62Прикарпатському та Закарпатському вугленосних районах простежується

різне за якістю вуглля. Це ж стосується і Дніпровського буровугільного

басейну . В шестиметровій товщі вугільного пласта (палеоцен) нижні 50-60

см, рідше до 1,5 м, представлені високоякісним довгополуменевим вугіллям.

Уверх по розрізу пласта його якість знижується, і у верхній частині місться

буре вугілля низької якості, де видно добре збережені фрагменти

вуглетворних рослин.

Сапропелеве вугілля, як уже зазначено, формується з іншого за

біохімічними характеристиками матеріалу – сапропелю. Воно значно менше

поширене. Трапляється переважно у вигляді прошарків серед гумусового

вугілля; має набагато вищий вміст мінерального компонента неорганічного

походження, і нижчий, ніж у вугіллі, вміст вуглецю. Інколи воно утворює

самостійні поклади. Зі збільшенням переходить у різноманітні горючі сланці.

Залежно від походження родовища вугілля поділяють на паралічні і

лімнічні. Паралічні (приморські) вугільні басейни утворюються в низинних

болотах приморських рівнин. Особливістю їхньої геологічної будови є велика

(до кількох кілометрів) потужність вуглевмісних комплексів та значна

кількість вугільних пластів і пропластків (у Донецькому вугільному басейні їх

близько 300). Тут зафіксовано також чергування континентальних та

морських відкладів. Тобто періодично прибережні ділянки опускалися, і їх на

тривалий час заливало море. Тоді тут формувалися глинисті й карбонатні

шари з багатою морською фауною. Багаторазове чергування таких шарів

свідчить про інтенсивне коливання території із її загальним зануренням, яке

за час утворення карбонових відкладів у Донецькому басейні перевищило 10

км. У разі підняття і відступу моря в межах цих рівнин були величезні за

площею приморські низинні болота, де формувалися торфовища, тобто

вихідний матеріал для утворення вугілля. Підраховано, що для утворення

пласта кам’яного вугілля товщиною 1 м, потрібно 10–20-метровий шар

вихідної рослинної маси.

Лімнічні вугільні басейни формувалися на континентах і представлені

переважно прісноводними озерними, алювіальними, болотними та іншими

внутрішньоконтинентальними утвореннями. Ці вугленосні утворення мають

порівняно незначну товщину (максимально – перші десятки, рідко сотні

метрів). Вугільні пласти залягають у формі лінз зі змінною товщиною, яка

може різко змінюватись на невеликій відстані. Кількість їх у межах одного

родовища звичайно невелика. Набільшим вугільним басейном лімнічного

походження в Україні є Придніпровський буровугільний. Його межі майже

збігаються з межами Українського щита; площа блдизько 140 тис. км2

. Час

утворення вугілля – палеоген–ранній неоген. Буре вугілля найвищої якості

місчтиться в палеоценовому пласті, товщина якого в окремих місцях

перевищує 15 м. У відомих сибірських родовищах Кансько-Ачинського

басейну , вугілля якого утворилось в юрському періоді, серед озерних та

алювіальних утворень є до 30 пластів та прошарків вугілля з середньою

товщиною від 0,5 до 5,0 м, один пласт має потужність до 40, а місцями і

до 70 м.

Іноді вугілля утворюється з рослинної речовини, принесеної з місць

їхнього проростання в басейн захоронення з інших, як звичайно гірських

підвищених ділянок. Таке вугілля називають алохтонним, на відміну від

автохтонного, яке утворилося на місці, де росли дерева й інша вуглетворна

рослинність. Родовища алохтонного вугілля відомі в Закарпатті (четвертинні

буровугільні родовища), де вихідний матеріал знесений у широкі заплави рік

та прирічкові озера й болота з навколишніх гір. Такі процеси тепер

простежуються в дельтах деяких великих рік. Де нагромаджується велика

кількість відмерлих рослинних (переважно дерева) решток.

