2.4 Історія населеного пункту за усними джерелами.

У далеку давнину селяни займалися землеробством та гончарним ремеслом. З білої глини виробляли горщики, черепицю та інші побутові речі.

Характерно, що Довгошиї на своєму історичному шляху переживали різні перипетії – село програвали в карти, передавали у власність нащадкам. Особливо розбудувала поселення пані Богушова. Але ця розбудова стосувалася лише її "червоного дому".

У ХІХ ст. у мальовничому місці був споруджений маєток пана Кожуховського. Натомість, окрім панського двору, зовнішній вигляд Довгошиїв був в цілому не привабливий.

До «економії» поміщика Кожуховського належали кріпаки не тільки з Довгошиїв, але й з навколишніх сіл. Вони працювали на гуральні та гончарному заводі, які знаходилися на околиці села.

Незважаючи на те, що селяни в день і вночі гнули спини на пана, він примушував їх будувати мости, нові приміщення, тунелі (які за словами старожилів з’єднують Олику та Дубно), платити податки грошима і продуктами за випас, дрова, обробіток своїх наділів.

У 1850р., після смерті Кожуховського, земля перейшла у володіння його сестри, яка була теж жорстокою гнобителькою. У 1911р. пані Софії Богушевич-Кожуховій у селі належало 2544 десятини землі.

Спалахнуло повстання. Проте незабаром воно було жорстоко придушено.

На початку 1918р. в селі проголошено радянську владу. У 1922р. населення відмовилося визнавати окупаційний польський режим, відбулася сутичка з поліцією. 1925р. в населеному пункті створено осередок КПЗУ, організатором якого став Прохор Васильович Чайка (вбитий польською поліцією в 1938р.). У 1932р. відбувся ярмарковий страйк в Олиці, в якому брали участь 50 чоловік з Довгошиїв. Причина - підвищення мита, яке збиралося магістратом. Однак страйк не мав рішучого характеру, а тому був придушений.

Страшна трагедія «Голодомор 1932-1933 р.» наше село обминула, але є свідки цих подій: Теслюк Віра Пилипівна (Полтавська обл), Шостуха Парасковія Іванівна (Київська обл), Шило Анастасія Кирилівна (Київська обл), Слива Ганна Корніївна (Вінницька обл), Прохоренко Анатолій Олексійович (Сумська обл). Свої спогади вони лишили у збірці «Жертви голодомору в Україні».

1936 рік ознаменувався тим, що тоді жителі села в знак солідарності з іспанським народом провели тематичні збори "Ми з тобою, героїчний іспанський народ", на яких вирішили зібрати кошти шляхом виступів художньої самодіяльності і послати їх у фонд боротьби.

У тому ж 1936 р. в Довгошиях відбулася першотравнева демонстрація, основним організатором якої був Іван Улянович Теслюк, за що й арештований польською поліцією.

У 1939 році в Довгошиї як і в інші населені пункти вступили радянські війська. Хоча спочатку їх вважали визволителями, але мій дід згадував їх як зовсім безкультурних людей які через певний час здалися людям як ніби вони з якоїсь іншої планети, можливо через те що речі які були прийнятні на сході тут сприймалися як свинство. Також він багато згадував про те як в селі стояла польська частина, і зауважував що їхнє озброєння було набагато слабше ніж в радянських військ.

В 1940 році було створено колгосп, переважно насильницьким шляхом.

Але панування совєтів перервалося початком війни з німеччиною і вже 26 червня 1941 року в село вступили німецькі частини. Ось як згадує про ці події очевидець Дмитро Степанович Гребінович.

. "Влітку 1941 року через наше село Довгошиї пройшли червоні війська, які відступали з міста Бреста, що знаходиться на кордоні України, в сторону м. Рівне. Через декілька днів в село прийшла німецька розвідка на бронемашинах, яка розшукувала червоні війська. Ще через два дні в через село йшла колона німецьких військ, що йшла з Острожця на Рівне, зупинилась в нашому селі надвечір 26 червня в районі парку і навколишній біля нього території. У німецьких військ було багато різної техніки: бронемашини, танки, машини, мотоцикли.

В цей самий час в сторону нашого села рухалась танкова дивізія червоних військ, яка дислокувалась в лісі за селом Олика і пересувалася з території Полісся.

Червоні війська мали на своєму озброєнні важку артилерію та три танки під назвою "Кіровка". Один з цих танків вийшов з ладу на мості в селі Мительне, проламавши при цьому міст через річку Путилівка. Другий танк дійшов до села Пітушків, де також зупинився, проламавши міст через річку. На той час мости через річку в сільській місцевості будували дерев’яні і вони не могли витримувати такої великої ваги танків. Третій танк прибув у село Довгошиї і зупинився десь приблизно біля сучасного "Кафе". Розвідка червоних військ, що йшла по переду основних сил, доповіла своєму командуванню, що німецькі війська зупинилися на території села Довгошиї. Десь о 2-3 годині ночі розпочався бій. Солдати червоних військ вбивали ще сплячих німців і змогли здобути швидку перемогу.

