Національно-визвольна війна українського народу середини XVII ст.

Головними причинами зростаючого незадоволення народних мас полі­тикою Речі Посполитої стали:

• посилення гньоту селян і міщан;

• наступ на ко­зацькі права та небажання надати ці права значній кількості покозаченнях селян і міщан;

• незахищеність православної шляхти від свавілля польських магнатів;

• пе­реслідування православного духовенства;

• національно-релігійні утиски інших груп населення;

• формування на основі козацтва нової української політичної еліти, яка визначила національні інтереси і сформувала цілі українського руху, відіграла провідну роль у процесі державотворення.

На загальній раді 30 січня, за іншими даними на початку лютого 1648 р. козаки обрали гетьманом Богдана Михайловича Хмельницького та підтримали його курс на загальне озброєне повстання проти Речі Посполитої. У визвольній війні взяли участь представники всіх верств українського населення, але головною рушійною силою були козаки, селяни та міщани.

На початку війни діяльність українських лідерів була спрямована на вирішення трьох основних завдань:

• формування власних збройних сил і залучення на свій бік реєстрових козаків;

• залучення до боротьби широких верств населення;

• укладення військово-політичного союзу з Кримським ханством.

За деякими підрахунками втрати населення внаслідок нападів на Україну татар протягом XV – XVI ст. становлять, як мінімум, 2-2,5 млн. осіб. Гетьман пішов на цей непопулярний союз для того, щоб позбавити себе війни на два фронти, зміцнити своє військо за рахунок татар. Але татари переслідували власну мету — максимальне послаблення Речі Посполитої та українців, тому були ненадійними союзниками та неодноразово зраджували українську сторону.

Бойові дії розпочалися наступом поляків у квітні 1648 р. У квітні –травні 1648 р. козацько-татарське військо роз­громило польську армію на р. Жовті Води, а у травні — під Корсунем. У травні армія Хмельницького зросла до 100 тис. чол., на чолі полків стали Богун, Гладкий, Пушкар, Джеджалій.

На кінець червня повстанці звільнили всю Лівобережну Україну, а на се­редину вересня були звільнені Правобережжя, Поділля, частина Волині. На цих територіях українці створювали власні органи влади, формували нову модель соціально економічних відносин.

У вересні 1648 р. перемога під Пилявцями створила сприятливі умови для визволення Західної України.

В лютому 1649 р. у Переяславі було укладено українсько-польське пе­ремир’я. Тоді ж гетьман вперше висунув ідею створення української су­веренної держави. Ідея створення національної держави визрівала поступово. На початку повстання Хмельницький та його соратники прагнули, насамперед, до збереження козацьких вільностей. Але в ході боротьби Хмельницький висуває ідею створення української автономії у складі Речі Посполитої, а згодом — і Української суверенної держави.

У 1648 р. почалася розбудова національної держави. Коротко її устрій можна викласти таким чином:

Територія	Київське, Чернігівське, Брацлавське воєводства, східні райони Волинського та Подільського воєводств (180-200 тис. км2, 1,4-1,6 млн. осіб)
Органи управляння	Генеральна (загальнокозацька) рада — вищий орган влади, де могли брати участь всі козаки; обирала гетьмана. Гетьман — голова держави; очолював уряд, був головнокомандуючим, скликав ради, відав фінансами, керував зовнішньою політикою. Старшинська рада — дорадчий орган при гетьмані, який складався з генеральної старшини (генеральний обозний, суддя, писар, підскарбій, осавул, хорунжий, бунчужний); поступово перетворювалась в головний орган влади, що вирішував політичні, економічні, військові та інші справи й ухвали якого були обов’язковими для гетьмана.
Адміністративно-територіальний поділ	Українська держава  полк (кількість нестала, на чолі — полковник)  сотня (на чолі — сотник); в містах та селах головували отамани; якщо у місті діяло магдебурзьке право, то там були магістрати, а у селах — старости. Центр гетьманського правління — м. Чигирин.

