59. Категорія особистості. Потреба персоналізації і мотиви поведінки індивіда. Особистість у спілкуванні та діяльності. Менталітет особистості.

Концепція персоналізації (за Петровським)

Персоналізація (від лат. рersona – особистість). Процес, в результаті якого конкретна людина отримує ідеальну представленість у житті інших людей, у суспільному житті. Найбільш істотною ознакою персоналізації являється перетворення інтелектуальної та афективно-потребової сфери однієї людини під впливом іншої (тієї, яка персоналізована).

Потреба в персоналізації визначається як усвідомлювана або підсвідома основа різних форм спілкування між людьми, прагнення до самовизначення, суспільного визнання тощо. Наголошується, що задоволення потреби в персоналізації може відбуватися лише в діяльності. Саме діяльність надає людині можливість продовжувати себе в інших людях.

Суб’єктивними ознаками реалізації даної потреби у спілкуванні можуть виступати: прагнення бути авторитетом для інших, отримання суспільного визнання, самовизначення, потреба бути емоційно привабливим для інших. Надмірна потреба в індивідуальній персоналізації у спілкуванні може стати фактором деперсоналізації інших, особливо, якщо у людини немає відповідних посилань або є інші відмовляють їй у визнанні.

В діяльності потреба в особистісній реалізації проявляється в орієнтації на високі досягнення, якість та майстерність праці, у прагненні знати роботу у досконалості.

Здатність до персоналізації визначається як сукупність індивідуально-психологічних особливостей людини, які забезпечують її спроможність до соціально значущих дій, що мають перетворювальний вплив на інших людей. Персоналізація лише в тому разі досягає своєї мети, якщо її учасники є взаємно значущими.

У психологічній літературі персоналізація також розглядається як вищий рівень соціалізації – якісно нова форма, яка підкреслює цілісний, інтегральний характер особистості кожної окремої людини. Наголошується, що процес персоналізації передбачає розвиток самостійності, спонукає індивіда до активної діяльності.

В. Сітаров та В. Грачов уважають, що персоналізація означає здатність і готовність людини користуватися різноманітністю створеного нею світу речей і відносин для cаморозвитку і ствердження своєї самобутності.

Персоналізація, як найвища форма соціалізації, пов’язана з її попередніми формами. Вона передбачає глибоке усвідомлення людиною своєї ідентичності з іншими людьми, групою, суспільством, і трансформації її за рівнем своїх індивідуальних можливостей [4].

Отже, із психологічної точки зору персоналізація - це процес перетворення індивідуума в особистість. Персоналізація передбачає: діяльність, розвиток самостійності, спілкування, потребу в персоналізації, здатність до персоналізації.

На основі визначеного змісту психологічного аспекту поняття «персоналізація» визначимо цільові установки щодо організації персоналізованого освітнього процесу:

створення умов для діяльності, спілкування й розвитку самостійності;

стимулювання потреби персоналізації;

сприяння формуванню здатності до персоналізації.

Особистість у спілкуванні та діяльності.

Спілкування належить до базових категорій психології. Його соціальна функція полягає в тому, що воно є засобом передавання суспільного досвіду. Завдяки спілкуванню утворюються спільноти людей, в яких налагоджується взаємодія і виробляються соціальні норми поведінки.

Потреба людини у спілкуванні зумовлена суспільним способом її буття

Важливою умовою розвитку і нормування особистості є вияв нею активності в цьому процесі. Активність може виявлятися в діях, у пізнанні навколишньої дійсності, у спілкуванні, у впливі на оточення, у впливі на самого себе (у самовихованні).

Особистість як суб'єкт діяльності може пристосовувати свої індивідуальні особливості, здібності до конкретних задач діяльності . Здатність несуперечливо сполучати всі рівні регуляції діяльності є здатність саморегуляції . Залежно від способу зв'язку психічних і особистісних ( мотиви , здібності і т. д.) рівнів діяльності вона набуває оптимальний або неоптимальний характер. В останньому випадку виникають вторинні психічні та особистісні утворення - втома , нудьга , надмірна перенапруженість , негативні емоційні стани , стрес і т. д. Тоді в саморегуляцію включаються спеціальні завдання з подолання цих негативних станів (наприклад , ніж зняти стомлення , роздратування , перенапруження і т . д.).

Діяльність — важлива форма вияву активного ставлення людини до навколишньої дійсності.

На анатомо-фізіологічний, психічний і соціальний розвиток особистості впливають такі види діяльності: ігрова, навчальна, трудова, творча, спортивна, художня, громадська, а також праця із самообслуговування.

Менталітет особистості.

Менталітет - це сукупність усіх підсумків пізнання, оцінка їх на основі попередньої культури і практичної діяльності, національної свідомості, особистого життєвого досвіду. Іншими словами, це погоджування різних думок і цінностей у свідомості індивіда, своєрідний підсумковий сплав, що і визначає духовний світ людини в цілому, її підхід до тих чи інших конкретних практичних справ.

Вважається, що через індивідуальний процес формування духовного світу людини і неповторності людської особистості менталітет - явище в основному особистісне. хоча говорять і про менталітет того чи іншого соціального прошарку, наприклад, про менталітет ученого, військового, бізнесмена, юриста. У всіх представників даного соціального чи професійного прошарку завдяки їхній практичній діяльності, соціальному статусу (становища, займаного в суспільстві), деякій спільності життєвого шляху, діяльності, якою вони займаються, є чимало загального в складі розуму, в умонастрої, іншими словами - у їх менталітеті.