58. Проблеми ефективності влади у транзитивних суспільствах. Необхідність реформування політичної системи України.

Транзитивний характер елементам політичної системи і політичного режиму надає наявність у ньому різноманітних рис. Так, можна виділити п’ять рис політичного режиму України: 1) демократія (наявність парламенту, загальних виборів і т.п.); 2) олігархія (певна кількість особливо заможних людей, які контролюють деякі сектори влади, засоби масової

інформації, які забезпечують лобі у парламенті і т.д.); 3) авторитарність, яка особливо виявляється на місцевому рівні, у деяких діях виконавчої влади; 4) мафіозно-кримінальні риси (наявність корупції, злочинності в структурах влади і т.п.); 5) номенклатурно-бюрократичний характер влади, який є частково спадщиною тоталітарного режиму, частково– придбаний вже в нових умовах. Добре відоме постійне зростання

державно-адміністративного апарату, поширення сфери його впливу.

Транзитивними політичні явища сприймаються ще і тому, що суспільство живе одночасно згідно з різних парадигм. Тому кожна політична сила знаходить свої аргументи для свого бачення реальності. Кожна парадигма намагається переструктурувати ситуацію, нейтралізувати, знецінити, анулювати правомочність парадигм, що конкурують. Якщо подібна конкуренція відбувається між силами приблизно рівними, оцінка реальності в суспільстві набуває транзитивного характеру. Надаючи реальності різну сутність політичні сили позбавляють цю реальність усякої сутності. Визначення ситуації рівними силами, що конкурують, нейтралізує таке визначення, від цього явище позбавляється аутентичності. Виникає ситуація суспільної невизначеності, неусвідомленості стану. Люди перестають розуміти, в якому суспільстві вони живуть і що треба робити для виходу з кризи. І де той третейський суддя, який у змозі знайти істину, додати явищу справжній, усталений характер? Цим суддею може виступити час. Але й історія нашої країні має властивості транзитивності: у ній також аутентичність розмита

протилежними оцінками. Будь-яка характеристика як нашого часу, так і минулого викликає миттєву реакцію: а ти хто, чиї інтереси представляєш? Якби в суспільстві була домінуюча політична сила, то судження більшості(в умовах демократії) або тиранічної влади (в умовах тоталітаризму) мало би статус істинного. У стані же рівноваги умовно правих і умовно лівих істини бути не може. Люди розмовляють різними мовами і не чують один одного. В цих умовах політика залежить від випадкових ситуацій.

Незалежна Україна успадкувала механізм державної влади, у тому числі організацію і систему виконавчої влади, яка діяла у радянські часи згідно з Конституцією УРСР 1978 р.

До прийняття Конституції України всі начебто реформаторські дії, які стосувалися реформ у сфері організації і системи виконавчої влади, так чи інакше відображали стан політичної кон’юнктури і, власне кажучи, стан урахування або задоволення вузькогрупових інтересів.

Ці спроби реформ у сфері організації і системи виконавчої влади стосувалися змін переважно на центральному рівні. Щодо рівня місцевих органів виконавчої влади, то боротьба точилася передусім відносно місця і ролі виконавчих органів Рад народних депутатів як місцевих органів виконавчої влади. Стосовно цього досить згадати процес упровадження інституту представника Президента України на місцях. По суті, в Україні, як і в інших колишніх республіках СРСР, виник стан відносного протиборства законодавчої і виконавчої влади, можливо, у більш цивілізованій, мирній формі. Власне, укладання Конституційного договору, а потім прийняття Конституції України надало цьому протиборству більш врегульованого

характеру [7].

Від часу прийняття чинного Основного Закону в Україні неодноразово пропонувалося внести зміни до нього. Після прийняття Конституції в Україні тривав процес запровадження європейських демократичних стандартів у політичній культурі і веденні економічної політики. В усі періоди перебіг цього процесу був різною мірою успішним.

Вперше питання політичної реформи було виведено на рівень законопроектів

про внесення змін та доповнень до Конституції України ще у 1998 році, коли на

розсуд парламенту представниками лівих сил у жовтні і грудні було винесено два законопроекти, у першому з яких пропонувалося скасувати розділи, що регулюють діяльність Президента України та Конституційного Суду України, а в другому – фактично повернутися до радянської моделі державного правління шляхом розширення повноважень парламенту, запровадження інституту Президії ВРУ та скасування посади Президента України. Як і слід було очікувати, радикальних змін не відбулося [10].

Першою помітною спробою влади змінити Конституцію України стало проведення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою 16 квітня

2000 року, предметом якого стали питання про:

• можливість дострокового припинення Президентом України повноважень Верховної Ради України у випадку, якщо парламент протягом місяця не сформує дієвої парламентської більшості або протягом 3 місяців не затвердить проект закону про Державний бюджет;

• скасування депутатської недоторканності;

• скорочення загальної кількості депутатів з 450 до 300 чол.;

• формування двопалатного парламенту.

І хоча усі питання були схвально підтримані виборцями, сам спосіб проведення референдуму – процедура дострокового голосування, маніпулятивний характер питань референдуму – поставив під сумнів його результати. Більше того, Конституційний Суд виніс рішення, згідно якого результати референдуму мають бути імплементовані з дотриманням відповідних парламентських процедур,

та вищезгаданий законопроект не знайшов необхідної підтримки

у Верховній Раді України