4. Теория производительного и непроизводительного труда

А. Смит стремился выяснить, какие виды труда способствуют росту богатства нации. Эта проблема сохраняет свое значение до наших дней. Для ее решения он разделил труд на производительный и непроизводительный.  Производительным А. Смит считал труд, создающий прибавочную стоимость, что объяснял на примере рабочего мануфактуры, труд которого увеличивает стоимость материалов, над которыми он работает, на стоимость содержания рабочего и прибыли владельца производства. Труд же, который оплачивается из дохода, А. Смит называл непроизводительным. Известен его пример со слугой, которого содержат на доходы хозяина дома и труд которого не создает стоимости.  Однако А. Смит параллельно выдвигает еще один принцип разделения производительного и непроизводительного труда. Где первый воплощается в продукте, имеющем какой-либо срок жизни или службы, а второй нигде не закрепляется. На самом деле это условие не является обязательным: достаточно взять виды труда, которые представляют собой продолжение сферы производства в сфере обращения (транспорт), и утверждение теряет смысл.  Но такая трактовка труда позволяет А. Смиту сделать смелые замечания, что труд государя, чиновников, юристов, армии и т.п. непроизводителен. Дальнейшая логика ведет к тому, что с уменьшением доли непроизводительных работников в обществе быстрее растет его благосостояние. Такая точка зрения еще раз подтверждает, что А. Смит был сторонником прогрессивной буржуазии ХVIII века. 

8. Особливість концепції Шумпетера полягала в тому, що при аналізі причин динамічних змін він акцентував увагу на "людському факторі". Рушійною силою розвитку в його теорії виступав підприємець як економічний суб'єкт, який за функціями відрізняється від капіталіста й робітника. Тому він уперше в економічній науці розмежовує поняття "капіталіст" і "підприємець".

Соціальний статус підприємця характеризується не правами власності й не розмірами капіталу, а особливими якостями характеру: ініціативою, даром передбачення, готовністю до ризику. У гонитві за прибутком підприємець здійснює нову комбінацію факторів виробництва, сприяє появі нових товарів, впроваджує нові методи виробництва, освоює нові ринки збуту, здійснює нові форми керування. У результаті за виявлену ініціативу підприємець винагороджується прибутком, а народне господарство в цілому одержує поштовх до розвитку.

Концепція підприємця як ключової фігури ринкової економіки лежить в основі запропонованих Шумпетером трактувань капіталу, прибутку, відсотка й грошей.

Підприємницький прибуток, на його думку, є різницею між доходами й витратами підприємця в результаті здійснення нових комбінацій. Характерною ознакою підприємницького прибутку як форми доходу є його тимчасовий характер, недовговічність. Вона зникає, як тільки новаторська форма виробництва перетворюється в традиційну діяльність.

Шумпетер пов'язує з новаторською діяльністю проблему циклічності, тому що вважає, що процес впровадження нововведень не протікає рівномірно. Він характеризується стрибками й ривками різної тривалості. Причиною коливань є те, що передовий підприємець, відкриваючи нові шляхи одержання прибутку, здійснює інновації.

Первісні нововведення спричиняють цілу серію "сполучених" нововведень, впроваджуваних іншими підприємцями, що визначає швидке зростання інвестування й настання фази тривалого процвітання.

Шумпетер допускає, що фази піднесення можуть перериватися негативними фазами більш коротких циклів, що накладаються на цю основну модель. Загасання тривалих хвиль Шумпетер пов'язує з вичерпанням потенціалу нововведень, зменшенням прибутку, збільшенням кількості банкрутств, у результаті яких відбувається остаточне прибирання із виробничого апарату застарілих елементів.

Таким чином, Шумпетер розглядає циклічність як важливу закономірність економічного росту.

Результатом довгих хвиль є ріст обсягів виробництва, продуктивності праці, якості товарів, зниження цін і збільшення реальних доходів населення, хоча на коротких відрізках часу ця тенденція може супроводжуватися низкою спадів, глибина яких пропорційна швидкості поступального процесу.

