111111111111111111111111111111

Патологічна фізіологія - це наука, яка вивчає загальні закономірності

виникнення, розвитку і завершення хвороби. По-суті це наука про

життєдіяльність хворого організму.

Хвороба і хворий організм є предметом вивчення багатьох

загальнотеоретичних медичних і всіх клінічних дисциплін. Особливість

предмету патологічної фізіології полягає в тому, що вона вивчає найбільш

загальні закономірності виникнення і розвитку хвороби, у той час як інші

науки вивчають особливе, спеціальне кожної хвороби.

При цьому патологічна фізіологія як наука вирішує наступні задачі:

1) Встановлення сутності хвороби (що таке хвороба?).

2) Вивчення причин і умов виникнення хвороби (чому виникає хвороба чи

патологічний процес?).

3) Розкриття механізмів розвитку хвороби й окремих її проявів,

встановлення закономірностей перебігу хвороби і механізмів видужання (як

розвивається хвороба чи патологічний процес?)

4) Формулювання та обґрунтовування принципів і методів виявлення

(діагностики) захворювань і патологічних процесів (як виявити хворобу чи

патологічний процес?)

5) Визначення загальних принципів профілактики і лікування хвороб (як

попередити і лікувати хворобу?)

Зазначені задачі знаходять своє вирішення в рамках чотирьох складових

частин патологічної фізіології як науки: нозології, етіології,

патогенезу, експериментальної терапії.

дисципліна «патофізіологія» включає 3 основних розділи: 1) Загальна нозологія, 2) Вчення про типові патологічні процеси, 3) Вчення про типові форми патології органів і систем.

222222222222222222222222222222

Патологічна фізіологія зв‘язана з іншими науками, зокрема: 1) Зв’язок з науками, що вивчають властивості факторів навколишнього середовища, здатних викликати хвороби (фізика, хімія, біологія, мікробіологія, соціологія). Ці науки дають дані, необхідні для вивчення етіології. 2) Зв’язок з науками, що вивчають властивості організму і його життєдіяльність (цитологія, ембріологія, гістологія, нормальна анатомія і фізіологія, біохімія, імунологія, генетика). Ці науки створюють основу для вивчення патогенезу. 3) Зв’язок із загальнотеоретичними науками, які вивчають хвороби (патологічна анатомія, фармакологія). Ці науки разом з патологічною фізіологією створюють цілісну картину хвороби. 4) Зв’язок із клінічними науками. Патологічна фізіологія визначає основні етіологічні і патогенетичні принципи профілактики, діагностики і лікування хвороби. У вивченні хвороб патофізіологія, як і вся медицина, використовує наступні методи: 1) Клінічний метод – патофізіологія широко використовує дані функціональних, біохімічних, імунологічних та інших досліджень хворої людини. 2) Епідеміологічний метод – використовується для встановлення факторів ризику виникнення тих чи інших захворювань (атеросклерозу, гіпертонічної хвороби і т.ін.). 3) Анатомічний метод є основним методом патологічної анатомії, що разом з патофізіологією вивчає сутність хвороби, використовуючи при цьому як об’єкт труп людини. 4) Експериментальний метод – є основним методом патофізіології. Особливістю патофізиологічного експерименту є відтворення на лабораторних тваринах експериментальних моделей хвороб з метою встановлення механізмів їх виникнення, розвитку і завершення у людини.

33333333333333333333

Патоло́гія (грец. παθός — страждання, біль, хвороба; та грец. λόγος — 1) — дослідження або наука про відхилення від норми та хвороби, зокрема — галузь медицини, біології, психології (патопсихологія); 2) відхилення від нормального стану або процесу розвитку, у медицині — синонім хвороби.

Як наука, патологія досліджує процеси відхилення від норми, процеси, які порушують гомеостаз, хвороби, дисфункції.

Термін використовувався з давніх часів та відображав суб'єктивні переживання (відчуття) людини, що зносила будь-які страждання.

У XVI — поч. XIX ст. відбувалося накопичення анатомічних та фізіологічних відомостей та тривали клініко-анатомічні кореляції. З медичного знання першою відокремилася патологічна анатомія, а в середині XIX ст. народилася ескпериментальна патологія, тоді патологія стала спеціальністю багатьох лікарів, морфологів, біологів та хіміків.

Перші наукові товариства патологів були організовані у Нью-Йорку (1844) та Лондоні (1846). У 1909 створене Товариство патологів у Петербурзі. Російське товариство патологів засноване у 1922; 1-й Всеросійський з'їзд патологів відбувся в 1923 у Петрограді, 1-й Всесоюзний з'їзд — у Києві в 1927.

Основні міжнародні організації патологів:

Міжнародний союз патологів та клінічних лаборантів (з 1947),

Міжнародна рада товариств патологів (з 1950),

Міжнародна академія Патології (з 1955),

Європейське товариство Патології (з 1954);

з 1948 вони проводять міжнародні конгреси патологів.

Найстаріший журнал з проблем патології — «Virchov's Archiv fur pathologische Anatomie und Physiologie und für klinische Medizin» (з 1847). У СРСР основні періодичні видання, що освітлювали проблеми патології: «Архив патології» (з 1935), «Патологічна фізіологія та експериментальна терапія» (з 1957), «Бюлетень експериментальної біології та медицини» (з 1936).

Предмет вивчення

Патологія має зв'язок з іншими науками, з яких формувалася медицина: анатомією, фізіологією, ембріологією, біохімією, мікробіологією, імунологією і т. д. Вона синтезує та звіряє дані, отримані з цих дисциплін, із клінічною практикою. Науки також мають спільні методи досліджень, що доповнюють одне одного.

Найважливіші проблеми сучасної патології:

загальне вчення про хвороби;

реактивність організму;

патологія проникності біологічних мембран та мікроциркуляції;

механізми порушення та відновлення життєво важливих функцій;

механізми адаптації та ін.

Перспективи успішного вивчення цих проблем пов'язані з високим методичним та технічним рівнем досліджень (зіставлення даних експерименту з патоморфологічними та клінічними даними, застосування методів гісто- та цитохімії, електронної мікроскопії, рентгеноструктурного аналізу, ауторадіографії, спеціальних видів мікрофотографії та кінознімання — надшвідкісної, сповільненої, лазерної техніки та ін.), що дозволяє вивчати початкові стадії, ультраструктуру та генетичні основи патологічних процесів та сприяє розвитку нового розділу — молекулярної патології.

4444444444444444444444

Історичними центрами розвитку патофізіології в Україні були Київ , Харків та Одеса. Найбільш яскравими представниками української школи патофізіологів є Н.А.Хржонщевскій , В.В.Подвисоцкій , О.О.Богомолець , А.В.Репрев , Д.Е.Альперн , М.Н.Зайко . Н.Л. Хржонщевський заснував в 1869 р. кафедру загальної патології на медичному факультеті Університету ім. Св. Володимира в Києві , запропонував оригінальні методи прижиттєвої забарвлення клітин і тканин. В.В. Підвисоцький очолював кафедру загальної патології в Київському університеті з 1887 по 1900 рік, а з 1900 по 1905 рік був деканом і завідувачем кафедрою загальної патології в університеті м. Одеси . Його наукові праці присвячені проблемам регенерації паренхіматозних органів , вивчення інфекційного процесу , епідеміологічним дослідженням . Цей учений створив відому наукову школу , представниками якої були А.А. Богомолець , Д.К. Заболотний , І.Г.Савченко , Л.А. Тарасевич. А.В. Репрев очолював кафедру патофізіології Харківського медичного інституту. Його наукові роботи стосуються головним чином проблем обміну речовин та ендокринології . Д.Є. Альперн (1894-1968) , учень А.В. Репрева , протягом 40 років завідував Харківської кафедрою , був автором підручника з патологічної фізіології , працював над проблемами запалення і алергії.

5555555555555555555555555

Клітина була відкрита Шлейденом і Шванном в 1839-1840 рр. Через 18 років вийшла знаменита книга Р. Вірхова «Целлюлярна патологія» (1858). В ній автор не тільки виклав великий фактичний матеріал але і нову теорію, яка стала називатись целлюлярною, або клітинною. Вірхов при кожній хворобі знаходив характерні зміни в клітинах і органах. До нього хвороба розглядалась переважно як неправильне змішування соків, а це виключало можливість «прив'язати» хворобу до будь-якого органа. Вірхов проголосив: «Шукайте, де сидить хвороба» і показав як це потрібно робити на секційному столі і за допомогою мікроскопа. Целлюлярна теорія Вірхова була для того часу більш прогресивною, чим теорії, що існували до неї. Основні положення целлюляної теорії: Хвороба завжди є результатом змін клітин, порушення їх життєділяності. «Вся патологія є патологія клітини». Ніякого самовільного утворення клітин із неорганізованої маси («бластеми») не відбувається («Omnis cellulae e cellulae»), що забезпечує поступовий розвиток органів в нормі і патологічні відхилення при захворюванні. Хвороба є завжди процес місцевий. При будь-якому захворюванні можна знайти орган або ділянку органа, тобто «клітинну теорію», яка охоплена патологічним процесом. При розвитку хвороби кількість клітин змінюється (гетерометрія). З точки зору целюлярної теорії, хвороба не являє собою нічого принципово нового порівняно із здоров'ям. Різниця тут має не якісний,а лише кількісний характер (збільшення, зменшення, порушення пропорцій). Для патології найбільш характерним є те, що процес виник і має перебіг не в свій час (гетерохронія – мегабласти з’являються у дорослої людини) або не на своєму місці (гетеротопія – екстрамодулярні вогнища кровотворення). Така локалістичність в уявленні про хворобу Р. Вірхова пов'язана і пояснюється помилками в його діяльності. Одна з яких полягала в тому, що він не сприйняв еволюційну теорію Дарвіна. Він не зрозумів також величезного значення ролі нервової системи в патології. 777777777777777777777777777777777

ТЕРМІНАЛЬНІ СТАНИ (лат. termіnalіs — пов’язаний з кінцем, граничний) — стани, граничні між життям і смертю, критичний рівень розладу життєдіяльності з катастрофічним зниженням АТ, глибоким порушенням газообміну і метаболізму. Академік В.А. Неговський розробив триступеневу класифікацію Т.с.: преагонія, агонія, клінічна смерть.

