11. Особливості розвитку та функціонування системи філософських категорій.

Деякі сучасні буржуазні філософи розглядають категорії як особливий, автономний мир ідей, відірваний і від матеріального, об'єктивного миру, і від суб'єктивного миру людини. Суб'єктивні ідеалісти стверджують, що категорії не мають об'єктивного змісту. Так, наприклад, представники екзистенціалізму виходять із того, що будь-яка категорія, якою користується людина у своєму мисленні, носить його своєрідну й глибоко особистісне фарбування. Для екзистенціалізму вкрай істотна особова-інтимно-особиста сфера духовного життя й форми її вираження в поняттях, символах, повних психологізму. На відміну від екзистенціалізму, що прагне «олюднити» поняття категорій, позбавити їхнього об'єктивного змісту, додати їм суб'єктивний-суб'єктивний-емоційно-суб'єктивний зміст, неопозитивізм намагається звести категорії філософії до термінів формальної логіки й поняттям спеціальних областей наукового знання. Представники неотомізму вкладають релігійний зміст у категорії, затверджуючи, що вони існували споконвічно в божественному розумі як прообрази реальних речей, властивостей і відносин.

Використовуючи досягнення світової філософської думки, марксизм розробив категорії на діалектико-матеріалістичній основі. Категорії матеріалістичної діалектики є узагальненням досвіду пізнання й практики попередньої історії людства. Вони містять у собі одинична, особлива, загальне, частина, ціле, форму, зміст, сутність, явище, закон, необхідність, випадковість, можливість, дійсність, якість, кількість, міру й ін. категорії, відбивають увесь світ (у тій мері, у якій він пізнаний), але не все у світі. Вони відбивають його лише в площині загальних властивостей, відносин і закономірностей розвитку. Категорії є основним інтелектуальним засобом філософського пізнання як буття, так і результатів конкретно-наукового й художнього його відбиття. Поняття спеціальних областей знання виростають на ґрунті дослідження, узагальнення якоїсь окремої сфери буття. Однак ніяка система аналітичних понять не вичерпує всього багатства інтелектуального досвіду людства, втіленого в глобальні філософські категорії.

Категорії є вузловими пунктами пізнання, «сходами», моментами проникнення мислення в сутність речей.

12. Характерні риси стародавньої філософії.

Доміфологічна стадія й міфологія

Ці стадії закономірні для історії пізнання миру людиною. Вони переходимо між чисто почуттєвим, інтуїтивним осмисленням миру і його раціональним пізнанням. Міфологія виникла з духовної потреби людини пояснити мир і розібратися в явищах природи. Характерна риса цього перехідного світогляду — синкретичність миру, коли він не розчленовується на окремі складові, а осмислюється як єдине ціле, у яке включений і людина.

Потреба подання миру як цілого змушувала людини вподібнювати богів людям, а людей - богам. Більше того, людина антропоморфізує і природу, персоніфікує її, роблячи в такий спосіб її собі подібної, а тому більше зрозумілої. Крім того, усвідомлення миру як цілого неможливо без рішення питання про його походження.

Міфологізація дійсності - це не тільки негативне антинаукове явище. По-перше, у нинішніх умовах вона протистоїть надмірній раціоналізації духовного миру людини, по-друге, доповнюючи особисту картину миру до цілісної і несуперечливої, надає людині впевненість у собі, абсолютно необхідну для повноцінного існування.

Античність

Досократики

Об'єднати численні давньогрецькі школи й напрямки, що існували до Сократа, дозволяють їх єдина натурфілософська спрямованість, синкретичність свідомості, особливий інтерес до походження світу і його цілісної сутності. Синкретичність виражається не тільки в поданнях про не розчленованість Космосу, але й у гносеології: як й у міфологічному мисленні, раціональний-раціональний-раціональний-чуттєво-раціональний спосіб мислення є тут переважним.

Еллінізм

Кініки. Антисфен, Диоген й їхні послідовники, за словами Вл. Соловйова, проповідували верховенство природи й розуму, єдину сутність усього існуючого й незначність всіх штучних й історично розділених границь, ратуючи за принцип космополітизму. Людина по самій своїй природі має вище достоїнство й призначення, що складається у волі від зовнішніх прихильностей, оман і страстей - у непохитній доблесті духу.

Гедонізм (епікурейці). Основним принципом епікурейців є задоволення — принцип гедонізму. Щастя й блаженство — вищі цілі й цінності життя (принцип евдемонізму). Але питання полягає в тому, у чому полягають щастя й блаженство і як вони досягаються. Щасливим життям Епікур і його послідовники вважали розумне, моральне й справедливе життя, що дає безтурботність духу й здоров'я тіла. Засобами досягнення такого життя Епікур уважав пізнання Вселеної, її законів, а також пізнання людини й суспільства, у якому він живе. Світогляд справжніх епікурейців відрізняють споглядальність, благочестя й богопочитання. Ні боги, ні суспільство не можуть дати людині щастя. Воно - у ньому самому, у його духовних насолодах і незалежності від суєтного й минущого.

Скептицизм. Гостре відчуття непізнаності, що переходить у непізнаваність миру, усвідомлення відносності навіть самих стійких подань про нього, соціальні катаклізми, пізнавальна традиція — все це привело до формування такого напрямку античної філософії, як скептицизм. На погляди головного його творця й представника Піррона сильний вплив зробила філософія Демокрита. Основний принцип життя, за Пірроном, безтурботність (атараксія). Філософ прагне на щастя, але воно складається в незворушності й відсутності страждань.