Шумпетер назвав циклічний рух "творчим руйнуванням", у ході якого здійснюється безперервне відновлення виробничого апарату й перехід на більш високий щабель розвитку.

Особливу роль у теорії Шумпетера здобуває сфера кредитно-грошових відносин. Кредит і гроші пов'язують економічну статику (кругообіг) і динаміку (розвиток), забезпечуючи прорив на новий виток росту.

Учений підкреслює роль грошової форми капіталу як стартового майданчика для економічного розвитку. Він відзначає, що для впровадження інновації підприємцеві необхідні додаткові кошти, які він одержує в банку за рахунок кредиту.

Шумпетер є одним із засновників "капіталотворчої" або "продуктивної" теорії кредиту, що приписує йому функції творця капіталу й головного двигуна економічного розвитку суспільства. Він переглядає базове положення неокласичної теорії про "нейтральність" грошей в економіці й стверджує, що зміна кількості грошей в обігу, що виникають за допомогою кредиту, активно впливають на реальні параметри виробництва. На думку Шумпетера, існує певна схема передачі грошових "імпульсів" у виробничий сектор. Новатори, одержавши кошти, перехоплюють ресурси й фактори виробництва в менш ефективних виробників. Це викликає підвищення цін, у першу чергу, на засоби виробництва й визначає початок перебудови всього господарського механізму, тому що впровадження інновації дозволяє підвищувати продуктивність праці. Зростання цін припиняється в міру збільшення обсягу реального виробництва, удосконалення його структури.

Шумпетер робить висновок, що кредит не просто збільшує масу грошей, а якісно поліпшує виробничий потенціал суспільства, направляючи ресурси в руки підприємців-новаторів, що забезпечують економічну динаміку. Платою за надання грошей є відсоток.

Шумпетеру також належить теорія ефективної конкуренції, у якій ринковий механізм в епоху "великого бізнесу" розглядається як плідна взаємодія сил монополії й конкуренції, що базуються на нововведеннях. Учений підкреслює, що в реальності на ринках існує "гібрид" моделей "чистої монополії" і "чистої конкуренції". З одного боку, прагнення завоювати монопольні позиції є основним стимулом конкуренції, а з іншого, монополістична влада підпорядковує конкуренцію, тому що галузі, які одержують монопольний прибуток, залучають інших виробників. Отже, монополія стає потужним стимулом загострення конкуренції. Разом з тим Шумпетер відзначає, що конкуренція не завжди є ефективною. Часто вона має марнотратний характер, супроводжується недоцільним використанням ресурсів, деформацією попиту.

Шумпетер здійснює аналіз монополії і конкуренції з погляду динаміки економічних процесів, що протистоїть неокласичній теорії, яка традиційно розглядає функціонування ринку лише крізь призму статичної ефективності, тобто здатності економіки забезпечувати споживачам найбільш повне задоволення попиту за рахунок наявних ресурсів.

Шумпетер розробляє новий критерій оцінки ефективності економіки - здатність збільшувати задоволення споживчого попиту за рахунок уведення інновацій, тобто з погляду збільшення ефективності, що доводиться на одиницю використовуваних ресурсів.

Нововведення утворюють стрижень конкуренції нового типу, яка динамізує економічні процеси, будучи процесом "творчого руйнування" рівноважних ситуацій, прискорення зміни безпосередніх умов формування витрат виробництва, цін, якості товарів.

Динамічну конкуренцію, засновану на зниженні витрат виробництва й підвищенні якості продукції за рахунок нововведень, Шумпетер називає ефективною конкуренцією, яка є потужним стимулом розширення обсягів виробництва, росту продуктивності праці, зниження цін, розширення асортиментів продукції, що випускається.

Найкращі умови для здійснення конкуренції нового типу, на думку вченого, створюють монополії, які є великими корпораціями, що зосереджують у своїх руках величезні ресурси, які виступають у якості носіїв технічного прогресу.

У зв'язку із цим Шумпетер доходить висновку про те, що змінюються умови виникнення монополії. На ранніх етапах монопольний прибуток базувався на особливих правах і привілеях, наданих владою, або на виключній власності на дефіцитні ресурси й невідтворні блага. Тепер вона є результатом впровадження нововведень, винагородою за технічне й організаторське новаторство.

