождественность и преемственность в их развитии. Социальная и групповая дифференциация оказывает существ, влияние на интерпретацию и использование общенац. культурного наследия. Кроме того, отд. группы, классы, слои обладают своими собственными Т. В дифференцированных об-вах существует также множество разнообразных временных ориентации, устремлений на ту или иную истор. эпоху, рассматриваемую в качестве "подлинно" традиционной и образцовой. Отсюда множественность и противоречивость традиц. культурных форм и их интерпретаций.

Каждое поколение, получая в свое распоряжение опр. совокупность традиц. образцов, не просто воспринимает и усваивает их в готовом виде; оно всегда осуществляет их собств. интерпретацию и выбор. В этом смысле каждое поколение выбирает не только свое будущее, но и прошлое.

Об-ва и социальные группы, принимая одни элементы социокультурного наследия, в то же время отвергают другие, поэтому Т. могут быть как позитивными (что и как традиционно принимается), так и негативными (что и как традиционно отвергается).

Т. как один из основополагающих аспектов нормального социокультурного развития необходимо отличать от традиционализма, составляющего идеологию и утопию нек-рых гос-в и социальных движений.

10. Социальный идеал и его роль в культуре. Социальный идеал как феномен социальной и культурной динамики

Идеал - итог процесса признания какого-либо предмета (вещи, идеи, личности и т.д.) совершенным и концентрирующим в себе сущность единородных ему рядовых предметов .

Содержание идеалов исторически изменчиво: свобода, являясь.непреходящей ценностью, идеалом и одной из сущностных характеристик человека, отождествлялась с необходимостью, зависимостью (независимостью), благодатью, роком, отчуждением, ответственностью, волей (выбором).

Выбор занимает важное место в жизни человека и общества, он во многом зависит не только от внутренней мотивации, но и от внешних детерминант: у человека, живущего в унифицированном и гомогенном обществе, возможностей реализации выбора гораздо меньше, чем у человека, находящегося в открытом обществе, в условиях плюрализма; поэтому на сегодняшний день одну из основных задач в области социальной философии можно определить как разработку новой теоретической модели выбора как феномена.

Представляется, что одним из ключевых аспектов является поиск идеальной модели выбора в современных условиях.

Решение данной задачи считается возможным на основе разрешения противоречия между идеалом выбора человека и новыми социокультурными, экономическими, политическими процессами, происходящими обществе.

Представления о социальном идеале выбора в современных условиях сложились не сразу.

Если в классической философии свобода разумна; так, в философии Канта она представляет собой один из постулатов практического разума, то в постклассической философии происходит смена теоретических установок в решении про-; блемы выбора: во второй половине XIX века философская мысль (Ницше, Достоевский), а на рубеже XIX-XX столетий и психология (3. Фрейд и другие) приходит к пониманию несостоятельности рационалистических представлений о человеке и его свободе. Русская религиозная философия рубежа XIX-XX веков (Н. Бердяев, С. Булгаков, Н. Лосский, Б. Вышеславцев, Г. Федотов, С. Левицкий и другие) рассматривала проблему Божественной благодати со свободным самоопределением человека. Своего рода "идолатрию свободы" представил экзистенциализм. В работах философов-экзистенциалистов XX века (Хайдеггер, Ясперс, Марсель, Камю, Сартр и другие) философское рассмотрение свободы было во многом психологизировано. Свобода предстала как тяжкое бремя, порой непереносимое, порождающее пустоту, экзистенциальную тревогу и стремление к бегству; последнее состояние было подробнейшим образом проанализировано Э. Фроммом. Остро встала проблема поиска механизмов действия свободы, позволяющих преодолеть подобные состояния. Начиная с 40-х годов XX века, в поле зрения философии и психологии личности стала входить проблема самодетерминации личности, которая рассматривалась несколько десятилетий преимущественно экзистенциально ориентированными авторами (Франкл, Фромм, Мэй и другие). Только в 80-е годы прошлого столетия проблемой самодетерминации (под разными названиями) стали серьезно заниматься на Западе; наиболее разработанными и известными в настоящее время являются теории Р. Харре, Э. Деси, Р. Рай-ана, А. Бандуры и Дж. Ричлака.

В советской науке интерес к проблеме выбора и самодетерминации появляется только в 60-е годы XX века, однако эта тема не изучалась сколько-нибудь глубоко.

Социальный идеал как феномен социальной и культурной динамики

Главное содержание процесса существования культуры фиксируется в понятии «идеал», которое и отражает содержание основных динамических характеристик культуры как вторичного детерминанта всего социального развития.

Стабилизация социума, в которой находит отражение относительная тождественность себе каждой социальной общности, связана с накоплением количественных изменений внутри социально значимого опыта. Эти изменения суть «идейно-образная» подготовка культурного взрыва, под которым понимается здесь не только отбрасывание традиций, скачок, перерыв постепенности в культурном развитии, но в первую очередь смена общественных идеалов. Характеризуя здесь идеал как высшее выражение социальных потребностей, сложившееся в представление о конечных реальных или утопичных целях социального развития («...термином “социальные идеалы” обозначаются идеалы, присущие таким верованиям, которые связаны не с восприятием реальности, а с ценностями и оценками, с определением хорошего и плохого, полезного и вредного, Добра и Зла. Эти идеалы, оставаясь неосознанными, навязывают нашим действиям те или иные нормы, структурируют наше восприятие вещей. Мы оказываемся приверженцами тех или иных идеалов, даже и не догадываясь, что это идеалы.»[13]), я должен в дальнейшем хотя бы эскизно показать, как именно они функционируют в социуме -- первоначально отнюдь не в качестве идеи, понятия, а лишь в качестве общего представления. Такое представление есть структурно артикулированное единство социального знания (разума), воли и чувства. Идеал -- всегда именно единство всех этих моментов, что с древности схватывалось знаменитым понятием «калокагатия», смысл которого в слиянии, своеобразном «всеединстве» истины, добра и красоты. Идеал -- сознательно творимый идеологами (учеными, философами, художниками, моралистами) образ будущей человеческой деятельности в любой из ее сфер. Политические, религиозные, правовые деятели функционируют на основе уже действующих социальных идеалов. Так, идеологи Великой французской революции разработали стройную систему взглядов, которую разделяли, пропагандировали и воплощали в деятельности руководители, трибуны, вожди революции. В этом факте находит выражение то обстоятельство, что культурная детерминация оказывается по существу и личностной.

Здесь, именно здесь -- та крупица истины, которая содержится в «личностных» теориях культуры. Некоторые наши теоретики именно потому и отождествляли культурное развитие с «личностным» аспектом истории. Этот взгляд, будучи рудиментом риккертовско-максвеберовской дихотомии индивидуализирующей и генерализирующей методологии, конечно, ошибочен в целом -- он результат абсолютизации личностного момента в историческом развитии культуры, да и то лишь на относительно высоких ее ступенях. Но теперь по крайней мере можно указать на источник и корень этой абсолютизации: в ее основе -- действительная реальная роль субъекта-индивида в выработке социального идеала. Впрочем, поскольку упомянутая дихотомия все еще по-настоящему не снята, эта тема и поныне заслуживает гораздо более пристального внимания.