Стоїцизм. Навчання стоїків проіснувало більше шести століть. По поглядах стоїків, людина зовсім не породжена для насолод. Життя повне страждань і катастроф, і людина повинна завжди бути готовою до них. Тому мудрецеві властиві помірність, мужність, розважливість і справедливість. Це - основні чесноти перед особою всемогутньої Долі.

Неоплатонізм — навчання, що систематизує основні ідеї Платона з урахуванням ідей Аристотеля. Особистісний пафос неоплатонізму — у збереженні внутрішнього спокою особистості. Це було актуально в епоху старіння й розпаду Римської імперії. Філософською серцевиною неоплатонізму є розробка діалектики платонівської тріади - Єдине - Розум - Душу й доведення її до космічного масштабу.

Середньовіччя

Патристика. Середньовіччя принципово перемінило ситуацію у філософії. Найбільшими філософами свого часу були Батьки церкви (від лат. pater - батько відбулося назву цього богословсько-філософського напрямку). Вони вирішували проблеми буття Бога, обґрунтування Його триєдиної сутності, відносини віри й розуму, Божественної зумовленості тлінного людського життя, можливості загробного порятунку душі, проблеми існування зла у світі й подібні ім. У патристиці простежується вплив навчання Платона, що прийшло в цей напрямок через раннє християнство.

Близькосхідна філософія. У X-XI вв. на Близькому Сході, зокрема в Середній Азії, спостерігається значний підйом у всіх сферах життя. Особливо помітний він у мистецтві, науці, філософії. Остання зазнала впливу від визначальних ідей, що проникнули в цей період у регіон. Відповідно до цих ідей провідні східні філософи-енциклопедисти розвивають культ Розуму й пізнання. Їх цікавлять проблеми Бога, створіння, світової душі, безсмертя, можливостей і границь пізнання.

Схоластика. З IX-X вв. провідне положення в богословському філософствуванні Європи займає схоластика. На передній план для схоластів виходять відносини розуму й віри, релігії й науки. По проблемі троїчності Бога розгорнулися запеклі суперечки між номіналістами й реалістами. Схоластика допускала аналіз християнського віровчення з позицій не тільки теології, але й філософії. Філософія в схоластів, якщо можна так виразитися, «підвищила свій статус», стала поруч із теологією, хоча й повинна була вирішувати насамперед богословські проблеми. У зв'язку із цим була «реабілітована» й антична філософія, ряд положень якої активно переосмислюються провідними схоластами в дусі арістотелізму з його «реалізмом» і чіткою логікою.

Реалізм. У рамках схоластики розгорнувся важливий для цього напрямку спор, що в остаточному підсумку зводився до питання про існування Бога й про пояснення його троїчності. Доказ буття Бога Ансельмом Кентерберийським зводився до того, що Вища істота може існувати тільки реально; якщо вона — лише мислима, то вона не може бути вищою. Раз Бог як вища істота реальна, те реальні й загальні поняття — універсалії. Ці виводи ґрунтувалися на положенні Аристотеля про існування загального в нерозривному зв'язку з одиничним, будучи його формою. Реальне існування загального, универсалий говорило про реальності буття Бога. Звідси — підтримка цього напрямку офіційною церквою. Оскільки доводилася реальність універсалій, прихильники цього доказу одержали назву реалістів.

Номіналізм. Номіналісти довели ідею заперечення об'єктивного існування загального до логічного кінця. Вони вважали, що загальне є присутнім тільки в людському розумі, у мисленні. Вони заперечували існування загального як у самій речі, так і до речі, вважали універсалії лише іменами речей, «звуками голосу» — «номена» (звідси назва напрямку). На думку номіналістів, існує тільки індивідуальне й лише воно може бути предметом пізнання.

Містика. Цей умонастрій представлений в основному середньовічним німецьким містиком Мейстером Екгартом (Йоганн Екгарт). Абсолютом він вважав безосновне божественне ніщо («безодню») як основу Бога й взагалі всього буття. Виходячи з повного розчинення людини в ніщо він проповідував загальну любов як основу життя, вважав, що людина незалежна й здатна знайти Бога крім церкви. Для цього необхідна самота й відчуженість від миру. Навчання Мейстера Екгарта власне кажучи наближається до пантеїзму.

Епоха Відродження (Ренесанс)

Епоха Відродження - нове явище не тільки європейської, але й світової філософії. Народжується гуманізм — людинолюбство, прославляння людини, його культ. Людина розглядається як осередок миру, вінець і творець земного буття. На передній план висуваються людські можливості, насамперед можливості пізнання, його достоїнство, сила, гармонія, у тому числі тілесна. Людина заслуговує насолоди життям — провідний принцип епохи. Ця епоха первісного становлення капіталізму народжує титанів думки, почуття, знання й справи. Видатні представники цього часу - цільні, універсальні, масштабні натури.

Епоха Відродження проголосила нове народження ідей античної філософії, насамперед її спрямованості до людини. Це не означало, що релігія заперечувалася повністю, вона просто відійшла на другий план. Деякі представники епохи Відродження, критикуючи офіційну церкву за її пристрасть до мирських благ, гріховність існування, призивали до відродження чистого первісного християнства.

Однак людина — істота недосконала, що визнавали й самі гуманісти. У середні століття перед ним стояв ідеал досконалості — Бог, завдяки чому можна було прагнути до ідеалу боголюдини. Ренесанс видалив Бога з п'єдесталу, поставивши на нього людину. Тим самим були закладені основи культу людинобога й покладений початок обезбожіння миру.