Монополію, яка становить наслідок нововведень, Шумпетер називає "ефективною". З нею несумісні застій, регрес, експлуатація покупців за допомогою цін.

Надаючи значення створенню умов для інноваційного прогресу, Шумпетер виправдовує будь-який ступінь монополізації, якщо вона стимулює технічний прогрес, відкидає можливість тривалої монополістичної деформації процесів конкуренції.

Таким чином, ринкова система у Шумпетера представлена як "абсолютно конкурентна", де ефективність конкуренції досягає найвищого рівня.

Логічно завершуючи теорію розвитку капіталізму, Шумпетер виступає з ідеєю самозаперечення, "смерті" капіталізму, що розуміється дуже вузько як приватнопідприємницька система класичного типу, яка грунтується на середній або дрібній власності.

Капіталізм, залишаючись економічно ефективним, гине, на думку Шумпетера, внаслідок низки іманентних капіталістичному процесу факторів. Технічно прогрес й інновації все більшою мірою стають долею фахівців-менеджерів, організованих у команди. Функції підприємця інституціоналізуються, підприємство і ризик відступають на другий план. Це підриває значення підприємництва, отже, і самого капіталістичного ладу, що базується на ньому. Акціонерна форма власності повсюдно тіснить приватну, спотворюючи мотиви господарювання. Інтереси акціонерів переміщаються з матеріального виробництва в галузь функціонування фіктивного капіталу, фондових бірж, цінних паперів. Регулювання економічного життя усе сильніше концентрується в руках "соціальної держави".

Процес розкладання капіталізму супроводжується появою соціалістичної цивілізації. У трактуванні Шумпетера соціалізм - це інституціональна модель, у якій контроль над найважливішими засобами виробництва й великою промисловістю перебувають у руках центральної влади. Інша частина економічної системи регулюється на основі ринкового механізму, динаміки попиту та пропозиції.

Шумпетер залишив глибокий слід в історії економічної думки.

Заслуга його полягає в розробці комплексної теорії динаміки розвитку економічної системи. Така теорія згодом стала основою для розробки й проведення спеціальної інноваційної політики на рівні окремих фірм і в рамках національних економік як основного елемента політики економічного росту.

9. Макс Вебер є засновником економічної соціології, що по­чинає займати домінантні позиції в соціології вже після смерті вченого. За цією теорією, провідну роль у появі капіталізму відігравали не суто економічні чинники, як вважав його опо­нент К. Маркс, а й значною мірою культурно-етнічні та релігійні. На думку вченого, протестантизм як релігія є тією ідеологічною основою, з якої пізніше з'являється "дух капіталізму". Автором поняття "дух капіталізму" є німецький економіст В. Зомбарт.

Макс Вебер відмітив і визначив тенденцію до співвіднос­ностігосподарського статусу людини та її релігійної належ­ності.Учений довів, що виховання людини в колі протестантів, прищеплення їй норм протестантської етики, що мають пере­важно аскетичний характер, зумовлює у подальшому у такої людини тенденції раціональної поведінки й успіхи в бізнесі. Норми протестантизму вимагають від віруючого пуритан­ської, аскетичної поведінки, відмови від життєвих насолод, які можуть бути здобуті за гроші та стимулює вкладання грошей у виробництво, накопичення їх, що й призведе до багатства однієї людини, а згодом, - і до багатства всього суспільства.

Вагомий внесок у розробку методології соціоекономічної науки зробив Макс Вебер. У його теорії спостерігається своєрідна інтеграція, що являє собою взаємопроникнення соціальних сфер. Основою такого взаємопроникнення є включення в глибинну сутність соціальності ринкових інтересів й економічних класів. Економіка тут є різновидом організаційної поведінки. Тому особливого значення набувають категорії "організація", "організаційна дія", "формальна і суб'єктивна раціональність". Економічна поведінка (що є організаційною дією) має такі властивості: 1) реалізується лише в межах соціальної організації; 2) призначення її - це підтримання упорядкованості; 3) вона регулюється нормами (еталонами, стандартами, зразками) організації; 4) їй властива цілеспрямованість; 5) здійснюється виконавцями, підпорядкована ціннісним уявленням і наповнена суб'єктивним змістом; 6) вона завжди раціональна, оскільки передбачає контроль дійових осіб над ресурсами заради досягнення кінцевого результату; 7) головною метою економічної поведінки є матеріальний добробут.