Итак, по структуре идеал -- имеющее исторический характер единство познавательных, этических и эстетических явлений. Каждой составляющей этого триединства присуща в свою очередь относительная самостоятельность, которая стирает зачастую в глазах наблюдателя моменты единства. Из-за этого момент единства приходится каждый раз усматривать заново, открывать его внутри специализированной деятельности, что выглядит как процедура обретения смысла[14]. Теоретически трудность такой высшей духовной деятельности -- открытия, выявления единства -- усугубляется тем, что каждой из названных сфер присущи свои внутренние диалектические закономерности. Как было ранее показано, в сфере познания и его высшего выражения -- науки -- главное противоречие -- это противоречие истины и заблуждения. В теоретической деятельности, в этом бесспорном царстве логики основные достижения делаются на почве отступления от этой логики путем создания «новой логики». Поэтому научное творчество никогда не сводится ни к дедуцированию того, что изначально содержалось в посылках, ни к экстраполяциям эмпирических обобщений.

Примерно такую картину можно обнаружить и при анализе соотношения главных этических категорий. В социальной диалектике добра и зла находит проявление динамика общественной воли. Проблема добра и зла во всей сложности ставит вопрос о свободе, а выявление критериев свободы заставляет обратиться к области научной и эстетической, поскольку поведение оценивается непременно также и по законам красоты. Сами же законы красоты, сообразно с которыми функционирует художественно-творческая сфера, -- суть проявления диалектики прекрасного и безобразного, внутренним существом которой является диалектика идеального и реального. Диалектика идеала предполагает относительность красоты. Тем не менее, когда разум отказывается служить в эстетической сфере, а моральные критерии становятся в этой области неприменимыми, -- сама красота с неизбежностью разрушается.

Идеал всегда синтетичен, и потому неправомерно в наши дни говорить об особом эстетическом, или научном, или нравственном идеале: с теоретической точки зрения это абсолютно одно и то же. Но таков идеал лишь «в идеале». Действительность же, реальное функционирование идеала всегда рано или поздно обнаруживает противоречие внутри идеала -- противоречие, отражающее глубинные социальные конфликты. Именно в таком распадающемся идеале и выявляется противоречие ранее слитых воедино компонентов. По-разному складывается судьба составляющих социального идеала, в котором намечаются перерастающие в конфликт точки напряжения между наукой и искусством, искусством и нравственностью, моралью и наукой и т.д. Однако процесс разложения социального идеала сопровождается формированием нового идеала, в котором каждая из трех составляющих выступает для оставшихся двух в роли третейского судьи: взаимоотношения, скажем, науки и искусства, возникшие противоречия между тем и другим, подлежат оценке и разрешению с позиций моральных критериев; противоречия морали и науки преображаются и тем приближаются к разрешению эстетическими средствами и т.д. Можно сформулировать, таким образом, своего рода закон компенсаторности во взаимоотношениях познания (бытового, научного, философского), искусства и нравственности. Культурная история человечества содержит немало примеров того, как на практике действует этот закон. Все мы знаем, как часты в истории ситуации, при которых безукоризненно, казалось бы, рациональное поведение, вдобавок, вполне оправданное с позиций самой строгой морали -- выглядит почему-то некрасиво. Это тревожит. Это вызывает взрывы социальных эмоций. Пока, наконец, не выяснится, что поведение с самого начала было и нерациональным, и аморальным...

Можно теперь конкретизировать мысль о культуре как детерминанте социального развития. Свою детерминирующую функцию культура в качестве интегративного показателя уровня относительной самостоятельности общественного сознания по отношению к общественному бытию осуществляет таким образом, что, во-первых, разлагает старый социальный идеал -- прежнее единство истины, добра и красоты; во-вторых, формирует новый идеал единства познания, искусства и нравственности. В этих процессах ведущую роль играет каждый раз иная составляющая этого триединства, что и придает неповторимое своеобразие человеческой истории, и создает все богатство культуры.

Культурные процессы, характеризующие так называемое традиционное общество, не затрагивали высших этажей культуры: взаимодействия, взаимовлияния, поглощения одной культурой другой происходили не как собственно культурные процессы, а как простые следствия этнических и социально-исторических процессов. Именно такие исторические ситуации и предполагают, как об этом выше упоминалось, применение категории «культура», поскольку здесь имеет место деление по иным основаниям, чем социально-историческая типология на основе учения об общественно-экономических формациях. В случае, когда один этнос находился в систематических контактах с другим этносом, нетрудно было заметить изменения в обычаях, сходство в нормах и традициях. Эти влияния, трансформации, следы одной культуры в другой, будучи выявлены и систематизированы, давали ключ к истории формирования этноса, позволяли составить представление о пройденном им историческом пути.

Конечно, эти процессы имеют прямое отношение к культуре, но, безусловно, не они, как уже отмечалось, составляют предмет теории культуры. Недаром все эти явления относят к сфере интересов этнографии, этнологии, культурной антропологии и проч., то есть, так или иначе, к культурологической эмпирии, а не к теоретико-культурным построениям[15].

Несколько иначе обстоит дело тогда, когда в результате тех или иных исторических событий один народ оказывается не просто «рядоположен» другому, проживая по соседству, а подчинен другому, или даже порабощен им. Культурный уровень этих народов и длительность пребывания в подобного рода социально-исторической ситуации определяет характер и степень взаимных влияний в очень широком диапазоне. Крайние случаи -- когда культура порабощенного народа оказывается полностью уничтоженной (нередко даже бесследно!), а сам народ поэтому -- целиком ассимилированным, или когда, наоборот, победивший народ ассимилирует культуру побежденного, сохраняя исконную лишь в качестве пережитков. Между этими крайностями -- разнообразие всех цветов и оттенков взаимодействия. В антропологии часто находим попытки классифицировать подобного рода взаимовлияния, как бы они, вообще говоря, ни назывались. Одна из таких попыток принадлежит, в частности, социальному антропологу М. Дуглас, которая все взаимодействия «форм жизни» сводит к четырем: индифферентность, неприятие, приятие и приспособление.

Однако и все эти процессы не составляют, строго говоря, предмет интереса теоретиков культуры: социологи будут искать здесь те или иные общественные структуры и институты, историки будут видеть в них материал для восстановления, реконструкции хода событий, семиотики получат материал для обобщений и классификации конкретно-исторических знаковых систем и т.д. Неприемлем ни для какой науки здесь только такой подход, который с самого начала усматривает в истории народов какие-то культурно-национально-этнически предзаданные свойства, определяющие меру влияния и характер взаимосвязей различных групп людей, -- словом, что-либо вроде пресловутой пассионарности Л.Н. Гумилева[16].

Наконец, и сам тезис об отсутствии «высших этажей» в традиционной культуре должен восприниматься cum grano salis, ибо по мере развития форм человеческой деятельности, несомненно, складывалась иерархия целей деятельности, причем каждый раз самая высокая, крайняя цель деятельности, не утерявшая конкретно-чувственного характера, играла роль социального идеала, а следовательно, и была таким становящимся идеалом в действительности. Таким образом, следует различать, строго говоря, три стадии в формировании высших этажей культуры, связанных с появлением высших социальных целей деятельности: стадию формирования социального идеала, стадию функционирования первичного (стихийно возникшего) социального идеала и стадию вторичного (возникшего в результате процесса смены) социального идеала. Мишель Бертран очень четко обозначила эти различия, предположив:

«... существует, по-видимому, основополагающее различие между осознанными и неосознанными идеалами, между теми идеалами, которые без нашего ведома структурируют наши действия -- они полностью включены в нас и становятся как бы нашей второй природой -- и теми идеалами, которые мы ставим перед собой как цель, которой нужно достичь: между теми идеалами, которые уже существуют и как бы само собой разумеются, и теми, которые мы строим сами»[17].

