13. Специфіка філософської думки в період Середньовіччя

Філософія Середньовіччя - філософія феодального суспільства, що розвивалася в епоху з моменту катастрофи Римської імперії (V у н.е.) до виникнення ранніх форм капіталістичного суспільства. Результати більш, ніж 1000-літнього розвитку виявилися вбогими як для філософії, так і для науки. Навіть великі мислителі шукали не стільки істину, скільки способи обґрунтування віри. Пануючої філософією була релігійна філософія, що одержала назву схоластики. Схоластика виробила ряд точок зору, основними з яких є: 1) середньовічний реалізм - напрямок, що стверджував, що загальні поняття (універсалії) мають реальне існування й передують існуванню одиничних речей. Воно продовжувало лінію Платона в рішенні питання про співвідношення поняття і об'єктивного миру, загального і одиничного. Представники - Ансельм Кентерберийский і Фома Аквінський; 2) номіналізм - напрямок, що вважав поняття лише іменами, що реально існують тільки окремі речі з їхніми індивідуальними якостями. Номіналізм пов'язаний з матеріалістичними тенденціями у визнанні первинності речі й вторинності поняття (Росцелин, Оккам). Схоластиці протистояли слідуючи навчання: 1) Містика. Навчання про пріоритет свідчення особистого почуття й суб'єктивної свідомості над авторитетом церкви і її навчань (Бернар Клервоский, Бонавентура, Гаулер); 2) Навчання Ібн Рушда про смертність особистої душі й про загальний для всіх всесвітньому розумі.

14. Особливості філософії епохи Відродження

Епоха Відродження (Ренесанс) в XV-XVI в.в., означала кризу феодального ладу й зародження в Європі капіталізму. Для філософії цей час став своєрідним перехідним періодом - від теоцентризму до раціоналізму, до дослідження світу засобами наукового пізнання. Епоха Відродження була періодом органічного синтезу філософської думки, науки й мистецтва. На формування європейського наукового мислення й природознавства великий вплив зробив польський учений Микола Коперник (1473-1543), астроном і філософ. Його основна праця містила в собі корінний перегляд сформованої в епоху античності астрономічної картини світу. Точна наука Відродження і її органічний зв'язок з філософським мисленням уособлена ім'ям Леонардо да Вінчі (1452-1519). У філософії епохи Відродження, з'явилася творчість італійського вченого Галілео Галілея (1564-1642). З його ім'ям зв'язане зародження експериментальної науки раннього Нового часу. Цей дослідник став засновником динаміки як науки про рух фізичних тіл. Імена філософів – натуралістів епохи Відродження символізували собою гостру боротьбу старого і нового, суперечливий і навіть драматичний процес становлення науки й твердження її позицій громадського життя. Досить важливою рисою філософії й культури епохи Відродження був гуманістичний антропоцентризм, тобто сприйняття людини як якийсь центр світу й вищої цінності . Гуманізм як плин зародився в Італії в середовищі утворених міських шарів . Центром італійського гуманістичного руху стала Флоренція. Родоначальником гуманістичного плину в Італії вважається Франческо Петрарка (1304-1374), засновник лірики як нового жанру в європейській літературі. Самою помітною фігурою серед італійських гуманістів був Лоренцо Валла (1407-1457). Він виявив себе активним прихильником навчання давньогрецького філософа Эпікура. В епоху Відродження людина стала розглядатися як творець самого себе й пан над навколишньою його природним середовищем .У цей час стала високо оцінюватися активна діяльність людини як найважливіший спосіб її існування у світі, мав місце культ краси й духовності людини. Найбільшим представником соціально-філософської думки є Нікколо Макіавеллі (1469-1527), він розкрив тезу про егоїстичну природу людини як глибинну основу мотивації її поводження в суспільному житті. Дух гуманізму епохи Відродження виявив себе й у такому явищі, як утопічний соціалізм. Утопісти в приватній власності бачили джерело надмірного майнового розшарування й соціальної нерівності людей. Утопісти думали, що приватна власність розвиває в людях невтримний егоїзм і заздрість, які придушують колективістський початок у людині й суспільстві. Ренесанс приніс із собою розквіт філософської творчості, багатство інших форм духовності (природознавство , мистецтво , соціально-політичне навчання). Значення епохи Відродження для філософії складається насамперед у тім , що в рамках цього історичного часу почав активно формуватися новий світогляд, орієнтований на наукове знання й такий, що носить світський характер. Гуманізм, що сформувався в цей час, став ядром європейської духовної культури .