Економічна сфера у зображенні М. Вебера виглядає як галузь умотивованої поведінки. Сутність аспекту соціального пізнання (за М. Вебером) полягає у тому, що економічна діяльність є часткою (а не детермінантою) усього культурного середовища людства, а тому залежить від традицій, цінностей, норм суспільства або певного етносу з його особливими релігійними, моральними, правовими звичаями, з його історією.

10 У цьому плані доцільно звернутися до соціальної теорії К. Маркса, вихідні посилання котрої перетинаються з положеннями гуссерліанської феноменології і феноменологічної соціології, предметом яких є повсякденна свідомість, "життєвий світ" людини, її "природна установка". Соціальні відносини К. Маркс інтерпретує у двох аспектах: як поділене на класи "громадянське суспільство" і як сферу взаємодії суспільства і особистості. В першому випадку мова йде про протилежність групових інтересів, у другому — про ступінь свободи особистості. К. Маркс пропонує прийняти за основу періодизації суспільства людський вимір. Ідеал К. Маркса пов'язаний з уявленням про те, що власне соціальними стосунки між людьми стануть лише тоді, коли вони не будуть опосередковані товарами і їх грошовим еквівалентом.

Аналізуючи форми суспільного зв'язку, Маркс виділяє сім'ю, громадянське суспільство і "універсальне спілкування людей". Громадянське суспільство — соціальна структура, яка виникає в результаті майнової нерівності індивідів, їхнього торговельного і промислового життя. Слід звернути увагу також на соціологічний підхід Маркса до аналізу форм майна. Він наводить приклад, коли в античній державі належна власність сприймається як засіб не збагачення, а виховання громадян (можна порівняти з трактуванням М. Вебера форм господарювання як прояву певної релігійної традиції).