Клінічні прояви. Преагональний стан — етап вмирання, в ході якого поступово, у порядку спадання порушуються функції кірково‑підкіркових і верхньостовбурових відділів головного мозку; спочатку розвиваються тахікардія й тахіпное, потім брадикардія та брадипное; АТ прогресивно знижується нижче критичного рівня (80–60 мм рт. ст.). Спочатку може відзначатися загальне рухове збудження, що має рефлекторну природу; воно розвивається до появи ознак енергетичного дефіциту мозку й відображає дію захисних механізмів. Його біологічне значення полягає у спробі вивести організм із загрозливої ситуації. Після фази збудження розвиваються порушення свідомості та гіпоксична кома. Потім розвивається термінальна пауза — стан, який триває 1–4 хв: дихання припиняється, розвивається брадикардія, іноді асистолія, зникають реакції зіниць на світло, корнеальний та інші стовбурні рефлекси, зіниці розширюються. При вмиранні в стані глибокого наркозу термінальна пауза відсутня. Після закінчення термінальної паузи розвивається агонія — етап вмирання, що характеризується активністю бульбарних відділів мозку. Однією з клінічних ознак агонії є термінальне (агональне) дихання з характерними нечастими короткими, глибокими судомними дихальними рухами, іноді за участю кістякових м’язів. Дихальні рухи можуть бути і слабкими, низької амплітуди. В обох випадках ефективність зовнішнього дихання знижена. Агонія, що завершується останнім вдихом або останнім скороченням серця, переходить у клінічну смерть. При раптовій зупинці серця агональні вдихи можуть тривати кілька хвилин на фоні відсутнього кровообігу. Клінічна смерть — оборотний етап умирання. На цьому етапі при зовнішніх ознаках смерті організму (відсутність серцевих скорочень, самостійного дихання і будь-яких нервово‑рефлекторних реакцій на зовнішні впливи) зберігається потенційна можливість відновлення його життєвих функцій за допомогою методів реанімації. У стані клінічної смерті на ЕКГ реєструються або повне зникнення комплексів, або фібрилярні осциляції з частотою й амплітудою, що поступово зменшуються, моно‑ і біполярні комплекси з відсутністю диференціювання між початковою (зубці QRS) і кінцевою (зубець Т) частинами. У клінічній практиці при раптовій смерті в умовах нормальної температури тіла тривалість стану клінічної смерті визначають терміном від зупинки серця до відновлення його діяльності, хоча в цей період проводилися реанімаційні заходи для підтримки кровообігу в організмі. Якщо ці заходи було розпочато вчасно і вони виявилися ефективними (висновок про що роблять за появою пульсації на сонних артеріях), терміном клінічної смерті слід вважати час між зупинкою кровообігу і початком реанімації. Згідно із сучасними даними повне відновлення функцій організму, в т.ч. і вищої нервової діяльності, можливе і при більш тривалих термінах клінічної смерті за умови заходів, ужитих одночасно і навіть через деякий час після основних реанімаційних заходів. Ці заходи (підвищення системного АТ, поліпшення реологічних показників крові, штучна вентиляція легень, гормональна терапія, детоксикація у вигляді гемосорбції, плазмаферезу, очищення організму, обмінного переливання крові й особливо донорського штучного кровообігу, а також деякі фармакологічні впливи на мозок) нейтралізують післяреанімаційні патогенні фактори і достовірно полегшують перебіг так званої післяреанімаційної хвороби.

Після клінічної смерті настає біологічна, тобто справжня смерть, розвиток якої виключає можливість оживлення. При клінічній смерті необхідні реанімаційні заходи та інтенсивна терапія.

Через труднощі розмежування оборотного й необоротного станів реанімаційну допомогу необхідно розпочинати в усіх випадках раптової смерті і вже в ході оживлення уточнювати ефективність заходів і прогноз для хворого. Це правило не поширюється на випадки з вираженими зовнішніми ознаками біологічної смерті (гіпостатичні плями, задубіння м’язів).

Реанімація, або оживлення організму, включає в себе низку заходів,

які спрямовані перш за все на відновлення кровообігу і дихання: маG

саж серця — закритий непрямий чи відкритий на операційному столі,

штучна вентиляція легень, дефібриляція серця. Остання вимагає відпоG

відної апаратури й може бути проведена лише в спеціальних умовах.

Якщо розвивається фібриляція серця, коли внаслідок хаотичного

асинхронного скорочення м’язових груп повноцінна систола неможG

лива, застосовують електричну дефібриляцію: на серце (оголене аб

через грудну клітку) подається струм до 6 000 В тривалістю до 10 с.

Такий поодинокий розряд (інколи повторний, але не більше чотиG

рьох) усуває фібриляцію і сприяє відновленню кровообігу.

Ці заходи в кінцевому результаті переслідують одну мету — відноG

вити функцію кори великого мозку. При цьому першочергове значенG

ня має діяльність дихального центру. Саме він є «водієм» мозкових

ритмів, і від нього йдуть імпульси, здатні вплинути на появу електG

ричної активності кори та підкоркових центрів, у тому числі й судиG

норухового. Відновлення самостійного дихання сприяє відновленню

кровообігу.

Реанімаційні заходи в обов’язковому порядку супроводжуються

застосуванням лікарських засобів, що забезпечують негайне відновG

лення функцій дихального, судинного центрів головного мозку (глюG

кокортикоїди, адреналін, антигіпоксанти, препарати, що відновлюG

ють колатеральний, мозковий і серцевий кровообіг, вентиляцію леG

гень).

8888888888888888888

Етіологія - це вчення про причини й умови виникнення хвороб. Причиною хвороби вважають той фактор, без якого вона не може виникнути ні за яких умов.

Патогенез - це вчення про механізми розвитку, перебігу і завершення хвороби.

• Таким чином, етіологія і патогенез хвороби є взаємозалежними. Існує 3-и варіанти зв’язків між причиною і патогенезом: 1) Етіологічний фактор відіграє роль поштовху і запускає патогенез. Для перебігу патогенезу подальше існування причини не є обов’язковим (опіки, променева хвороба). 2) ^ Співіснування причини і патогенезу. Патогенез продовжується до тих пір, поки діє етіологічний фактор (більшість інфекційних хвороб). 3) Персистенція етіологічного фактора. Агенти, які викликають хворобу, затримуються в організмі довше, ніж продовжується патогенез. При цьому властивості етіологічного фактора можуть мінятися під впливом організму (бактеріоносійство після інфекційної хвороби).

999999999999999999999

Для регуляції фізіологічних процесів відповідно до потреб організму і змін навколишнього середовища існує два механізми: гуморальний і нервовий. Гуморальна регуляція фізіологічних процесів здійснюється за допомогою хімічних речовин, які поступають із різних органів і тканин тіла у кров і розносяться нею по всьому організму. Нервова регуляція фізіологічних процесів можлива завдяки взаємодії органів тіла з нервовою системою. На відміну від гуморальної регуляції нервові впливи завжди призначені конкретним органам і тканинам і поширюються у багато разів швидше. Нервовий і гуморальний способи регуляції функцій тісно між собою пов'язані. З одного боку, на діяльність нервової системи постійно впливають принесені з током крові хімічні речовини, з іншого — утворення більшості хімічних речовин і виділення їх у кров знаходяться під постійним контролем нервової системи, тому регуляція фізіологічних функцій в організмі завжди забезпечується єдиним нейрогуморальним механізмом. Крім того, окремі органи і системи органів взаємно впливають один на одного, завдяки чому досягається саморегуляція усіх фізіологічних процесів організму.

10 10 10 10 10

Шляхи поширення хвороботворних агентів в організмі.

Важливим моментом загального патогенезу є поширення хвороботворних агентів в організмі. Знання цих шляхів дозволяє впливати на них, перешкоджати їх розповсюдженню.

Існують такі шляхи поширення хвороботворних агентів в організмі.

- по продовженню;

- по дотику;

- по кровоносних і лімфатичних судинах;

- по нервових стовбурах.

По продовженню хвороботворні агенти розповсюджуються, в основному, по органах, які мають трубчасту будову: по дихальній системі, травлення, сечостатевій, у молочній залозі (так звана «висхідна інфекція»).

По дотику патологічний процес розповсюджується, наприклад, від поверхні шкіри на підшкірну клітковину, м’язи.

По кровоносних і лімфатичних судинах розповсюджуються бактерії, токсини, отрути, фармакологічні засоби (гематогенний та лімфогенний шляхи поширення хвороботворних агентів).

По нервових стовбурах розповсюджуються деякі віруси (сказу, токсин правця, ботулізму).

11 11 11 11 11 11 11 11

ШокGреакція — особлива форма адаптації організму, що спрямоG

вана на виживання індивідуума в критичних умовах. Зворотні стадії

шоку при припиненні дії ушкоджуючого фактора та раціональній теG

рапії можуть спричинити зворотній шлях до видужання. Найбільш

тяжкі форми шоку закінчуються смертю.

Розрізняють такі види шоку: опіковий (після великих опіків), електG

рошок, анафілактичний, гемотрансфузійний (переливання несумісG

ної крові), кардіогенний (гострий інфаркт міокарда), гіповолемічний,

травматичний.

