73Тихоокеанського рухливих поясів. Середземноморський простягається від

Гібралтару через Атлас, Піренеї, Апеніни, Балкани, Карпати, Малу Азію,

Кавказ, Копетдаг , Гіндукуш, Гімалаї, Бірму до Індонезійських островів, де

сходиться з Тихоокеанським, який охоплює береги Тихого океану в Азії та

обох Америках. Дещо відокремлені сейсмічні зони Тянь-Шаню,

Прибайкалля, Монголії і Китаю. Значна сейсмічна активність виявляється і в

зоні серединно-океанських хребтів.

Водночас на значних площах Землі землетрусів цілком нема, або вони

виявляються зрідка і дуже слабкі. Це так звані асейсмічні зони. До них

належать простори Східноєвропейської та Сибірської давніх платформ,

Північна Європа, майже вся Австралія, значна частина Африки, Північно- та

Південноамериканська платформи, величезні простори океанських плит.

Географічне розміщення головних вогнищ землетрусів підпорядковане

певним закономірностям. Усі вони просторово й генетично прив’язані до

крайових частин велетенських і великих літосферних плит на ділянках

нарощування кори, колізії (співударення плит і деструкції кори) та субдукції

(підсування океанської літосфери під континентальну). Тут найбільше

виявляються інтенсивні сучасні диференційовані тектонічні рухи та

вулканізм.

Магматизм

Найповніше процеси внутрішньої динаміки земної кори виявляються у

магматизмі. Магматизмом називають складні процеси формування магми в

глибинних частинах земної кори або у верхній мантії (астеносфері), а також

переміщення магми до земної поверхні. Залежно від того, вилилась магма на

земну поверхню чи застигла на деякій глибині, магматизм поділяють на

ефузивний або вулканізм та інтрузивний, відповідно. Найбільші прояви

магматизму пов’язані з найрухливішими зонами земної кори –

геосинкліналями.

Ефузивний магматизм. Вулкани. За формою та проявами вулканічні

виверження є дуже різноманітними. Продукти вулканізма є похідними від

магми. Під цим терміном розуміють розплав, який виникає в мантії або в

межах земної кори при певних температурах і тисках. З хімічної точки зору –

це силікатний розплав, характерною ознакою якого є вміст розчинених газів.

Вкорінення магми в ослаблені зони земної кори з подальшим виливом її на

поверхню через вулканічні апарати називають вулканізмом. Застигаючи та

охолоджуючись лави утворюють вулканічні породи або вулканіти.

Відміннність між лавою і магмою є очевидною. Проте нерідко буває, що

визначити чи належав розплав до магми чи лави досить складно. В

залежності від умов виверження та складу магми з кратера чи відкритої

тріщини лава на поверхню виходить спокійно, в інших – бурхливо. У складі

магматичного силікатного розплаву містяться розчинені гази, які можутіь

досить спокійно відділятися в разі виходу на поверхню та зниженні тиску . Це

явище подібне до виходу вуглекислого газу під час відкорковування пляшки з

охолодженою газованою водою. У випадку іншого типу виверження гази

виділяються раптово, з великими вибухами, а інколи й руйнуванням кратера.

Між цими двома типами є поступові переходи. На умови виверження суттєво

впливає склад магми, від якого залежить і її в’язкість. Розплави, перенасичені

SiO2 (магми гранітоїдногшо складу), мають дуже високу в’язкість, як і рідкий

кремнезем у чистому вигляді. Це пояснюють тим, що тут є головно

полімеризовані групи [SiO4]. Природно, що виділення ґазів з розплавів

низької в’язкості відбувається спокійно, як це характерно для базальтових

лав.

У разі деяких спокійних вивержень базальтових лав вдалося визначити

масові співвідношення газу та розплаву . Вміст газової фази становив від 0,5

до 1,0%. Проте відомі й інші дані. Наприклад, у кратері Нііраґонго (Західно-

Африканський рифт) є лавове “озеро” з температурою близько 1100°С. У

74такому стані озеро перебуває упродоваж усього історичного періоду , тобто з

часу його вивчення – а це понад сто років. Діяльність вулкана виявляється в

безперервній його дегазації. Внаслідок цього лава постійно перемішується.