Карл Маркс (1818-1883) народився в сім'ї адвоката, отримав різнобічну освіту (філософія, історія), жив у багатьох європейських містах, займаючись наукової,публіцистичної, організаційною діяльністю, пов'язаною з його інтересом до робітничого руху. Він на власні очі спостерігав «звірства первісного накопичення»: зростання злочинності і убогості в містах, розорення селянства, казкове збагачення купки буржуїв, продаж дітей в рабство і т.п. Тому Маркс розробив цілком інший підхід до розуміння суспільства, ніж Конт. Якщо для Конта і Дюркгейма головне - стабілізація суспільства, то для Маркса - його знищення і заміна новими, більш справедливим. Вважається, що вся світова соціологія виникла і сформувалася мало не як реакція на марксизм, як прагнення засобами теорії спростувати його. Справді, Маркс був прихильником революційного шляху зміни суспільства, всі інші соціологи - реформістського. Маркс - основоположник теорії конфлікту, він визначав протиріччя і конфлікти як найважливіший фактор соціальних змін, як рушійну силу історії. [4]  Своєрідний синтез класичного та некласичного типу науковості в області соціології є матеріалістичне вчення про суспільство К. Маркса, Ф. Енгельса (1820-1895) та їх послідовників. При створенні цього вчення К. Маркс і Ф. Енгельс виходили з натуралістичних установок позитивізму, вимагали розглядати соціальні явища як факти і будувати суспільствознавство за зразком природничих наук, з характерним для них причинно-наслідковим поясненням фактів. Предметом соціології в марксизмі, як зазначалося вище, є вивчення суспільства, основних закономірностей його розвитку, а також основних соціальних спільнот та інститутів. Які ж найбільш важливі принципи матеріалістичного вчення про суспільство?  1) Одним з найважливіших принципів історичного матеріалізму є визнання закономірності суспільного розвитку. Ф. Енгельс, виступаючи на похороні К. Маркса, серед найголовніших його досягнень зазначав: «Подібно до того, як Дарвін відкрив закон розвитку органічного світу, Маркс відкрив закон розвитку людської історії». [5] Визнання закономірності означає визнання дії в суспільстві загальних, стійких , повторюваних, істотних зв'язків і відносин між процесами і явищами.  2) Визнання закономірності в матеріалістичної концепції історії тісно пов'язано з принципом детермінізму, тобто визнанням існування причинно-наслідкових зв'язків і залежностей. К. Маркс і Ф. Енгельс вважали за необхідне з усього різноманіття природних структур, зв'язків і відносин виділити головні, визначальні. Таким, на їх думку, є спосіб виробництва матеріальних благ, що з продуктивних сил і виробничих відносин. Визнання причинної зумовленості, визначає вплив на суспільне життя способу виробництва, є іншим найважливішим положенням марксистського вчення про суспільство. У праці "До критики політичної економії» К. Маркс писав: «Виробництво безпосередньо матеріальних засобів до життя і тим самим кожен ступінь економіки народу і епохи утворює основу, з якої розвиваються державні установи, правові погляди, мистецтво і навіть релігійні уявлення людей, з яких вони тому повинні бути пояснені, а не навпаки, як це робилося до цього часу ». [6]  3) Третім важливим принципом матеріалістичного вчення про суспільство є твердження про його поступальний прогресивний розвиток. Принцип прогресу реалізується в марксизмі через вчення про суспільно-економічних формаціях як основних структурах суспільного життя. Суспільно-економічна формація, за визначенням К. Маркса, являє собою "суспільство, що знаходиться на певному ступені історичного розвитку, суспільство зі своєрідним відмітним характером». [7] Поняття «формація» К. Маркс запозичив із сучасного йому природознавства. Цим поняттям в геології, географії, біології позначалися певні структури, пов'язані єдністю умов утворення, подібністю складу, взаємозалежністю елементів. У марксистському вченні про суспільство всі ці ознаки відносяться до соціального організму, створене на основі подібних закономірностей, з єдиної економічної і політичною структурою. Основу економічної формації становить той чи інший спосіб виробництва, який характеризується певним рівнем і характером розвитку виробничих сил і відповідними цього рівня і характерувиробничими відносинами. Сукупність виробничих відносин утворює основу суспільства, його базис, над яким надбудовуються державні, правові, політичні відносини і установи, яким, у свою чергу, відповідають певні форми суспільної свідомості.  К. Маркс і Ф. Енгельс представляли розвиток суспільства як поступальний процес, який характеризується послідовним переходом від нижчих суспільно-економічних формацій до вищих: від первіснообщинної до рабовласницької, потім до феодальної, капіталістичної і комуністичної. В. І. Ленін, оцінюючи значення цього вчення для суспільствознавства, писав: «Хаос і свавілля, що панували до цих пір в поглядах на історію і політику, змінилися разюче цільної і стрункої наукової теорією, яка б показала, як з одного укладу життя розвивається внаслідок зростання продуктивних сил інший, більш високий »(Ленін В. І. ПСС. Т. 6. - С. 55). Оскільки в марксизмі мова йде про неминучість руху суспільства по цих східцях розвитку до вищої формації, критики марксизму вказують на наявність в ньому релігійно-філософської концепції провіденціалізму - тобто вчення про зумовленість у розвитку людства. Вказується також на труднощі стикування цієї схеми з реальною історією, в тому числі і з тим, що відбувається в даний час відмовою народів від «будівництва комунізму». [8]  4) Застосування до аналізу суспільства загальнонаукового критерію закономірності і причинної зумовленості у розвитку пов'язується в марксизмі з визнанням своєрідності розвитку суспільних процесів. Ця ув'язка знайшла своє яскраве вираження в концепції розвитку суспільства як природничо-історичного процесу.Природничо-історичного процесу настільки ж закономірний, необхідний і об'єктивний, як і природні процеси. Він не тільки залежить від волі і свідомості людей, а й визначає їхню волю і свідомість. Але в той же час, на відміну від процесів природи, де діють сліпі і стихійні сили, естественноісторіческій процес являє собою результат діяльності людей. У суспільстві ніщо не відбувається інакше, як проходячи через свідомість людей. У зв'язку з цим в марксистській соціології велика увага приділяється вивченню діалектики об'єктивної закономірності і свідомої діяльності людей.  5) Все вищевикладене показує, що марксистська соціологія знаходиться в руслі традиційного типу науковості і націлена на визнання об'єктивності наукових знань про суспільство, але в ній існує і протилежна тенденція, яка орієнтується на те, що у Г. Зіммеля і у М. Вебера називається принципом віднесення до цінності, тобто узгодження емпіричних даних і теоретичних висновків «з історичним інтересом епохи», під яким розумілися виключно інтереси пролетаріату. Цей підхід трансформувався у В. І. Леніна в принцип партійності. Згідно з цим принципом соціологічне дослідження, будь-яка теорія суспільного життя несуть на собі відбиток соціально-класових позицій її авторів. Пропонувалася така логіка міркувань: вчений-суспільствознавець діє в певних умовах і не може бути вільним від них. Ці умови накладають певний відбиток на його дослідження. Вчений-суспільствознавець належить до певної соціально-класової групі, і він не може ігнорувати соціально-класові інтереси. У звичайних випадках (найчастіше, коли він дотримується консервативних переконань) він відображає інтереси того класу, до якого сам належить. В інших випадках (коли розвиває революційні концепції) він залишає позиції свого класу і висловлює класові інтереси передових громадських сил. Оскільки вчені-суспільствознавці, що стояли на марксистських позиціях, заявили про те, що вони відображають інтереси пролетаріату, робочого класу, то, природно, виникало питання, чи не суперечить їх така «ангажованість» проголошує ними же принципом об'єктивності. Уроботах марксистів це протиріччя дозволялося за такою схемою: [9] оскільки пролетаріат є самим передовим, прогресивним класом, то він висловлює запити і інтереси всього людства (пролетарське збігається з загальнолюдським), а, отже, він зацікавлений в об'єктивному аналізі суспільних процесів. А це означає, що у вченні марксизму про суспільство партійність збігається з об'єктивністю. Проте дослідники відзначають, що в результаті реалізації принципу партійності наукові дослідження про суспільство були вкрай ідеологізована. Вони мали односторонній, необ'єктивний характер. Результати та висновки цих досліджень потрапляли в залежність від інтересів правлячої в країнах «реального соціалізму» політичної еліти, «партійної верхівки». 