Наприкінці липня 1649 р. козаки обложили військо поляків у Збаражі, а потім, діз­навшись, про місце перебування головних польських сил, оточили їх під Зборо­вом. 8 серпня 1649 р. Хмельницький, якого зрадив кримський хан, уклав з поляками Зборівський договір:

• Україна у складі Київського, Чернігівського та Брацлавського воєводств під офіційною назвою Війська Запорозького визначалася автономією у складі Речі Посполитої;

• кількість реєстрового війська становила 40000; не вписані в реєстр селяни мали повернутися до панів;

• шляхта отримала право повернутися до маєтків, відновлювалося феодальне землеволодіння, попередні повинності селян та міщан.

Таким чином українська сторона пішла на значні поступки: замість незалежної держави вона змушена була погодитися на автономію, втрачала територію 6-ти полків, відновлювалася стара модель соціально-економічних відносин. Трагічним наслідком договору стало жахливе спустошення татарами українських земель, на що таємний дозвіл дав польський король Ян Казимир.

У червні 1651 р. козацьке військо, зраджене татарами, зазнало найтяжчої поразки під час війни у битві під Берестечком, внаслідок цього у вересні 1651 р. була укладена Білоцерківська угода:

• гетьман підпорядковувався польському королю та позбавлявся права закордонних відносин;

• козацький реєстр зменшувався до 20000;

• козацька автономія обмежувалася Київським воєводством.

У травні 1652 р. козаки розгромили польське військо біля гори Батіг, що викликало масове антипольське повстання.

В результаті тривалої війни внутрішнє становище України значно ускладнилось, країна зазнала значних людських втрат, економічне становище погіршилося, землі були спустошені, населення зневірилося та розчарувалося. У цій ситуації гетьман та старшина все більше переконувалася в тому, що без надійної допомоги ззовні неможливо забезпечити перемогу над поляками і зберегти козацьку державу. Таку допомогу можна було отримати від Стамбулу або від Москви. Старшина все більше схилялася до союзу з Москвою.

Під кінець визвольної війни відно­сини між Україною та Росією зміцнилися. Протягом війни Росія, не зважаючи на постійні прохання Хмельницького, не поспішала допомагати Україні у боротьбі. Тільки після послаблення Речі Посполитої вона проводить активну політику, виникає ідея об’єднання двох держав.

8 січня 1654 р. в Переяславі відбулася козацька рада, яка склала присягу на вірність московському цареві Олексію Михайловичу.

У лютому 1654 р. українське посольство повезло до Москви „Просительські (“Березневі”) статті” більшість з 23-х пунктів яких цар затвердив:

• Україна (території колишніх Київського, Чернігівського та Брацлавського воєводств) переходить під протекторат Росії;

• влада в автономії належить гетьману, якого обирає військо та затверджує цар;

• чисельність козацького війська складає 60000 осіб;

• зберігається право самоврядування у містах;

• зберігається самостійність української православної церкви;

• Україна отримує право на самостійну зовнішню політику, крім відносин з Польщею та Туреччиною.

Але цар не визнав повне самоврядування України, відторгненість царських урядовців від збору податків, невтручання російських воєвод у внутрішні справи України.

Історичне значення національно-визвольної війни 1648-1654 рр. Україно-російська угода підбила підсумки Національно-визвольної війни українського народу проти шляхетської Польщі. Можна виділити такі її наслідки.

І. Політичні:

• самоврядування на козацькій території;

• самостійна зовнішня політика (окрім Польщі та Туреччини).

ІІ. Соціально-економічні:

• ліквідація кріпацтва на території козацької України;

• ліквідація великих землеволодінь польської корони, магнатів, шляхти та католицької шляхти;

• рівноправ’я українських купців та ремісників;

• можливість козацької верхівки активізувати свою участь у соціально-економічних відносинах за рахунок збільшення земельної власності.

ІІІ. Духовна сфера.

• українська культура не зазнавала утисків з боку Польщі;

• православна церква ставала пануючою на території козацької України.

Хоча Національно-визвольна війна закінчилася у 1654 р., це не значило, що в Україні настав мир та спокій. Воєнні дії продовжувалися та, після розколу України на Лівобережну та Правобережну, набули рис громадянської війни.