И тогда два принципиально различных состояния культуры по отношению к экономике: встроенная в экономику и противостоящая ей -- в свою очередь будут развернуты во времени и представлены как три этапа. На первом этапе, длившемся в истории человечества вплоть до позднего Средневековья, нормы экономического поведения были частью культурных норм. Зародившийся капитализм сначала потребовал приспособления культурных норм к экономическим требованиям (эти процессы, по сути, и лежат в основе появления норм протестантской этики, изученных М. Вебером), а затем привел к их более или менее выраженной конфронтации. Момент осознания человечеством своего единства знаменует собой так или иначе начало третьего этапа: либо человечество погибнет, либо найдет способ регулирования отношений истины и культуры, «выгоды» и этики, рационального и нормативного etc.

Уже это одно позволяет разъяснить некое недоразумение, преследующее теоретиков культуры, а именно, отнесение к культуре только высших ее этажей. Реальной основой этих недоразумений оказывается действительное своеобразие бытия, функционирования и механизмов культурного развития на его высших ступенях. Абсолютизация такого своеобразия -- один из главных источников упоминавшегося выше креативизма. Ведь и в самом деле -- лишь в тех случаях, когда речь идет о процессах, имманентных данной культуре, таких, в которых имеют место элементы своего рода «саморазвития» культуры, теоретик культуры вправе видеть поле применения своих исследовательских усилий. Это значит, что в центре внимания теоретика-культуролога находятся не процессы влияния, а процессы порождения: теория культуры -- своего рода «порождающая грамматика» всех знаний о культуре, по крайней мере в интенции. И потому, строго говоря, можно считать лишь условностью деление рассуждения об идеале на разделы о структуре и динамике: все, что до сих пор говорилось об идеале, поневоле касалось жизни, а не только статики идеала, ибо «статика идеала» -- противоречивое словосочетание. Тем не менее переход от обсуждения проблем строения идеала к рассмотрению механизма его действия в социуме естественно воспринимается как переход от статики к динамике.

Динамика социального идеала

Независимо от того общепризнанного в науке факта, что культура появляется вместе с появлением человеческого общества, по-своему логично, как и доказывалось не раз в этой работе, считать собственно культурными процессами лишь те, которые происходят на уровне духа, то есть там, где действуют механизмы трансформации опыта как строения и условий реализации того или иного способа деятельности. Каковы же эти механизмы?

Первоначальный импульс социального изменения исходит из экономики -- из объективной потребности в экономических преобразованиях, которые обнаруживают себя в социуме с самого начала чисто негативно, а именно как чувство, настроение, переживание некоего дискомфорта. Важно подчеркнуть, что сама социальная система в таких случаях выглядит еще как монолит: ни в ней самой, ни в ее осмыслении, восприятии, переживании до поры невозможно заметить какие-либо качественные изменения, сдвиги. И культура -- нормы, обычаи, традиции -- не претерпевает никаких перемен: в ее готовые формы -- то есть в формы социального опыта -- укладывается вся социальная деятельность, и практическая, и духовная, и духовно-практическая. И лишь отдельные, наиболее чуткие к подземным течениям социальной магмы личности улавливают первые признаки грядущих перемен -- притом не с помощью осмысления социальной реальности, не посредством аналитической деятельности и первоначально отнюдь не на основе теоретических построений.

Ведущий мотив здесь чаще всего -- бессознательные или полуосознаваемые переживания, связанные с ощущением некоторой общей неудовлетворенности действительностью, принимающей сколь угодно разнообразные формы внешнего выражения -- от сознательного неприятия, до стихийного отвержения, причем источник этой неудовлетворенности остается либо вовсе скрытым от носителя этих переживаний, либо фальсифицируется, заменяется иллюзорным.

Во все времена находились люди недовольные действительностью, более того -- склонные обвинять в своих несчастьях других людей или самое эту действительность. Это особого рода редукция, когда личные неудачи и провалы сводят к неважному устройству мироздания. Однако среди тех, кто мрачно смотрит на эпоху и человечество, есть такие, кого не удовлетворяют и, казалось бы, самые заурядные и неустранимые черты реальности, и все мироустроение вообще, весь универсум как таковой, причем в таких его чертах, которые до сих пор считались в обыденном сознании столь же неустранимыми из социальной реальности, столь же необходимыми, как, положим, необходимость питаться или спать. По сути, именно это универсальное чувство неудовлетворенности универсумом -- чувство, которое, вопреки укрепившимся представлениям, относится отнюдь не только к эпохе романтической тоски, соединенной со стремлением (знаменитой Sehnsucht), -- возникает как предвестие эпохи кризиса, перелома, сдвига, переворота, разрушения старого жизненного уклада. Первоначально свойственное единичным «пророкам», оно постепенно охватывает более широкие (правда, всякий раз разные) круги людей. Но лишь тот, кто сквозь неприятие повседневной действительности сумеет прозреть хоть какие-то реальные контуры грядущего, для кого неприятие действительности станет катализатором такой духовной деятельности, итог которой -- целостный образ будущего, -- только он и выступает не просто как носитель, но и как реальный агент новой культуры, ее творец. Ибо именно он создатель новой человеческой цели, без которой обессмысливается деятельность.

Целостный образ всеобщего счастья людей, не похожего на успокоенность, атараксию, нирвану, уход от действительности, в сущности, всегда был детерминантом духовной деятельности. Такой целостный образ, несомненно, был результатом ментальных усилий, смысл которых состоял первоначально в отрицании актуально сущего и создании (творении!) на этой основе в дальнейшем внутренне нерасчленимого идеального образования, которому довлеют все грани человеческого существа.

«... Идеал, -- писала Мишель Бертран, вскрывая внутреннюю противоречивость идеала, -- это... некий предельный образ невозможности воссоединиться с самим собой, образ, в котором напряжение между тем, что есть, и тем, что должно быть, достигает своей наивысшей точки и одновременно подвергается отрицанию, что обусловливает одновременно и абсолютную притягательность идеала, и порождаемое им абсолютное страдание. Этот парадокс почувствовал, вслед за Гегелем и Маркс...»[18].

Теперь воочию видны главные сочленения культурного механизма в обществе, о которых здесь так много говорилось. Реально бытийствующие настроения, переживания, предчувствия, эмоции не получают выражения, пока некто один не приходит, чтобы выразить их. Если эти настроения, переживания, эмоции разделяют те или иные социальные группы, не будучи в состоянии их выразить, -- их выразитель volens nolens становится идеологом в широком смысле слова. Это может быть ученый, писатель, критик, политик, композитор, поэт, моралист, вероучитель... Важно понять, что он накладывает отпечаток своей личности на все главные проявления духовной жизни: система его идей, образов, нравственных максим объективизируется вместе с субъективными моментами, содержащимися там. Становясь идеологемами, эти субъективные моменты приобретают видимость объективности, и, таким образом, становятся похожими на истину, будучи типичным образцом ложного сознания. В этом тайна и объективный смысл существования особого рода -- как бы неустранимых из сознания -- заблуждений, получивших несколько неточное (суженное) название идеологических иллюзий. Но это предмет особого разговора, хотя, по правде говоря, именно здесь он был бы особенно уместен, и лишь соображения общей архитектоники заставляют отсрочить эти рассуждения до следующего раздела, приступить к которому следует, прямо имея в виду только что сказанное.

Живой образ воображаемой реальности структурно определен -- иначе его структурирующая культуру роль будет невыполнимой. Каковы же моменты, стороны, части и элементы этой структурной определенности? Отвечая на этот вопрос, следует иметь в виду, что речь идет не вообще обо всех, но о необходимых и достаточных моментах соответствующего духовного образования. Я считаю, что социальный идеал с точки зрения его структурной определенности в рамках общественного сознания включает в себя необходимо:

· знания (обыденные, научно-теоретические, философские);

· моральные учения (обыденные, социально санкционированные, теоретические);

· художественные образы (фольклорные, безымянные, авторские).