11. 

Работы шведского экономиста и социолога Гуннара Мюрдаля имеют широкую популярность во всем мире. Среди многих сложных и актуальных проблем современности основное место в его творчестве занимают проблемы неравномерности социального и экономического развития в масштабе планеты, проблемы развития стран, которые освободились от колониальной зависимости, так называемого "третьего мира". Центральной считает он проблему индустриализации. Необходимым и решающим фактором для ее решения Мюрдаль называет национализм. Он убежден, что соотношение в распределении материальных благ и производственных ресурсов между богатыми странами Севера и бедными странами Юга все больше ухудшается - бедные становятся беднее, а богатые - более богатыми. Причину возрастающего разрыва между бедными и богатыми странами он усматривает в "кругообразном и кумулятивном влиянии индустриализации". Примитивные социально-бытовые условия для населения, низкая производительность работы, плохая организация производства и вызванная всем этим массовая убогость отталкивают иностранных инвесторов. Отсутствие инвестиций становится причиной отсутствия развития и рост нищеты. В результате образовывается circulus viciosus (зачарованный круг), из которого слаборазвитые страны самостоятельно выйти не могут (кругообразное влияние).

Мировой рынок, включая рынок капитала, не может восстановить равновесие между Севером и Югом. Именно наоборот: капитал имеет тенденцию перетекать туда, где уже высокий уровень индустриализации, и созданы необходимые социальные и технические предпосылки и условия его успешного применения. Тем самым индустриально развитые регионы приобретают дальнейшее развитие. Разрыв между индустриальными странами и развивающимися странами углубляется (кумулятивное влияние).

