4. Творчий доробок валерія шевчука на межі тисячоліть

На обрії сучасної української літератури є дуже глибока, загадкова й ніби вросла своїм корінням у рідну землю, рідну історію, рідне слово постать - Валерій Шевчук. Це той випадок, коли справджується твердження етнопсихологів: геній глибоко національний. Валерій Шевчук  не лише письменник-наратор, він серйозний дослідник своєї нації, свого коріння в усіх його культурологічних вимірах. І читачеві лишається вибір: чи пасивно читати власне текст, чи шукати відповіді на присутньо неприсутні авторові запитання, вести дослідження свого народу разом з автором-самовидцем - утверджуватися як національно свідома особистість.

У творчості митця умовно можна було б виділити три основні напрямки: історична проза, яку сам автор називає історичною фантастикою; твори на сучасну тематику; літературознавчі розвідки. Зрештою, такі три свої творчі шляхи визначає і сам письменник.

У 90-ті рр. прозаїк звертається до жанру історичної фантастики. Він пише історичні повісті: "Розсічене коло" (1996), "У пащу дра­кона" (1993), "Біс плоті" (1997), "Закон зла (Загублена в часі)" (1998), які склали книжку "Біс плоті" (1999). 1995 р. вийшла збірка історичних повістей та оповідань "У череві апокаліптичного звіра", де вміщені: "Дерево пам'я­ті", "Диявол, який є (Сота відьма)", "Місія", "Останній день", "Початок жаху", "У череві апокаліптичного звіра", "Освітлена сонцем кімната". 1996 р. вийшов друком роман "Око прірви", 1998 р. книжка повістей "Жінка-змія", а 1999 р. роман "Юнаки з вогненної печі", що був написаний 1991 р.

Оповідання «Дерево пам'яті» , написане у традиційній, стилізованій під XIV стильовій манері. У ньому йдеться про 1395 р.. коли Вітовт із Свидригайлом завойовують Київ. Свидригайло Іван, литовсько-руський князь (1354-1397), син Ольґерда, справді пе­рейняв владу в Києві після Володимира Ольґердовича, який не хотів визнавати влади Вітовта. Історичний Скиргайло помер також у Києві. Цей сюжет надихнув В.Шевчука на оповідання, центральне місце в якому займа­ють дві метафори: дерево пам'яті й алока-ліптичний звір.

 В оповіданні "Диявол, який є (сота відьма)" розробляється тема відьми, яка була популярною в українській літературі XIX ст., а нині у зв'язку з особливим інтересом до містики й ідей фемінізму переживає справжній ренесанс. Шевчук звертається не до української відьомської тра­диції, а до європейської часів середньовіччя. Оповідання "Останній день" стосується вже XVIII ст. В.Шевчук звертається до свого улюбленого історичного персонажа - козаць­кого літописця, учня київської Академії, який від 1690 р. служив у канцелярії В.Кочубея, а з 1705 р. - в генеральній канцелярії Самійяа Величка.

В оповіданні "У череві апокаліптичного звіра" В.Шевчук піддає сумніву тезу про те, що плач завжди вищий від сміху, звертаючись до історичної постаті - українського-філософа містика Г.Сковороди (1722-1794).

Роман «Око прірви» розгортається як детектив, хоч у цьому творі, як слушно зауважує В. Балдинюк, "від­находить своє друге дихання архаїчна літера­турна форма - житіє святих [2; 64].

Повість «У пащу дракона»(1993) також написана від імені єромонаха Куп'ятицького монастиря на Пінщині брата Лтанасія, який постивші перед собою мету відбудувати цей занеиалий храм. Події повісті відбу­ваються у 1637 р., тобто перед Переяславсь­кою угодою. Центральний дискурс повісті -російський.

Наступні дві повісті "Біс плоті" (1997) й "Закон зла (загублена в часі)" (1998) торка­ються проблеми тілесності й війни статей. Ця тема стає однією з центральних у твор­чості В. Шевчука періоду 90-х. Вона просте­жується в повістях "Місяцева зозулька із ластів'ячого гнізда", "Жінка-змія", "Горбунка Зоя", "Чортиця".

У 90-ті В.Шевчук звертається до жанру історичної фантастики. Часто його сюжети вкладаються в схему детективу, розсліду. Прозаїк переважно відсторонюється від авторського коментаря, передаючи оповідь суб'єктивному персонажу. Його наратив мож­на назвати інтелектуальним, оскільки сучасні проблеми подає в історичному дискурсі, поєднуючи ідеологію з гносеологією. Попри стилізацію й ускладненість вставними оповідя­ми-чи передачу оповіді іншому персонажу характер наративу переважно залишається тра­диційним. Письменник використовує історич­ний дискурс для висвітлення проблем сучас­ності. Однак це ще не свідчення того, що проб­лему гри чи статі він трактує постмодерно.

Варто відзначити, що 1995-й - цей рік видання фундаментальної праці "Козацька держава", де розглянуто історичне тло, на якому постала література тієї доби, літературознавчі аспекти, зокрема, поезію та літописи як чинники нашого державотворення тощо. У ній досліджено маловідомі сторінки з життя військових і політичних діячів, міжконфесійні відносини українців, подано архівні документи, серед яких гетьманські угоди, листи, уривки зі щоденників. Цих артефактів українські дослідники ще не бачили. Історична правда завжди цікава, навіть якщо вона і незручна. А відсутність такої правди згубна для нації. Відкрити українцям досі невідомі сторінки їхньої історії покликана нова монографія Валерія Шевчука. Робота містить величезний масив інформації про становлення, розвиток і руйнацію козацької держави. Значну увагу приділено міжконфесійним стосункам українців, життю політичних і військових діячів козацької доби.

Солідним підсумком багаторічної-архівно-пошукової й дослідниць­кої роботи Валерія Шевчука стало завершення ним величезної праці у трьох томах обсягом півтори тисячі машинописних сторінок "Муза Роксоланська. [15;11] Українська література ХVІ-ХVШ століть - Ренесанс і Бароко" де автор простежує літературний процес в історичному розрізі, дотримуючись сковородинівського принципу "селени" та універсальності бачення літературного життя минулих епох.

Таким чином В.Шевчук подає широку і багатогранну систему літературного процесу двох культурно-історичних епох - Ренесансу і Бароко, дослідником схема дає йому змогу представити загальну характеристику епох та їхніх періодів, так і показати, яке місце займає певний автор чи пам ятка  у контексті літературного процесу.

«Муза Роксоланська» стала етапним явищем у вивченні давньої української літератури, зокрема епох Ренесансу і Бароко. І "Київськийй Антей" і "Муза Роксоланська є начебто продовженням козацької держави .