Строго говоря, без любой другой составляющей общественного сознания идеал может «обойтись». Доказательством этого всякий раз оказывается несомненность присутствия в обществе определенного социального идеала в условиях, когда в структуре общественного сознания нет той или иной из этих составляющих, кроме перечисленных. Так, реально существовали общества, социальный идеал которых не включал религии в качестве необходимого момента, а между тем само существование социального идеала в духовной жизни этих обществ трудно подвергнуть сомнению. Это, конечно, не означает, что в таком обществе не существовало тех или иных светских вариантов религиозного сознания. Однако нельзя здесь допускать смешение религии в роли религиозной идеологии, с одной стороны, и разного рода верований, убеждений и религиозной веры -- с другой. Точно так же социальный идеал не всегда включает в себя политические представления. Несомненным для сегодняшнего состояния науки фактом является существование в прошлом таких стадий в развитии уже готового, сложившегося общества, когда отсутствовало государство, а тем самым и политические отношения. В то же время трудно подвергнуть сомнению существование высших социальных целей у представителей этих обществ. Об этом, в частности, свидетельствуют мифы о погоне за счастьем, представления о Золотом веке и т.д. В той мере, в какой социальный идеал возвышается до представления о счастье не одного только человека, а о благе многих или даже всех людей, и политическое устройство, и законы общества подлежат оценке с позиций этих человеческих представлений, и в этом смысле в структуру идеала эти представления включаются именно в той мере, в какой они причастны идее блага. Право, правосознание, представление о гражданском обществе как гаранте справедливости -- все это, в сущности, как показал еще Платон, своего рода модусы блага.

Существовал, правда, в истории человечества период -- и весьма значительный по протяженности, -- когда все эти формы ментальности, составляющие необходимые моменты идеала, как бы отсутствовали, будучи слиты до нерасчленимости в одном-единственном духовном образовании -- мифе. Мифологическое сознание, однако, представляет собой такую ступень в развитии человечества, когда обряд, образ и идея слиты в синкретическом единстве, и последующее развитие, разрушая этот первобытный синкретизм, уничтожает главное в мифе -- возможность бытия в нем. Человек, живший в мифе -- особое явление, которое эмпирически нам не доступно: этнологи здесь вынуждены пользоваться исключительно методом анализа пережитков. Поскольку жизнь в мифе -- атрибут не одного отдельного индивида, а лишь сообщества, никакой психоанализ здесь помочь не в силах. Нерасчлененность мифологического сознания -- препятствие для познания ранних стадий становления идеалов. Однако нет сомнения в том, что в мифе проявлялась и концентрировалась познавательная и поведенческая установки, направленные на канализирование социальных проявлений активности. Более того, если мы не можем реконструировать главное в рассматриваемой структуре -- жизнь в мифе, то максимально доступное для нас приближение к ней можно обнаружить именно в сфере иде-ологичного и идеального (как ideale, так и ideelle): поскольку самим исходным определением социального идеала предполагается его внутренняя нерасчленность -- аналог той синкретичности, которая, бесспорно, была присуща мифологическим образованиям, постольку мы, располагая набором ментальных аналогов жизни в мифе, можем постигать соответствующие единства, тотальности.

Философское, научное и обыденное сознание Нового времени, введя четкие, резкие границы между различными проявлениями ментальности, обнажив их взаимонетождественность, одновременно гипертрофировало значение познавательного отношения в его систематизированных формах. Сделав явной разницу трех сторон духовного -- разума, чувства и воли, просветительское сознание аналитическую способность, анализ вообще, превратило в единственный инструмент постижения вещи, так что познание подчинило себе в аналитической деятельности и чувство, и волю. Когда же у Канта оно направило себя на самое себя, обнаружились недостатки аналитического метода, антиномии сознания и... необходимость для синтеза -- категорического императива и способности суждения. На почве практики или реализуемого целеполагания -- пробрасывания мысли в сферу идеального и последующей практической реализации, материализации мысли в деятельности -- Гегель нашел способ снятия (Aufhebung в гегелевском смысле) Кантова трансцендентального идеализма и его следствия -- методологизма, который переносит свойства познавательного инструмента на предмет, объект познания. При этом, однако, тоже не обошлось без потерь: роль познавательного отношения была прояснена, выявлена в его подлинном величайшем значении -- но... тем не менее гипертрофирована по обычной, можно сказать, стандартной логике абсолютизации. Гегелево понятие как демиург действительности предвосхищает будущие сциентистские картины реальности, но одновременно гиперболизирует роль познания, возводит познание в абсолют. У Гегеля и этические принципы, и прекрасное в его живых проявлениях подчинены понятию, а не стоят с ним на одной ступени.

Оставшиеся лишь в форме нечетких зарисовок, вроде французских ebauches, последующие марксистские представления об идеальном, переводимом в материальное на практике, которая понимается как всемирно-исторический процесс, создали плацдарм для последующего более глубокого понимания природы идеала -- более тонкого понимания взаимоотношений познания и ценностных форм сознания, но не разрешили главных трудностей, связанных с взращенным на ниве кантианства противопоставлением истины и ценности. Тому из марксистов, кто с этим последним утверждением не согласится, стоит припомнить, что баденцы и марбуржцы чуть не полвека определяли погоду на философской стезе европейского сознания -- уже после возникновения марксизма. Такие явления не бывают случайными.

Поскольку скорая и легкая победа марксистских истин в лоне гуманитарной мысли не состоялась, последующая история взаимоотношения познавательных, волевых и эмоциональных компонентов в сознании развивалась по линии все еще не исчерпанной логики абсолютизаций. Только теперь-то уж в течение долгих лет постгегелевская философия существовала под знаком борьбы против гегемонии понятия (познания), в пользу волевых и эмоциональных факторов овладения миром. Стоит ли объяснять, что этот второй круг абсолютизаций не «лучше», а «хуже» первого -- ведь преуменьшение роли познания -- еще более пагубно, чем преувеличение?! И осознание этого не осталось незамеченным культурологической мыслью самого высокого полета -- философией культуры Макса Вебера, который своей логикой освобождения от ценностей с одной стороны подчеркнул значимость рационального начала, а с другой -- внутренние рассогласования в структуре истины, добра и красоты, толкуемых, разумеется, как идеальные типы. Между тем выход из этой цепи социальных гипербол возможен лишь на базе того концептуального каркаса, который был намечен в ранних марксистских разработках проблем идеала и ложного сознания и который в дальнейшем получил некоторое развитие в трудах отдельных талантливых марксистов, особенно послеплехановского периода. Итальянские марксисты, австро- и венгромарксизм, Л. Альтюссер с учениками и, конечно, Франкфуртская школа -- все они много сделали для того, чтобы развить именно эту сторону марксистской доктрины -- представление о практических корнях познания и диалектической природе социальных отношений, особенно тех, которые принято называть ценностными.

Среди этих ценностных отношений прежде всего выделяются волевые отношения, в обществе оформляющиеся в качестве морали. Противоречие добра и зла разрешается в практике не кантовским способом, а в форме волевых отношений, в актах общественной воли.