Травматичний шок як найбільш грізне ускладнення екстремальG

них станів ставить організм на межу між життям і смертю та вимагає

від лікаря та провізора негайних дій

12 12 12 12 12 12 12

Патогенна дія факторів зовнішнього середовища пов‘язана, головним чином, із впливом фізичних чинників: 1) механічної травми, 2) високої і низької температури, 3) іонізуючого випромінювання, 4) високого і низького атмосферного тиску, 5) електричного струму, 6) ультрачервоного і ультрафіолетового випромінювання. При загальній дії на організм високої температури розвивається гіпертермія (перегрівання), при місцевому - опіки. Тривале перебування організму в умовах низької температури призводить до розвитку гіпотермії, місцева ж дія низької температури є причиною відмороження. У розвитку гіпер- і гіпотермії виділяють 2-і стадії: 1) компенсації і 2) декомпенсації. У 1-у стадію завдяки захисно-компенсаторним реакціям організму температура ядра тіла не міняється, незважаючи на дію термічних факторів. Якщо зазначені реакції будуть недостатні, то настає стадія декомпенсації, основною ознакою якої є вихід температури тіла за межі норми. □ При гіпотермії захисно-компенсаторні реакції розвиваються в 2-ох напрямках: 1) Реакції, спрямовані на обмеження тепловіддачі: а) спазм периферичних судин; б) зменшення потовиділення; в) зміна пози й інших поведінкових реакцій, що зменшують площу відкритих поверхонь тіла; г) підвищення теплоізоляційних властивостей вовни у тварин за рахунок скорочення гладких м'язів, які піднімають волосся (у людини збереглася рудиментарна реакція - "гусяча шкіра"). 2) ^ Реакції, спрямовані на підвищення теплопродукції: а) збільшення скорочувального термогенезу (підвищення тонусу скелетних м'язів, м'язове тремтіння, довільні рухи); б) збільшення нескорочувального термогенезу (посилення окисних процесів, роз'єднання окислювання і фосфорилювання). Головною ознакою стадії декомпенсації є зниження температури ядра тіла, що закономірно приводить: а) до зменшення швидкості всіх біохімічних реакцій в організмі, у тому числі і процесів біологічного окислювання; б) при цьому різко зменшується споживання кисню й утворення АТФ у клітинах; в) дефіцит енергії приводить до пригнічення життєвоважливих функцій організму: діяльності ЦНС, дихання, кровообігу, у результаті чого розвивається кисневе голодування; г) гіпоксія, у свою чергу, є причиною збільшення дефіциту АТФ - замикається "порочне коло", що може призвести в кінцевому результаті до смерті. □ При гіпертермії захисно-компенсаторні реакції спрямовані на збільшення тепловіддачі. До них відносяться: 1) розширення периферичних судин; 2) збільшення потовиділення; 3) реакції, спрямовані на збільшення площі відкритої поверхні тіла (зміна пози, поведінкові реакції); 4) теплова задишка у тварин. ^ Основною ознакою 2-го періоду перегрівання - стадії декомпенсації є підвищення температури тіла. Воно супроводжується: а) різким порушенням функції ЦНС, б) посиленням дихання, в) посиленням кровообігу й обміну речовин. Подальше підвищення температури тіла і перезбудження нервових центрів закінчуються їхнім виснаженням, що супроводжується: а) порушенням дихання, б) функції серця і в) зниженням артеріального тиску; г) розвивається гіпоксія. У результаті рясного потовиділення: а) відбувається зневоднення організму, б) порушується електролітний обмін, в) розвивається згущення крові і підвищення її в'язкості, що створює додаткове навантаження на апарат кровообігу і сприяє розвитку недостатності серця. На тлі наростаючих явищ кисневого голодування з'являються судоми, настає смерть. Гостре перегрівання зі швидким підвищенням температури тіла одержало назву теплового удару. □ ^ Комплекс загальних змін в організмі, які виникають при великих і глибоких опіках, зветься опіковою хворобою. Розрізняють наступні стадії опікової хвороби: 1) опіковий шок, 2) опікова токсемія, 3) опікова інфекція, 3) опікове виснаження, 4) завершення. □ У розвитку опікового шоку головна роль належить больовому фактору. Цим, зокрема, пояснюється дуже тривала еректильна фаза шоку (фаза збудження). □ ^ Опікові токсини з'являються в організмі в результаті порушення обміну речовин, але більше всього їх утвориться в місці ушкодження. З ушкоджених тканин у загальний кровотік надходять денатурований білок і токсичні продукти його ферментативного гідролізу. □ Інтоксикація організму підсилюється інфекцією. Її джерелом є ушкоджені тканини і вміст кишок. Це ускладнення пояснюється зниженням бар'єрних властивостей організму, зокрема ушкодженням шкіри, порушенням функції системи мононуклеарних фагоцитів, зміною захисних властивостей слизової оболонки кишок. ^ Велике значення в патогенезі опікової хвороби мають зневоднення і порушення електролітного обміну. Втрата білків і рідини відбувається головним чином на місці ушкодження як результат підвищення проникності судинної стінки. Згущення крові і підвищення її в'язкості затрудняють кровообіг і роботу серця. □ ^ Опікове виснаження характеризується: а) прогресуючою кахексією, б) на-бряками, в) анемією, г) дистрофічними змінами у внутрішніх органах, д) ускладненнями (пневмонією, гломерулонефритом), е) недостатністю коркової речовини наднирників. У процесі видужання відбувається: а) повне відторгнення некротичних тканин, б) заповнення дефекту грануляціями, в) рубцювання і г) епітелізація. • Патогенною дією володіють усі види іонізуючого випромінювання: 1) корпускулярні (α- і β-частинки, нейтрони, протони) і 2) електромагнітні хвилі (рентгенівське, γ-випромінювання). Розрізняють: а) пряму і б) непряму дію іонізуючого випромінювання. □ Під прямою дією розуміють безпосередній вплив іонізуючого випромінювання на макромолекули і надмолекулярні структури клітин. Енергія іонізуючої радіації, що перевищує енергію внутрішньомолекулярних і внутрішньоатомних зв'язків, викликає: а) іонізацію молекул, б) розрив найменш стійких зв'язків, в) утворення вільних радикалів і т.д. Структурними проявами прямої дії радіації є ушкодження геному клітин: а) розрив хромосом, б) розщеплення молекул ДНК, РНК, в) набрякання органоїдів клітин. Встановлено, що пряма дія радіації обумовлює близько 45% її сумарного біологічного ефекту. □ ^ Непряма дія іонізуючої радіації обумовлюється утворенням у клітинах великої кількості вільних радикалів (радикалів водню і гідроксилу), основним джерелом яких є молекули води. Тому процес утворення вільних радикалів з води під впливом радіації одержав назву радіолізу води. Радіоліз води: Н₂О + е^- → ОН^- + Н^•; H₂O - е^- → OH^• + H⁺ ^ Утворення вторинних вільних радикалів: OH^• + OH^• → H₂О₂; H₂О₂ +OH^• → Н₂O + HO^•₂; Н₂О₂ + HO^•₂ → Н₂О + О₂ + ОН^•; H₂О₂ + H• → Н₂O + OH^•. ^ Вільні радикали, що утворилися, взаємодіють один з одним, у результаті чого утворюються так звані вторинні вільні радикали і гідропероксиди. Їхнє нагромадження веде до швидкої активації процесів вільнорадикального окислювання: а) азотистих основ ДНК і РНК, б) білків-ферментів (особливо сульфгідрильних груп, які входять до складу активних центрів), в) ліпідів, г) амінокислот. На долю непрямої дії приходиться 55% сумарного біологічного ефекту іонізуючої радіації. • Радіотоксини - це продукти вільнорадикального окислювання, які утворюються в тканинах під дією радіоактивного опромінення. Найбільше значення в патогенезі променевих ушкоджень мають ліпідні радіотоксини (ліпідні гідропероксиди, епоксиди, альдегіди, кетони), які є проміжними і кінцевими продуктами пероксидного окислювання ліпідів. Вони накопичуються в мембранах клітин і порушують їхні бар'єрні властивості. Крім того, в опромінених клітинах із деяких амінокислот (тирозин, триптофан) утворюються хінонові радіотоксини, які пригнічують активність багатьох ферментів. Радіотоксини, потрапляючи з ушкоджених клітин у кров, здійснюють патогенний вплив на віддалені від місця їхнього утворення органи і тканини. Цим можна пояснити загальні порушення в організмі при місцевих променевих ушкодженнях. • ^ Головним фактором, який визначає чутливість тканин до іонізуючої радіації, є: а) здатність клітин до поділу і б) інтенсивність поділу. Таким чином, найвищою радіочутливістю володіють тканини, у яких процеси поділу клітин виражені найбільш інтенсивно: 1) це в першу чергу кровотворна і лімфоїдна тканини, 2) наступною є епітеліальна тканина, особливо епітелій травного тракту і статевих залоз, а також покривний епітелій шкіри, потім - ендотелій судин; 3) останні в цьому ряді - хрящова, м'язова і нервова тканини. ^ Розвитку променевих ушкоджень сприяють: а) підвищення температури, б) збільшення напруги кисню, в) збільшення вмісту води в тканинах. За цих умов зростає швидкість вільнорадикальних реакцій, а отже, і непряма дія іонізуючої радіації. Навпаки: а) зниження температури, б) кисневе голодування і б) зневоднення є факторами, як сповільнюють розвиток променевих ушкоджень. • В організмі людини за нормальних умов існують захисно-компенсаторні механізми, спрямовані на попередження і ліквідацію променевого ушкодження. Для захисту клітин від променевого ушкодження найбільше значення мають: а) антиоксидантні системи і б) механізми репарації ДНК, про що буде згадано в наступних лекціях. З ціллю попередження чи зменшення ступеня розвитку променевих ушкоджень використовуються радіопротектори. Найбільш вивченими сьогодні є: а) антиоксиданти і б) препарати - донатори сульфгідрильних груп. При використанні останніх досягається ефект захисту власних SH-груп, які входять до складу активних центрів багатьох ферментів. • ^ Гостра променева хвороба. У залежності від дози опромінення виділяють 3-и форми гострої променевої хвороби: 1) кістково-мозкову (доза 0,5 - 10 Гр), 2) кишкову (10 - 50 Гр) і 3) мозкову (50 - 200 Гр). □ У клініці кістково-мозкової форми розрізняють 4 періоди: 1) період первинних реакцій (1-2 доби); 2) період уявного (мнимого) благополуччя (кілька діб); 3) період виражених клінічних ознак; 4) завершення. Для періоду виражених клінічних ознак гострої променевої хвороби характерні: 1) ^ Гематологічний синдром - проявляється панцитопенією (зменшенням вмісту в крові усіх формених елементів). Перш за все зникають із крові лімфоцити (лімфопенія проявляється уже в періоді мнимого благополуччя). Потім зменшується вміст гранулоцитів (нейтропенія), потім - тромбоцитів (тромбоцитопенія) і, нарешті, еритроцитів (анемія). Розвиток панцитопенії обумовлюється ушкодженням червоного кісткового мозку і природною загибеллю зрілих формених елементів, які містяться в крові. Оскільки тривалість життя різних клітин крові неоднакова, то спочатку зменшується вміст короткопроживаючих формених елементів (лімфоцитів і нейтрофілів, і значно пізніше - еритроцитів. 2) ^ Геморагічний синдром – обумовлюється: а) тромбоцитопенією; б) променевим ушкодженням ендотелію судин; в) підвищенням проникності судинної стінки під дією біогенних амінів (гістаміну, серотоніну), які вивільняються тканинними базофілами в умовах опромінення; г) порушенням згортання крові в результаті виділення тканинними базофілами великих кількостей гепарину. 3) Інфекційні ускладнення - зв'язані з: а) порушенням зовнішніх бар'єрів організму (ушкодження покривного епітелію шкіри, епітелію слизової оболонки порожнини рота, глотки, кишок) і б) лейкопенією, результатом якої є порушення імунних реакцій організму (імунологічна недостатність) і фагоцитозу. 4) ^ Аутоиммунні реакції – викликаються появою аутоантигенів в опромінених тканинах, які є власними тканинними білками, зміненими під дією іонізуючого випромінювання. 5) ^ Астенічний синдром - складний комплекс клінічних ознак, які виникають в результаті функціональних порушень центральної нервової системи: а) загальна слабість, б) запаморочення, в) непритомность, г) сонливість удень, д) безсоння вночі та ін. 6) Кишковий синдром - проявляється порушеннями функції кишечника (проноси, спастичні болі), внаслідок ушкодження епітелію слизової оболонки. □ Найбільш важливими віддаленими наслідками дії на організм іонізуючої радіації є: а) мутації в статевих і б) мутації в соматичних клітинах. ^ Перші через багато років після опромінення можуть проявлятися в наступних поколіннях розвитком спадкових хвороб, другі - виникненням злоякісних пухлин (лейкози, рак). Дія електричного струму визначається: 1) Фізичними параметрами електричного струму: а) перемінний чи постійний струм (при напрузі понад 500 В більш небезпечним є постійний струм), б) частота перемінного струму (найбільш небезпечним є струм міської мережі - 50 Гц), в) напруга і сила електричного струму (існує пряма залежність між напругою і силою струму, з одного боку, і його ушкоджуючою дією - з іншого). 2) ^ Шляхом проходження струму в організмі. Самим небезпечним є проходження електричного струму через серце і головний мозок. У цих випадках може наступити смерть у результаті фібриляції серця чи центральної зупинки дихання. 3) ^ Фізіологічним станом організму. Мають значення: а) стан шкірних покривів (при зволоженні чи ушкодженні шкіри ступінь поразок електричним струмом збільшується); б) загальний стан (ушкоджуюча дія струму зростає при перегріванні, охолодженні, крововтраті й ін.); в) адаптація до електричного струму (люди, які працюють із струмом, є менш чутливими до його дії). ^ Місцевий вплив електричного струму проявляється: а) електротермічною дією – опіки; б) електрохімічною дією – електроліз; в) електромеханічною дією - розриви тканин, переломи кісток. • ^ Безпосередньою причиною смерті при дії електричного струму на організм може бути: 1) Фібриляція серця. При проходженні струму через серце виникають часті асинхронні скорочення окремих м'язових волокон міокарда шлуночків, що призводить до асистолії і зупинки серця. 2) ^ Центральна зупинка дихання. Виникає при проходженні струму через структури головного мозку, які регулюють зовнішнє дихання. Смерть настає в результаті паралічу дихального центра. 3) ^ Периферична зупинка дихання. Виникає в результаті: а) судом дихальної мускулатури, б) спазму голосових зв'язок. 14 14 14 14 14

