4. Історичні форми постановки основного питання філософії.

З повною підставою можна затверджувати, що у філософії немає більше фундаментальної по значимості й складної за рішенням проблеми, чим з'ясування сутності буття. Її важливість визначається тим, що з'ясування існування всього сущого стало, зрозуміло, з урахуванням історичних умов становлення філософії, однієї з перших, якщо не першої, проблем, який почали займатися античні мислителі. З тих пор і дотепер ця проблема перебуває в центрі філософських досліджень, а навчання про буття (онтологія), поряд з пізнанням й антропологією, тобто навчанням про людину, продовжують залишатися головними темами філософії.

У цей час у світовій філософії немає єдиної точки зору по питанню про те, що таке буття. Дивуватися цьому не коштує, тому що сутність буття, про що буде сказано нижче, виступає у формі явищ, які, у міру пізнання їхньою людиною, розкривають всі нові свої якості. Інтерпретація цих якостей, а у зв'язку із цим і самою сутністю буття, приводить до різних тлумачень цієї проблеми. Ми дотримуємося досить розповсюдженої точки зору на те, що буття – це філософська категорія, що позначає незалежне від свідомості існування об'єктивної реальності – космосу, природи, людини.

Вперше поняття буття як специфічної категорії для позначення існуючої реальності використав давньогрецький мислитель Парменід (бл. 540 - 470 р. до н.е.). Згідно Парменіду, буття існує, воно безперервно, однорідне й зовсім нерухомо. Нічого іншого, крім буття немає. Всі ці ідеї втримуються в його твердженні: “варто говорити й думати, що суще є, тому що буття є, у той час як нічого іншого ні”.

Значну увагу проблемі буття приділяв Платон, що своєю творчістю вніс істотний вклад у її розробку. Буття ототожнюється Платоном з миром ідей, які виступають справжніми, незмінними, вічно існуючими. Справжнє буття протиставляється Платоном несправжньому буттю, під яким маються на увазі доступні по-людському почуттям речі і явища. Чуттєво сприймані речі є ніщо інше, як подоба, тінь, що всього-на-всього відбивають зроблені зразки-ідеї.

Істотний внесок у розвиток навчання про буття вносить Аристотель. Основу всякого буття, по Аристотелю, становить первинна матерія, яку однак важко визначити за допомогою якої-небудь категорії, оскільки вона в принципі не піддається ідентифікації. Найважливішою заслугою Аристотеля в розробці навчання про буття є його ідея про те, що реальне буття стає доступним для пізнання, завдяки формі, образу, у якій вона представляється людині. По Аристотелю, потенційне буття, що включає в себе першу матерію й чотири основних природних елементи, завдяки формі, утворить реальне буття й робить його доступним для пізнання. Вперше реально існуюче буття з'являється як єдність матерії й форми.

У ході подальшого розвитку філософії ці дві тенденції в трактуванні буття, що виникли в Древній Греції, або своєрідно сполучалися, або ж абсолютизувалась одна з них. Найкраще це простежується в теоретичній спадщині таких мислителів, як Декарт, Берклі й основоположників марксизму - Маркса й Енгельса.

Французький мислитель Рене Декарт закладає основи дуалістичного трактування буття. Первинну вірогідність усього сущого Декарт визнає насамперед у мислячому Я, в усвідомленості людиною своєї діяльності. Розвиваючи цю думку, Декарт затверджує, що якщо відкинути й проголосити помилковим всі, у чому можна яким-небудь способом сумніватися, то легко припустити, що немає бога, неба, тіла, але не можна сказати, що не існуємо ми, що ми не мислимо. Було б протиприродним думати, що те, що мислить не існує. Одночасно із цим Декарт визнає й інший початок усього сущого, котрим у нього виступає незалежна від свідомості й духу матерія. Її основною ознакою, атрибутом є довжина. Таким чином, рух і довжина є переконливими характеристиками матеріальності миру. Отже, буття в Декарта представлено дуалістичне: у формі духовної субстанції й у формі матеріальної.

З позицій суб'єктивного ідеалізму пояснює сутність буття англійський філософ Джордж Берклі (1685-1753). Суть його поглядів полягає у твердженні, що всі речі - це лише “комплекси наших відчуттів”, які споконвічно дані нашою свідомістю. По Берклі, реальне буття, тобто речі, ідеї об'єктивно, у реальності, у своєму земному втіленні не існують, їхнім притулком є людська думка. І хоча в Берклі проявляються тенденції до об'єктивно-ідеалістичного тлумачення сутності буття, у цілому його трактування цієї проблеми носить суб'єктивно-ідеалістичний характер.

З позицій діалектичного матеріалізму трактують проблему буття основоположники філософії марксизму Карл Маркс (1818 -1883) і Фрідріх Енгельс (1820-1895). Спираючись на матеріалістичні традиції в тлумаченні буття, розроблені ще англійськими й французькими філософами-матеріалістами, марксизм розуміє під буттям матерію, що існує нескінченно, у просторі й часі й незалежно від людської свідомості. Констатуючи вічність буття, марксизм разом з тим визнає початок, виникнення й кінець конкретних речей й явищ. Буття не існує без матерії, вони вічні й існують одночасно. Небуття означає не зникнення буття, а перехід з однієї форми буття в іншу. Основоположники марксизму, на відміну від своїх попередників, виділили кілька рівнів буття й, зокрема, природне буття й суспільне буття. Під суспільним буттям вони розуміють сукупність матеріальної й духовної діяльності людей, тобто “виробництво самого матеріального життя”.

У наступні роки, включаючи й XX сторіччя, принципових “проривів” у тлумаченні буття практично не відбулося. Власне кажучи філософи надалі роз'ясняли, конкретизували, поглиблювали, часом досить успішно й дотепно, ті ідеї й загальні положення про буття, які були висунуті їхніми попередниками.