Нынешнее состояние стран, которые развиваются, подчеркивает Мюрдаль, - это положение отставших, таких, которые догоняют, оно оказывается значительно более тяжелым, чем положение европейских стран или США накануне индустриальной революции. Процесс индустриализации и модернизации в развивающихся странах сопровождают совсем другие социальные условия, чем те, что существовали в Европе XVIII столетия. Поэтому считается совсем невероятным, что хозяйственное развитие в странах третьего мира без необходимых мероприятий государственного вмешательства достигнет современного уровня высокоиндустриальных стран.

Мюрдаль убежден, что именно с помощью национализма как объединяющей и мобилизующей идеи можно создать предпосылки, которые сделали бы возможным разрыв зачарованного круга нищеты и "недоразвития". Он рекомендует мероприятия централизованного регулирования, рассчитанные на целенаправленное и планомерное преобразование социальной структуры и необходимых убеждений в сознании населения. Без новой ценностной ориентации, без новой профессиональной и трудовой этики, без новой социальной системы, которая имеет собственную систему воспитания, все попытки индустриализации в развивающихся странах обречены на неудачу.

Таким образом, Г. Мюрдаль и его приверженцы (К. Девис) убеждены в необходимости создания и внедрение с помощью государства нового "секуляризированного" вероучения, которое основывается на чувствах национализма как необходимого условия мобилизации населения стран третьего мира на проведение индустриализации.

Национализм, считает Мюрдаль, способен стать двигателем индустриального развития. Однако решающее значение при этом имеют политическая стабильность и стойкость положения господствующей социальной и политической элиты. Развивающимся странам сегодня, как это было раньше в России и Японии, необходимы авторитарные мероприятия государственного управления, которые должны создать предпосылки для индустриализации. Талкотт Парсонс предлагает даже установить здесь "воспитательную диктатуру". Только планомерная и управляемая переориентация от традиционных ценностных и религиозных представлений население на современные, секуляризированные, т.е. на рационально ориентированные, ценности создает в этих странах предпосылки их модернизации. Без такой переориентации социальное экономическое развитие этих стран успеха иметь не будет.

12Основоположником теорий индустриального общества следует считать французского экономиста Раймона Арона (род. в 1905 г.). Свою концепцию он излагал в лекциях в Сорбонне уже в середине 50-х годов. Однако первая его публикация “Восемнадцать лекций об индустриальном обществе” появилась лишь в 1962 г.   Первым в печати выступил У. Ростоу (род. в 1916 г., США). В 1960 г. вышла в свет его работа “Стадии экономического роста” (подзаголовок “Некоммунистический манифест”).   Цель теорий индустриального общества — раскрыть тенденции современного социально-экономического развития. При этом за основу берется уровень развития производительных сил.   Исходя из этого У. Ростоу выделяет пять стадий экономического роста: 1 — традиционное общество, 2 — переходное общество, 3 — подъем, 4 — быстрое созревание, 5 — “век высокого массового потребления”.   В традиционном обществе отсутствуют либо не применяются систематически наука и техника, уровень производства низкий, экономика носит сельскохозяйственный характер, типично простое воспроизводство. У Ростоу оно охватывает китайскую монархию, средиземноморскую и средневосточную цивилизации, средневековую Европу.   Переходное общество впервые появляется в Западной Европе в конце XVII — начале XVIII в. Оно характеризуется проникновением научных открытий в производство, расширением национальных и мировых рынков, накоплением капиталов, появлением “нового типа предприимчивых людей”, политическими сдвигами, созданием единой национальной власти. Но производительность труда еще низка.   Стадия подъема для Англии приходится на конец XVIII — начало XIX в. Резко повышается технический уровень промышленности и сельского хозяйства, увеличивается число фабрик, растут города, образуется капитал “общехозяйственного назначения” (транспорт, связь, дороги и т. д.), растет новый предпринимательский класс, т. е. рост общества становится нормальным явлением.   В конце XIX в. Западная Европа переживает четвертую стадию — быстрого созревания. Хозяйство страны становится частью мирового хозяйства, 10—20% национального дохода инвестируется (в результате рост продукции обгоняет рост населения), центр тяжести с отраслей угольной, металлургической промышленности, тяжелого машиностроения переносится на станкостроение, химическую и электротехническую промышленность.   Пятая стадия — век высокого массового потребления — современный капитализм. Главные интересы общества передвинулись с проблем производства на потребление и благосостояние. Происходит революция в потреблении, означающая высокий уровень личного потребления и существенное изменение его структуры в направлении роста удельного веса предметов потребления длительного пользования, в том числе бытовых машин, автомобилей. Ведущими отраслями становятся производящие потребительские товары длительного пользования и услуги. Характерным является переселение в односемейные домики в пригородах, резкое возрастание рождаемости, потребление консервированных продуктов, создание системы социального обеспечения — того особого типа социальной политики, который получил наименование “государство общественного благоденствия”. В результате таких изменений возникает “новый средний класс” — специалисты, техники, квалифицированные рабочие.   В 1971 г. вышла новая книга Ростоу — “Политика и стадии роста”, где он утверждает, что так называемый “век высокого массового потребления” не принес удовлетворения массовому потребителю, поскольку ознаменовался ростом цен, безработицей, низкими темпами экономического роста, ухудшением окружающей среды, обострением проблем крупных городов, ростом преступности. Ростоу ставит вопрос о переходе американского общества к новой — шестой стадии — поиску путей качественного улучшения жизненных условий человека (“поиски качества”). Для нее характерно изменение отраслевой структуры сферы обслуживания: замедление роста той ее части, которая обслуживает комплекс “автомобиль — товары длительного пользования”, и расширение обслуживания в области медицины, досуга, религии, заграничных путешествий.