Если место каждой из других составляющих социального идеала относительно ясно в функциональном отношении, то решение вопроса о присутствии эстетико-художественной составляющей в идеале упирается в целый ряд дискуссионных вопросов философской эстетики, каждый из которых может быть решен лишь в сугубо относительном плане, но так и не получив никакого общего решения. Суть искусства -- в осуществлении чистого творчества, не связанного ни с какими внеположными ему законами, основанного лишь на фантазии, воображении, интуиции. Эти моменты творчества присутствуют в любой целесообразной деятельности, но как единство, обретающее новое качество, присутствуют в искусстве и только в нем. В этом суть «образного познания», как часто и неверно называют искусство. Благодаря всем этим трем качествам, лишь очень косвенно вытекающим из практики, хотя, несомненно, и связанным с нею, образ носит столь живой характер, что операции с ним с большим основанием можно было бы назвать «чувственным мышлением». В этой живости-то и дело. Любое образование столь абстрактного характера -- такая дальнего прицела цель, как социальный идеал -- лишь тогда может подвигнуть на действие, когда носит непосредственно жизненный характер, когда он представлен сознанию. Придавая высшей социальной цели непосредственно чувственный характер, художественно эстетическое сознание становится тем цементом, который, сам составляя особую субстанцию, в то же время связывает воедино все составляющие социального идеала.

В этом качестве искусство привилегировано: как и всякий предмет, произведение искусства -- это мыслительное образование, подлежащее интерпретации мыслью. Но действие искусства, которое производит само произведение, кроме содержащихся в нем возможностей интерпретации -- это мыслительное событие, опрокидывающее конечные цели действительной интерпретации, необходимой для мысли. Опыт познания -- это мысль, которая обнаруживает подлинный смысл реального; художественный опыт -- это мысль о реальном присутствии, а не об истине. Действие искусства -- это опыт мышления, не производящий никакого знания и лишь позволяющий усиливать полезность. Оно не дает интерпретации в терминах истины и заблуждения, некоего смысла, которым можно было бы не без пользы обмениваться. Оно никому ничего не сообщает, никого ни о чем не информирует.

«Оно есть опыт удивления -- от восхищения вплоть до ужаса -- пред ликом Реального, -- отмечает Марк Лебо и продолжает: -- Вот почему некоторые реакции на него -- в речи и в жестах, -- которые свидетельствуют о действенности произведений искусства, сходны с каким-то интерпретативным бредом -- они не подлежат интерпретации и не подпадают под юрисдикцию “интерпретативных наук”...

Парадокс искусства, так ярко подчеркнутый Карлом Марксом, на самом деле состоит в том, что эффект искусства -- вне истории: смысл, содержащийся в греческом искусстве, -- это мертвый смысл, относящийся к историческим условиям возникновения этой конкретно-исторической мысли; так почему же, спрашивает Маркс, греческое искусство еще доставляет нам эстетическое наслаждение? Ответ разумеется сам собой, если речь идет об искусстве -- действие искусства как эффект присутствия -- это не подлинно исторический смысл»[19].

Эта длинная цитата характерна не только редкостным по глубине эстетическим анализом, сочетающим прозрения марксистского социального прочтения искусства с результатами феноменологической выучки, но и проблемами, которые ставит. Этот «интерпретативный бред» -- это и есть вневременная представленность возможной реальности, не связанной условностью -- момент становления социального идеала. Главная условность в искусстве -- его безусловность. И как раз потому на этой почве прорастает противоречие безусловного и нормативного.

Разрешение антиномии устойчивости и изменчивости культуры издавна составляло задачу философии культуры и, следовательно, теоретической культурологии. Всякий раз, заново решая эту задачу, приходится предварительно отыскивать источник изменений и притом такой, который лежит в пределах самой культуры. Выдвигая идеал на роль такого источника, исследователь оказывается перед лицом необходимости структурно представить идеал, то есть то, что, строго говоря, структуры не имеет. Этот парадокс идеала надлежит разрешить в первую очередь при рассмотрении динамики культуры, и путь разрешения -- осознание этого противоречия как контроверзу бытия и долженствования:

«Все осуществления идеала неизбежно оказываются конечными и ограниченными, а надежда, порождаемая идеалом, напротив, бесконечной, -- независимо от того, осознает ли это субъект или не осознает. Таким образом, получается, что разочарование, неудовлетворенность тоже в свою очередь могут поддерживать веру в идеал, придавая человеку энергии для новых действий и начинаний. Свойство идеала в том, что он несет в себе разрыв между желанием и его возможным осуществлением или, если угодно, между бытием и долженствованием. Если возвеличение Идеал-Я как некоей абсолютной ценности определенным образом соотнесено с чувством субъективной неудовлетворенности, то идеализация -- это особая судьба бессознательных процессов, причем те же самые особенности присущи политическому или религиозному “идеализму”» [20].

Итак, проективный, творческий характер социального идеала -- бросающаяся в глаза, очевидная черта социального идеала, который, таким образом, концентрирует в себе единство индивидуального и социального начал. Хорошо поняты главные черты социального идеала как высшей социальной цели и выражения трансцендентного культуре в ее имманентных проявлениях. Это, в первую очередь, внутреннее единство познавательных, этических и эстетических моментов.

Источником формирования нового социального идеала являются улавливаемые первоначально лишь немногими гениями объективные потребности изменения социального бытия, и притом улавливаемые неизбежно в иллюзорной, утопической форме. Свободное творчество индивида при этом выступает как противоположность произволу, но обязательно включает также момент субъективного произвола, связанный с проявлениями индивидуальной фантазии, интуиции, воображения. В социальном идеале эти индивидуальные моменты возвышаются до всеобщего, становясь моментами социальной идеологии. В связи с этим важно подчеркнуть, что новая система социальных идей, придающая социальную значимость индивидуально созданному единству истины, добра и красоты, лишь в краткие мгновения смены социальных идеалов проблескивает моментом истины, все остальное социальное время идеология не только обнаруживает свою иллюзорность, но и безразличие к истинности своего реального содержания: сделать идеологию можно из любого подручного материала. Этим соображениям, мне кажется, ставится последняя точка в споре о научности идеологии.

В век крушения социальных идеалов особенно важно понимать, во-первых, их абсолютную необходимость для развития культуры, во-вторых, их неизбежную утопичность. Культура может существовать без творчества, но преодолевается -- только творческим усилием, доведенным до своего предела. Такой взгляд на соотношение творчества и идеала позволяет избежать абсолютно неприемлемых для научного мировоззрения мистицизма, иррационализма и, одновременно, «диаматческой» схоластики в трактовке культуры.

Однако такой взгляд одновременно означает и отрицание того пути решения вопроса о соотношении креативного и репродуктивного, которое предложено в упомянутой статье. Этот взгляд можно было бы счесть шагом в сторону излагаемой здесь марксистской трактовки культуры, если бы не обилие несогласованностей и противоречий, в которые впадает автор, и которые вызывают естественное недоверие к теории Ш.Н. Айзенштадта, несмотря на его симпатии к марксизму: им принимается то двухчленная, то трехчленная функциональная схема социальной системы; то социальный порядок возникает из взаимодействия множества структур, то он выступает как зависимая переменная множества факторов... Эклектикой приснопамятной «теории факторов» веет за версту от этих построений. Главная беда -- в том, что такая плюралистичность ничего не проясняет. Так и остается непонятным, откуда исходит инновационный импульс -- от культуры или от чего-то другого. Автор склоняется то к одному, то к другому разрешению дилеммы, неизменным оставляя каждый раз только одно -- утверждение о взаимной связанности факторов.

В действительности культура как таковая консервативна и не служит источником ни для каких перемен: корень перемен -- в социальной материи. Культура преодолевается в своей инерционности, никогда, в сущности, не выступая в качестве движущей силы перемен[21].

