56Підводні осуви захоплюють величезні маси осадів та переміщують їх до

підніжжя схилу . Тут осади нагромаджуються з підвищеною потужністю, дуже

перем’яті, місцями зібрані в дрібні й складні складки.

Ще важливішим фактором виступають каламутні, або суспензійні,

потоки, що виникають на континентальному схилі, покритому мулистими

осадами. У разі механічнго впливу на схил (навіть незначний землетрус)

розріджений осад під дією гравітаційних сил (власна вага) зривається вниз,

нагадуючи рух снігової лавини. Зривання осадків материкових схилів

найчастіше зумовленімають цунамі, що виникають унаслідок землетрусів.

Каламутні потоки, які утворюються в цьому разі, не змішуються під час руху

з морською водою з огляду на велику щільність і часто переміщуються на

великі відстані (сотні кілометрів). Вони здатні виконувати значну ерозійну

роботу . З цими потоками дослідники пов’язують утворення підводних

каньйонів, що перерізають континентальний схил і простежуються до глибин

3–4 тис. м. У межах підніжжя континентального схилу ці осади формують

потужні конуси винесення, які, поєднуючись одні з одними, утворюють єдину

хвилясту акумулятивну форму , нахилену і потоншену в бік абісальної

рівнини. Давні аналоги осадів каламутних потоків виділяють як викопні

турбідити. Відклади сучасних і давніх турбідитних потоків (течій) утворені

звичайно чергуванням прошарків пісків, алевритів та пелітових осадів з

характерною градаційною шаруватістю. Товщина окремих турбідитних

прошарків – від кількох міліметрів до 6 м. Крім підніжжя континентального

схилу , ці форми трапляються також у глибоководних океанічних жолобах, у

рифтових ущелинах, на схилах підводних хребтів та піднять. Переважна

більшість сучасних турбідитів відкладається на глибинах понад 2000 м.

Турбідити іноді покривають величезні площі на абісальних рівнинах,

зокрема, біля узбережжя Каліфорнії, в Мексиканській затоці та інших місцях.

Осади ложа Світового океану (абісальні). Головну роль тут

відіграють біогенні та полігенні осади.

Серед біогенних (органогенних) осадів поширені вапнякові

форамініферові мули, що утворюються з планктонних організмів –

форамініфер. Кількість CaCO3 в них варіює від 30 до 90 і навіть 99%. Ці

осади поширені на глибинах від 2000–3000 до 4500 м і лише зрідка

опускаються глибше. Це пов’язане з тим, що глибинні води океану різко

недонасичені СаСО3, тому вапнякові рештки розчиняються, не досягаючи дна.

Критичними щодо цього вважають глибини 4500–4700 м.

Серед кременистих мулів виділяють діатомові та радіолярієві .

Діатомові мули утворюються внаслідок нагромадження панцирів

планктонних діатомових водоростей (діатомей). Вони розвинуті в холодних

приполярних областях і є дуже характерними для південної частини

Індійського океану . Тут, навколо берегів Антарктиди, вони формують пояс

завширшки 900–1200 км. Інша область поширення діатомових мулів –

північна частина Тихого океану з далекосхідними морями. Тут вміст

аморфного кремнезему набагато менший і становить 30–50%. Проте

внаслідок слабкої розчинності панцири діатомей досягають будь-яких глибин

і трапляються в Курило-Камчатській глибоководній западині на глибині понад

10 км.

Радіолярієві мули складені нагромадженням кременистих черепашок

планктонних організмів – радіолярій, а також тонких глинистих частинок. По

суті, це слабко кременисті мули з вмістом SiO2 від 10 до 30 %. На вигляд –

червоні океанські глини. Вони приурочені до тропічних і екваторіальних

областей Океану і поширені на глибинах від 4300 м і глибше. Вище їх

змінюють карбонатні мули.

Полгенні осади, до яких належить червона океанська глина, значно

поширені у віддалених від берега акваторіях. Це дуже тонкий глинистий осад

звичайно коричневого або цеглястого кольору . Він нагромаджується

здебільшого нижче критичної глибини – нижче зони карбонатного