
- •7. Міфологічна спадщина, її роль у розвитку давньоруської та української культури.
- •8. Запровадження християнства і його роль у подальшому розвитку української культури.
- •9. Християнство і розвиток просвітництва у Київській Русі.
- •10.Архітектура доби Київської Русі
- •11.Особливості християнського світогляду
- •12. Літопис як винятковий жанр давньоруської літератури. Слов’янська писемність.
- •23. Києво – Могилянська академія у 17 ст. Утворення колегіумів. Вихованці.
- •29. Київський університет св. Володимира (1834р) як центр культурного розвитку укр. Земель 1 пол. 19 ст.
- •30. Західноукраїнські землі в культурному поступі (1 пол 19 ст). Напрями культурної праці.
- •31. Культурно-просвітницька діяльність «Руської Трійці».
- •32. Громадівський рух і культурна творчість в Україні (іі пол.. 19 ст.)
- •33. Кирило-Мефодіївське товариство та його роль у культурному розвитку України
- •34. Т. Г. Шевченко – видатний укр. Митець
- •35. Українська театральна культура іі пол. 19 ст.
- •36. Українське образотворче мистецтво іі пол. 19 ст.
- •37. Загальна характеристика діяльності «Просвіти», «Соколів», «Січей» як форма патріотичного виховання молоді
- •38. 41. Наукові товариства України іі пол. 19 ст. – поч. 20 ст.
- •39. Внесок м. І. Костомарова у вивчення та популяризацію укр. Культури
- •40. Культурно-національний розвиток зх.Укр. Земель на рубежі 19-20 ст.
- •41. Наукові товариства та їх роль у розвитку науки на початку 20 століття.
- •42. Передвижництво як феномен вітчизняної культури
- •43. Роль м.С. Грушевського в національно-культурному розвитку України
- •44. Агітаційне мистецтво періоду громадянської війни
- •45. Культ. Творчі аспекти діяльності цр, Гетьманату і Директорії
- •46. «Українізація» 20-х років як соціокультурний процес
- •47. Укр. Письменники та їх організації у роки революції та громад. Війни (1917-1921 рр.)
- •48. Український театр 20-30 років 20 ст. Лесь Курбас.
- •49. Досягнення і втрати укр. Культ. 30-х років.
- •50. Хвильовий в укр.Культурі 20х р.
- •52. Українська культура періоду Другої Світової Війни.
- •53. Українська культура повоєнного часу (1945 – і пол. 50-х рр. 20 ст)
- •54. Відлига в укр. Культурі 60-х років 20 ст.
- •55. Соціально-культурна ситуація в Україні у 70-80х роках 20 ст.
- •56. Українська діаспора в процесі творення національної культури: основні вектори просвітницької та культурної праці 60-80 р 20 ст.
- •57. Співучасть України в міжнародному культурному житті.
- •58. Стан і проблеми мистецтва на сучасному етапі.
- •59. Культурні процеси в Україні на початку 21 століття
- •60. Українська Вища школа і питання її входження у європейський культурний простір.
29. Київський університет св. Володимира (1834р) як центр культурного розвитку укр. Земель 1 пол. 19 ст.
Справа заснування університету в Києві затягнулася на декілька десятиліть. Цьому протидіяли польські сили, які не бажали втрачати свої традиційні впливи на Правобережній Україні. 15 липня 1834 р., у день пам'яті святого рівноапостольного князя Володимира, відбулося урочисте відкриття університету під офіційною назвою «Університет св. Володимира». За сподіваннями уряду, він мав остаточно «придушити дух окремої польської національності і злити її з загальним російським духом» і, таким чином, виконував функції форпосту для поширення російської освітньої системи в західних губерніях. Про українців уже ніхто не згадував. Але незважаючи на це, університет долучився до справи українського національно-культурного відродження.
18 жовтня 1834 р. на посаді першого ректора Університету наказом імператора Миколи І було затверджено 30-річного професора ботаніки, історика, фольклориста, видатного вченого-енциклопедиста Михайла Олександровича Максимовича. Він стояв біля витоків української фольклористики, яку, по суті, започаткував своїми фольклористичними працями («Малоросійські пісні», 1827 р.; «Українські народні пісні», 1834 р.; «Збірник українських пісень», 1849 р.).
Спочатку університет мав у своєму складі два факультети – філософський і юридичний, на яких вчилися чотири роки. Філософський факультет ділився на історико-філологічне і фізико-математичне відділення, які в 1835 р. виділилися у самостійні факультети. В 1841 р. було відкрито медичний факультет.
Серед видатних постатей університету Микола Іванович Костомаров (1817-1885). Професор Київського університету, видатний український історик,етнограф, письменник, публіцист, громадський діяч. Інаціатор створення і автор програмних документів Кирило-Мефодіївського товариства. Ідейним натхненником кирило-мефодіївців був геніальний поет Т. Шевченко, який на той момент працював вчителем малювання школи живопису університету, одночасно займаючи посаду в університетській Археографічній комісії (тимчасовій комісії для розгляду давніх актів). М.С. Грушевський (1866-1934). Видатний український історик, громадський та політичний діяч, вихованець Київського університету голова Української Центральної ради, Президент УНР.Засновник і голова Українського наукового товариства.
Завдяки реформам Київський університет кінця ХІХ століття - це потужний навчально-освітній центр загальноєвропейського значення.
30. Західноукраїнські землі в культурному поступі (1 пол 19 ст). Напрями культурної праці.