Социально-философский анализ проблем культуры логично было бы завершить замечаниями о том, как именно выглядит с позиций современной социальной теории само здание культурологии и каков его теоретико-познавательный статус.

К концу XX века выяснилось, что культурология может претендовать на роль особой социально-гуманитарной дисциплины. Правда, она при всем том выступает как сложно организованное образование. Чтобы не тратить много места на специальное обоснование этой мысли, безусловно, нуждающейся в обосновании, просто обозначу субдисциплины культурологии, какой она структурно представляется на пороге нового тысячелетия.

В состав культурологии на правах субдисциплин должны, как я полагаю, войти: философия культуры (предмет -- сущность культуры, основной вопрос -- место культуры в мироздании), теория культуры (предмет -- строение культуры, основной вопрос -- общие принципы трансформации культуры), социология культуры (предмет -- социальное бытие культуры, основной вопрос -- взаимосвязь эссенциального и феноменологического подходов к культуре), теория социокультурной деятельности (предмет -- культурная анимация, основной вопрос -- природа инновации в культуре), история культуры (предмет -- исторический путь развития культуры, основной вопрос -- закономерности исторического развития культурных феноменов).

Этой лекцией вовсе не исчерпывается содержание социально-философского анализа культуры -- оно, напротив, остается лишь слегка намеченным, обозначенным. Особенно при этом пострадала феноменология культуры: какой же рассказ о культурологии может обойтись без упоминания религии, морали или современной массовой культуры как культурных феноменов?! Но и из такого отрывочного очерка философско-культурологической проблематики, я полагаю, легко заключить, что ближайшее будущее философской науки непременно поставит в центр теоретико-социального изучения именно культуру.

 РЕФЕРАТЫ © 2010

Культурологія як навчальна дисципліна: її філософський сенс У сучасній культурі домінуючими стають процеси загальної інтеграції. В інтелектуальній діяльності це виявилось у взаємодії донедавна далеких одна від одної наук і виникнення на їхньому перетині нових: біохімії, генної інженерії, біофізики тощо. Культурологія є також інтегративною сферою знання, народженою в широкому багатоаспектному діалозі на перетині філософії, історії, психології, мовознавства, етнографії, релігієзнавства, соціології культури та мистецтвознавства. Базисом культурологічного знання виступають окремі науки про культуру, в межах яких досліджуються певні феномени культури. Таким чином, культурологія належить до соціогуманітарних наук, хоча активно використовує як методи природничих наук, так і спеціальні методи дослідження в соціальній сфері. Специфіка культурології полягає саме у її інтегративному характері, в орієнтації на буття та діяльність людини й суспільства як цілісних феноменів. Культурологія є системою знань про сутність, закономірності існування та розвитку, людське значення та способи пізнання культури. Тому важливим завданням теорії культури є пізнання сутності культури і виявлення законів та механізмів функціонування конкретних форм і сторін культури. Основні завдання культурології: 1. аналіз культури як системи культурних феноменів; 2. виявлення ментального змісту культури; 3. дослідження типології культури; 4. розв'язання проблем соціокультурної динаміки; 5. вивчення культурних кодів та комунікацій. Культура завжди цікавила філософів, соціологів, психологів, істориків як феномен суспільного життя, що розкриває особливості поведінки, свідомості та діяльності людей в конкретних формах життя (культура праці, культура побуту, художня культура, політична культура), а також як спосіб життєдіяльності людини, колективу і суспільства в цілому. Без світу культури важко собі уявити світ особистості. До культури в цілому відноситься широкий діапазон людських почуттів і думок від пошуку смислу життя до естетики. Вже у давніх міфах є спроба відповісти на питання про початок культурної історії людства. В легендах і міфах кожного народу є легендарні герої, які вчать людей оволодінню культурними досягненнями. Наприклад, Прометей навчив людей користуватися вогнем. Гермес — виготовляти знаряддя, опрацьовувати метали. Характерно, що доля культурного міфологічного героя майже завжди складалась трагічно. Прометей порушив волю богів та видав їх секрети людям, за що Зевс прикував його до скелі і прирік на страшні муки. Еволюція природи та людини, як особливого виду в природі, є вихідним моментом культурної історії людства. Той чи інший досягнутий рівень культури людства визначає кожен раз заново «окультурення» кожної народженої людини, в результаті чого врешті решт відбувається окультурення людської природи. Елементи людської природи представляють собою єдність природного і соціального, або природного і окультуреного. Наприклад, фізичне тіло людини представляє собою не тільки природне утворення, а ще і наслідок багатовікової трудової, тобто культурної діяльності. Навіть не дивлячись на те, що фізичне тіло людини з часом практично не змінилося, рука сучасної людини істотно відрізняється своїми вміннями від руки первісної людини. Потрібні були століття розвитку культури, щоб рука сучасної людини змогла навчитися виготовляти складну техніку, створювати високодосконалі твори скульптури, твори живопису чи музики, найвищі досягнення які відтворюються, за словами Енгельса «в картинах Рафаеля, статуях Торвальдсена, музиці Паганіні». Ще більше це стосується духовного світу людини, який формується під впливом культурної діяльності і в процесі здійснення культурних зв'язків та відношень між людьми. Проблема полягає в тому, що кожна народжена людина повинна стати повноцінною, бо вона повинна не просто успадкувати природні задатки своїх батьків, а і самостійно засвоїти все багатство культурних цінностей. Одним із істотних моментів культурної історії людства є потреби, які на відміну від потреб тварин здатні зростати. Зростання потреб і було першим історичним актом, що визначив суперечливу культурну історію людства. Одвічно людина і людство не мали інших потреб, окрім тих, які започаткувала в нас природа. Це, перш за все, потреба до самозбереження роду «людина» та окремого індивіда. Але щоб зберегти себе як вид в природі, людина свої вітальні потреби може задовольнити лише способами принципово відмінними від тих, за допомогою яких зберігають себе тварини. Для людини в природі потрібна особлива їжа, житло, одяг. Тому перший культурно-історичний акт був спрямований на виробництво засобів, необхідних для задоволення цих потреб, на виробництво власне матеріального життя, або другої природи.

Поняття і сутність культури

Існує багато визначень культури. Одні під культурою розуміють цінності духовного життя, інші, звужуючи це поняття, відносять до культури лише ідеологію, яка покликана обслуговувати сферу виробництва. Деякі культурологи вважають, що на сьогодні існує понад 500 визначень культури. Це пояснюється багатогранністю феномена і широким вживанням терміна "культура" в конкретних дисциплінах. У галузі історичних, філософських, етнографічних, соціологічних, філологічних та інших досліджень зустрічаються різноманітні уявлення про культуру. Кожна дисципліна підходить до з'ясування поняття з власними вимогами і завданнями. Проте теоретична складність проблеми не вичерпується розмаїтістю визначень. Відомий дослідник культури В.М. Межуєв писав, що "фундаментальна теоретична значимість (і складність) поняття "культура" для сучасної науки обумовлена глобальністю й багатогранністю самої проблеми культури в ситуаціях і обставинах XX століття".

Культура постає перед нами як багатогранна проблема історичного розвитку. Незважаючи на різноманітність визначень культури, в них можна виділити синтезуюче ядро, що об'єднує різні точки зору. Таким ядром виступає саме слово "культура", що походить від латинського cultura і в перекладі означає обробіток, вирощування, догляд. Первісно це стосувалося землеробської праці. Згодом термін почав уживатися в ширшому значенні. Вже Ціцерон у "Тустуланських бесідах" (45 р. до н.е.) називає філософію "культурою душі". Від справжнього філософа, на його думку, вимагається наполегливе вдосконалення власних розумових здібностей. Саме в культурі мислення Ціцерон вбачав шлях до розширення духовного світу людини. В такому розумінні термін "культура" ввійшов до всіх європейських мов, у тому числі й до української.

