Питання для самоконтролю.

1. Які події створили умови для формування Української Центральної Ради? 2. Яку роль Центральна Рада зіграла в історії України? 3. Чому Центральна Рада програла боротьбу за владу більшовикам? 4. Які були позитивні та негативні риси діяльності Центральної Ради? 5. Якими були особливості розвитку України під час гетьманату Скоропадського? 6. Яку роль в історії України цього періоду зіграли німці та країни Антанти? 7. Чому західні українці не зуміли відстояти свою незалежність? 8. Які особливості перебігу громадянської війни в Україні? 9. Якими були напрямки внутрішньої та зовнішньої політики більшовиків в Україні у цей період?

Розділ V україна в міжвоєнний період (1921-1939 рр.) Проблеми розділу:

• впровадження нової економічної політики в Україні;

• утворення СРСР;

• “українізація”;

• економічні перетворення в Україні 30-х років: індустріалізація та колективізація;

• встановлення тоталітарного режиму та масові репресії;

• західноукраїнські землі в міжвоєнний період.

Терміни та поняття розділу

нова економічна політика; федерація; автономія;

“коренізація”; “українізація”; індустріалізація; п’ятирічки;

колективізація; розкуркулювання; голодомор; тоталітаризмі;

культ особистості; масові репресії ; Українська військова організація; Організація українських націоналістів;

Українська срр в умовах неПу.

Нова економічна політика в Україні. Після закінчення громадянської війни радянські Росія та Україна опинилися у глибокій політичній та соціально-економічній кризі. Практично повна руйнація економіки, гіперінфляція, жорстка політика влади відносно населення, її неспроможність дати раду кри­зовій ситуації викликали розчарування населення радянською владою. Починаються масові повстання населення проти політики “воєнного комунізму”, насамперед проти грабунків селян владою під назвою “продрозкладка”, прокочується хвиля страйків робітників. Більшовицька влада не зуміла впоратися з наслідками посухи 1921 р., насамперед з голодом у хлібовиробних регіонах, у тому числі і в Укра­їні. Тільки в Україні у підсумку голоду 1921-1922 рр. загинуло близь 1 млн. осіб.

Глибока криза та незадоволення населення вимусили більшовиків шукати нові варіанти розвитку країни. У березні 1921 р. на Х з’їзді РКП (б) було проголошено перехід до нової економічної політики.

Основні напрямки НЕПу:

І. Промисловість

• залучення іноземних капіталів у формі концесій (угода про оренду державної власності);

• переведення державних підприємств на госпрозрахунок та об’єднання їх в трести;

• децентралізація управляння промисловістю;

• дозвіл викуповувати чи брати в оренду дрібні та частини середніх підприємств;

Іі. Фінанси:

• відкриття Держбанку;

• проведення грошової реформи 1922-1924 рр., яка стабілізувала фінансову систему, ліквідувала бюджетний дефіцит, зміцнила карбованець;

• дозвіл на приватну торгівлю, перехід до вільної купівлі-продажу.

ІІІ. Сільське господарство:

• заміна продрозкладки продподатком (удвічі меншим та прогресивним);

• дозвіл на вільну торгівлю надлишками сільгосппродукції;

• дозвіл на оренду землі та використання найомної праці.

НЕП стимулював розвиток промисловості, зростання продуктивності праці, сприяв розвитку сільського господарства. У кінці 20-х рр. сталінське керівництво згорнуло НЕП та перейшло до командно-адміністративної системи управління.

Утворення СРСР. Причини утворення єдиної держави:

• існування на цієї території єдиної держави, що обумовило економічні, суспільні, культурні зв’язки між національними територіями;

• об’єднуюча роль комуністичної партії.

28 грудня 1920 рр. між Росією та Україною була укладена військова та господарська угода, згідно з якою об’єднувалися сім наркоматів (військовий, фінансові, зовнішньої торгівлі, транспорту, зв’язку та ін.). Об’єднані наркомати входили до складу РНК РСФРР. Аналогічні угоди були укладені між Росією та іншими радянськими республіками. Таким чином, утворилася договірна федерація, а органи управління РСФРР перетворилися на загальнофедеративні. Це означало “автономізацію” незалежних республік, тобто їх фактичне входження до Росії на правах автономій.