На західноукраїнських землях культурний поступ значною мірою пов'язаний з розвитком шкільництва. Перші кроки по підвищенню освіченості українського населення Галичини, Закарпаття та Буковини зробив австрійський уряд. Для українських студентів діяв спеціально створений урядом нровізоричний філософський і богословський інститут, лекції в якому читались українською мовою, точніше — церковнослов'янською з українською вимовою. Викладачами його були в основному уродженці Галичини та Закарпаття; інститут готував уніатських священиків, чимало з яких пізніше стали відомими громадськими діячами. Саме ця верства започаткувала тут національне відродження. Але уніатське духовенство, міцно зв'язане церковною традицією, схилялося до церковнослов'янської мови та давньої літератури і не допускало вживання народної мови в друкованих виданнях; у повсякденному побуті воно охоче зверталось до польської мови, тому не могло послідовно працювати для культурного відродження. Це завдання випало на долю молодшого покоління західноукраїнської інтелігенції, формування якої припадає на 50—70 рр. Будителями її виступила у 30-х роках група вихованців Львівської духовної семінарії, об'єднана в гурток «Руська трійця», провідну роль у якому відігравали Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький. Погляди їх сформувались на основі праць діячів наддніпрянського відродження, а також творів польських, сербських і чеських письменників та вчених, що започаткували слов'янський національний рух. Подібні гуртки були в Перемишлі, Коломиї і навіть у Відні. Члени їх займалися вивченням минулого українців, збиранням етнографічних матеріалів та фольклору, утвердженням української мови в церковній та літературній практиці. Зокрема, зусиллями «Руської трійці» було видано альманах «Русалка Дністровая» (1837).
Українську літературу періоду національно-культурного відродження започаткував поемою «Енеїда» Іван Котляревський (1769—1838). Безперечно, її появі передував тривалий розвиток літератури розмовною мовою. Але «Енеїда» зуміла відкрити для читача багатющу скарбницю народної мови. І. Котляревський показав, як можна на основі українського побуту та фольклору створити літературний шедевр, який привернув увагу до героїчного минулого нашого народу, збудив інтерес до народного життя, додав оптимізму в складних умовах колоніального поневолення, Котляревському належить велика заслуга й у відродженні української драматургії. Його п'єси «Наталка Полтавка» та «Москаль-чарівник» сповнені гуманізму й любові до народу.
Серед наступників Котляревського самобутністю і талантом особливо виділяються Петро Гулак-Артемовськнй (1790—1865) та Євген Гребінка (1812 — 1848).
На 30-ті роки XIX ст. припадає злам у розумінні завдань красного письменства. Вже у Григорія Квітки-Осиов'яненка (1778— 1843), основоположника художньої прози в новій українській літературі, поряд із бурлескно-реалістичними речами зустрічаємо твори психологічні, витримані в сентиментальних тонах (повісті «Сердешна Оксана», «Маруся»). Разом з Квіткою-Основ'яненком приходять українські романтики. Романтизм як стиль утверджується в кінці 20-х та в 30-ті роки і має крім загальних прикмет чисто українські риси: поети оспівують героя-козака — мужнього захисника батьківщини, народного співця-кобзаря — виразника дум і прагнень українців, наповнюючи літературу нечуваним досі пафосом та патріотичним духом. Саме романтики зуміли утвердити в літературі українську мову як таку, що здатна передавати найтонші почування і найскладніші думки. Вони збагатили літературу новими жанрами — баладою, драмою, історичною поемою. Осередком першої групи поетів-романтиків був Харківський університет. Одним із її лідерів став Микола Костомаров (1817—1885) — у ті часи ще початкуючий історик та письменник, який увійшов в нашу культуру як автор фундаментальних праць з історії України періоду козаччини та визвольної боротьби, а також ліричних поезій, балад, історичних драм та повістей.
На початок XIX ст. припадає зародження українського світського театру у формі кріпацького та аматорського. Перший постійний театр засновано у Харкові (1789); активну роль у театральному житті міста відігравав Г. Квітка-Основ'яненко. У полтавському театрі режисером і актором певний час був І. Котляревський.
Українське архітектурне мистецтво першої половини XIX ст. продовжувало утверджувати свою самобутність, вириваючись із-під чужих впливів. У той час панували класичний стиль та ампір, які на території України набирали національних прикмет, зв'язаних з традицією містобудування.
На початку XIX ст. синод заборонив будувати церкви українського типу, і національне церковне будівництво завмирає. Останньою церквою, в архітектурі якої відчутні українські традиції, став Троїцький собор Мотронинського монастиря на Чернігівщині (1801). На зміну приходять церковні будівлі у стилі ампір, а далі — у псевдовізантійському.
На цей час припадає мода влаштування декоративно-пейзажних парків при палацах багатіїв. Українські парки «Олександрія» (Біла Церква, 1797—1829) та «Софіівка» (Умань, 1796— 1801) здобули світову славу.
Кращим представником українського малярства першої половини XIX ст. був Тарас Шевченко. Вихований на традиціях класицизму, він поступово переходить до реалізму, одним із перших починає змальовувати життя та побут селянства. Одним з провідних жанрів у творчості Т. Шевченка був портрет: його пензлю належить до 130 портретів, серед яких найбільш цікаві, безперечно, автопортрети.
На першу половину XIX ст. припадає також становлення української національної музики. Джерелом її розвитку була народна пісенна творчість.