Термін "культура" у початковому його тлумаченні не позначав якогось особливого предмета, стану або змісту. Він був пов'язаний з уявленням про дію, зусилля, спрямовані на зміну чогось і тому вживався з певним доповненням, позначаючи завжди культуру чогось: культуру духу, культуру розуму тощо. Пізніше культуру стали розуміти як "людяність", що виділяє людину з природи, варварського стану. Культура стала мірою того, що відрізняє римлянина від варвара, цивілізовану людину від дикуна, природне від неприродного (тобто штучного).

Світ культури, будь-який її предмет або явище сприймаються як результат діяльності людей, спрямованої на обробку, перетворення того, що дано безпосередньо природою. В такому розумінні культура виступає як міра співвідношення природного і позаприродного (створеного штучно), віддалення людини від природи. Подібне розуміння культури розвивалось в минулі віки, особливо в епоху Просвітництва XVII—XVIII ст. Філософія цього часу, заснована на ідеї всезагальності людського розуму та його законів, природним чином пов'язала культуру з тими перевагами і благами, які несуть людині вдосконалення й застосування розуму. І оскільки розум був визнаний іманентною властивістю людини, то різниця між людьми, їх спільнотами і народами на цій основі виражалась тільки мірою розумності, кількістю тих прирощень, які несе з собою вдосконалення розуму. Звідси був зроблений ряд висновків принципового значення. По-перше, люди і народи не відрізняються наявністю або відсутністю культури, а тільки рівнем культурності; по-друге, культура має єдине джерело і загальнолюдський характер; по-третє, усякі культурні відмінності між людьми й народами — наслідок їхньої різновіддаленості від первісного природного світу й мають суто вимірний, а не сутнісний характер. У цих висновках містяться вже й принаймні три важливі світоглядні ідеї — ідея одвічної єдності усього людського роду, ідея історизму як руху суспільства шляхом просвіти та ідея прогресу, пов'язана зі спадкоємним розвитком історії, з успадкуванням та нагромадженням людського досвіду.

Ідеологічно готуючи перемогу буржуазного суспільства над феодальним, французькі просвітителі XVIII ст. вважали, що до справедливих, розумних соціальних порядків приведе розвиток розуму й моральності людей. Поняття культури набуває світоглядно-морального змісту. Проте революція у Франції (1789—1794 pp.) розчарувала тих, хто вірив у розумність та справедливість буржуазних відносин, поділяв натуралістичні уявлення про природу людини.

Цілком природно, що основоположник німецької класичної філософії Імануїл Кант (1724—1804) бачив основу культури не в самій природі людини, а в сфері її морального існування. При цьому він вважав, що принципово неможливо примирити цю сферу з емпіричною сферою існування людини. В кантівському розумінні культура — це здатність індивіда піднестись від обумовленого його тваринною природою емпіричного, чуттєвого існування, при якому мета його поведінки визначається зовнішнім світом, до морального існування, яке дозволяє йому вільно діяти в ім'я цілей, які він сам перед собою висуває, зважаючи на веління морального обов'язку.

Своєрідну спробу розв'язати кантівську суперечність між природним та моральним, між чуттєвою насолодою і моральним обов'язком зробив великий німецький поет і драматург Фрідріх Шіллер (1759—1805). Завдання культури, на думку Шіллера, полягає в гармонійному примиренні фізичної і моральної природи людини, чуттєвого і розумового, насолоди й обов'язку. "Культура, — писав він, — повинна віддати справедливість не тільки розумній спонуці на противагу чуттєвому, але й останньому на противагу першій. Таким чином, завдання культури двояке: по-перше, охорона чуттєвості від посягань свободи, по-друге, охорона особистості від сили відчуттів. Першого вона досягає розвитком здатності почувати, другого ж — розвитком розуму".

Проте Шіллер усвідомлював, що таке розуміння завдань культури не відповідає її реальному станові в сучасному суспільстві. Він дав блискучий аналіз суперечностей цієї культури, яка відірвала людину від природи і надала її розвитку обмеженого, однобічного характеру. Відновити цілісність людини, позбавити її світ від властивих йому суперечностей і тим самим здійснити головне завдання культури може мистецтво, тобто "царство прекрасної видимості". На думку Шіллера, саме у мистецтві примирюються та згладжуються протилежності фізичного й морального життя людства.

Ідея чисто естетичного подолання суперечностей дійсності як головного завдання культури знаходить свій завершений вияв в ідеології німецького романтизму. Брати Шлегелі (Фрідріх (1772—І829) і Август Вільгельм (1767—1845)), Новаліс (1772—1801), Людвіг Тік (1773—1853) та інші представники цього напрямку заперечували буржуазну цивілізацію як суспільний стан, ворожий людині. Протиставляючи свободу творчості суспільним вимогам, Ф. Шлегель писав, що творче самовираження поета не повинне підкорятися ніякому законові. Єдиною сферою, котра дозволяє людині піднестись над суперечностями дійсності і зберегти свою індивідуальну цілісність, романтики вважали мистецтво, в якому нібито знаходять своє втілення вищі ірраціональні вияви людської душі. "Природній людині" просвітителів, яка узгоджувала свої вчинки з вимогами природи, романтики протиставили суб'єктивну могутність генія, безмежну силу художнього уявлення, котре творить світ за власними законами.

Спроба подолати з позицій об'єктивного ідеалізму протилежність просвітницького й романтичного витлумачення культури була зроблена Г. Гегелем (1770—1831). Сутність культури, за Гегелем, визначається не природною детермінованістю людської поведінки і не творчою фантазією видатних осіб, а прилученням індивіда до світового цілого, котре включає в себе як природу, так і історію. Та оскільки це ціле є, за Гегелем, лише породженням і втіленням "світового духу", то й прилучення індивіда до нього стає можливим лише в понятті, в думці, у формі філософсько-теоретичного знання. Розвиток мислення як вищої духовної здатності людини і становить, з погляду Гегеля, справжній зміст культури. "В цьому розвиткові всезагальності мислення, — писав він, — полягає абсолютна цінність культури."

У працях сучасних вітчизняних вчених аналіз феномена культури здійснюється в рамках наукового напрямку, відомого під назвою діяльнісного підходу. Представник київської культурологічної школи В.П. Іванов розглядає культуру як певний вимір і специфічну форму життєдіяльності людського суспільства. Вона виникає з історичною необхідністю як особлива інфраструктура в побудові усього людського світу, перш ніж її принципи і закони починають використовуватись членами суспільства. Тому генетичні корені культури сягають фундаментальних основ суспільно-людського ладу життя, а її властивості об'єктивним, природним чином складаються в суспільній організації раніше, ніж стають свідомими точками опори, правилами й нормами поведінки і творчості членів суспільства. Інакше кажучи, культурна форма як така одвічно є сутнісною визначеністю людини, способом людського буття, котрий реалізується у різногранності культурного існування індивідів та людських спільнот.

Культура є похідною від людської діяльності у тому загальному сенсі, в якому діяльність творить людський світ. Але так само, як світ не є простою сумою виробленого, а організований у природний світопорядок певного соціуму, так і діяльність, що створює культуру, є не тільки цілеспрямована праця з виробництва предметів культурного призначення.

