38. Проблеми соціальної політики у сучасній Україні.

Важливими проблемами соціальної політики України є:

• визначення шляху суттєвого підвищення вартості національної робочої сили;

• поєднання політики економічного зростання з активною і сильною соціальною політикою;

• підвищення платоспроможного попиту населення;

• посилення мотивації праці;

• зайнятість населення.

За р івнем безробіття Укра­їна вже перевищила середньоєвропей­ські показники і показники окремих країн з перехідною економікою . За попередні­ми даними в жовтні 1998 р. р івень безро­біття в Україні досяг 11,3%. Найвищі по­казники безробіття в Закарпатській (15,1%), Львівській (14.9), Кіровог­радській (14,5), Запорізькій (14,3), Рів­ненській (14,1), Івано-Франківській (13,7) та М.Києві (13,2%)

Ще однією з найголовніших проблем здійснення соціальної політики, яка, як правило, і визначає межі її здійснення, є проблема фінансування соціальних витрат. Згідно зі світовою практикою, джерелами прямого та непрямого фінансування соціальної сфери є:

- безпосередні бюджетні видатки;

- «податкові видатки» у вигляді пільг, відшкодувань, відстрочок;

- страхові внески до державних та недержавних страхових фондів;

- усуспільнення коштів підприємств у вигляді їх зобов’язання щодо виконання соціальних функцій;

- благодійність приватних осіб, фірм та організацій;

- громадські ініціативи, різного роду фонди та збори;

- особисті кошти та зобов’язання громадян;

- кредити;

- надання державного майна для функціонування соціальної сфери, використання державної інфраструктури тощо.

Підвищення якості життєдіяльності населення України є нагальною потребою, зумовленою необхідністю консолідації суспільства, об'єднання зусиль усіх його верств для реалізації цілей соціального розвитку з орієнтацією на досягнення високих соціальних стандартів та нормативів. Діяльність держави у соціальній сфері майже виключно в формі соціального захисту, її відрив від інших складових соціально-економічної політики, і навпаки, здійснення економічної політики без урахування потреб соціального розвитку, як це відбувалося в Україні, закономірно призводять до руйнування як економіки, так і соціальної сфери.

39. Доктрина державного суверенітету у працях ж.Бодена, т.Гоббса та народного суверенітету ж.Ж..Руссо.

За Боденом, «держава є здійснення суверенною владою справедливого управління багатьма родинами і тим, що знаходиться в їх загальному володінні». Держава в нього — правове управління на основі справедливості і законів природи.

Підставою й осередком держави у Бодена є сім´я, з яких і походить держава. Держава — сукупність сімей, а не індивідів: народ, що складається з родин, не вмирає. За своїм статусом глава родини — прообраз і відображення саме державної влади. Держави засновуються за примусом найсильніших або ж внаслідок договору. Головна мета справедливого управління державою — вище благо держави і приватної особи, людини і громадянина. «Не повинно бути ніяких приводів для виступу проти держави». Вона — суверенна.

Суверенітет, стверджує Боден, є абсолютна і постійна влада, яку римляни називали величчю (достоїнством), що означає вищу владу повелівати. Абсолютність суверенітету означає, що суверенна влада не підлягає повелінням інших, не знає яких-небудь обмежень для прояву своєї могутності, крім підлеглості людським законам. До того ж вона не поширюється на закони Бога і природи. Іншими словами, норми природного права для неї непорушні. Сталість суверенітету означає, що суверенна влада — не тимчасова, а незмінна, «вічна» влада. Суверенна влада є також влада єдина, тобто її прерогатива належить лише їй. Джерелом суверенітету, за Боденом, є народ: «суверенітет криється в сукупності вільних і розумних істот, що складають народ». Носієм суверенітету в Бодена є государ.

Ж. Боден виділяє п´ять ознак суверенітету: право верховної влади видавати і скасовувати закони; вирішувати питання війни і миру; призначати посадових осіб; здійснювати верховний суд і право помилування; чеканити монету, установлювати міри і ваги, стягувати податки. Суверен видає закони, але не створює права: право «несе із собою справедливість, а закон — наказ». Право само виступає метою буття держави. Закон — наказ суверена.

Таким чином, у Бодена сувереном є монарх, що одержав верховну владу або в результаті добровільної згоди підданих (договору), або в спадщину. Він — переконаний прихильник суверенної монархічної влади. Як у Всесвіті над усім панує Бог, а на небі Сонце, так і у спільноти людей повинен бути один правитель. «Крім Бога немає нікого, — пише Боден, — більш високого на землі, ніж суверенні монархи. Вони поставлені самим Богом, як його намісники, щоб правити іншими». Але найкращою формою держави він вважав королівську монархію, де верховна влада (суверенит) цілком належить монарху, а управління країною сполучає у собі принципи аристократичні (на ряд посад, переважно в суді і війську, король призначає тільки знатних) і демократичні (деякі посади доступні всім станам).

Ж. Боден прагнув до гармонійної справедливості. Вона для нього означає врахування права й інтересів кожного, розподіл нагород і покарань, свободу совісті і віротерпимість. Адже, «чим більше піддається насильству воля людей, тим більше вона непоступлива».

Пізніше розвиток теорії суверенітету фактично означав її вдосконалення та пристосування до дуже динамічних подій періоду демократичних революцій. Першим послідовником Ж. Бодена був Т. Гоббс, на думку якого верховна влада не може ототожнюватися з одноособовим володарем. Це явище, вважав він, є набагато повнішим та змістовнішим за своїм сенсом [5].

