96Контракційною гіпотезою, яка поширилася з 30-х років хіх ст. Її

запропонував француз Л. Елі де Бомон.

Контракційна гіпотеза ґрунтувалася на тому , що первісний стан Землі

був вогненно-рідкий. Поступове її охолодження від зовнішніх частин привело

до формування твердої земної кори. Подальше вистигання планети в цілому

зумовило до зменшення її об’єму , а отже і площі земної кори, що, відповідно

спричинило морщення. Унаслідок цього утворилися складки і складчасті

пояси. Спочатку гіпотезою важко було пояснити локалізацію цих структур у

певних зонах, однак поява вчення про геосинкліналі полегшила відповідь на

це запитання: виповнені осадами геосинкліналі і формують такі зони. Аж до

початку ХХ ст. на підставі цієї гіпотези успішно розвивалася тектоніка як

наука.

З початком ХХ ст. наука розвивалася, і гіпотезу Канта-Лапласа замінила

інша, згідно з якою Земля сформувалася внаслідок конденсації й ущільнення

холодної газо-пилової хмари. Сконденсована речовина внаслідок

розігрівання, зокрема й радіоактивного розпаду , була частково розплавлена і

розвивалася як планетарне космічне тіло. Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.

геологи виявили величезні насуви – напи – в складчастих областях, що можна

було пояснити лише надзвичайно великим зменшенням поверхні земної кори

за достатньо короткий час. Такі процеси з погляду контракційної гіпотези

виявились неможливі. Це стало причиною відходу багатьох учених від цієї

гіпотези, спонукало їх вдатися до пошуку нових пояснень глобальної

тектоніки.

Так була висунута гіпотеза значного розширення Землі (Хільгенберг ,

1933), Якою дуже вдало пояснили утворення молодих океанів унаслідок

розтріскування суцільної континентальної кори, однак не могли пояснити

процесу “закриття” давніх океанів і формування на їхньому місці складчастих

систем. Проте цією гіпотезою зовсім не могли пояснити, внаслідок яких

процесів так збільшився об’єм Землі.

Середина ХХ ст., ознаменувалася боротьбою концепцій мобілізму і

фіксизму. Мобілізм сформулював німецький геофізик Альфред Веґенер

(1912). Прибічники цієї концепції допускали можливість переміщення на

дуже значні відстані (тисячі кілометрів) великих материкових брил.

Прихильники фіксизму вважали неможливим відшарування кори чи

літосфери від підстильної мантії, тобто континенти повинні були займати

фіксоване положення (звідси і назва фіксизм).

Згідно з гіпотезою, яку сформулював Веґенер – гіпотеза дрейфу

(переміщення) материків, – усі материки на початку мезозою утворювали

єдиний материк Панею. В юрському періоді цей материк почав розпадатися

унаслідок чого виокремились сучасні континенти, а в розсувах між ними

виникли молоді океани. Підставою для цієї гіпотези стала подібність обрисів

материків, які розділені тепер Атлантичним океаном.

У середині ХХ ст. на якийсь час цю гіпотезу забули, проте знову

відродили як тектоніку літосферних плит у 60-х роках. Основою для цього

послугували відкриття після Другої світової війни, а саме: підтвердилось

існування астеносфери; було відкрито світову систему океанських хребтів з

центральними рифтовими долинами; доведено різку відмінність у будові

океанської і континентальної кори; відкрито смугасті магнітні аномалії в

океанах; виявлено зменшення товщини осадового шару в напрямі до осей

хребтів; відкрито палеомагнетизм, тобто збереження породами орієнтації

маґнетичного поля часу їхнього утворення.

На підставі цих відкриттів у 1961–1962 роках американські вчені Г.Хес

(геолог) та Р.Дітц (геофізик) висловили з гіпотезу про утворення океанів під

час розсування континентів унаслідок розширення рифтів, розвинутих у

центральних частинах підводних серединно-океанських хребтів, де

зароджується нова кора океану . Цю гіпотезу назвали гіпотезою спредингу, або

розширення океанського ложа. Подальші дослідження та відкриття дали