Дистрофія – патологічний процес, що виникає внаслідок порушення обміну речовин та характеризується змінами структурної організації клітин і тканини та накопиченням різних продуктів обміну, які відрізняються кількісними та якісними змінами. Причини дистрофії різноманітні: це може бути порушення крово- та лімфообігу, порушення іннервації, інтоксикація, гормональні та ензимні порушення, спадкові фактори. До розвитку дистрофії призводять морфогенетичні механізми: інфільтрація, спотворений синтез, трансформація та декомпозиція.

Інфільтрація – це процес проникнення в клітину або позаклітинне середовище різноманітних речовин, що нагромаджуються в них у зв’язку з порушенням ферментативних систем, які не здатні забезпечити процеси їх утилізації.

Декомпозиція – в основі лежить порушення ультраструктурної організації клітини і позаклітинного середовища, що супроводжується накопиченням в них продуктів розпаду.

Трансформація – утворення продуктів одного виду обміну замість продуктів іншого виду обміну речовин. Наприклад, переродження клітин одного виду в інший в процесі диференціювання, метаплазії або пухлинного росту, утворення кісткової тканини з хрящової.

Спотворений синтез характеризується порушенням внутрішньо-клітинних синтетичних процесів у результаті чого в клітинах та позаклітинному середовищі з’являються  речовини, які в нормі в цих структурах не спостерігаються.

Класифікують дистрофії залежно від локалізації, механізму і причин виникнення  та виду обміну, що порушується.

І. Залежно від локалізації розрізняють:

Паренхіматозні дистрофії, що локалізуються серед клітинних елементів різноманітних органів.

Мезенхімальні дистрофії, що характеризуються порушенням сполучних волокон та міжклітинної речовини.

Змішані дистрофії, що характеризуються порушенням як клітин так і позаклітинної речовини.

ІІ. Залежно від превалюючого механізму виникнення дистрофії розрізняють:

Інфільтративні;

Дистрофії, що виникли внаслідок спотвореного синтезу;

Трансформативні;

Декомпозитивні;

ІІI. Залежно від виду обміну, що порушився розрізняють:

Білкові, що характеризуються порушення білкового обміну.

Вуглеводні, що характеризуються порушенням обміну полісахаридів, мукополісахаридів, глюкопротеїдів.

Жирові дистрофії, що характеризується порушенням обміну ліпідів.

Мінеральні дистрофії, що характеризується порушенням обміну неорганічних речовин.

ІV. Залежно від поширення процесу:

1. Загальні;

2. Місцеві.

15 15 15 15 15 15

При ушкодженні клітин змінюється вплив лікарських засобів.

Порушується їх поглинання, перетворення, ефект дії, виведення

з організму, формується непереносність до лікарських засобів або тоG

лерантність. Однак ушкодження клітини, як правило, супроводжуєтьG

ся увімкненням захисноGкомпенсаторноGпристосувальних механізмів

(процесів).

Механізми захисту

проявляються активізацією мікросоG

мальної системи детоксикації печінки, буферних систем крові та тканин,

бактеріостатичних, бактеріоцидних, антивірусних систем (утворення

антитіл, комплементу, пропердину, інтерферону, лізоциму та ін.).

Механізми компенсації

проявляються компенсацією поG

рушених структур та функцій клітин за рахунок неушкоджених. МорG

фологічно процеси компенсації представлені: регенерацією (відшкоG

дування структурних елементів тканини, клітин замість тих, що загиG

нули), гіпертрофією (збільшенням об’єму клітин унаслідок збільшенG

ня об’єму чи кількості внутрішньоклітинних ультраструктур), гіперG

плазією (збільшенням кількості клітин).

Механізми пристосування

(адаптації) проявляються акG

тивізацією еволюційно сформованих систем, які пристосовують клітини

до нових умов існування, але активно не діють на сам патогенний факG

тор. Морфологічно механізми пристосування представлені перебудовою

тканини і клітин: метаплазією (переходом одного виду клітин в інший),

атрофією (зменшенням розмірів та функцій клітин), організацією (заміG

щенням пошкоджених клітин сполучнотканинними елементами)

16 16 16 16 16 16 16 16

Під реактивністю розуміють властивість організму реагувати певним чином на дію оточуючого середовища (М.М.Сиротинін). Реактивність – це широке фізіологічне поняття. Воно відображає властивість організму як цілого відповідати змінами життєдіяльності на впливи навколишнього середовища (А.Д.Адо). Ці зміни життєдіяльності можуть бути дуже різноманітними і носять пристосувальний характер. Реактивність притаманна усякому живому організму. Вона формувалась у процесі еволюції, як у філогенезі так і в онтогенезі. У вченні про реактивність велику роль зіграли порівняльно патологічні дослідження І.І Мечнікова в галузі запалення та імунітету, роботи О.О.Богомольця, котрий пов'язував реактивність із конституцією, М.М.Сиротиніна, який розглядав поняття про реактивність разом із поняттям резистентності (reactio - протидія; resisteo - опір).

