1111111111111111111111111111

ВСТУП

Головний об’єкт досліджень у геології - верхня кам’яна оболонка Землі,

земна кора. Речовинний склад земної кори вивчають такі розділи геології, як

мінералогія, літологія, петрографія та ін. Водночас одним із найважливіших

питань геології є вивчення глибинних підкорових оболонок – мантії Землі, яка

відіграє визначальну роль у формуванні земної кори, її рухах та інших

геодинамічних процесах.

За час розвитку геологія значно диференціювалась і тепер - це великий

комплекс взаємопов’язаних дисциплін.

Процеси, які відбуваються в глибинах Землі та на її поверхні вивчають у

такому важливому напрямі, як динамічна геологія. Залежно від джерел енергії

їх поділяють на процеси внутрішньої динаміки, або ендогенні, і процеси

зовнішньої динаміки, або екзогенні. Вивчення деяких процесів тепер

вилилось у самостійні галузі науки: тектоніку, вулканологію, сейсмологію,

структурну геоморфологію та ін.

Тектоніка, або геотектоніка, вивчає особливості будови та розвитку

земної кори, визначені переміщеннями окремих її ділянок – тектонічними

рухами, що їх спричиняють переважно внутрішні процеси. Під впливом цих

рухів виникають деформації, або порушення в шарах скельних гірських

порід: вони вигинаються, зминаються в складки або зазнають крихкого

руйнування, внаслідок чого виникають тріщини і розриви різних розмірів. У

цьому випадку утворюються різні форми залягання гірських порід та їхніх

комплексів з відповідними структурними формами. Саме вони є об’єктом

вивчення структурної геології.

Наука сейсмологія вивчає землетруси, як природні, так і штучні, що їх

імітують учені для з’ясування структури глибоких зон земної кори та

підкорових ділянок. Вулканологія досліджує процеси вулканізму: характер

виверження вулканів, їх будову та склад продуктів виверження.

Предметом вивчення історичної геології є історія розвитку Землі, прояв

геотектонічних процесів у часі. Один з її розділів - стратиграфія, що вивчає

послідовність утворення та залягання шарів гірських порід і визначає їхній

вік. Важливою у цьому разі є палеонтологія, тобто вивчення решток

рослинних і тваринних організмів6 на підставі яких визначають відносний вік

порід і геологічну хронологію в цілому , що дає змогу зіставляти між собою

різні за складом породні утворення, розташовані на значних відстанях між

собою і навіть на різних континентах. З’ясуваннню абсолютної геохронології

допомагають радіологічні методи, які ґрунтуються на знанні швидкості

розпаду різних радіоактивних елементів.

Інший розділ історичної геології – палеогеографія, яка визначає фізико-

географічні умови минулих геологічних епох: розподіл суші і водойм,

материків і океанів, особливості клімату , рельєфу , солоності морських

басейнів та ін. Головними в палеогеографії є осадові гірські породи та

викопні організми.

Специфічний розділ історичної геології виступає - четвертинна

геологія, яка вивчає історію розвитку Землі за останній період геологічного

часу тривалістю близько 1,8 млн. років.

Регіональна геологія вивчає геологічну будову та історію розвитку

великих областей Земної кулі.

Окремим розділом є морська геологія із завданнями та методами

дослідження рельєфу і структури морського дна та їхніх давніших та

сучасних осадів (седиментологія).

Геоморфологія – це геологічна дисципліна, яка вивчає форми земної

поверхні (рельєф) і Землі в цілому , походження цих форм, їхній зовнішній

вигляд, еволюцію розвитку та закономірності географічного поширення.

Крім того, деякі науки геологічного циклу (вчення про корисні

копалини, гідрогеологія, інженерна геологія, прикладна геоморфологія)

розробляють не тільки важливі наукові проблеми, а й проблеми

4Безпосередньо пов’язані з вирішенням практичних завдань. Опрацювання

різних проблем геології та геоморфології поєднують із вирішенням низки

важливих господарських завдань, передусім розшуками та відкриттям

родовищ корисних копалин.

Отже, геологія є однією з природничо-історичних наук про Землю, яка

визначає закономірності її розвитку в часі, еволюцію давнього органічного

світу , має також важливе значення для світоглядного розуміння природи.

Одне з найважливіших завдань геології - проблема вивчення

закономірностей утворення та розміщення різноманітних родовищ корисних

копалин у земній корі. Це є предметом досліджень Учення про корисні

копалини і, зокрема, металогенії як вчення про рудні поклади.

22222222222222222222222222222222

КОРОТКИЙ ІСТОРИЧНИЙ ОГЛЯД РОЗВИТКУ ГЕОЛОГІЧНИХ

ЗНАНЬ

Розвиток людського суспільства відбувався у безперервному зв’язку з

середовищем, що його оточувало, а таким середовищем є поверхня нашої

планети з властивими їй природними умовами. Уже на перших етапах

становлення (кам’яна доба) величезну роль у житті людей почали відігравати

гірські породи, які використовували для виготовлення найпростіших знарядь

праці. Потім в історії людства настали часи, пов’язані з виготовленням

металевих знарядь, що зумовлювало потребу віднайдення самородних

металів (мідь, золото, срібло), а потім і руд міді, олова, заліза. В писемних

джерелах ІІІ–ІІ ст. до нашої ери є відомості про деякі мінерали, їхні

властивості та поширення. Перше ознайомлення з гірськими породами та

мінералами спонукало людину оцінити такі їхні властивості, як твердість,

крихкість, піддатливість для обробки. Елементарне вивчення фізичних

властивостей речовини започаткувало напрямок у геології, який пізніше

(XVІІ–XVШ ст.) назвали геогностичним.

