79Шарами застиглої лави різних періодів виверження. Найдавніші покриви

будуть найнижче, а наймолодші – найвище. Тобто шари лави будуть

стратифіковані. Такого типу вулкани називають стратовулканами. Оскільки

тут не буває значних газових вибухів, то і тверді продукти майже не

утворюються. За морфологією це щитові вулкани, крутість схилів у них не

перевищує 5–10°. Для цих вулканів характерні великі кільцеві депресії

навколо жерла у верхній частині споруди – кальдери, утворення яких

повязують з осіданням покрівлі магматичного джерела. Це гавайський тип

щитових вулканів.

Експльозивно-ефузивні вулкани – Етна, Везувій, Стромболі, Вулькано.

До цієї категорії належать численні вулкани Камчатки, Курильських та

Японських островів, а також західної частини Кордільєрського рухливого

поясу . Характерними для них є лави як базальтові, так і андезитового складу з

нижчою температурою (1000-1100°). Разом з виливами лави тут відбуваються

ґазові вибухи, через що з цими вулканами пов’язана певна кількість

експлозивного матеріалу . Для будови вулканічного апарата характерна

наявність побічних, або паразитичних, вулканів, що розміщені на схилах

головного конуса і через які часто відбуваються виливи лави, не доходячи до

головного кратера; зокрема, на схилах Етни їх нараховують 200. З головним

жерлом вулкана побічні пов’язані відгалуженнями. За зовнішньою формою ці

вулкани є більш-менш правильним конусом з крутістю схилів до 30–40° і

більше. У вершинній частині деяких вулканів містяться великі круглі або

овальні западини – кальдери, інколи з вертикальними внутрішніми стінками і

плоским дном. Там розміщені молоді конуси. Еруптивна діяльність вулканів

виявляється періодично, з різним часом між окремими виверженнями.

Експлозивні та екструзивно-експлозивні вулкани. У їхній діяльності

переважають значні газо-вибухові процеси з викидом значної кількості

твердих продуктів і без або зі значно меншою кількістю лавових виливів. У

деяких вулканах в’язка магма витискається в кратер, застигає там і потім у

твердому стані виходить у вигляді куполів і обелісків. Особливо яскраво цей

тип виявлений у вулкані Мон-Пелє на о. Мартініка (в групі Малих

Антильських островів). Виверження відбуваються як сильні вибухи газів,

пересичених лавою. Тобто під час вибуху у стовп розпечених газів

потрапляють краплинки розплавленої лави та розпеченого попелового

матеріалу . Їхня температура становить понад 700–800°, а швидкість руху такої

хмари по схилах досягає 40–50 м/сек. Під час виверження 1902 р. така

розпечена хмара за декілька хвилин знищила місто Сан П’єр – столицю

Мартиніки – разом з населенням (30 тис). Кораблі, які стояли на рейді,

перекинулись. Виверження тривало кілька місяців. У кінці з жерла повільно

почав висуватися обеліск, який виріс над кратером на 270 м. Частина його

відкололась по скісній тріщині, і він набув голчастої форми.

Конусоподібні гори цього типу складені переважно твердими

продуктами вивержень, попелом разом з пемзою, уламками екструзивних

куполів. Давні вулкани такого типу відомі на Кавказі та інших місцях.

Високотемпературні газово-пірокластичні суміші, випадаючи на

поверхню Землі, спікаються й утворюють гірські породи, які називають

ігнімбритами, або туфолавами. Про них зазначено вище.

Тріщинні виверження, вулкани лінійного типу зв’язані з великими

розломами, що відіграють роль магмовивідних каналів. Як вивідні канали

магма використовує тріщинуваті зони глибокого закладення.

Основна, високорухлива дегазована магма виливається на поверхню у

великих кількостях і може буквально затоплювати великі простори,

виповнюючи спочатку низинні частини рельєфу і знищуючи все на своєму

шляху . У цьому разі виникають лавові плато та істотно змінюється рельєф і

ландшафт території. Такі лавові плато формують головний елемент рельєфа

Ісландії. Найзначнішим лінійним виверженням в історичному минулому було

виверження по тріщині Лаки, довжиною 32 км, яке трапилося 1783 р. і при