2.2. Роль Європейського Суду в сфері захисту особистих немайнових прав

Європейський Суд з прав людини – це міжнародний судовий орган, який знаходиться в місті Страсбург (Франція). Кількість суддів, з яких він складається, відповідає кількості держав-членів Ради Європи, що ратифікували Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод. На даний час таких держав є сорок сім. Судді засідають у своїй особистій якості і не є представниками жодної держави. В опрацюванні заяв Суду допомагає секретаріат, котрий складається в основному з юристів (їх також називають юридичними секретарями) із усіх держав-членів Ради Європи. Вони є незалежними від країни їх походження; та не представляють ні заявників, ні держави [4].

Даний міжнародний орган, який за умов, визначених Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод, може розглядати заяви, подані особами, які скаржаться на порушення своїх прав. Ця Конвенція є міжнародним договором, на підставі якого більшість європейських держав зобов’язалися дотримуватися прав та основоположних свобод людини. Однією з умов звернення до Європейського суду з прав людини є вичерпання заявником всіх засобів захисту на національному рівні (за винятком випадків, коли існуючі способи захисту права є апріорі неефективними). Зазначена умова є оптимальною, оскільки дозволяє державі самій виправити допущену помилку. Наприклад, коли суд апеляційної або касаційної інстанцій скасовує незаконне і необґрунтоване рішення. Тоді рішення змінюється, ухвалюється нове або справа скеровується на новий розгляд [17].

У практиці Європейського Суду з прав людини (далі - Суд) з таким видом особистих немайнових прав людини, як «свобода та особиста недоторканність» згадується в першу чергу в рішеннях щодо порушень статті 5 Конвенції про захист прав людини.

У своїх рішеннях Суд підкреслює важливість статті 5 у системі вказаної вище Конвенції: вона закріплює головне право людини, а саме захист кожного від свавільного втручання держави в його право на свободу. Будь-яке позбавлення волі, як зазначає Суд, повинно здійснюватися не тільки відповідно до основних процесуальних норм національного права, а також відповідати меті статті 5, тобто захищати людину від свавілля влади [13, с. 185].

Аналізуючи рішення Європейського Суду з прав людини Микеле де Сальвиа цитує: «Стаття 5 написана таким чином, що вислів «свобода і особиста недоторканність» необхідно читати як єдине ціле і так, що словосполучення «особиста недоторканність» повинно розумітися в контексті «свободи»; захист «особистої недоторканності», у цьому контексті, стосується будь-якого свавільного втручання з боку державної влади в особисту «свободу» індивіда» [13, с. 186].

Дана стаття Європейської конвенції доповнює систему правового захисту недоторканності особи, куди входять також положення статей 2,3 й 4 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, і становить основну ідею, яка лежить в основі всіх політичних систем, що дотримуються принципу верховенства права [28, c. 181].

Щодо невідривного зв’язку статей 2 та 3 вище зазначеної Конвенції дуже вдало висловився суддя Палати Лордів Великої Британії лорд Бінгхем, зазначивши, що стаття 2 вимагає від держави поважати та охороняти життя всіх осіб, котрі перебувають під її юрисдикцією, а стаття 3 зобов’язує держави поважати фізичну та людську недоторканність таких осіб [30, с. 130]. Європейський Суд з прав людини з цього приводу зазначив, що стаття 3 покладає на державу позитивний обов’язок забезпечити у своїй правовій системі адекватний захист фізичної та емоційної недоторканності [30, с. 134].

Слід також зазначити, що ст. 5 вищезгаданої Конвенції стосується лише факту затримання чи позбавлення волі та не застосовується до умов, у яких особа утримується. Це останнє положення підлягає захисту відповідно до ст.3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, на підставі якої, також створюється самостійне право на гідний рівень умов ув’язнення. Разом із тим, при розгляді справ про відшкодування шкоди, заподіяної неправомірними діями правоохоронних органів, юридично значущими обставинами, які підлягають доведенню заявником, можуть бути посилання як на порушення ст. 5 Конвенції (це є обов’язковим), так і на порушення ст. 3 Конвенції.

Право на свободу й особисту недоторканність, згідно зі ст. 5 Конвенції, включає в себе такі елементи:

- свобода від свавільного арешту й затримання;

- позбавлення волі тільки на „підставі закону”;

- право бути повідомленим про причини арешту;

- право на судовий контроль за арештом та затриманням;

- право на можливість оспорити законність арешту та затримання;

- право на компенсацію за незаконний арешт та затримання.

Право потерпілого від арешту або затримання на порушення положень ст. 5 Конвенції на відшкодування шкоди не є матеріальною гарантією, оскільки воно не передбачає імперативного обов’язку компенсації.