13Значительный интерес к формированию экономической социологической мысли обнаружили и наши соотечественники М Туган-Барановский, М Ковалевский, М Бердяев, М Булгаков и другие, работы которых касались проблем взаимодействующих ее экономической и социальной сфер М Туган-Барановский в своих исследованиях обосновал роль хозяйства в социальной жизни В работе \"Об установлении социалистического строя и об эксплуатации труда\" он рассмотрел роль социальных потребностей в стимулировании хозяйственной деятельности Главной целью производства и важной производительной силой он считал человека с его потребностями (социальный фактор производства), в дночасно большое внимание уделял кооперативам, подчеркивая их некапиталистический характер Во многом его взгляды оказались иллюзорными и противоречивыми дельцы оригинальные для своего времени, они опережая или большинство теорий о роли человека на Западе на Заході.

Субъектом экономической деятельности, по мнению С Булгакова, является \"экономи

18. Понятие маргинальности служит для обозначения пограничности,  промежуточности по отношению к какой-либо социальной общности:  классовой, национальной или культурной.   

Предметом анализа это явление стало на Западе. Маргинальностью стали обозначать социально-психологические последствия, возникающие при невозможности адаптации (приспособлении к новым условиям жизни, прежде всего условиям и требованиям городского образа жизни -урбанизации) мигрантов или иммигрантов: национальных меньшинств,безработных.

Человек уже не может жить в соответствии с сельскими, усвоенными в ходе первой социализации нормами поведения. Но он не готов жить и, в полной мере и по правилам городской культуры, видит лишь верхи городской культуры, либо ее негативные стороны. Так возникает маргинальная ситуация. Старые ценности, нормы как бы отвергаются, но нет соответствующего приобщения к новым условиям, к новой субкультуре.

Таким образом, потеря субъективной принадлежности к группе, социальной общности без последующего вхождения в другую группу ведет к потере субъективной самоидентификации - самоотождествления, появлению особого типа личности - маргинальной.

Маргинал, маргинальная личность это индивид:

А) утративший свой прежний социальный статус;

Б) лишенный возможности заниматься привычным видом деятельности;

В) и кроме того, оказавшийся неспособным адаптироваться к новой социокультурной среде той страны, в рамках которой он формально существует;

Г) поведение его отличается крайностями

          он либо пассивен очень,

          либо очень агрессивен,

способен на непредсказуемые поступки.