80Якому було виплеснуто біля 12,5 км3

лави. Вона залила територію 565 км2

. По

закінченні виверження трішини запечатуються застиглим в ній матеріалом,

який ніби зміцнює їх. Наступні виверження тут не проявляються, а дещо

зміщуються концентруючись по паралельних тріщинах. Покриви ж лав

нагромаджуються одні на одних, формуючи потужні багатошарові товщі.

Тріщинні виливи типу ісландських є звичайним для морського дна явищем.

Найчастіше воно проявляється в рифтових зонах, і, очевидно, є

найпоширенішим типом вулканічної діяльності. До цієї категорії належать

материкові покривні, або платобазальти. Якщо виверженого матеріалу

небагато, формуються базальтові покрови невеликих розмірів.

На початкових стадіях виверження може відбуватися вздовж усієї

тріщини. А потім тут виникають групи зближених вулканічних центрів.

Виливи лави утворюють після застигання базальтові покрови різних розмірів

з майже горизонтальним заляганням шарів і такою ж горизонтальною

поверхнею. Тріщинні виливи широко відомі також в зонах розломів Східно-

Тихоокеанського підняття та в інших рухливих зонах.

Серед вулканітів основного складу геологічного минулого виділяються

платобазальти або трапи. Остання назва походить від німецького слова Treppe

(східці), яким пояснюється той факт, що вони часто складені численними

лавовими шарами, які налягають один на одного. Товщина окремих шарів

становить від дециметрів до 100 м. По краях вони відділені між собою

ступенями, які нагадують східці. Такі базальти , за невеликим виключенням,

розташовуються на краях материкив і їх природу зв’язують з початком

розколу давнього велетенського материка Пангеї. Вони утворювались тоді,

коли між плитами нових континентів виникали морськи басейни та

розпочалася фаза їхнього розширення. Площі поширення покривних

базальтив на протилежно розташованих материках в окремих місцях можуть

бути співставлені.

Найвідомішими такого типу покривні базальти розвинуті на

Деканському плато в західній частині Індонезійського півострова, на схід та

північ від Бомбея. Тут вони займають площу близько 500 000 км2

. Висота

краєвих сходинок численних базальтових покривів переважно невелика, але в

Західних Гатах є урвища висотою до 1200 м. Детальне вивчення цих

базальтових товщ показало, що окркмі виливи були розділені між собою

значними часовим відстанями, коли не було вулканічної діяльності і

утворювалися кори звітрювання та ґрунти. Загальна товщина серії деканських

трапів становить понад 1800 м, а в околицях Бомбею навіть 3000 м.

Унікальні за своїми розмірами покрови толеїтових базальтів

утворилиси в пітзньому тріасі – юрі в південно-східній частині Південної

Америки під час розкриття південної частини Атлантичного океану . Вони

поширені на території бразилії, де займають площу близько 1 млн. км2

. тут, як

і на Деканському плато, епохи високої вулканічної активності чергувались зі

станом вулканічного спокою.

Ареальний тип вивержень пов’язаний з численними близько

розташованими вулканами центрального типу , що часто охоплюють великі

площі, на яких продукти вивержень зливаються й утворюють суцільні

покриви.

Крім перерахованих типів значно поширені підводні, а також згаслі

вулкани. Молоді, неогенові та ранньочетвертинні згаслі вулкани відомі в

багатьох місцях, в тому числі у нас на Закарпатті (Синяк), на Кавказі

(Ельбрус, Казбек), в зонах сучасного вулканізму . Вулканізм проявлявся з

різною інтенсивністю в усі геологічні періоди, про що свідчать численні

різновікові вулканіти. Проте самі вулканічні апарати давніших епох

практично ніде повністю не збереглися. Відомі лише їх окремі елементи,

переважно магмопровідні канали (неки) та вулканічні провали (кальдери).