Зазначене право на відшкодування – це процесуальна вимога надати можливість довести наявність шкоди, визначити її розмір та отримати через судовий розгляд цього питання відповідну компенсацію. Таким чином, суди повинні мати на увазі, що особа не може ставити питання про компенсацію, якщо їй не була заподіяна моральна чи матеріальна шкода, яка має бути відшкодована. Крім того, як зазначено в Рішенні Суду від 25 липня 2001 р. у справі «Перна проти Італії», в окремих випадках визнання судом порушення саме по собі є достатньою справедливою сатисфакцією за завдану особі моральну шкоду.

Отже, ч. 5 ст. 5 Конвенції дещо доповнює положення ст. 50 Конвенції про «справедливе відшкодування» за порушення положень цього документа. Різниця полягає в тому, що компенсація за ст. 50 визначається Європейським Судом, тоді як розмір компенсації за ч. 5 ст. 5 мають встановлювати національні суди [30,

c. 136].

У п. 1 ст. 10 Конвенції зазначено: «Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів» [3, c. 233].

Європейський суд, наполягав на тому, що свобода вираження поглядів «становить одну з основних підвалин демократичного суспільства і одну з принципових умов його прогресу і самореалізації кожної особи» (справа «Лінгенс проти Австрії») [28, c. 184].

Із практики Європейського суду, щодо особистих немайнових прав пов’язаних з майновими, наведено приклад про порушення статті 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод у рішенні палати у справі «Айдер та інші проти Туреччини». Комюніке Секретаря Суду. Chamber Judg-ment in the Case of Ayder and Others v. Turkey): «Стислий виклад судового рішення. Оскарження: Посилаючись на статтю 3 (заборона нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження або покарання), статтю 8 та статтю 1 Протоколу № 1, заявники скаржилися, що турецькі сили безпеки умисно спалили їхні домівки і речі. Вони також стверджували, що не мали ефективного правового засобу оскаржити знищення свого майна або вимагати компенсації.

Вони також скаржилися, що в 1993 році у південно-східній Туреччині існувала практика умисного руйнування будинків, знищення майна та примусового виселення, а у відповідь на твердження про значні порушення прав людини органи влади зазвичай заперечували це.

Посилаючись на статтю 18, заявники доводили, що примусове виселення двох-трьох мільйонів людей з південно-східної Туреччини, нібито з міркувань безпеки, означає свавільне здійснення повноважень, що виходить за межі національних правових гарантій і становить умисне порушення принципу верховенства права та прав, гарантованих Конвенцією.

Рішення Суду: Стаття 3 - Суд зазначив, що знищення майна заявників позбавило їх та їхні сім’ї притулку, а двох заявників — засобів до існування. До того ж це змусило заявників залишити свої оселі й налагоджувати нове життя в інших місцях. Дехто із заявників та членів їхніх сімей були свідками підпалу їхніх домівок та майна.

Суд вважав, що знищення майна заявників, а також відчуття муки та горя, яких зазнали члени їхніх сімей, очевидно, завдали їм страждання такої тяжкості, що є достатньою для кваліфікації дій сил безпеки як нелюдське поводження у значенні статті.

Навіть якщо припустити, що сили безпеки мали намір покарати заявників та їхніх родичів за ймовірну причетність до КРП чи її підтримку, таке жорстоке поводження не може бути виправданим. Отже, було порушення статті 3 Конвенції.

Зазначивши, що Комісія не з’ясувала, якими мотивами керувалися сили безпеки, знищуючи майно заявників, Суд визнав, що немає потреби розглядати інші твердження заявників на підставі статті 3 (заборона нелюдського покарання) стосовно того, що спалення їхніх осель було колективним покаранням або за напади, що здійснювалися КРП, або за ймовірну підтримку КРП» [19].

Відповідно до статті 34 Конвенції, фізичні та юридичні особи, групи осіб та неурядові організації набули право звертатися до Європейського суду з прав людини з приводу порушення Україною їхніх прав.

Протягом 2007–2010 років Україна разом з Росією, Туреччиною та Румунією (а в 2011 році також Італією), входить до переліку держав-лідерів за кількістю cправ, що знаходяться на розгляді Суду. Наприклад, у 2011 році проти української держави було подано 10750 скарг, що становить 7,0% від загальної кількості справ, у 2010 році – 10405 скарг або 7,5%, у 2009 році – 10000 скарг або 8,4%, у 2008 – 8500 скарг або 8,8%, у 2007 – 5800 скарг або 7% [29].

Європейський Суд, досліджуючи баланс прав, визначених ст.8 та ст.10. Конвенції, вказав, що в той час як приватна особа, невідома для громадськості, може вимагати особливого захисту свого права на приватне життя, то публічних осіб така норма не стосується. Суд відзначив, що стаття 8 Конвенції (Право на повагу до приватного і сімейного життя) не може бути підставою для того, щоб скаржитися через оприлюднення інформації на втрату репутації, яка є передбачуваним наслідком власних дій, таких як, наприклад, вчинення кримінального злочину [28, c. 188].

