82Кожен вулкан має свій неглибоко розміщений магматичний резервуар, у якому

розплав між виверженнями поступово змінюється, наприклад, унаслідок

проявів фракційної кристалізації: спочатку кристалізуються і випадають

важкі темноколірні мінерали, розплав збагачується легшим компонентом і т.д.

На Землі є близько 800 діючих вулканів. Значно більше їх було зовсім

недавно, зокрема в Україні (Закарпаття), тому вони ще досить слабко

еродовані.

В географічному розміщенні вулканив є певна закономірність. Вулканів

зовсім нема на континентальних щитах, вони сконцентровані переважно в

межах так званого вогненного кільця навколо Тихого океану , охоплюючи

західні краї обох Америк, Алеутські острови, Камчатку , Курильські острови,

Японію, Філіпіни, Нову Зеландію і відомий вулкан Еребус на осторві Роса в

Антарктиді.

Є певна кореляція і між сучасним вулканізмом та сейсмічною

діяльністю (землетрусами). Діючі вулкани часто розташовані всередині або

поблизу сейсмічних поясів, де реєструють епіцентри землетрусів. Проте така

кореляція недосконала. Великі сейсмічні пояси значно довші, ніж вулканічні

зони. Наприклад у Тихоокеанському поясі на відстані 2000 км – тобто від

вулкана Ласен-Пік у Північній Каліфорнії та до вулканів у Центральній

Мексиці – зовсім невідомі прояви вулканізму . Такі ж перерви простежуються і

в широтній сейсмічній зоні – від Західного Середземномор’я через

Туреччину , Іран, Памір та Гімалаї до Індонезійської острівної дуги. Декілька

діючих вулканів є в Середземномор’ї (Етна, Везувій та ін). На Кавказі відомі

недавно загаслі вулкани. Далі на південний схід – у Туреччині, на

високогір’ях Центральної Азії – вулканів нема, не зважаючи на значну

сейсмічну активність території. Дуже багато діючих вулканів в Індонезії. А в

Новій Зеландії вулканічні виверження відбуваються набагато частіше, ніж

сильні землетруси.

На Гавайських островах у Тихому океані вулканічна діяльність

виявлялася постійно впродовж останніх кількох мільйонів років, проте

епіцентрів значних землетрусів тут майже не зафіксовано.

Вулканічні прояви звичайно супроводжуються локальною сейсмічною

активністю, однак вона не завжди відіграє важливу роль у вулканізмі.

Зокрема, під час одного з найбільших вивержень вулкана Косигуіна в

Нікарагуа у 1835 р. за три дні було викинуто близько 10 км3

уламків. У цьому

випадку землетруси реєстрували лише за день до виверження. Сейсмічну

активність, яка передує виверженню гавайських вулканів, переважно

фіксують лише приладами.

Найбільші землетруси, за деякими винятками, безпосередньо не

пов’язані з вулканічними виверженнями. Наприклад, 20 лютого 1835 р. деякі

міста і містечка південного узбережжя Чилі були зруйновані землетрусом.

Чарльз Дарвін, який спостерігав за цим явищем з корабля “Біґль”, так описвав

це: “... в той самий час, коли велика ділянка суші була значно і назавжди

піднята, ланцюг вулканів в Андах, зокрема їхня частина, повернута до Чилі,

одночасно викидала стовби темного диму , і впродовж наступного року

тривала їхня не звичайна активність... Отже ми спостерігали підняття суші,

відродження вулканічної діяльності через давні жерла та підводний вибух

(біля Хуан-Фернандеса), що було складовими частинами одного природного

грандіозного явища” (Journal of Researches, Hafner, London, 1839, reprinted

1952).

Двадцять другого травня 1960 р. тут знову стався великий землетрус. І

знову спостерігали синхронні вулканічні виверження, проте меншої

тривалості. Більшість вулканів не діяли. На одному з них відбулося

катастрофічне виверження, однак лише через вісім місяців після землетрусу .

Так що і в цьому випадку зв’язок між вулканічною діяльністю та

землетрусами є досить опосередкованим.