Резистентність – опірність, стійкість організму до дії патогенних подразників. Обидва терміни тісно взаємопов'язані і відображають властивості живого організму. Резистентність - більш вузьке поняття, ніж peaктивність. М.М.Сиротинін описав такі форми резистентності: активну, що виникає в результаті адаптації до пошкоджуючого фактора, пасивну, обумовлену анатомо-фізіологічними особливостями організму - будовою щільних покривів черепах, комах тощо. Активна здійснюється завдяки захисним, пристосувальним механізмам. Окрім того, він розрізняв первинну - спадкову резистентність і вторинну - набуту, або змінену. Наприклад, підвищення стійкості до гіпоксії в результаті акліматизації до високогір'я. Неспецифічна резистентність – це опірність до багатьох факторів; специфічна – до дії одного якого-небудь агента.

Види реактивності. Розрізняють видову (біологічну) і індивідуальну реактивність. Видова реактивність визначається спадковими анатомічними і фізіологічними особливостями представників певного виду. Вона направлена на збереження виду в цілому у відповідь на різноманітні впливи зовнішнього середовища представники виду відповідають зміною життєдіяльності захисно-пристосувального характеру. Наприклад, сезонні зміни життєдіяльності тварин (анабіоз, зимова сплячка), сезонні міграції риб і птахів, пов'язані зі змінами довкілля і розмноженням. На основі видової реактивності формується реактивність групи індивідів у межах виду, а також кожного окремого індивіда (А.Д. Адо).

Індивідуальна реактивність залежить від віку, статі, спадковості, конституції, функціонального стану регуляторних систем даного індивіда, а також від впливу факторів середовища, в якому живе організм. В постнатальному періоді реактивність і резистентність змінюються впродовж життя. Деякі хвороби притаманні переважно дітям, наприклад рахіт, краснуха та інші дитячі інфекції. У дітей часто - кишкові хвороби, диспепсії. Вони гірше, ніж у дорослі пристосовуються до значних коливань температури середовища. Зате в дитячому віці підвищена резистентність до гіпоксії. Найкраща реактивність і резистентність у людей зрілого віку. У старих резистентність знижена; збільшується частота захворювання злоякісними пухлинами, атеросклерозом; в'яло протікає запалення, гарячка, у них підвищена чутливість до гнійних захворювань, грипу і пневмоній. Механізми змін реактивності при старінні детально вивчені академіком В.В.Фролькісом. Глибокий їх аналіз дозволив йому дійти висновку, що зміни у фізіологічних системах старіючої людини нагадують такі, котрі розвиваються при стресі. Це уявлення лягло в основу розробленої ним гіпотези «стрес-вік-синдром».

Слід звернути увагу на прояви патологічної реактивності, що проявляються передчасним старінням у вигляді синдрому Вернера та Гатчінсона–Гілфорда. Як під час стресу, так і в старості в крові збільшується концентрація адренокортикотропного гормону, кортикостерону, адреналіну, знижується рівень лютеїнізуючого гормону, тироксину, тестостерону, інсулінова активність, розвивається імунодепресія, спостерігається атрофія тиміко-лімфатичної системи, активуються процеси ПОЛ, виникають ушкодження міокарда, шлунка, кишечнику, спостерігається зниження резистентності до інфекції. Одні порушення за стрес-вік-синдрому мають адаптаційне значення, інші - сприяють дезадаптації. Залежність реактивності від статі пов'язана з анатомічними і фізіологічними відмінностями. У жіночому організмі реактивність змінюється в зв'язку з менструальним циклом, вагітністю, клімактеричним періодом. Резистентність жінок до гіпоксії, голодування, крововтрати, радіального прискорення вища, ніж у чоловіків.

17 17 17 17 17 17 17

Серед механізмів реактивності важливу роль відіграють нервова й ендокринна системи. Дані онто- і філогенезу показують, що становлення реактивності пов'язане з удосконалюванням цих систем. Дослідженнями І.П. Павлова і його школи, Л.А. Орбелі встановлене значення різних відділів центральної і вегетативної нервової системи в реактивності. Наприклад, відомо, що під час глибокого сну і наркозу ураженість організму електричним струмом менша, ніж у стані неспання. На прикладі зимової сплячки добре демонструється роль нервової системи в імунологічній реактивності й резистентності до інфекцій.

Кеннон і Сельє важливу роль у формуванні реактивності й резистентності відводять ендокринній системі. В умовах, що вимагають від організму певного напруження і викликання пристосувальних механізмів, Кеннон провіднуроль відводить адреналіну («аварійномугормо-ну»), Сельє—гормонам передньої частки гіпофіза і коркової речовини надниркових залоз. Особливо показовою в цьому плані є участь кортикостероїдів у реалізації запалення, коли глюкокортикоїди виступають як протизапальні агенти, а мінералокортикоїди—протизапальні.

18 18 18 18 18 18 18 18

Фізіологічні бар'єри організму. Фізіологічні бар'єри організму - це один з механізмів резистентності , які служать для захисту організму або окремих його частин , запобігають порушення сталості внутрішнього середовища при впливі на організм факторів , здатних зруйнувати це сталість - фізичних , хімічних і біологічних властивостей крові , лімфи , тканинної рідини. Умовно розрізняють зовнішні і внутрішні бар'єри . До зовнішніх бар'єрам відносять : 1 . Шкіру , яка охороняє організм від фізичних і хімічних змін у навколишньому середовищі і приймаючу участь у терморегуляції. 2 . Зовнішні слизові оболонки , що володіють потужною антибактеріальним захистом , виділяючи лізоцим . Дихальний апарат володіє потужною захистом , постійно стикаючись з величезною кількістю мікробів і різних речовин навколишнього нас атмосфери . Механізми захисту : а) викид - кашель , чхання , переміщення віями епітелію , б) лізоцим , в) протимікробний білок - імуноглобулін А , що секретується слизовими оболонками і органами імунітету ( при нестачі імуноглобуліну А - запальні захворювання). 3 . Травний бар'єр : а) викид мікробів і токсичних продуктів слизовою оболонкою ( при уремії ) , б) бактерицидну дію шлункового соку + лізоцим і імуноглобулін А , потім лужна реакція 12 -палої кишки - це перша лінія захисту . Внутрішні бар'єри регулюють надходження з крові в органи і тканини необхідних енергетичних ресурсів і своєчасний відтік продуктів клітинного обміну речовин , що забезпечує сталість складу , фізико -хімічних і біологічних властивостей тканинної ( позаклітинної ) рідини і збереження їх на певному оптимальному рівні. До гисто - гематічеськие бар'єрам можуть бути віднесені всі без винятку бар'єрні освіти між кров'ю і органами. З них найбільш спеціалізованих важливим є гематоенцефалічний , гемато - офтальміческая , гемато - лабіринтовий , гемато - плевральний , гемато - синовіальний та плацентарний . Структура гисто - гематічеськие бар'єрів визначається в основному будовою органу , в систему якого вони входять. Основним елементом гисто - гематічеськие бар'єрів є кровоносні капіляри. Ендотелій капілярів в різних органах має характерні морфологічними особливостями. Відмінності у механізмах здійснення бар'єрної функції залежать від структурних особливостей основної речовини ( неклітинних утворень , що заповнюють простору між клітинами) . Основна речовина утворює мембрани , що огортає макромолекули білка фібрилярні , оформленого у вигляді протофібрілл , що становить опорний остов волокнистих структур. Безпосередньо під ендотелієм розташовується базальна мембрана капілярів , до складу якого входить велика кількість нейтральних мукополісахаридів . Базальна мембрана , основне аморфне речовина і волокна становлять бар'єрний механізм , в якому головним реактивним і лабільним ланкою є основна речовина . 19 19 19 19 19 19 19 19

Імунодефіцит (також імунна недостатність або імунодефіцитний стан) — це порушення структури і функції якої-небудь ланки цілісної імунної системи, втрата організмом здатності чинити опір будь-яким інфекціям і відновлювати порушення своїх органів. Крім того, при імунодефіциті сповільнюється або взагалі зупиняється процес оновлення організму.

При імунодефіциті людина стає беззахисною не тільки перед звичайними інфекціями, як грип або дизентерія, але також перед бактеріями і вірусами, які раніше не могли викликати захворювання, оскільки імунна система не дозволяла їм розмножуватися у великій кількості. Один з прикладів — пневмоциста Каріні — бактерія, що живе в легенях практично кожної людини. При здоровій імунній системі вона не заподіює людині ніякої шкоди, але при імунодефіциті може викликати серйозне ураження легенів — пневмоцистну пневмонію.

Крім того, імунодефіцит приводить до загострення тих хронічних захворювань, які були у людини, але не мали яскраво виражених симптомів і, можливо, ніколи б не привели до серйозних проблем із здоров'ям.

Патогенез

Імунодефіцит — це спадковий або набутий дефект імунної системи, що виражається різким зниженням кількості окремих популяцій іммунокомпетентних клітин або порушенням синтезу імуноглобулінів (агаммаглобулінемія).

Пошкодження або недостатність функції одного або декількох ланок в імунній системі приводить до порушення імунної відповіді, до тієї форми імунопатології, яка отримала назву іммунодефіцитних станів.

При іммунодефіцитному стані спостерігається підвищена чутливість до інфекцій. Найбільш часто виникаючі у таких хворих інфекції можна розділити на дві категорії.

При порушеннях, пов'язаних з імуноглобулінами, компонентами комплемента і фагоцитарною активністю, різко зростає сприйнятливість до повторних інфекцій, що викликані бактеріями, які володіють капсулою (піогенними, або гноєроднимі бактеріями).