Отже, правовий механізм реалізації та захисту особистих немайнових прав в міжнародному праві є ще не досить досконалим. В практиці постають проблеми у контексті міжнародного приватного права, оскільки іноземний елемент, який міститься у правовідносинах, що стосуються особистих немайнових прав, породжує невизначеність, коли йдеться про конкретний зміст цих прав і вибір закону, що підлягає застосуванню до цих правовідносин. Тому потрібно удосконалити та більш конкретизувати поділ особистих немайнових прав на міжнародному рівні з подальшим закріпленням їх у міжнародних актах, з урахуванням появи нових прав, та продовжувати подальшу теоретичну розробку проблем правової регламентації, а також здійснення та захисту особистих немайнових прав.

ВИСНОВКИ

Отже, вивчаючи дану тему курсової роботи можна стверджувати, що на даний час відбувається розширення системи прав людини за рахунок нових прав і звуження сфери дії старих, появи нових умов, що змушують обмежувати вже функціонуючу систему прав людини і громадянина. Крім того, удосконалюється не тільки система прав людини і громадянина, а й зміст кожної групи прав, чи окремо проголошеного права.

Щодо поняття особистих немайнових прав,то на сьогодні не існує єдиного їх визначення, яке б найповніше розкривало його суть. Щоб надати таке визначення особистого немайнового права, було розкрито ознаки даного поняття, згідно з якими особисті немайнові права в міжнародному праві мають особистий, абсолютній характер, належать кожній фізичній та юридичній особі та спрямовані на її розвиток, виникають та припиняються з народження (чи в деяких випадках за законом) та смертю фізичної особи та виникненням і ліквідацією юридичної особи.

Виходячи з вищезазначеного, особисте немайнове право - це абсолютне суб'єктивне право, що належить кожній фізичній особі, є невіддільним від неї, не має економічного змісту, має властивість індивідуалізації особи, яке виникає у неї від народження (чи за законом) та належить їй довічно.

Розвиток та становлення особистих немайнових прав в міжнародному приватному праві вмістив в себе основні три покоління прав людини і нове четверте покоління, що являють собою історичний етап в еволюції уявлень про права людини, визначений хронологічними рамками, доповненими за змістом нормативно-правовими актами.

Правовий механізм реалізації та захисту особистих немайнових прав в міжнародному праві є ще не досить досконалим. В практиці постають проблеми у контексті міжнародного приватного права, оскільки іноземний елемент, який міститься у правовідносинах, що стосуються особистих немайнових прав, породжує невизначеність, коли йдеться про конкретний зміст цих прав і вибір закону, що підлягає застосуванню до цих правовідносин. Недоліком, на наш погляд, також можна вважати нечітке розмежування особистих і політичних прав людини за прийнятим у в 1966 р. Міжнародним пактом про громадянські та політичні права, що може в подальшому призвести до втручання влади в сферу особистого життя фізичної особи, і діяльність юридичної особи.

Тому, ми вважаємо, що потрібно удосконалити та більш конкретизувати поділ особистих немайнових прав на міжнародному рівні з подальшим закріпленням їх у міжнародних актах, з урахуванням появи нових прав, та продовжувати подальшу теоретичну розробку проблем правової регламентації, а також здійснення та захисту особистих немайнових прав.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

1. Загальна декларація прав людини від 10.12.1948 // Бюлетень законодавства і юридичної практики України, 2003, № 3.

2. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 р. // Офіційний вісник України, 2006, N 32 (23.08.2006), ст. 2371.

3. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод // Право України. – 2010. - № 10. – С. 215-233.

4. Про Європейський суд з прав людини // [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://oporavinnichini.org/index.php?id=46. – Назва з екрану.

5. Конституція України, прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року // ВРУ. - 1996. - № 30. - Ст. 141. – Офіц. вид. – Х.: «Одісей» вид-во, 2008. – 47 с. – (Бібліотека офіційних видань).

6. Цивільний кодекс України (18.07.63 №1540-06).

7. Про міжнародне приватне право Верховна Рада України; Закон від 23.06.2005 № 2709-IV

8. Головистикова А. Н. Права человека : учеб. / А. Н. Головистикова, Л. Ю. Грудцына. — М., 2008. — 448 с.

9. Гражданский кодекс Российской Федерации (часть первая)" от 30.11.1994 N 51-ФЗ (ред. от 28.06.2013) (с изм. и доп., вступающими в силу с 01.07.2013) © КонсультантПлюс, 1992-2013// [Електронний ресурс]. — Режим доступу :

http://www.consultant.ru/document/cons_doc_LAW_142172/?frame=19

10. Давидова Н.О. Особисто немайнові права: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. – К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2008. – С. 34.

