1898), Дж. Дена (1812-1895), француз е.Ог (1861–1927), росіянин Павлов

(1854–1929), українець Антон Борисяк (1872–1944) та ін.

Важливе значення для розвитку геології в Російській імперії мали праці

М. В. Ломоносова, зокрема ті, які стосувалися ідеї еволюційного розвитку

Землі. Значне місце в них відведено вивченню внутрішніх сил та ролі

глибинних процесів у формуванні земної поверхні. Учений багато зробив для

того, щоб пояснити утворення гірських порід і мінералів. За його проектами

організовано експедиції для вивчення багатьох районів тодішньої Росії, а

також і України, зокрема її східної частини.

Розвиток геологічних дисциплін наприкінці ХІХ ст. пов’язаний зі

значним прогресуванням промисловості. З цього часу неухильно

збільшувалися об’єми геологічних досліджень, виникали державні інституції

для їхнього проведення. В Росії 1882 р. створено Геологічний комітет, який

провадив важливу роботу з геологічного картування. Тоді ж започатковано

роботи з детального одноверстового геологічного картування в межах

Донецького басейну під керівництвом гірничого інженера Л. І. Лутугіна.

В західній частині України значні роботи провадили вчені Австро-

Угорщини з геологічного вивчення Карпат, починаючи з другої половини

ХІХ ст. Були складені геологічні карти масштабу 1:75 000.

Переломне значення для вивчення гірських геосинклінальних споруд, і

зокрема, Карпат мав 1903 р., коли на Віденському геологічному конгресі

Уліг зробив доповідь про їхню насувну будову .

Сьогодні територія України повністю закартована у масштабі 1:200 000 і

більша частина території – 1:50 000. Щороку українські геологи відкривають

нові родовища, що забезпечує випереджальний розвиток господарства.

6Будова землі

ФОРМА землі є дуже складною і не відповідає точно жодній

правильній геометричній фігурі, що визначене її розмірами, швидкістю

обертання, станом речовини Землі та іншими факторами. Найпростіші

уявлення про Землю як про еліпсоїд обертання в принципі в першому

наближенні правильні і достатні. Середній радіус становить 6371,11 км;

площа поверхня - 510 млн. км2

, об’єм – 1,083 х 1012

км3

, маса - 6 х 1027

г .

Дещо ближче до геометрично складної форми поверхні Землі є фігура

геоїда з амплітудою рельєфу близько 20 км (найвищі гори 8–9 км, а

глибоководні западини до 10–12 км). Майже 2/3 поверхні займає океан. Якщо

ж уявно продовжити рівневу поверхню океану під материки й острови, то

отримаємо замкнену поверхню геоїда, яка і визначає фігуру Землі – геоїд.

Геоїд та еліпсоїд не збігаються, розбіжність між ними місцями досягає 150–

160м.

Земна куля складена кількома оболонками, які доступні для

безпосереднього вивчення: атмосферою, гідросферою і земною корою. На

початку ХХ ст. В.І.Вернадський додав до них ще кріосферу – переривчасту

льодову оболонку , та біосферу – оболонку з розвитком живої речовини, а

також розробив концепцію розвитку ноосфери як сфери існування людини.

Усі ці зовнішні оболонки безперервно взаємодіють між собою, що є їхнім

розвитком. Унаслідок такої тривалої і складної взаємодії поверхневі шари

земної кори руйнуються, і їхня верхня частина під дією хімічно активних

речовин та багатьох поколінь організмів перетворюються в ґрунт, який є

самостійну оболонку – педосферу.

Оболонки та ядро Землі. На підставі сейсмічних даних виділяють три

головні області земної кулі, розділені між собою чітко вираженими

поверхнями поділу першого порядку, на яких швидкість сейсмічних хвиль

різко змінюється.

І – земна кора (шар А) простежується до глибини 5–10 км в океанах

(без урахування води), до 30–40 км у рівнинних платформних областях і до

50–75 км у гірських районах;

ІІ – мантія Землі, простежується від межі з корою до глибини 2 900 км;

ІІІ – ядро Землі розташоване в інтервалі 2900–6371 км

Від мантії земна кора здебільшого відділена досить різкою сейсмічною

межею, де швидкості поздовжніх хвиль збільшуються від 6,5–7 до 8,0 км/сек.

Цю межу виявив 1909 р. сербський сейсмолог Мохоровичич, тому і

називають, поверхня Мохровичича (Мохо, М). Отже, можна сказати, що

земна кора – це зовнішня тверда оболонка Землі, розташована вище межі М.

Мантію поділяють на дві частини: верхню (шар В і С) до глибини 1000

км і нижню (шар D). В шарі В сейсмічним методом визначено шар

розм’якшених порід, який називають астеносфера (глибина від 80–120 до

200–250 км під континентами і від 50–60 до 400 км під океанами).

Твердаунадастеносферну оболонку називають літосферою. Під

астеносферою швидкості поздовжніх хвиль різко зростають, досягаючи на

глибині 900–1 000 км 11,3–11,4 км/с. У нижній мантії швидкості

збільшуються повільніше і на глибині 2 700 – 2 900 км досягають 13,6 км/с.

На глибині 2900 км простежується наступний розділ (межа) першого порядку ,

що відділяє мантію від ядра. Тут швидкості різко знижуються до 8,1 км/с у

ядрі. Поперечні сейсмічні хвилі нижче 2 900 км не проникають, що свідчить

про незвичайний своєрідний стан ядра. Зокрема, це свидчить про те, що за

даними великої кількості досліджень, переважно сейсмічних про час

поширення відповідних хвиль, зроблено висновок, що Земля має шільне ядро

радіусом біля 3 400 км, хоча ніхто ніколи цього ядра ніколи не бачив і не

побачить. Тобто в даному випадку вчені користуються опосередкованими

даним, в тім числі оперуючи даними про речовину , якою складене ядро.

Багато років тому було висловлене припущення про те, що ядро за своїм