Утворення Київської держави.

Слов’яни до створення держави. Спираючись на археологічні дані, можна твердити, що пра слов’яни з часу відділення їх у ІІ-му тис. до н. е. з індоєвропейської спільноти і до раннього середньовіччя змінювали місце свого проживання в регіоні між Дніпром та Одрою.

У І ст. н.е. римські автори повідомляють про слов’ян під іменем “ве­недів". На рубежі ер та в першій половині тисячоліття всі відомі археологічні культури, які включають слов’янський культурний компонент, відкриті на території України та суміжних областей Білорусії та Польщі. Найбільшими серед них є Волино-Поділь­ська, Черняхівська, Київська тощо.

У кінці IV - на поч. V ст. венедський період в історії слов'ян закінчується. У складі венедської спільноти виділяється окремі племені об’єднання склавінів та ан­тів, кордони розташування яких окресленні Дніпром та Дністром. Цим об’єднанням належать такі групи слов’янських пам’яток як Колочинська, Пеньківська, Празько–Корчатська культури.

У VІ - VІІ ст. відбувається велике розселення слов’ян, які заселяють східну та середню Європу. З розселення утворились умови для розділу слов’ян на східних, західних і південних.

Утворення Київської держави. Київський літопис називає такі слов’янські племені союзи, які мешкали по Наддніпров’ю: поляни, древляни, дуліби, радимичі та ін. Найбільшим з них були поляни, які мешкали по Дніпру. Слов’яни утворювали укріплення селища, які отримали назву городища. З середини ІХ ст. навколо полян постає стабільне державне об’єднання, яке в арабських джерелах мало назву Куявія, його столицею було місто Київ, заснований у кінці V - І половині VІ ст.

Існує думка, що першою династією східнослов’янських князів були Києвичи.

За “Повістю временних літ”, ільменські словени (Новгород) у 862 р. запросили варязького конунга Рюрика з дружиною на князювання. Його наступник Олег у 882 р. захопив Київ та, таким чином, об’єднав північно - та південноруські землі. Він поступово підкорює сусідні пле­мена та створює нове державне об’єднання, яке отримало назву Київська Русь. Спочатку існування російської історичної науки у другий половині ХVIII ст. для пояснення походження Київської держави була сформульована норманська теорія, за якою вирішальну роль у створенні дав­ньоруської держави відіграли нормани, а східні слов’яни були нездатні заснувати си­льну державу без втручання зовні. Наприкінці ХІХ ст. панівною стає природничо-іс­торична теорія походження Київської Русі: з варягами чи без них східні слов’яни були у змозі утворити власну державу.

Вчені ще остаточно не визначили походження слова „Русь”. Найбільш поши­реною думкою є те, що “Русь” походить від фінської назви шведів-гребців “ruotsi”, яка посту­пово поширилась на всіх дружинників, потім на полян, а у Х - ХІ ст. стає загально­вживаною офіціальною назвою держави. Отже, слово “Русь “ виникло не як етнонім, а як політична назва державного об’єднання.

Політичний розвиток Київської Русі. Після смерті Олега, за літописом, київським князем став син Рюрика Ігор, який започаткував династію Рюриковичів. Існує думка, що під цим ім’ям об’єднані два кня­зі першої половини Х ст. Після загибелі Ігоря у 945 р. правителькою стає його дружина княгиня Ольга. Вона започаткувала реформу податків ( замість збирання полюддя були встановлені чіткі визначені розміри дані); у зовнішній політиці віддавала пере­вагу дипломатії, була першою з київських князів, хто прийняв християнство. Син Ігоря і Ольги Святослав значно розширив територію держави, а у 965-966 рр. переміг Хазарський каганат і тим самим позбавився хазарського іга, яке було про­тягом двох століть. Святослав здійснював надзвичайно активну зовнішню політику на Дунаї, воював з болгарами та візантійцями. Повертаючись додому, у 972 р. він був вбитий на о. Хортиця печенегами за наказом візантійського імператора. Після загибелі Святослава між його трьома синами розгорілася війна, в якій у 980 р. перемогу одержав молодший син Володимир

При синові Святослава Володимирі та його онукові Ярославі Київська держава досягає вершини політичної могутності, економічного та культурного розвитку.

За князювання Володимира Святославовича ( помер 1015 р.) завершилось формування Київської Русі, її площа стала найбільшою в Європі. Найважливішою подією було прийняття християнства, яке за літописом відбулося у 988 р. Хрещення Русі робило її рівноправною партнеркою у зовнішньополітичних стосунках, сприяло укріпленню держави та розвитку культур. Ярослав Володимирович ( Мудрий ) (1019-1054) впровадив першу письмову збірку руських законів - „Руську правду”, зміцнив положення Русі на зовнішній політичній арені: він та його діти були одружені з іноземними представниками, зокрема дочка Ганна з французьким королем, завдяки підтримці Ярослава швидко зростала церков, розвивалася культура (була заснована Києво-Печерська Лавра, у 1037 почалося будування Софіївського собору).

Після смерті Ярослава починається період феодальних уособлень, що призвело до поступового політичного ослаблення Київської Русі. На деякий час цей процес припинився за князювання Володимира Мономаха (онука Ярослава Мудрого) та його сина Мстислава. Володимир Мономах (1113-1125 р.р.) припинив уособиці, об’єднав три чверті території Русі, відродив її престиж, здійснив успішні походи проти половців і зупинив їх натиск на Русь.

Після смерті Мстислава Русь вступає в політичну роздробленість. Централізована форма державної влади змінилася на поліцентричну (утворюються декілька князівств незалежних одне від одного). Цей період продовжувався до монголо-татарської навали, яка привела до остаточного зруйнування Київської Русі.

У 1237 р. на давньоруські землі почалася навала монголо-татар під проводом онука Чингізхана хана Батия. У 1240 р. пав Київ. Монголо-татари не зуміли взяти декілька фортець у Галицько –Волинському князівстві, де князював Данііл Галицький та не дійшли до Новгороду.

Природа монголо - татарської присутності залишається неясною. Її розглядають не як іго, а як васальну залежність. Існує думка, що руські князі розглядали монголо-татарську присутність як захист від більш небезпечної католицької експансії, оскільки монголо-татари більш терпимо ставилися до релігії та культури завойованих ними народів. Тому руські князі визнавали монгольських ханів за „законних царів”, а православна церква не виступала проти монголо-татарської присутності.

Політичний устрій. На думку більшості вчених, Київська Русь була ранньофеодальною монархією, в якій великий князь зосереджував всю адміністративну, воєнну та судову владу і управляв державою за допомогою дружини, удільних князів. Як орган місцевого самоуправління існувало народне віче. Але історична школа Санкт-Петербурзького університету вважає, що Давня Русь — це сукупність незалежних князівств, де була республіканська форма правління: вища влада належала народному вічу, яке обирало органи управління (намісника, тисяцького та ін.), запрошувало князів з дружиною для охорони міста та для підтримання внутрішнього порядку.