91Геоструктури. Розвиток геосинкліналей пов’язаний з глибинними розломами,

що і визначає їхню лінійну витягнутість. Упродовж усієї історії розвитку

земної кори геосинкліналі виникали, розвивались і замикались. На їхньому

місці утворювались гірські споруди. А потім і платформи. Фундамент усіх

платформ складчастий. Нерідко окремі частини платформ були втягнуті в

нові, повторні геосинклінальні процеси. Це особливо стосується крайових

частин кратонізованих площ.

Учення про геосинкліналі зародилося майже півтора століття тому (Дж.

Хол, Дж. Дена, Бертран, Е. Ог , Г. Штіллє) й успішно розвивалося практично

до сьогодення. Намагання повністю підмінити вчення про геосинкліналі так

званою новою глобальною тектонікою повного успіху не мало. Актуальними

є погляди, які передбачають поєднання нових матеріалів з глибокими

дослідженнями видатних геологів минулого, і побудова на цих засадах нових

концепцій розвитку геоструктур земної кори.

Під геосинкліналями розуміють наймобільніші ділянки земної кори, де

найактивніше виявляються різноманітні тектонічні рухи. Геосинкліналі

мають такі ознаки:

1). Значні потужності комплексів осадових скельних порід (10–15 км

для одного тектонічного циклу) з великими градієнтами (зміна товщини

шарів на одиницю довжини) потужності шарів впоперек простяганню

геосинкліналі, тобто зміни можуть відбуватися швидко і різко;

2) широкий розвиток магматичних процесів – як інтрузивних, так і

ефузивних. Це свідчить про значну роздрібненість та високу

проникність тут земної кори, а також про існування магмопідвідних

каналів, якими можуть бути розломи.

3) прояви усіх типів метаморфізму;

4) підвищений геотермічний градієнт;

5) певний набір формацій, які характерні для різних етапів розвитку

геосинкліналі;

6) характер тектонічних рухів: інтенсивне занурення на ранніх етапах

розвитку , розвиток складчастості і підняття складчастої системи на

завершальному етапі. Як наслідок – формування гірської споруди.

В історії розвитку земної кори виділяють декілька головних етапів

складко- та горотворення. Неодноразово ці процеси відбувалися в

докембрійському часі, що призвело до повної зміни, метаморфізації та

часткового переплавлення найдавніших порід архею і протерозою.

Найвідомішою і достатньо поширеною в межах України є складчастість у

докембрії, яку називають байкальською. Вона виявилася наприкінці

протерозою (пізньорифейський час) і закінчилася на початку кембрію.

Досить відомою в планетарному масштабі виступає так звана альгонкська

епоха складчастості, яка розділила архей та протерозой. Її прояви достатньо

повно відображені як на американському континенті, так і на європейському .

Кожна епоха складчастості мала декілька фаз, які звичайно виявлялися

в різних місцях і дещо зміщені в часі. Для неоґею (фанерозой) виділяють такі

чотири головні епохи складчастості: каледонську , герцинську (варіську),

мезозойську (кімерійську),або тихоокеанську і альпійську .

Каледонська складчастість пов’язана з раннім і частково середнім

палеозоєм. Найінтенсивніше вона виявилася наприкінці силуру . В цей час

сформувалися складки Скандинавських гір, Шотландії й Уельсу , північні дуги

Тянь-Шаню та ін. У деяких районах простежено і раніші прояви

складчастості: наприкінці кембрію–на початку ордовику – салаїрська

(ранньокаледонська) фаза, між ордовиком і силуром – таконська фаза.

Герцинська (варіська) складчастість була найінтенсивнішою в

пізньому палеозої (карбон–перм), захопивши величезні простори Європи і

більшу частину Центральної Азії. З нею пов’язують складчастість

Донецького кряжу , Уральських гір, південних дуг Тянь-Шаню та інших

складчастих споруд.