39. Інтелект, почуття, пам'ять і воля як здатність людини.

Інтелект є, по суті, ніщо інше, як здатність судження, здатність мислення, але особливо до неї ставиться все те, що вважається нами самостійністю судження, оригінальністю, продуктивністю мислення, дотепністю й глибокодумністю. Є два типових види здатностей розуму: розумова й творча обдарованість інтелекту, тому що й творчій уяві ґрунтується на чисто інтелектуальній діяльності. Але вже простий психологічний аналіз цих двох основних видів інтелекту доведе нам, що розумова діяльність розуму, що є вищою ознакою обдарованості, залежить сама по собі від інших, нижчих розумових здатностей або вірніше – від інших психічних процесів. Ці елементарні розумові функції можуть бути розділені у свою чергу на два ряди передумов й умов обдарованості. В- перших, ми виявимо такі передумови, які по своїй природі є формальними, тобто загальними для всіх видів діяльності свідомості, у якій вони беруть участь. До цих якостей ставляться: концентрація уваги, навичка й розумова жвавість. По-друге, ми знайдемо матеріальні умови обдарованості, тобто якісні функції розуму, що вступають у певні взаємини з обдарованістю. До цієї групи розумових якостей ставляться: спостережливість, пам'ять й уява. Варто зупинитися на взаємовідносинах між інтелектом і волею. Без роботи інтелекту воля залишається сліпою і стає лише остільки усе більше видючої, оскільки їй керує розвитий інтелект. Лише сполучення розумової обдарованості із сильне волею створює ґрунт для вищої розумової творчості. Ми нерідко бачимо сильно обдарованих людей, не спроможних створити яке що зі своїх більших здатностей, тому що слабість волі паралізує в них чисто розумову роботу. Суцільно так поруч, однак, зустрічаються в житті й таких людях, у яких сильна воля односторонньо перевищує всі інші духовні функції; це - бурхливі натури, яким «призначені більші прориви, але створити нічого не дано», тому що в них відсутній напрямна й регулююча сила інтелекту. Однобічні, непристосовані до життя «люди науки» із сильно розвиненим інтелектом так само мало можуть впливати на життя суспільства або навіть на хід їхнього власного життя, як і бурхливі, імпульсивні натури, що відстали у своєму розумовому розвитку, чия воля звичайно даремно пропадає в зайвій витраті розумових сил на досягнення найпростіших успіхів. Отут, так само, як і у взаємовідносинах між природним нахилом і свідомим удосконаленням інтелекту, найвищий ефект може бути досягнуть розмірною й гармонійною участю обох факторів у нашій розумовій роботі: розумових здатностей й активної волі.

40. Співвідношення понять «людина, «індивід», «особистість», «індивідуальність».

Поняття «людина» відбиває загальнородові риси, властивому людському індивідові, його біологічну організацію, свідомість, мову, здатність трудитися. Таким чином, воно дає саму загальну й тому гранично абстрактну характеристику індивіда, позбавлену його конкретного образа.

Поняття ж «індивід» позначає людину як одиничного представника людського роду, що належить одночасно й природі, і суспільству, що поєднує в собі сукупність біологічних властивостей і соціальний вигляд.

Визначення індивідуальності є спроба осягти цілісність конкретного суб'єкта, виходячи з його одиничних параметрів. Завдання цього визначення - ускладнення простого виділення факту окремості якоїсь людини до розвинених уявлень про формування й існування його унікальності. При цьому вихідний акцент звертання до людини не тільки не губиться, але служить постійним орієнтиром і метою збагнення людської реальності, її найважливішою вихідною характеристикою.

Визначення індивідуальності як системного, цілісного об'єкта складається в остаточному підсумку не в перерахуванні її різних рис, а у виділенні головного системоутворюючого фактора, що обумовлює її цілісну сутність і зв'язує всі її окремі риси в загальне поняття. Таким змістоутворюючим фактором індивідуальності, що характеризується всілякими рисами, є самобутність конкретного індивіда, його здатність бути самим собою, виступати самостійною істотою в рамках природного, соціального, культурного цілого.

Індивідуальність можна визначити як таку особливу форму існування людини в суспільстві, завдяки якій він, незважаючи на всю свою соціальність, не розчиняється в суспільстві цілком і повністю, а являє собою щось окреме, автономізоване, що володіє в рамках суспільного цілого своєю особою життям. Способи індивідуальної діяльності не втримуються в готовому виді в загальнолюдському досвіді й не є загальнозначущими для всіх. Кожен індивід, опираючись на власні здатності й можливості, повинен виробити свої індивідуальні способи й прийоми дії в суспільстві, сформувати в себе індивідуальний стиль діяльності. Це обумовлює необхідність індивідуальної самостійності й активності людини, а отже - необхідність індивідуального рівня його буття в суспільстві.

У понятті особистості фіксуються соціальні якості індивіда. Тим самим у ньому упор робиться не на відрізняючих один від одного особливостях людей, а на в певній мері загальнолюдських параметрах. Цей акцент не випадковий. Він обумовлений завданням підкреслити найважливіше значення тих моментів людського буття, які у своїй сутності є щось більше, ніж просто конкретність приватної життєдіяльності (що добре помітно в понятті «історична особистість»).