Спираючись на ідеї Ж. Бодена та аналізуючи джерела легітимності влади, Т. Гоббс переконує, що єдиною її першопричиною є народ, який і встановлює суверена. Це був важливий внесок у створення теорії народного суверенітету. Фактично, на думку І. Сліденка, якщо відкинути деякі деталі, пов’язані з постаттю абсолютного володаря, то пізнавальна сутність народного суверенітету визначається саме за теорією Т. Гоббса. Його послідовникам варто було лише відкинути певні деталі. Першим це зробив Б. Спіноза в праці «Traite politique» у 1677 році. Він уперше відпрацьовує цілісну концепцію свободи як мети діяльності держави, і пов’язує її у такий спосіб із своїм розумінням суверенітету. Відмінними в їхніх поглядах є лише вектори діяльності суверена, проте принципові позиції щодо суверенітету однакові. Концептуальні позиції обох учених ґрунтуються на натуралістичному баченні природи суверенітету.

Ж.-Ж. Руссо ототожнював суверенітет із спільною волею укладачів суспільного договору, характеризуючи її як верховну владу в державі. З природою суспільного договору Ж.-Ж. Руссо пов’язував таку якість народного суверенітету, як невідчужуваність. На його думку, спільна воля, покладена в основу суспільного договору, може бути лише цілісною [5]. Тому вже в Конституції Франції 1791 року суверенітет було визнано єдиним, неподільним, невідчужуваним та невід’ємним і констатовано, що «жодна частина народу, жодна особа не може привласнити його здійснення» (стаття 1 розділу третього). Цитований припис відтворено в статті 3 чинної Конституції Франції. Єдиним та неподільним визначено суверенітет, що належить народу, і Конституцією Португалії (стаття 3).

Ж.-Ж. Руссо абсолютизував народ як суверена, а суверенітет монарха замінив суверенітетом народу. Укладаючи соціальний контракт, народ нікому не передає влади, а залишається її носієм. Тобто, з одного боку, підтверджується теза про народ як носія суверенітету, відома з часів Ж. Бодена, а з другого – створюється нова реальність. Кожен носій суверенітету, об’єднуючись з іншими, створює державу й одночасно погоджується підкорятись їй. Але оскільки народ уособлює державу, то в такий спосіб підкоряється сам собі і зберігає свободу [6].

Наприкінці ХVIII століття концепція суспільного договору, за Ж.-Ж. Руссо, не тільки набула широкого визнання, а й була реалізована в країнах, де на той час відбувалися кардинальні соціально-політичні й державно-правові зміни. Окремі його тези були відтворені в Декларації прав людини та громадянина 1789 року у Франції. Сприйняли концепцію Ж.-Ж. Руссо й автори Декларації незалежності Сполучених Штатів Америки 1776 року, які, зокрема, зазначили, що «правителі запозичують свою справедливу владу за згодою тих, ким правлять». Водночас за народом визнавалося право змінити організацію владарювання або ліквідувати «старий уряд» і встановити новий з метою забезпечення прав людини. Відповідне положення Декларації незалежності Сполучених Штатів Америки історично мало характер формулювання права народу на повстання навіть проти законних правителів, які, по суті, узурпують владу і зловживають нею.

Запропоноване Ж.-Ж. Руссо трактування ідеї народного суверенітету ґрунтувалося на визнанні першорядної ролі законодавчої влади, яку мав здійснювати лише безпосередньо народ. Тому можливості реалізації народного суверенітету пов’язувалися ним виключно із засобами безпосередньої (прямої) демократії. Однак, на думку Ж.-Ж. Руссо, тільки акти законодавчої влади можна характеризувати як суверенні за природою. Ж.-Ж. Руссо також визначив умови, за яких організована державна влада ефективно діятиме, а його ідея про народний суверенітет буде цілковито реалізована: а) держава має бути настільки малою, щоб у ній можна було легко збирати народ; б) звичаї мають бути прості, аби запобігти накопиченню справ та виникненню суперечок; в) рівність у громадянському та майновому стані як запорука політичної рівності; г) відсутність розкоші.

40. Принцип розподілу влади у конституції україни 1996 р, 2004 р.

Вперше принцип розподілу державної влади в Україні був передбачений Декларацією про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. в розділі III «Державна влада». В Конституції України 1996 р. цей принцип віднайшов своє юридичне закріплення.

В Україні згідно ст.6 Конституції України організація державної влади здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України. Це має суттєве значення для забезпечення функціонування державних структур на основі законності, в межах своєї компетенції. Саме через Конституцію вводиться поділ і обмеження функцій влади з допомогою механізмів стримувань і противаг. В даному контексті і проявляється принцип консти- туційності.

Різні гілки влади повинні співробітничати, діяти на користь держави, доповнюючи одна одну, але при цьому до певної міри залишатися незалежними та мати можливість впливати одна на одну. В демократичній державі така взаємодія сприяє встановленню гармонійних відносин між державою та громадянським суспільством, створює умови для забезпечення прав та законних інтересів особи, становленню правової держави. Таким чином, принцип розподілу влади полягає: закони повинні мати вищу юридичну силу і прийматися тільки законодавчими органами; виконавча влада повинна займатися в основному виконанням законів і лише обмеженою нормативною творчістю; розподіл функцій між законодавчою та виконавчою гілками влади повинен мати збалансований характер. Розподіл між законодавчою та виконавчою гілками влади в Україні і особливості такого розподілу, взаємовідносини між Верховною Радою і Президентом України, Президентом України і Кабінетом Міністрів України визначається змішаною формою правління, яка досить близька до французької, але має свої певні особливості.

За конституцією 2004 року:

Стаття 6. Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову.

Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.

Стаття 7. В Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування.

Стаття 8. В Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Стаття 9. Чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України.