У випадках порушень в системі T-клітинного імунітету підвищується чутливість до мікроорганізмів (від дріжджів до вірусів), широко поширених і в нормі нешкідливих: у здорових людей до них швидко розвивається резистентність, але у хворих з недостатністю T-клітинної функції вони здатні викликати летальні інфекції. Це так звані опортуністичні інфекції.

Класифікація

Всі іммунодефіцитні стани за етіологічними факторами діляться на дві великі групи:

спадковий імунодефіцит (також спадково обумовлений імунодефіцит або первинна імунологічна недостатність),

набутий імунодефіцит (також вторинна імунологічна недостатність).

Спадковий імунодефіцит визначається як специфічною імунною недостатністю, так і неспецифічною імунною недостатністю. Причинами захворювань, обумовлених специфічною імунною недостатністю, служать порушення функцій T-лімфоцитів або B-лімфоцитів — основи набутого імунітету. Неспецифічні іммунодефіцити пов'язані з порушеннями в таких елементах імунної системи, як комплемент і фагоцити, що діють при імунній відповіді неспецифічно.

В основі спадково обумовленого іммунодефіцитного стану лежать генетично зумовлені дефекти клітин імунної системи.

В той же час набутий імунодефіцит є результатом дії чинників зовнішнього середовища на клітини імунної системи. До найповніше вивчених чинників набутого імунодефіциту відносяться опромінення, фармакологічні засоби і синдром набутого імунодефіциту (СНІД) людини, викликаний вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ).

Порушення в роботі імунної системи можуть бути зв'язані і з комплексними порушеннями, що зачіпають багато ланок імунітету.

20 20 20 20 20 20 20 20

Алергія

(від грец. allos— інший, ergon— дію) — якісно змінена

реакція організму на дію речовин антигенної чи гаптенної приро

ди, яка пов’язана з перебудовою імунної системи та супровод

жується розладом функції органівмішеней.

Етіологія.

Причиною алергії можуть бути різноманітні речовини

з антигенними властивостями (алергени), що викликають в організмі

імунну відповідь гуморального чи клітинного типу.

Алергени поділяються на екзоG та ендогенні

Патогенез.

Різноманітні за клінічними проявами алергічні реакції

мають спільні патогенетичні механізми. Розрізняють три стадії розG

витку алергічних реакцій:

1. Стадія імунологічна

— починається з першого контакту організG

му з алергеном і полягає в утворенні антитіл (чи сенсибілізованих

лімфоцитів) і їхньому нагромадженні. У результаті, організм стає підвиG

щено чутливим чи сенсибілізованим до специфічного алергену. При

повторному введенні в організм специфічного алергену відбувається

утворення комплексів антиген — антитіло (АГ — АТ) чи АГ — сенсиG

білізований лімфоцит.

2. Стадія біохімічнихреакцій,

або патохімічна, полягає в з’єднанні

антитіл, що утворилися, з алергеном, що надійшов повторно, у реG

зультаті чого порушуються обмінні процеси в клітинах, що містять на

своїй поверхні антитіла; клітини руйнуються, і вивільняються медіа

тори алергії — гістамін, серотонін та інші медіатори запалення. ВнаG

слідок цього підвищується проникність капілярів, формується запальG

ний набряк.

3. Стадіяпатофізіологічна

, або клінічних проявів, є відповідною

реакцією клітин, органів і тканин організму на медіатори, що утвориG

лися в попередній стадії. Клінічно проявляється розладом функцій

організму, що властиві алергічній реакції

Крім алергенів, у виникненні алергічних реакцій певну роль

відіграє стан організму. У зв’язку з цим розрізняють два основні види

алергії: алергія у початково здорових людей і у хворих.

Алергія у початково здорових

при нормальному утвоG

ренні антитіл і БАР викликана надлишком антигену. Механізм її поG

лягає в перенапруженні імунної системи і систем утворення БАР.

Можливість розвитку алергії в здорових індивідуумів зумовлена,

очевидно, перевагою сумарної потужності систем утворення БАР під

дією великої кількості комплексів антиген — антитіло над системами

дезактивації. Еволюція зумовила формування таких систем, що здатні

реагувати викидом БАР на потрапляння в організм навіть одиничного

антигену (збудника). Вони поширені по всьому організмі (наприклад,

тканинні базофіли). Сумарна здатність усіх тканинних базофілів органG

ізму до викиду біогенних амінів при одномоментній дегрануляції веG

лика. У той же час природний відбір зумовив реакцію систем дезактиG

вації на невеликі дози БАР, утворені при потраплянні антигену

в організм у природних умовах. Цим і пояснюється перевага потенціG

альної потужності систем утворення БАР над системами їхньої дезакG

тивації.

Алергія у хворих або у людей з прихованими

порушеннями

може розвиватись під дією звичайних доз антигеG

ну, від яких здорові не захворіють. Сутність даного явища полягає

в спадкових чи набутих порушеннях механізмів кожної з трьох стадій

алергічних реакцій.

В імунологічній стадії можуть мати значення такі фактори:

1) полегшене проникнення антигену в організм, наприклад, при

підвищеній проникності судин, слизової оболонки бронхів;

2) сповільнене руйнування алергену;

3) порушення регуляції імунних реакцій з боку ТGсупресорів, що

зумовлює посилене утворення антитіл, особливо посилення синтезу Ig;

4) зрив імунологічної толерантності і утворення аутоантитіл;

5) недостатність імунних реакцій проти інфекційних антигенів,

виникнення повторних інфекцій чи хронічного інфекційного процеG

су, що супроводжується алергією через надмірне утворення інфекційG

них антигенів.

Подібна ситуація виникає, наприклад, при імунодефіцитах

ТGлімфоцитів і збереженій здатності виробляти гуморальні антитіла.

Стимуляція імунологічно компетентної тканини в цьому випадку приG

зводить до ліквідації інфекційного процесу й одночасно — до припиG

нення алергічної реакції

21 21 21 212 1

Анафілаксія (від греч.(грецький) ana- — знов і aphylaxía — беззахисність), патологічний процес, що розвивається у людини або ссавця тварини при введенні в організм, зазвичай минувши травний тракт, чужорідних речовин, частіше за білкову природу — антигенів (анафілактогенов); одна з форм алергії . Перше вступ анафілактогена в кров викликає вироблення специфічну по відношенню до нього антитіл, що протікає без видимих клінічних проявів. Через 6—12 днів після введення анафілактогена у людини розвивається стан підвищеної чутливості (сенсибілізація) до цього анафілактогена, що зберігається надовго, інколи — на все життя. Повторне введення того ж анафілактогена після встановлення сенсибілізації приводить до швидкого (через декілька секунд або хвилин) розвитку анафілактичної реакції. Найбільш типовий прояв А. — анафілактичний шок, сироваткова хвороба, феномен Артюса і ін. Анафілактичний шок характеризується різким падінням кров'яного тиску, збудженням з подальшим пригнобленням центральної нервової системи, бронхоспазмом, порушенням сердечної діяльності; смерть може настати в зв'язки з паралічем дихального центру. Анафілактичний шок у людини буває рідко; він може виникнути після повторного введення лікувальних сироваток (протидифтерійною, протиправцевою), рідше за деякі ліки (Пеніцилін і ін.), частіше при введенні сироваток і вакцин розвивається сироваткова хвороба. феномен Артюса — місцева А. — різка запальна реакція з набряком і навіть омертвінням тканини в місці повторних введень білків. Якщо організм справляється з анафілактичним шоком, в нім відновлюється стан, який був до встановлення сенсибілізації, — розвивається десенсибілізація, або антианафілаксія. Десенсибілізації можна досягти (без анафілактичного шоку), якщо ввести дуже невелику кількість білка, що викликав сенсибілізацію. Цим методом, запропонованим російським ученим А. М. Безредка, користуються для профілактики анафілактичних реакцій. При призначенні лікувальних сироваток заздалегідь вводять внутрішньом'язовий 0,5—1,0 мл ( см ³ ) цієї сироватки, останню дозу через 1—2 години.

22 22 22 22 22 22 22

Мікроциркуляція

— кровотік через систему дрібних судин (діа

метр менше 100 мкм), які знаходяться в якомусь органі або тка

нині, за допомогою якого клітини отримують живлення і звільню

ються від метаболітів, катаболітів, у результаті мінливості

потоку крові, який відповідає потребам тканин (О.М. Чернух,

1975)

Таким чином, існують такі порушення мікроциркуляції.

Внутрішньосудинні порушення

: зменшення або збільшення в’язкості

крові, гіперG або гіпокоагуляція крові, уповільнення або прискорення

течії крові, сладжування крові.

Позасудинні порушення

: дегрануляція тканинних базофілів і вихід

у оточуючу судини тканину біологічно активних речовин і ферментів,

зміна периваскулярного транспорту інтерстиціальної рідини.

Порушення стінки мікросудин

: підвищення або зниження проникG

ності судин, діапедез клітин крові, переважно лейкоцитів та еритроG

цитів.

Патогенез основних порушень мікроциркуляції

: збільшення в’язкості

крові призводить до абсолютної поліцитемії, агрегації клітин крові,

знезводнення організму, зменшення індексу альбумін — глобулін,

мікроглобулінемії та гіперфібриногенемії.

Підвищення проникності судин

викликає на ранній стадії скороченG

ня контрактильних елементів венул, активізує дію гістаміну і серотоG

ніну, в більш пізній стадії призводить до деполяризації білковоGполіG

сахаридних комплексів базальної мембрани капілярів, посилює дію

кінінів і протеаз.

Діапедез еритроцитів

є наслідком порушення цілісності стінки

мікросудин, підвищення її ламкості під дією протеаз або ушкоджуG

вальних чинників. Діапедез еритроцитів проявляється мікрокрововиG

ливом

23 23 23 23 23 23

Ішемія(місцеве недокрів’я) — порушення периферичного крово

обігу, в основі якого лежить обмеження або повне припинення при

пливу артеріальної крові внаслідок констрикції або закупорки

привідних артерій.

