56. Переживання як предмет психології. Переживание как феномен культуры

Переживание и предмет психологии

Роль первоэлемента предметной области психологии отвел переживанию другой отечественный лидер изучения теории психологии С.Л.Рубинштейн. Переживание и знание – таковы, согласно его взгляду, два полюса этой области. "Два аспекта, всегда представленные в сознании человека в единстве и взаимопроникновении, выступают здесь как переживание и знание... Переживание это первично, прежде всего – психический факт как кусок собственной жизни индивида в плоти и крови его, специфическое проявление его индивидуальной жизни. Переживанием в более узком, специфическом смысле слова оно становится по мере того, как индивид становится личностью и его переживания приобретают личностный характер".100

Итак, в переживании представлено субъектное начало сознания, столь же первичное, как и знание, в котором воплощено его объектное начало. Именно признак первичности придает понятию о переживании категориальный смысл, ибо не из каких других реалий оно не может быть выведено. Рубинштейн выделяет два типа (или уровня) переживаний. Исходный уровень охватывает все непосредственно испытываемые субъектом психические состояния в качестве данных ему, как никому другому. Слепой не познает красочности мира. Это можно только пережить. Но человеку присущи и другие переживания, а именно те, которые становятся событиями его внутренней жизни. Так, Декарт до конца дней своих помнил чувство, охватившее его, когда он, лежа в постели, представил основные контуры своей концепции. В дальнейший анализ категории переживания Рубинштейн не углублялся. Более того, он поставил переживание в решающую зависимость от знания. Последнее же, как отмечалось, дано субъекту в другой, отличной от переживания категории образа как единственного известного нам психологического коррелята познавательного отношения субъекта к миру.

Переживание как феномен культуры

57. Категорія особистості.Становлення поняття”особистості” в психології. Існування особистості як психологічна проблема.

Становлення поняття”особистості” в психології.

Особистість — це не суто психологічне поняття, і вивчається вона всіма суспільними науками — філософією, соціологією, етикою, педагогікою та ін. Розумінню природи особистості сприяють література, музика, образотворче мистецтво. Особистість відіграє значну роль у вирішенні політичних, економічних, наукових, культурних, технічних проблем, загалом у піднесенні рівня людського буття.

Категорія особистості посідає в сучасних наукових дослідженнях і в суспільній свідомості одне з центральних місць. Завдяки категорії особистості постають можливості для цілісного підходу, системного аналізу та синтезу психологічних функцій, процесів, станів, властивостей людини.

У психологічній науці не існує загальноприйнятого визначення природи особистості. Епоху активного наукового вивчення проблем особистості можна умовно поділити на два етапи. Перший охоплює період з кінця XIX до середини XX ст. і приблизно збігається з періодом становлення класичної психології. У цей час були сформульовані фундаментальні положення про особистість, закладені основні напрями дослідження психологічних особливостей особистості. Другий етап досліджень проблем особистості розпочався у другій половині XX ст.

Важливим теоретичним завданням психологічної науки є розкриття психологічних засад тих психологічних властивостей, які характеризують людину як індивіда, особистість та індивідуальність.

Особистість має три найважливіші психологічні характеристики: стійкість, єдність та активність. Виділяють також три основні під структури особистості: можливості, властивості та направленість.

До можливостей особистості відносяться рівень розвитку її пізнавальних, емоційно-чуттєвих та вольових психічних процесів, загальні здібності, розвинена пам’ять з усіма її культурними нашаруваннями.

До властивості особистості відносяться темпераментний характер та спеціальні здібності.

Направленість особистості виявляє мету, яку ставить перед собою людина, прагнення, мотиви, відповідно до яких вона діє. Мотивами виступають природні та психодуховні потреби, а також переконання людини.

Головну роль у процесах формування та розвитку особистості відіграють виховання, навчання та освіта. Процес розвитку особистості відноситься до психологічного періоду, а цілеспрямоване формування – до педагогічного. Процес формування ставлення та розвитку особистості відбувається протягом усього життя людини у різних соціальних інститутах, де вона грає різні соціальні ролі: у сім’ї, навчальних закладах, професійних та трудових колективах, групах стимулювання тощо.

"Поняття особистості визначає людського індивіда як члена суспільства, узагальнює інтегровані в ньому соціально значимі риси" (І. С. Кон).

"Особистість - це індивід, який визначив свою діяльну позицію до всього, що його оточує: до праці, до суспільного ладу, до боротьби мас, до завдань колективу, до долі іншої людини" (П. Є. Кряжев).

"Особистість - людина як суспільний індивід, суб'єкт пізнання і об'єктивного перетворення світу, розумна істота, яка володіє мовою і здатна до трудової діяльності" (А. В. Петровський).

"Особистість - людина як носій свідомості" (К. К. Платонов).

"Особистість - це людина, взята в системі таких психологічних характеристик, які соціально зумовлені, проявляються в суспільних за природою зв'язках і відносинах, є стійкими і визначають моральні вчинки людини, котрі мають істотне значення для неї самої і тих, хто її оточує" (Р. С. Немов).