До 1922 р. у партії утворилося два підходи до рішення проблеми утворення єдиної держави:

• “автономісти” вважали, що радянські республіки повинні втратити останні ознаки суверенітету та увійти до складу Росії на правах автономії (лідер — І. В. Сталін);

• „федералісти”: необхідно збільшити права республік для того, щоб вони більше відповідали їх незалежному статусу, радянські республіки повинні об’єднатися в федерацію (лідер — В. І. Ленін);

• “конфедералісти”: необхідно утворити конфедерацію (закавказькі комуністи)

У серпні 1922р. була сформована комісія для розробки проекту єдиної держави. За цим проектом радянські республіки повинні були увійти до складу Росії на правах автономії. У вересні Ленін виступив проти цього і наполіг на тому щоб чотири радянських республіки – РСФРР, УСРР, БСРР, ЗСФРР- утворили нову федеративну державу.

У листопаді 1922р. був розроблений проект формування системи органів управління. Створювалися наркомати 3-х типів:

• злиті (союзні): для керування найважливішими державними функціями (військо, транспорт, зовнішні зв’язки та ін.)

• об’єднані (союзно-республіканські: для координації дій республік у сферах що представляли спільний інтерес ( фінанси, економіка, та ін.);

• автономні (республіканські: для керування справами всередині республік (освіти, охорони здоров’я, юстиції та ін.);

10 грудня 1922 р. VII з’їзд Рад України ухвалив Декларацію про утворення СРСР.

30 грудня 1922 р. І Всесоюзний з’їзд Рад затвердив Декларацію та союзні угоду. Формування нової держави було закінчено у 1924 р.: 30 січня була прийнята перша Конституція СРСР. У квітні 1925 р. у Конституцію УСРР були внесені зміни відповідно до конституції СРСР та закріплювалась входження України до єдиної держави. Таким чином утворилася єдина держава яка юридично була федеративною, а фактично жорсткою централізованою імперією нового типу.

“Українізація”. “Українізація” — політика ВКП(б), здійснювана в Україні в 1920-х р. — початку 30-их років XX ст. Український різновид політики “коренізації”. Політика коренізації була проголошена у квітні 1923 р. з метою укорінення компартійно-радянських структур влади в націо­нальних республіках, її суть полягала в тому, щоб управлінські структури опановували мову і культуру місцевого населення, а також поповнювалися за рахунок його представників. Це мало забезпечити московському центрові контроль над периферією не тільки силовими, але й адміністративно-політичними засобами. Радянський апарат республіки, що складався переважно з дореволюційних чиновників, успішно противився “українізації”. Положення змінилося з приходом в Україну ставленика Й. Сталіна — Л. Кагановича. У боротьбі за владу, що відбувалася в Кремлі в 1923—1928 рр., Сталін поставив за мету добитися підтримки місцевого партапарату, особливо в найбільшій національній республіці. Тому Сталін і Каганович підтримали нечисленних націонал-комуністів (О. Шумського, М. Скрипника) у керівництві КП(б)У, що прагнули перетворити “українізацію” на ефективний важіль національного відродження.

Як наслідок, з 1923 р. по 1927 р. кількість українців серед службовців державного апарату виросла з 35 до 45%. До кінця 1927 р. на українську мову перешли більшість освітніх закладів, збільшилося видавництво україномовних газет та книг. Перші успіхи у вирішенні національного питання в республіці, про­веденні “українізації” співпадали з широкими кампаніями пошуків на­ціоналістичних ухилів, обвинуваченнях провідників “українізації” у націоналізмі й сепаратизмі. У 1927 р. став помітним і процес згортання “українізації”, підсилила­ся боротьба проти українського “буржуазного націоналізму”. З призначенням у січні 1933 р. на посаду Генерального секретаря ЦК КП(б)У П. Постишева політика “українізації” взагалі була припинена. Протягом 1933—1938 рр. унаслідок політичного терору сталінського режиму проти української інтелігенції більшість провідних діячів «українізації» було репресовано.