11. Красавчикова Л. О. Понятие и система личных, не связанных с имущее-ственными прав граждан (физических лиц) в гражданском праве Российской Федерации : автореф. дис. д-ра юрид. наук : спец. 12.00.03. — Екатеринбург, 1994. — 43 с.

12. Малюга Л.В. Проект нового Цивільного кодексу України й особисті немайнові права в цивільному праві // Часопис Київського університету права. – 202. - № 3. – С. 48.

13. Микеле де Сальвиа. Прецеденты Європейского Суда по правам человека. Руководящие принципы судебной практики с 1960 по 2002 годы / А.А. Жукова, Г.А. Пашковский (пер. с франц.); Ю.Ю. Берестнев (науч. ред. и предисл.); Ассо-циация юридический центр. – Спб. : Юридический центр Пресс, 2004. – 1071 с.

14. Мережко О. Проблематика особистих немайнових прав з погляду міжнародного приватного права (на прикладі України та Польщі) / О. Мережко // Юридичний журнал. — 2008. — №11 (77). — С. 57.

15. Міжнародне приватне право. Міжнародні економічні договори України // А. Довгерт та В. Крохмаль. — К.: Порт-Рояль, 2000. —т. 1. — 992 с.

16. Міжнародне приватне право: Підручник. - 4-те вид., перероб і допов. / Феди-няк Г.С., Фединяк Л.С. - К.: Атіка, 2009. - 500с.

17. ПОРЯДОК ЗВЕРНЕННЯ ДО ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ// [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.minjust.gov.ua/12704

18. ПОСИКАЛЮК О. Загальне особисте немайнове право («allgemeine persönlich-keitsrecht») за німецьким цивільним правом 253 Право України . 2010 - №3 –

305 с.

19. Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі// [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://eurocourt.in.ua/Article.asp?AIdx=607

20. Ромовская З.В. Личные неимущественные права граждан СССР: Дис. … канд. Юрид. Наук: 12.712 / КГУ. – К., 1968. – С. 23.

21. Рясенцев В. А. Неимущественный интерес в советском гражданском праве // Учёные записки Московского юридического института НКЮ Союза ССР. — М., 1939. — Вып. 1. — С. 22—49.

22. Святоцький О., Жаров В. Удосконалення національного законодавства в сфері захисту цивільних прав //Право України. - 1999. - №2. - С.74-75.

23. Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. — Харків: Консум, 2001. — 656 с.

24. Федюк Л.В. Система особистих немайнових прав у цивільному праві: Дис. … канд.. юрид. Наук: 12.00.03 / Прикарпатський національний університет ім. В. Стефаника. – Івано-Франківськ, 2006. – С. 110

25. Хецуриани Дж. Некоторые проблемы конституционного правосудия в Грузии / Дж. Хецуриани // Конституционное правосудие на рубеже веков : Материалы международной конференции, посвященной десятилетию Конст-итуционного Суда Российской Федерации (1–2 ноября 2001 г., Москва). — М. : НОРМА, 2002. — С. 211.

26. Цвайгерт К., Кётц X. Введение в сравнительное правоведение в сфере частного права / К. Цвайгерт, X. Кётц : в 2 т. — М., 1998. — Т. 2. Договор. Неосновательное обогащение. Деликт. -512 с.

27. Цивільне право України: Підручник: У 2 т. / За заг. ред. В.І. Борисової, І.В. Спасибо-Фатєєвої, В.Л. Яроцького; М-во освіти і науки України. - К. : Юрінком Інтер, 2007 - Т. 1. - 2007. - 477 с.

28. Шевчук С. Судовий захист прав людини : Практика Європейського Суду з прав людини у контексті західної правової традиції / С. Шевчук.  – Вид. 2-е, випр., доп. – К. : Реферат, 2007. – 848 с.

29. Щорічні звіти про результати діяльності Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини за 2007, 2008, 2009, 2010, 2011 роки [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.minjust.gov.ua/0/9329.

30. Ягунов Д. В. Практика Європейського Суду з прав людини : прецеденти та коментарі з питань кримінального судочинства / Д. В. Ягунов; за ред. та зі вступ. сл. І.Л. Бронза; Адвокатське об’єднання «Одеська обласна колегія адвокатів». – О. : Фенікс, 2010. – 253 с.

31. Handyside v. the United Kingdom. – European court on Human Rights, 1976. – Режим доступу : http://hudoc.echr.coe.int/sites/eng/pages/search.aspx?i=001-57499

32. Human rights in the global information society / Ed. Rikke Frank Jorgensen. – The

Massachusetts Institute of Technology, 2006. – 325 p.

33. The Constitution of Georgia Adopted on 24.08.1995 // [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.constcourt.ge/index.php?sec_id=48&lang_id=ENG