Власне культура (подібно до мови, суспільної організації укладу життя та інших суспільних форм взагалі) не виробляється у вигляді безпосереднього продукту певної діяльності. Її створює вся сукупність суспільної життєдіяльності, циклічний і повторюваний характер якої (історія людства) в кінцевому рахунку утворює ряд стійких і загальнозначущих станів, котрі мають силу регулятивів людського буття. В культурі ці регулятиви набувають сутнісного, внутрішнього характеру, тобто властивостей домінанти людського в людині. Якщо, за відомим визначенням, людина є "світ людини", то культура утворює "світ людського буття", тобто ту сукупність умов і певностей, за допомогою яких людина виявляє себе у повноті своїх здібностей, в істинній мірі свого буття. Культура — це не просто одна зі специфічних сфер життя суспільства, вона розглядається як культурна реальність, системний людський спосіб буття, що визначає увесь спектр практичної й духовної діяльності людей, їх ставлення до навколишнього світу й до самих себе.

Зрозуміти сутність культури можна лише через призму діяльності людини, суспільства, народів, що населяють нашу планету. Культура не існує поза людиною. Її виникнення обумовлено тим, що людина постійно шукає сенсу свого життя та діяльності. Разом з цим, не існує ані суспільства, ні соціальної групи, ні людини без культури чи поза нею. В культурі розкривається духовний світ людини, її сутність, тобто: здібності, потреби, світогляд, знання, вміння, соціальні почуття, національний характер тощо. Будь-яка людина в процесі свого життя оволодіває тією культурою, яка була створена її попередниками. Разом з тим вона вносить свій вклад в культуру суспільства, оскільки результати її трудової діяльності мають культурне значення. За створеними в ту чи іншу епоху цінностями можна судити про рівень культури даної епохи.

В широкому розумінні культура трактується в наш час багатьма вченими як процес і наслідок людської діяльності. Інакше кажучи, культура виступає як міра людського в природі, а також і у самій людині. Такий підхід дозволяє включити в сферу культури всі види людської діяльності: матеріальну і духовну діяльність в усіх формах їх прояву. Тому феномен культури можна визначити як творчу діяльність людей і сукупність матеріальних та духовних цінностей, вироблених людством у процесі історії, а також взаємовідносини, що склалися в процесі розподілу культурних надбань. Дане визначення дає змогу з'ясувати сутність і структуру культури, її гносеологічні та аксіологічні аспекти, закономірності розвитку і соціальні функції.

У відповідності з таким розумінням одні вчені виділяють в культурі матеріальну і духовну сфери, а інші — матеріальну, політичну і духовну. Такий поділ, на їхню думку, базується на основних напрямах життєдіяльності людей, оскільки праця є джерелом всякого багатства і будь-якої культури. Зрозуміло, що виділення складових елементів культури — доволі умовне, тому що культура є стрункою, цілісною, динамічною системою, і чітке виділення її взаємопереплетених складових частин практично неможливе. Але структурний підхід до аналізу культури дає можливість розкрити специфіку кожної її частини й показати її роль у подальшому розвитку суспільства, прогресі людської цивілізації.

Сучасною наукою розроблено критерій виділення основних сфер суспільного життя людей. Цей критерій, на думку відомого філософа А.К. Улєдова, включає "типи діяльності людей, суспільні потреби, на задоволення яких спрямована діяльність, і суспільні відносини як форма діяльності, і соціальні суб'єкти діяльності та відносини". Якщо соціальне явище відповідає всім вимогам даного критерію, то його правомірно розглядати як специфічну сферу життєдіяльності людей. На основі різних форм життєдіяльності виділяються основні частини культури. В одному випадку деякі вчені в структуру духовної культури включають науку, мистецтво і мораль, в іншому — всі форми суспільної свідомості, систему виховання й освіти, засоби пропаганди та інформації, систему установ культури тощо. Виділення структурних елементів духовної або матеріальної культури дозволяє дослідити глибинні пласти її розвитку і функціонування. Разом з тим слід відзначити, що проблема структуризації культури остаточно ще не розв'язана. Так, надзвичайно мало зустрічається наукових праць, в яких би система свят і обрядів суспільства виділялась як складовий елемент духовної культури.

Культура має власні закони розвитку і функціонування. Істотні зміни, що відбуваються в культурі, не завжди можна пояснити соціальними причинами. Сучасна культурологічна наука, наприклад, і досі чітко не пояснила того факту, що культура не переставала розвиватися в найкритичніші періоди тієї чи іншої епохи. Вона продовжувала розвиватись в умовах гострої кризи рабовласницького і феодального суспільства, а також у роки фашистських диктатур та за тоталітарних режимів.

Феномен культури — це діалектична єдність перервного і неперервного. Законом розвитку культури є спадковість. Будь-яка культура одночасно традиційна і новаторська. Саме єдність перервного і неперервного дозволяє виділяти в культурі певні етапи й періоди її розвитку, навіть цілі епохи та цивілізації. Загальновизнаним є, наприклад, виділення епох античної культури і Відродження. В історії української культури виділяється культура Київської Русі, козацької доби, Галицько-Волинського князівства тощо.

Культура як продукт суспільної практики здійснює активний вплив на людей, на їхню життєдіяльність. Люди не лише створюють культуру в процесі матеріальної та духовної діяльності, але й оволодівають добутими знаннями, тобто зайняті засвоєнням культури. Будь-яка діяльність — практична чи теоретична, матеріальна чи духовна, поряд із творчим аспектом включає й аспект функціонування, тобто засвоєння культури. Чим ширші масштаби створення культурних цінностей, тим більший обсяг діяльності необхідний для успадкування культури, для її передачі новим поколінням, творчого відтворення. Законом функціонування культури є її засвоєння, збереження і передача наступним поколінням. Суспільство формує різноманітні форми і способи передачі культурних цінностей. Передача і засвоєння культури здійснюється різними способами: шляхом виховання, навчання, освіти, мови, через звичаї і традиції, шляхом наслідування і копіювання кращих зразків. Такі способи дістали назву традиційних форм передачі. У межах соціальної спільноти людей (нації, класу, соціальної групи) ці форми утворюють досить складну ієрархічну систему, яка акумулює і відтворює духовні цінності, погляди, ідеї, принципи, зразки поведінки і діяльності, мислення і почування, риси національного характеру. В ході історії відбувається не лише оволодіння набутим досвідом, але й подальший розвиток і вдосконалення культури, створюються нові культурні цінності, змінюються традиційні форми передачі і засвоєння культури. В найбільш загальній формі можна виділити два аспекти діяльності: професійну й непрофесійну, що спрямовані на збереження духовності.

Культуроло́гія — це наука, яка вивчає специфіку розвитку матеріальної та духовної культури цивілізацій, етносів, націй у конкретно-історичному періоді, їх взаємозв 'язки та взаємовпливи. Культурологія стала системою знань про сутність, закономірності існування та розвитку, людське значення та способи пізнання культури.

Базисом культурологічного знання виступають окремі науки про культуру, в межах яких досліджуються певні феномени культури. Таким чином, культурологія належить до соціогуманітарних наук, хоча активно використовує як методи природничих наук, так і спеціальні методи дослідження в соціальній сфері. Специфіка культурології полягає саме у її інтегративному характері, в орієнтації на буття та діяльність людини йсуспільства як цілісних феноменів.

Зміст

  [сховати] 

  • 1 Назва дисципліни

  • 2 Предмет культурології

  • 3 Основні завдання

  • 4 Сутність культури

    • 4.1 Сутність культури та основні культурологічні парадигми

  • 5 Див. також

  • 6 Джерела

  • 7 Бібліографія

  • 8 Посилання