83Інтрузивний магматизм (плутонізм).

Інтрузивні (плутонічні) породи належать до продуктів глибинної

магматичної діяльності. Такі породи із родини гранітоїдів утворюють

величезні, у тисячі квадратних кілометрів, безперервні виходи на денну

поверхню в межах континентальних щитів – ареал-плутони. Менших розмірів

інтрузії відомі також в складчастих областях.

Магма, піднімаючись з глибинних вогнищ утворення, рухається до

поверхні. Однак значна її частина внаслідок певних умов (відсутність

провідних каналів, втрата магмою енергії) не досягає денноїповерхні.

Поступово холонучи серед гарячих вмісних порід, вона утворює різні

інтрузивні або плутонічні повнокристалічні тіла. Повільне остигання та

наявність летких компонентів (Н2О, СО2, N2, F, Cl, SO2 та ін.) дає змогу

хімічним елементам та іонам з розплаву об’єднуватись у хімічні сполуки

(мінерали) і спокійно та послідовно розкристалізовуватись, формувати

повнокристалічні агрегати мінералів – абісальні породи.

Форми інтрузивних тіл, а також їхні розміри найрізноманітніші, вони

пов’язані як зі складом інтрузій, так і з характером вмісних порід та їхнім

взаємовідношенням. Це дає змогу виділити серед інтрузій згідні та незгідні.

Очевидно, що можуть бути умови, за яких в одній частині площі інтрузія

згідна, а в іншій – незгідна.

Форми та розміри незгідні інтрузії залежать від кількості вкоріненої

магми, її енергії, стану речовини навколишніх порід та магми (РТ-умови).

Магма, проникаючи в породи земної кори, розсуває їх, частково або значно

поглинає, зумовлюючи утворення ідіоморфних тіл. Ці тіла перерізають і

розривають породи, їхні контури не залежать від форм залягання осадових чи

метаморфічних комплексів, у яких вони містяться. Їх називають ще

дискордантними, або незгіднними.

Інтрузивні тіла, що вкорінюються в товщі комплексів кори згідно з

умовами залягання осадових чи метаморфічних шарів, називаються

кордантними, або згідними. Ці форми виникають унаслідок пристосування

магми до умов залягання навколишніх порід. У цьому разі магма

вкорінюється в ослаблені зони між поверхнями окремих шарів осадових

порід.

Від глибини застигання інтрузії значно залежить також її внутрішня

будова та зовнішні форми. Інтрузиви, які застигають на великих глибинах,

називають абісальними, на менших – гіпабісальними, або напівглибинними

тілами.

Абісальні тіла мають звичайно дуже великі розміри і тісно пов’язані з

магматичним вогнищем. Магма застигає дуже повільно, гази і розчини значно

зберігаються, внаслідок чого кристалізація відбувається проходить повністю з

утворенням порід із велико- та середньокристалічними структурами. Серед

цих порід переважають граніти, гранодіорити. Менше поширені габро,

піроксеніти та перидотити. Форма цих тіл різна; найхарактерніші ареал-

плутони, батоліти, гарполіти, штоки, етмоліти.

Ареал-плутони – це велетенські за площею поширення гранітоїдні тіла

(граніти і гранітогнейси), які не мають певних обрисів, їхні поперечні розміри

сстановлять сотні кілометрів. Вони відомі в архейському та

нижньопротерозойському комплексах давніх платформ (Український,

Алданський, Балтійський, Канадський щити та ін); утворилися внаслідок

багаторазових повторень етапів інтрузивної діяльності. Це полігенні тіла, які

розвинулись у процесі ультраметаморфізму .

Батоліти – великі масивні інтрузивні тіла переважно гранітоїдного

складу з площею виходу на поверхню понад 100 км2

. форми виходу на

поверхню можуть бути овальними, круглими. Контакти з вмісними породами

завжди гарячі і січні (дискордантні, незгідні). Переважна їхня кількість

пов’язана з давніми зонами рифейської і палеозойської складчастості. Верх

батолітів звичайно має плавні пологі обриси. Бокові поверхні складні, нерідко