Німецькі солдати відступили, залишивши на полі бою військову техніку, поранених та вбитих солдат.

Після відступу фашистів над селом літав німецький розвідувальний літак, який шукав місця розташування червоних військ. Другий бій відбувся на території нашого села 2 липня 1941 року. Зі сторони Богушівки на село рухалася німецька піхота без машин і танків. Німецькі солдати йшли із закачаними рукавами з автоматами в руках. Бій тривав до півдня. Червоні війська програли бій і змушені були відступити. Після полудня німці зайняли село. Вони зібрали разом із жителями села побитих німецьких солдатів і солдатів червоних військ і поховали їх. Солдат червоних вони поховали у великій ямі, без хрестів (місце теперішнього Обеліску Слави). Німецькі солдати були поховані у великій могилі на території парку з дерев’яними хрестами, які з роками були зруйновані і часом і самими людьми.

Торкнулося нашого села і таке лихо як вивезення населення на примусові роботи до німечини. Взагалі за окупації фашисти вивезли на каторжні роботи до Німеччини 70 чоловік. «У серпні 1942 р. примусово зібрали сільську молодь біля контори села та на чотирьох підводах повезли на залізничну станцію у Дубно» - розповідає Віра Панасівна Теслюк (Басюк). Молода двадцятирічна дівчина потрапила зі своїми односельцями до німецького міста Лейпціг. По розприділенню працювала на військовому заводі паяльщицею. Після такої нелегкої роботи виникли проблеми з зором. Згодом Віру Панасівну відправили на так звані «легші» роботи. Виготовляла деталі для кухонного начиння німецькій армії. Після визволення міста американськими солдатами, Віра Панасівна, разом з такими як і сама остарбайтерами розпочала довгу дорогу на Батьківщину. «Спочатку їхали машинами до Польщі, тоді пішки переправлялися через річку Одер, добравшись до Кракова - були відправлені у ешалонах до Львова, а звідти вже хто як міг добирався додому» - змахнувши солону сльозу спогаду, закінчує свою розповідь дев’яносторічна Віра Панасівна Теслюк.

На фронтах війни проти ворога билися 183 жителі села, з яких нагороджено 60 чоловік. Загинуло 98 односельців. На їх честь встановлено Обеліск Слави.

Після війни чимало довгошиївців потерпіли від радянської влади за те, що були прихильники національних ідей.

У 1949 р. селяни знову об'єднались. Створили два колгоспи - імені Сталіна та ім. Кірова. У 1952 р., укрупнившись, колективні господарства об'єдналась в сільгоспартіль, яка одержала назву "Шлях до комунізму". Вона була однією з найбільших в районі. За нею закріплено 2063 га землі, з них 1548 га орної. Були хорошими і результати господарювання. Так, у 1971 р. в колгоспі вирощено по 425 ц з 1 га цукрових буряків , вироблено по 121 ц м'яса та по 787 ц молока на 100 га угідь. Були й високі нагороди за працю. У 1967р. колгосп нагороджений перехідним Червоним прапором Ради Міністрів СРСР та Укрпрофради. Ордененосцем найвищої на той час нагороди «Ордена Леніна» - став бригадир Ф.П.Богданець.

У 1963р. в селі налічувалось 1710 жителів, які мали в своєму користуванні 3 легкових автомобілі, 11 мотоциклів, 405 велосипедів, 2 телевізори та 63 радіоприймачі.

2.5 Характеристика памяток культури

В центрі села у 1963-1964 роках силами робітників будівельної бригади був збудований з моноліту та залізобетону Обеліск Слави – пам’ятник односельчанам, які загинули в роки Великої Вітчизняної війни. Спроектований він був головним архітектором Бізюком, завдяки турботливим рукам десятків односельчан. Висота обеліска сім метрів. На ньому викарбовано 98 імен, 98 життів: «Не підведуться, не усміхнуться. Не подадуть голосу, не вийдуть на зорі у поле. Вони звеличені тільки на обеліску та в Книзі пам’яті». Місцевий поет Микола Швець у своєму вірші «У казкових місцях Довгошиї стоять…» пише:

«… ти довго стоїш у холоднім вікні

Допоки привидиться постать солдата,

Що став на коліна у центрі села.

Згадаєш дідуся, чи батька, чи брата,

Яких за собою війна узяла.

Взяла за собою й кістьми положила,

В країнах чужих край воєнних доріг.

І згадуєш-плачеш, вже й плакать несила,

А хтож в цій проклятій війні переміг?

Стривожена пам'ять малює картину,

Неначе той воїн до хати іде.

Зійшла з обеліску красуня-дівчина,

Букет камяний на могилу кладе…».

Відкриття обеліску слави 1964 рік

Також в селі є церква побудована в 1990 році, але 1997 року в ній сталася пожежа і вона була відбудована в 2000 році.

Сучасний вигляд церкви.

Ось і з памяток культури це напевне і все.