Вугілля в земній корі почало утворюватися з девонського періоду (біля

2% відомих запасів). Проте інтенсивний розвиток ландшафтів, сприятливих

для нагромадження рослинного матеріалу та утворення вугілля, розпочався з

63кам’яновугільного періоду і тривв з більшою або меншою інтенсивністю в

наступні періоди. Найбільші запаси вугілля (кам’яного та бурого) пов’язані з

кайнозоєм – понад 54 % відомих сьогодні запасів.

В України є значні запаси вугілля в Донецькому , Львівсько-

Волинському кам’яновугільних, Придніпровському буровугільному та

системі дрібних родовищ бурого вугілля в Прикарпатті, Закарпатті, на Поділлі

та інших регіонах.

Діагенез осадів

Діагенез – це перша стадія утворення різноманітних осадових порід на

дні водойм. Дуже сипкі заводнені осади тривалий час зазнають складних

процесів перетворення в гірські породи. Саме це перетворення, або

переродження, і називають діагенезом. Загалом у первинному морському чи

озерному осаді переважають нестійкі компоненти, які тут же починають

вступати між собою в реакції. Тобто нерівноважна з фізико-хімічного погляду

система намагається перейти до рівноважного стану . Всі ці процеси, в

неущільненому осаді, на думку академіка М.М.Страхова, відбуваються так: 1)

розчинення та видалення малостійких розчинних мінералів; 2) утворення

нових мінералів у нових фізико-хімічних умовах; 3) перерозподіл речовини й

утворення конкрецій; 4) ущільнення та зменшення вологості; 5) перекрис-

талізація, цементація та ін.

Конкреції утворюються внаслідок перерозподілу речовини і стягання її

до окремих активних центрів. Вони дуже поширені в осадових породах і є

зростками або стяжіннями різноманітної форми та розмірів – від міліметрів

до метрів. Серед них трапляються опалові й халцедонові, фосфатні, гіпсові,

залізисті, залізисто-манганові та ін.

Тривалі процеси взаємодії різних частинок, а також постійне

підвищення тиску внаслідок занурення відкладених осадів та ззбільшення

товщини, а отже і маси перекриваних осадів, ведуть до загального

ущільнення – скам’яніння (літифікації). Важливе значення в цьому процесі

має цементація. Цементувальними можуть бути кремнезем, окисли заліза,

карбонати, глинисті мінеральні агрегати та ін. Вони заповнюють пори між

окремими частинками осаду і скріплюють їх. Склад цементу часто

відображений і в назві породи – залізистий пісковик, карбонатний пісковик,

кварцитоподібний пісковик тощо.

Текстурною одиницею шару може бути мікрошар, товщину якого часто

вимірюють міліметрами, або частками міліметра, рідше сантиметрами. Група

подібних мікрошарів утворює серію. Ці текстури в осадових породах дуже

різноманітні, однак їхня морфологічна різноманітність зводиться до трьох

головних типів – горизонтальної, скісної та хвилястої. Вивчення текстурних

особливостей дає змогу робити висновки стосовно динаміки середовища

осадонагромадження. Горизонтальна шаруватість утворюється в морських та

озерних умовах, де в придонних частинах нема хвилювання або течії. Скісна

шаруватість виникає там, де є спрямовані течії, хвиляста – де є поступально-

вікові рухи. Одна з відмін хвилястої шаруватості – лінзоподібна.

Простежуються також перехідні види шаруватості – скісно-хвиляста,

хвилясто-горизонтальна і складні, наприклад скісношаруваті серії, перекриті

горизонтально-шаруватими, а далі – знову скісношаруватими і так наступний

цикл.

Важливим для вивчення елементом є будова поверхні нашарування. Тут

часто можна простежити знаки хвильок – ряди валиків, які виникають

унаслідок дії хвиль та повітряних струменів на поверхню незатверділого

осаду . В такому ж вигляді вони трапляються й у викопному стані. На поверхні

нашарування часто є сліди механічної дії різних предметів, які пливли за

течією і залишали певні відбитки в незатверділому осаді. Це можуть бути

також сліди життєдіяльності організмів Такі відбитки на поверхнях шарів

називають ієрогліфами. В залежності від свого походження вони поділяються