З часів розквіту Давньої Греції (VІІ–V ст. до н. е.) дуже серйозну увагу

звертали на вивчення Землі та ті процеси, які на ній відбуваються. Уже тоді

сформувалися два протилежні напрями в розумінні геологічних процесів, які

в пізніші часи отримали назви нептунізму та плутонізму. Прихильники

нептунізму , представником якого був давньогрецький філософ Фалес,

твердили, що Земля з усіма живими організмами постала з водного

середовища. На противагу цьому , плутоністи стверджували, що все виникло з

вогню. Представником цього напряму був Арістотель, який намагався

пояснити причини землетрусів та вулканічних вивержень існуванням у

надрах Землі розпеченої газоподібної речовини. Він також визнавав, що

поверхня Землі та її площа безперервно змінюються внаслідок змін рівня

моря та його руйнівної дії.

Близькі погляди висловлював і римський географ Страбон, який жив у

І ст. до н. е. Проте зміни обрисів моря і суші він пов’язував з підняттями та

опусканнями окремих ділянок земної кори.

За періоду середньовіччя є дуже мало геологічних даних. З тих часів

відомі імена таджицького вченого Авіценни, узбецького Аль-Біруні та

азербайджанського астронома Мухамеда Насиредина.

Новий етап у розвитку наук розпочався у ХV ст. і пов’язаний з епохою

Відродження. Проблемами вивчення Землі займалися такі відомі вчені як

Леонардо да Вінчі, І.Фракастро, Г.Багера (Агрікола), Н.Стено. Найбільшим

досягненням того часу можна вважати появу праць М.Коперніка (1473–1543),

який пояснив будову Сонячної системи. На цій основі неодноразово в XVІІ та

XVІІІ ст. робили спроби створити гіпотези утворення Землі (Декарт, Лейбніц,

Бюфон, Гук, Ріхман). Тоді ж відроджено школи нептуністів та плутоністів.

Тривалий час перевага була на боці нептуністів, провідну роль серед яких

відігравав професор Фрейберської гірничої академії Вернер (1750–1817).

Нептуністи повністю відкидали значення для розвитку Землі внутрішніх сил,

що певною мірою негативно вплинуло на розвиток геологічних знань.

5Значно прогресивнішим було вчення шотландського геолога Геттона

(1755–1779), який провідним у формуванні Землі вважав “внутрішній жар”, і

одночасно вважав, що поверхневі сили призводять до руйнування гірських

порід. Зрештою погляди плутоністів на той час перемогли.

Наступним кроком у розвитку геології стали висновки англійського

дослідника В.Сміта (1769–1839), який звернув увагу на різноманітність

органічних решток, що трапляються в шарах порід. Цим учений заклав

основи історичного напряму в геології. Відкриття було підтверджене і

розвинуте працями Кюв’є (1769–1832) і Броньяра (1770–1847) з вивчення

фауни викопних хребетних Паризького басейну . Дослідження Кюв’є дали

початок нової науки – палеонтології. В першій половині ХІХ ст. закладено

основи геологічного літочислення і складено стратиграфічну схему відкладів

земної кори, яка узагальнила всі знання про послідовність утворення гірських

порід та історію розвитку нашої планети.

Кінець - ХІХ початок ХХ ст. ознаменувався бурхливим розвитком

геології та виділенням з неї багатьох самостійних дисциплін: петрографії,

літології, гідрогеології, геотектоніки та ін. Це було пов’язане з успіхами хімії,

фізики, що дало змогу удосконалити методи вивчення мінералів та гірських

порід.

У теоретичній геології розробляли різні гіпотези розвитку Землі, серед

яких найпопулярнішою була гіпотеза контракції, вперше висловлена

французом Елі де Бомоном 1829 р. Гіпотеза контракції (стискання)

ґрунтувалася на уявленнях німецького філософа Канта про утворення Землі з

гарячої туманності, а потім перехід унаслідок тривалого вистигання в

твердий стан. Детальніше цю гіпотезу опрацював математик Лаплас. З

позицій цієї гіпотези багато вчених пояснювало утворення складчастих гір на

поверхні Землі зморщуванням кори через зменшення в об’ємі внутрішніх мас

унаслідок охолодження і застигання (кристалізації).

Наприкінці ХІХ ст. виникла теорія геосинкліналей, яка пояснювала

закономірності розвитку земної кори в особливо сприятливих для

деформацій зонах – геосинкліналях. Важливе значення для розвитку цієї

теорії мали праці таких відомих геологів, як американці Дж. Хол (1811–