Причиною ішемії можуть бути різні чинники: здавлювання артерії,

обтурація просвіту, дія на нервовоGм’язовий апарат артеріальної стінки.

Відповідно до цього розрізняють компресійний, обтураційний та анG

гіоспастичний види ішемії.

Компресійна ішемія

виникає від здавлювання привідної артерії лігаG

турою, рубцем, пухлиною, чужорідним тілом та ін.

Обтураційна ішемія

є наслідком часткового звуження або повного

закриття просвіту артерії тромбом або емболом. ПродуктивноG

інфільтративні і запальні зміни стінки артерії, які виникають при атеG

росклерозі, облітеруючому ендартеріїті, вузликовому періартеріїті,

призводять також до обмеження місцевого кровотоку за типом обтуG

раційної ішемії.

Ангіоспастична ішемія

виникає в результаті подразнення судиноG

звужувального апарату судин і їх рефлекторного спазму, який сприG

чинюється емоційним впливом (біль, гнів, страх), фізичними фактоG

рами (холод, травма, механічне подразнення), хімічними агентами,

біологічними подразниками (токсини, бактерії) і т. Д

В цілому ішемія характеризується такими ознаками:

— збільшенням ішемізованого органа;

— зниженням локальної температури;

— порушенням чутливості у вигляді парестезії (відчуття оніміння,

поколювання, «повзання мурах»);

— больовим синдромом;

— зменшенням швидкості кровотоку, об’єму органа;

— зниженням артеріального тиску на ділянці артерії, яка розтаG

шована нижче перешкоди;

— зниженням напруження кисню в ішемізованій ділянці органа

або тканини;

— порушенням функції органу або тканини;

— дистрофічними змінами.

Різні тканини не однаково чутливі до змін кровопостачання. Тому

порушення в них при ішемії настають відповідно не однаково швидG

ко. За ступенем чутливості до ішемії на першому місці стоїть ЦНС,

потім серцевий м’яз, нирки та інші внутрішні органи. Ішемія в кінG

цівках супроводжується болями, відчуттям оніміння, «повзання муG

рах» та дисфункцією скелетних м’язів (облітеруючим ендартеріїтом).

Якщо кровотік в зоні ішемії не зупиняється впродовж відповідноG

го часу, виникає змертвіння тканин, яке називають

інфарктом

. При патологоGанатомічному розтині в одних випадках виявляють так зваG

ний

білий інфаркт

(у процесі змертвіння кров надходить у зону ішемії

і звужені судини зостаються тут заповнені лише плазмою крові без

еритроцитів), в інших випадках — так званий

червоний

, або

геморагіч

ний, інфаркт

(кров надходить колатеральним шляхом у недостатній

кількості і настільки повільно, що тканина мертвіє, стінки судин виG

являються зруйнованими, і еритроцити мовби «нафаршировують» всю

тканину та фарбують її у червоний колір.

Наслідки ішемії, особливо довготривалої, як правило, несприятливі.

Характер обмінних, функціональних і структурних змін в ішеміG

зованій ділянці тканини або органа визначається ступенем кисневого

голодування, тяжкість якого залежить від швидкості розвитку і типу

ішемії, її довготривалості, локалізації, характеру колатерального кроG

вообігу, функційного стану органа або тканини.

Ішемія життєво необхідних органів (мозок, серце) має більш тяжкі

наслідки, ніж ішемія нирок, селезінки, легень, та ішемія останніх має

більш тяжкі наслідки у порівняні з ішемією скелетної, м’язової, кісткоG

вої або хрящової тканини.

Вказані органи характеризуються високим рівнем енергетичного

обміну, але, незважаючи на це, їх колатеральні судини функціонально

абсолютно або відносно не спроможні компенсувати порушення кроG

вообігу. Навпаки, скелетні м’язи, і особливо сполучна тканина, завG

дяки низькому рівню обміну енергії в них, більш стійкі в умовах ішемії.

Велике значення у розвитку ішемії має попередній функціональG

ний стан органа або тканини.

Утруднення припливу артеріальної крові в умовах підвищеної функG

ціональної активності органа або тканини більш небезпечне, ніж

в умовах спокою.

Особливо велика роль невідповідності функції органа і його кроG

возабезпечення при наявності органічних змін в артеріях. Це пов’язаG

но з тим, що органічні зміни судинної стінки, з одного боку, обмежуG

ють її здатність до розширення при підвищеному навантажені, а з іншоG

го боку, роблять її більш чутливою до різних спазматичних впливів.

Крім того, можливість посилення колатерального кровообігу

в склеротично змінених судинах також дуже обмежена.

24 24 24 24 24 24

Тромбоз— це прижиттєве відкладення на внутрішній поверхні

кровоносних судин згустка стабілізованого фібрину і формених

елементів крові.

Згустки крові можуть бути пристінковими (частково зменшують

просвіт судин) і закупорювальними. Перший різновид тромбів частіG

ше за все виникає в серці і стовбурах магістральних судин, другий —

у дрібних артеріях і венах.

У залежності від того, які компоненти мають перевагу в структурі

тромбу, розрізняють

білі червоніі змішані тромби.

В першому випадку тромб утворють тромбоцити, лейкоцити, а таG

кож невелика кількість білків плазми, в другому — еритроцити

скріплені нитками фібрину, змішані тромби являють собою білі і черG

воні шари, які чергуються.

Причиною тромбозу є захворювання, при яких уражається судинG

на стінка. Це, перш за все, захворювання запальної природи (ревмаG

тизм, висипний тиф, бруцельоз, сифіліс), а також атеросклероз, ішеG

мічна хвороба серця, гіпертонічна хвороба серця, гіпертонічна хвороG

ба, алергічні процеси.

Ще з минулого століття сформувалось чітке уявлення про основG

ний механізм тромбоутворення у вигляді тріади Вірхова.

1. Ураження судинного ендотелію, яке виникає під дією фізичних

(механічна травма, електричний шок), хімічних

і біологічних (ендотоксини, мікроорганізми) чинників унасліG

док порушення її живлення і метаболізму.

Пристінковий тромб утворюється перш за все на ділянці ушкодG

ження стінки судини. Це пояснюється, з одного боку, тим, що з ураG

женої внутрішньої оболонки судини виділяються фактори згортання

крові, які активують процес тромбоутворення, а з іншого — локальG

ним пригніченням фібринолізу, утворенням в ендотелії кровоносних

судин простагландину I (простоциклін) і його ендоперокису, які справG

ляють в нормі виражену антиагрегаційну дію на тромбоцити.

Крім того, потужним ендогенним інгібітором синтезу простацикG

ліну є адреналін, який сприяє тромбоутворенню при стресових стаG

нах, а також у тих випадках, коли морфологічні утворення внутрішG

ньої оболонки судини не виявляються.

2. Порушення активності систем згортання і протизгортання крові

і судинної стінки. Підвищення активності системи згортання крові за

рахунок збільшення в ній концентрації прокоагулянтів (протромбін,

тромбін), як і зниження активності системи протизгортання (зменG

шення вмісту в крові антикоагулянтів або збільшення активності їхніх

інгібіторів), у тому числі фібринолітичної, як правило, призводить до

внутрішньосудинного згортання крові (ВСЗК) і тромбозу.

ВСЗК зумовлене швидким і значним надходженням у судинне русG

ло факторів згортання крові, в тому числі тканинного тромбопластиG

ну, що спостерігається при шоку, гострому масивному гемолізі еритG

роцитів.

3. Сповільнення кровотоку та його порушення (завихрення в обG

ласті аневризми). Цей фактор, мабуть, має менше значення, однак доG

зволяє пояснити, чому в венах тромби утворюються в п’ять разів часG

тіше, ніж в артеріях, у венах нижніх кінцівок — у три рази частіше, ніж

в артеріях, а також високу частоту тромбоутворення при декомпенG

сації кровообігу при довготривалому постільному режимі.

Процес тромбоутворення умовно можна поділити на дві фази: фазу

адгезії, агрегації й аглютинації тромбоцитів (клітинна фаза) і фазу коаG

гуляції (плазматична фаза згортання). ФізикоGхімічна суть клітинної

фази (первинний гемостаз) складається із зміни первинного потенG

ціалу судинної стінки, заряду тромбоцитів та інших клітин крові, підвиG

щенні адгезивноGагрегаційної здатності тромбоцитів, які викликають

їх осідання на ушкодженій («чужорідній») поверхні внутрішньої обоG

лонки судин (адгезія) і прилипання один до одного (агрегація).

З моменту розпаду тромбоцитів і виходу тромбоцитарних факторів

згортання крові в зовнішнє середовище починається наступний етап

тромбозу — плазматична фаза (фаза коагуляції крові). ФізикоGхімічна

і біохімічна суть цієї фази складається з кількох послідовних перетвоG

рень з типом коензим — ензим. Деякі з цих перетворень мають справжG

ню ферментативну природу.

На першому етапі коагуляції крові відбувається активація протромG

бопластину тканин і крові з переведенням його у активний зовнішній

і внутрішній тромбопластин. Зовнішній тромбопластин утворюється

при взаємодії тканинних і плазматичних компонентів системи згорG

тання крові. Кров’яний, або внутрішній, тромбопластин утворюється

з тромбоцитарного тромбопластину при взаємодії факторів згортанG

ня плазми. Час утворення тканинного тромбопластину становить

кілька секунд, у той час як для утворення кров’яного тромбопластину

потрібні хвилини.

На другому етапі утворюється активний тромбін. Під дією протеоG

літичного ферменту тромбопластину відбувається відщеплення пепG

тидів з обох кінців білкової молекули протромбіну з утворенням тромG

біну (молекулярна маса 61 000) — високоспецифічного протеолітичG

ного ферменту.

