Розділ іі. Правовий механізм реалізації та захисту особистих немайнових прав в міжнародному праві

2.1. Недоліки правового регулювання механізму реалізації особистих немайнових прав в міжнародному праві

Правові проблеми, пов'язані з особистими немайновими правами, породжують безліч серйозних питань, на які сучасне право не завжди готове дати чітку й однозначну відповідь. Особливо складними є проблеми у контексті міжнародного приватного права, оскільки іноземний елемент, який міститься у правовідносинах, що стосуються особистих немайнових прав, породжує невизначеність, коли йдеться про конкретний зміст цих прав і вибір права, що підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зміст особистих немайнових прав щонайменше має три іпостасі: по-перше, їх можна розглядати в приватноправовому аспекті, тобто як саме особисті немайнові права, що перебувають під захистом приватного (цивільного) права; по-друге, у сфері конституційного права вони виступають як конституційні права, гарантовані Конституцією, а значить публічним правом; по-третє, ці права в образі прав людини захищені міжнародним правом [16, с. 81].

Конкретний зміст цих прав у національному праві може залежати не тільки від тлумачення національних судів, враховуючи Конституційний Cуд, але також від міжнародних судів. Так, наприклад, такі права, як право на життя й свободу перебувають під захистом Європейської конвенції про захист прав людини та засадничих свобод 1950 року(ст. ст. 3,5), а отже, при тлумаченні цих прав необхідно враховувати їхнє тлумачення з боку Європейського суду з прав людини [2].

Реальне забезпечення прав людини вважається ознакою розвинутої правової держави, результатом побудови демократичних відносин. В будь-якому суспільстві права людини є важливим інститутом, за допомогою якого регулюється правовий статус особи, визначаються способи і засоби впливу на неї, межі вторгнення в особисту сферу, встановлюються юридичні гарантії реалізації та захисту прав і свобод.

Розглядаючи так звану "проблему нематеріальних інтересів", відомі цивілісти початку XX ст. стверджували, що зростання особистості почи-нається з зов-нішнього, матеріального. На думку Й. О. Покровського, першими сферами, в яких за особистістю визнавалися суб'єктивні права, були сфери відносин майнових і сімейних. Пізніше, поступово, індивід починає ціну-вати і нематеріальні, духовні блага, і тоді право починає давати охорону і їм - спочатку часткову, слабку і безсистемну, а потім дедалі повнішу [8, с. 258].

Навіть в римському праві, яке слугує певним прикладом у розробці норм права багатьох інститутів приватного права, духовний бік особистості знайшов лише поверхове відображення. Розвиток римського права відбувався в основі своїй в інтересах торговельного, комерційного обороту, а про рівність всіх членів суспільства, що є найважливішою передумовою появи особистих немайнових прав, прав для всіх, незалежно від будь-яких зовнішніх факторів, годі й говорити.

У повній відповідності до Конституції України, яка змінила саме розуміння прав людини як таких, що отримуються нею від держави, на концепцію прав людини, які пов'язані із самим фактом її існування, тобто належать до основних її властивостей, ч. 1 ст. 269 ЦК України вказує на те, що особисті немайнові права належать кожній фізичній особі від народження або за законом [6]. Тобто, із вище сказаного постає проблема нечіткого розмежування понять самого розуміння особистих немайнових прав людини у законодавстві України.

Існувала проблема і у Грузії щодо особистих немайнових прав юридичних осіб. Відповідно до статті 45 Конституції Грузії, визначені в цьому акті права і свободи людини, з урахуванням їх змісту, поширюються також і на юридичних осіб [33]. Проте до 2002 року в грузинському законодавстві існували проблеми з реалізацією цього права. Зокрема, у пункті першому статті 89 Конституції визначався вичерпний перелік суб’єктів права на конституційний позов, серед яких не було юридичних осіб. З огляду на це, як зауважив голова Конституційного Суду Грузії Дж. Хецуріані, «Суд неодноразово і часто несправедливо відмовляв юридичним особам у прийнятті конституційного позову, з огляду на його неправомочність» [25, с. 211].

Свобода вираження поглядів, як один із видів особистих немайнових благ є одним із ключових особистих прав, що забезпечує автономію особи та є фундаментом демократичної держави. Розвиток інформаційно-комунікаційних технологій в останні десятиліття суттєво змінив умови реалізації цього права, однак ці трансформації не є однозначно позитивними, як видається на перший погляд. Використання критерію анонімності дає змогу по-іншому оцінити фактори, що впливають на свободу самовираження у теперішній час. Найбільш тісно право на анонімність пов’язане із свободою слова і інформації у праві США. Зокрема ряд рішень Верховного суду США розглядають захист анонімності в контексті реалізації Першої поправки до Конституції, яка серед іншого проголошує заборону Конгресу на прийняття законів, що обмежують свободу слова і друку.