Це свідчить про постійну дегазацію глибинного магматичного джерела, і

співвідношення між рідкою та ґазовою фазою в цьому випадку визначити

неможливо. Кількість тепла, яку віддає поверхня лавового озера, становить

1 ккал/с/см2

, що приблизно у мільйон разів перевищує нормальний тепловий

потік. Невідомо, як тепло переходить до поверхні Землі. Очевидно, це

пов’язане з тепловою конвекцією у вулканічному каналі, чому значно сприяє

рух газових бульбашок. Вода частково може бутимати атмосферного

походження, однак вивчення ізотопного складу (дейтерій, співвідношення

18

О/

16

О) свідчить, що чимала частина води гарячих джерел вулканічних зон

метеорного походження.

У вулканічних гшазах наявна велика кількість різних металів, зокрема

залізо, мідь, цинк, ртуть та багато інших.

У разі ефузивного магматизму магма прориває всю земну кору і,

виливаючись на поверхню, утворює вулкани. Вулканізм охоплює усі явища,

що пов’язані з виходом магми на денну поверхню.

На великих глибинах магма перебуває під великим тиском, і всі газові

та рідкі компоненти розчинені в магматичному розплаві. Під час піднімання

на поверхню магма втрачає частину газів і рідини, проте головна дегазація

відбувається в разі виливання на поверхню. Після цього магма набуває інших

властивостей і значно змінює склад. Щоб виділити цю відмінність,

поверхневу магму названо лаваою, сам процес виверження вулкана –

еруптивною діяльністью, а вулкани з підвідними еруптивними апаратами.

Вулканічні виверження залежно від складу магми та від географічних

умов території, на яких виявляється вулканізм, мають різний вияв. В одних

випадках виверження відбуваються спокійніп, і магма без великих вибухів

виливається на поверхню (Ісландія, Гавайські острови), в інших – вони

супроводжуються величезними вибухами, руйнуванням вулканічних апаратів,

потужними газовими вибухами і витискуванням порівняно в’язкої лави.

Деякі виверження відбуваються лише як грандіозні газові, унаслідок яких

утворюються гігантські газово-пилові хмари, насичені краплями розпеченої

магми. Експлозивні виверження бувають у вигляді палючих хмар. Уперше

таку хмару спостерігали під час виверження вулкана Мон-Пеле на острові

Мартиніці 1902 р. це була величезна маса твердих вулканічних частинок

високої температури, які ніби зависли в газі. Вирвавшись з кратера, вона

завдяки високій середній щільності швидко пішла вниз по схилах вулкана.

Під час руху кохана частинка виділяла газ, створюючи високу турбулентність

потоку , через що навіть дуже важкі частинки не осідали, а продовжували рух

у хмарі. Коли ж хмара перейшла у спокійний стан, то тверді частинки були

ще настільки гарячі, що, осідаючи і стискуючись, вони ніби зварюювалися,

утворюючи так звані ігнімбрити, або зварені (спечені) туфи – головний

продукт кислого вулканізму , для яких характерний високий вміст кремнезему .

Термін ігнімбрит був введений у 1935 році новозеландським геологом

Маршалом і утворений від латинських слів “ігніс” – вогонь та “німбус” – що

означало в цілому породу вогняної хмари. Маршалом так були названі

масивні вулканічні туфи, які в Новій Зеландії покривали гігантські площі,

згідно з його уявленнями ці відклвди утворилися внаслідок “вогненної зливи”

розпеченого вулканічного попелу і ляпіл. Проте на відміну від звичайного

вулканічного попелу , який випадав на поверхню землі уже охолодженим,

форміуючи шари сипкого матеріалу , ці осади інтенсивно спікалися, тобто в

час свого утворення перебували ще в розпеченому пластичному стані. В

загальному під поняттям ігнімбрит розуміють насичений газом вулканічний

матеріал кислого складу .

Продукти виверження вулканів поділяють на рідкі, газоподібні та

тверді.