Поствулканічні прояви. Цю фазу характеризує значне послаблення

вулканічної діяльності; лава на поверхню уже не виходить, і порівняно

81спокійно виділяються лише численні газові струмені – фумароли. Це водяна

пара, а на деякій відстані від вулкана – гаряча і тепла вода. Фумароли

звичайно розміщені на схилах вулкана. З них виділяється газ різного складу

(як із самого кратера, так і з бокових тріщин). Наприклад, на Алясці з

туфогенно-лавових продуктів виверження вулкана Катмай (1912) упродовж

наступних років виділялись тисячі струменів газів з температурою 600–

650°С, у складі яких була значна кількість галоїдів (HF i HCl), борної

кислоти, сірководню та вуглекислого газу .

Гейзери – це періодично діючі пароводяні фонтани. Вперше описані, в

Ісландії, розвинуті також у Новій Зеландії, Єловстоунському парку США, на

Камчатці (Долина Гейзерів) та деяких інших місцях. Кожен гейзер має

круглий отвір, з якого виривається гаряча вода. Цей отвір називають

грифоном. Температура води в грифоні досягає 90–98°, тоді як на глибині, у

тріщинах, вона може досягати 120–150°С і більше. Вода гейзерів містить

значні кількості розчинених мінеральних солей, які випадають на краях

грифонів. Цю ясну , інколи навіть цілком білу , гірську породу називають

гейзеритом, або кременистим туфом.

Болотні (грязьові) вулкани – це великі пагорби конічної форми з

лійкоподібним кратером на вершині, з якого періодично або безперервно

виділяються гази, вода і болото у вигляді рідкої глини, які можуть

утворюватися внаслідок виділення газів і не вулканічного походження, а

саме:газових покладів і нафтових газів, які під великим тиском по відкритих

тріщинах надходять на поверхню. Такі прояви відомі на керченському

півострові Криму , наузбережжі Каспійського моря (околиці м, Баку) та в

інших місцях світу . Ці виверження супроводжуються виділенням великої

кількості газу та викиданням уламків порід. Гази представлені переважно

вуглеводнями, головно метаном з домішкою вуглекислого газу , азоту , оксиду

вуглецю. Інколи встановлюються інші гази, зокрема благородні.

Болотні вулкани іноді трапляються й у вулканічних зонах, у тих же

районах, що і гейзери. Гаряча водяна пара і гази прориваються на поверхню,

утворюють невеликі вивідні отвори діаметром від десятків сантиметрів до 1

м. В певних геологічних умовах (наявність незцементованих дрібноуламкових

та глинистих порід) ці отвори заповнює водо-болотна суміш з температурою

до 80–90°С, і в разі надходження з глибини чергової порції газу вулкан

викидає угору фонтан цієї болотної суміші. У цьому випадку виникають і

невеликі конуси. Якщо ж суміш достатньо рідка, то конуси не утворюються, а

газовиділення відбувається постійно. Виходить також значна кількість

сірководню та вуглекислого газу .

Механізм виверження вивчений переважно завдяки дослідженню

вулканів Гавайської групи, зокрема Мауна-Лоа та Кілауеа, які розташовані на

відстані близько 30 км один від одного. Ці вулкани виливають базальтову лаву

з невеликою в’язкістю. За декілька тижнів перед виверженням зростає

частота незначних землетрусів, центри яких розміщені на глибині 50–60 км,

тобто всередині мантії, яка розташована в цьому районі (океанський тип

земної кори) є на глибині декількох кілометрів. Центри землетрусів у цей час

поступово переміщуються на менші глибини. За допомогою чутливих

приладів фіксують набухання вулканічної споруди, у такий спосіб ніби з

глибин під тиском нагнітається рідина. В кінці через кратер вулкана або по

ослаблених (тріщинуватих) зонах на його схилі виливається лава.

Виверження звичайно фіксують у тих місцях, де воно відбувалося і в

попередні рази. На початкових стадіях лава інтенсивно фонтанує, маючи для

цього відповідну кінетичну енергію. Пізніше виливи стають спокійнішими і

зрештою припиняються.

Склад лави в процесі вивержень може значно змінюватися навіть

упродовж десятиліть. Так само змінюються і потоки лав сусідніх вулканів,

можлива також часова неузгодженість у їхніх виливах, тобто часової

кореляції вивержень сусідніх вулканів нема. Це дає змогу припустити, що