Згідно з положеннями головних міжнародних документів із прав людини, основними елементами свободи вираження поглядів є: 1) право дотримуватися своїх поглядів; 2) право отримувати інформацію та 3) право на її поширення. Значення права на анонімність найчіткіше виявляється при реалізації двох останніх прав, які в свою чергу безпосередньо впливають і на перше право [31, п. 48].

Важливою характеристикою права на поширення інформації є те, що воно стосується будь-якої інформації, незалежно від її призначення чи оцінки суспільними групами. Як зазначається у рішенні Європейського суду з прав людини, це право стосується у тому числі і інформації та ідей, “які ображають, шокують або викликають занепокоєння у держави чи певної частини населення. Такими є вимоги плюралізму, терпимості та широти поглядів, без яких неможливе демократичне суспільство” [31, п. 49]. Для осіб, які належать до більшостей у демократичних державах, проблеми з утисками свободи слова є не настільки актуальними, а отже, право на розповсюдження інформації є передусім правом меншин, а не більшості [32, с. 56]. Погляди, які не є загальноприйнятими, часто піддаються різкому засудженню, а їхні автори – гострій критиці та суспільному осуду, однак їхнє існування є важливим для забезпечення конкуренції ідей та розвитку. Тому можливість висловити їх анонімно є суттєвим елементом свободи поширення інформації.

Відповідно до польського цивільного права, можуть були різні порушення особистих благ. Конкретними прикладами таких порушень є, зокрема, такі ситуації: 1) фотограф, попри на заперечення клієнта, виставляє його фотографію на вітрині своєї фотомайстерні; 2) репутація когось страждає внаслідок наклепницьких заяв сусіда; 3) фотографія певної фізичної особи або фільм з її участю використовується журналістом як ілюстрація певного злочину або ганебної поведінки, що може мати негативний вплив на репутацію цієї особи. Останнім часом у Польщі дедалі частіше зустрічаються випадки, коли приватні організації неправомірно використовують особисті дані фізичних осіб (приклад: торговельні фірми, що висилають на адреси приватних осіб, не замовлені ними товари). З метою захисту інтересів громадян, чиї особисті блага постраждали в результаті такого неправомірного використання особистих даних, було створено інститут Головного інспектора особистих даних [14, с. 57].

Говорячи в цілому, можна констатувати, що в Польщі особисті немайнові права знаходять більш ефективний захист, ніж в деяких інших країнах (Україна, Грузія, Німеччина) [16, с. 83].

Законодавство Російської Федерації, а саме ЦК РФ, фактично змішує (ототожнює) поняття особистих нематеріальних благ і немайнових прав. Пункт 1 статті 150 ДК РФ вказує, що життя і здоров'я, гідність особи, особиста недоторканність, честь і добре ім'я, ділова репутація, недоторканність приватного життя, особиста і сімейна таємниця, право вільного пересування, вибору місця перебування і проживання…, інші особисті немайнові права та інші нематеріальні блага, що належать громадянину від народження чи в силу закон, є невідчужуваними і не передаються іншим способом. [9]

Законодавець у ЦК РФ прирівняв немайнові блага, тобто ставлення фізичної (юридичної) особи і конкретного матеріального чи нематеріального об'єкта навколишнього світу, з суб'єктивним правом особи на нематеріальне благо. Понад те, з змісту ст. 150, 151 ЦК РФ немайнове право саме собою сприймається як якесь нематеріальне благо.

Недоліком, на наш погляд, також можна вважати нечітке розмежування особистих і політичних прав людини за прийнятим у в 1966 р. Міжнародним пактом про громадянські та політичні права.

За змістом цього пакту громадянські і політичні права і свободи формально не розрізняються. Не завжди вони розрізняються і за змістом основних законів (за приклад може слугувати чинна Конституція України). Водночас навіть у тих країнах, де названі права і свободи розрізняють, не існує універсального підходу до класифікації деяких з них [16, c. 58].

Виходячи з вищесказаного, наш підхід до розуміння механізму реалізації особистих немайнових прав, дає змогу виокремити і доповнити, що розширення каталогу системи прав людини за рахунок нових прав впливає на зміст “ політичних прав ”, що асоціюються з юридичними можливостями участі індивіда не тільки у формуванні і здійсненні влади, а й з розвитком міжнародного права в цілому.

Водночас, у деяких країнах не існує універсального підходу до класифікації особистих немайнових прав: в одних випадках окремі суб’єктивні права класифікують як політичні, в інших – як громадські (особисті немайнові). Наприклад, свобода слова, свобода друку, свобода совісті.

Тому, ми вважаємо, що це може в подальшому призвести до втручання влади в сферу особистого життя фізичної особи, і діяльність юридичної особи. Підсумовуючи цей підхід, ми рахуємо, що потрібно удосконалити та більш конкретизувати поділ особистих немайнових прав на міжнародному рівні з подальшим закріпленням їх у міжнародних актах, з урахуванням появи нових прав, а також проведення подальших теоретичних розробок проблем правової регламентації, а також здійснення та захисту особистих немайнових прав в міжнародному приватному праві.