На третьому етапі під дією тромбіну відбувається перетворення

фібриногену в фібрин з утворенням згустка.

Під час першої реакції перетворення молекули фібриногену

(глікопротеїд з молекулярною масою 340 000) відщеплюються два або

чотири негативно заряджених пептиди А і В. Друга реакція являє соG

бою процес полімеризації утвореного фібрину — мономера в крупні

молекули фібрину з молекулярною масою 5 000 000. Далі міжмолекуG

лярні водневі зв’язки в фібрині — полімери — стають ще більш міцG

ними під дією фібринстабілізуючого фактора плазми крові. В

нормі цей фактор неактивний, однак під дією тромбину та іонів кальцію акG

тивується.

Фібрин у вигляді ниток, які лежать компактно або пухко, являє

собою основну масу тромбу. В комірках утвореної сітки розташовуG

ються клітини крові (агреговані тромбоцити, скупчення лейкоцитів

та еритроцитів).

На завершальному етапі згортання крові під дією тромбостеніну

(ретрактозиму), який виділяється з інтактних тромбоцитів, настає скоG

рочення (згідно з типом скорочення актоміозину) фібринових волокG

нин і волоконець, виявлених у

тромбоцитах з допомогою електронного

мікроскопа. Відбувається стиснення (ретракція) і ущільнення згустка.

Ретракція — це лабільний процес, який порушується при дії на

тромбоцити хімічних (солі ртуті, кобальту, міді, фтору, формальдегід,

ефір, хлороформ) і фізичних (нагрівання вище 57 °C, заморожування,

дія ультразвуку) чинників. При цьому спостерігається повне приG

гнічення реакції.

Для нормального перебігу ретракції необхідна наявність іонів кальG

цію, глюкози, АТФ, фізіологічний перебіг гліколізу, відповідні

співвідношення між концентрацією тромбіну і фібриногену, а також

фібриногену і тромбоцитів.

Однак механізм тромбоутворення в артеріях і венах різний. ВеG

нозні тромбози виникають у результаті активації плазмової ланки геG

мостазу, артеріальні — на тлі судинноGтромбоцитарних конфліктів.

Клінічним варіантом венозного тромбозу є ДВСGсиндром, вродG

жений дефіцит антитромбіну III, протеїнів С і S.

До клінічних варіантів артеріального тромбозу належать тромбоG

цитопенічна пурпура (ТПП) і гемолітикоуремічний синдром (ГУС).

Клінічна картина ТПП складається з тромбоцитопенії, гемолітичG

ної анемії і флуктуючих ознак ішемії, які поєднуються з розладами

нервової системи. Більшість цих синдромів характерні для ГУС, який

відрізняється від ТПП наявністю гострої ниркової недостатності,

відсутністю неврологічної симптоматики.

Тромботичні маси, які складаються з тромбоцитів і невеликої

кількості фібрину, розкидані при ТПП по всій артеріокапілярній сиG

стемі, які викликають при цьому характерну інтермітуючу симптомаG

тику та ознаки ішемії в самих різних органах.

При ГУС внутрішньосудинна агрегація тромбоцитів із посиленим

фібринолізом майже виключно обмежена басейном ниркових судин.

В обох ситуаціях (і при ТПП, і при ГУС) ступінь внутрішньосудинної

агрегації корелює з рівнем тромбоцитопенії. У хворих на ТПП кількість

тромбоцитів нижча, ніж у хворих на ГУС. Поряд із тромбоцитопенією

для більшості хворих на ТПП і ГУС характерна фрагментація еритроG

цитів, яка викликана ускладненням її руху по частково тромбованих

артеріолах і капілярах. Часто розвиваються симптоми мікроангіоспаG

стичної гемолітичної анемії з характерною морфологічною картиною

шизоцитозу («обрізана» форма еритроцитів), який виявляється в мазG

ках периферичної крові.

Наслідки тромбозів можуть бути різними. Враховуючи його знаG

чення як кровоспинного механізму при гострій травмі, яка супроводG

жується кровотечею, тромбоз потрібно розглядати із загальнобіологічG

ної позиції як пристосувальне явище.

У той же час тромбоутворення при різних хворобах (атеросклероз,

облітеруючий ендартеріїт, цукровий діабет та ін.) може супроводжуG

ватися тяжкими наслідками, які викликаються гострими порушенняG

ми кровообігу в зоні тромбованої судини.

Розвиток некрозу (інфаркту) в зоні тромбованої, позбавленої коG

латералій, судини — кінцевий етап тромбозу. Особливо значною є роль

тромбозу вінцевих артерій у розвитку інфаркту міокарда.

Крім того, згідно з тромбогенною теорією з пристінковим тромG

боутворенням і внутрішньостінковим згортанням крові, яке супроводG

жується організаційноGпластичним процесом, пов’язують розвиток

атеросклерозу.

Наслідки тромбозу: асептичні (ферментативні, аутолітичні) розG

плавлення, організація (розсмоктування із заміщенням сполучною

тканиною); реканалізація, септичне (гнійне) розплавлення. Останнє

є особливо небезпечним, тому що спричинює септикопіємію й утвоG

рення багатьох абсцесів у різних органах.

25 25 25 25 25 25

Білий (ішемічний) інфаркт виникає в результаті повного припинення припливу артеріальної крові в органах, наприклад, в серці, нирках, селезінці, головному мозкові вище Віллізіїва кола. В основному він виникає в ділянках з однією системою припливу крові (магістральним типом розгалуження артерій), в яких колатеральний кровообіг розвинутий слабко. Завдяки непорушеному венозному відпливу з ішемізованої тканини і внаслідок спазму дистальної ділянки артерій після припинення кровотоку спостерігається блідість цих інфарктів. Білий (ішемічний) інфаркт – це ділянка, чітко відокремлена від навколишніх тканин, біло-жовтого кольору, безструктурна.

Білий інфаркт з геморагічним вінчиком – це ділянка біло-жовтого кольору, але обмежена зоною крововиливів. Вона утворюється в результаті того, що спазм судин по периферії інфаркту змінюється паретичним їхнім розширенням і розвитком крововиливів. Такий інфаркт може виникати в нирках, міокарді.

Червоний (геморагічний) інфаркт характеризується тим, що ділянка змертвіння просякаєгься кров’ю, вона темно-червона і добре відокремлена. Інфаркт стає червоним внаслідок виходу в зоні інфаркту крові з некротизованих судин мікроциркуляторного русла. Для розвитку червоного інфаркту мають значення особливості ангіоархітектоніки органа – дві і більше систем припливу крові, розвиток колатералей: в легенях – наявність анастомозів між бронхіальною і легеневою артеріями, в кишці – достатньо анастомозів між гілками брижових артерій, в головному мозкові в ділянці Віллізіїва кола – анастомози між внутрішніми сонними і гілками базилярної артерій. Червоні інфаркти можуть також виникати в тканині при розчиненні або фрагментації (розпаді) обтуруючого тромбу, що відновлює артеріальний кровоток у зоні інфаркту.

. 26 26 26 26 26

Класифікація кровотеч Залежно від принципу, покладеного в основу, існує небагато практично значимих класифікацій кровотеч. АНАТОМІЧНА, згідно якої виділяють артеріальну, венозну, капілярну, паренхіматозну і змішану кровотечу. При артеріальній кровотечі кров червона, тече струменем, поштовхами (пульсує). Ушкодження не тільки великих, але і середніх по довжині артерій, може викликати гостру анемію і навіть стати причиною смертіАртеріальна кровотеча сама не зупиняється (кровотеча із сонної артерії, а. gestua sin, найбільше небезпечно з аорти). Для венозної кровотечі характерний темний колір крові, що тече рівномірно і не пульсує. Якщо ушкоджені великі вени чи має місце кровоносний застій, венозна кровотеча може бути сильною і небезпечною (стегнова, підключична вена). Капілярна кровотеча звичайна не велике, кров просочується по всій поверхні рани, зупиняється, як правило, самостійно. Паренхіматозна (вид капілярного) кровотеча з паренхіматозного органа, особливо з ушкодженої печінки чи селезінки, характеризується тим, що кровоточить уся поверхня рани. Внаслідок того, що судини, які кровоточать, фіксовані в стромі і не спадаються, воно зупиняється тяжко і часто приводить до гострої анемії (шов Кузнецова-Пенського). ЕТІОЛОГІЧНА. Етіологічно кровотеча ділиться на механічні, нейротрофічні і токсикоінфекційні. Кровотечу, викликану механічним ушкодженням стінки судини, позначають як Haemorragia perruptura. Ушкодження судин виникає не тільки в результаті травми чи операції. Спостерігаються розриви аневризматично розширених судин чи при високому артеріальному тиску, при низькому артеріальному тиску. Сильний кашель, повторна блювота, різного виду судороги, запори – короткочасно підвищують артеріальний тиск, унаслідок чого рвуться дрібні вени і капіляри (синдром Меллорі-Вейсса). Патологічний процес (злоякісна пухлина, гнійник), діючи зовні на кровоносну судину, порушує його цілісність. Це позначається терміном H. per arrosiae. По мірі росту пухлини чи поширення патологічного процесу (виразка, гнійник), він може перейти на стінку кровоносної судини і пошкодити його, викликавши арозивну кровотечу. Кровотеча унаслідок порушення проникності через неушкоджену стінку судини називають H. per diapedesin. Ці кровотечі нерідко спостерігаються при септичних станах і інших інфекційно-токсичних процесах. Подібну кровотечу можуть викликати зміни хімічного складу крові (гемофілія, тромбофілія й ін.). КЛІНІЧНА. Крім зовнішньої і внутрішньої кровотечі, залежно від місця, куди виливається кров, розрізняють: внутрішньотканинне, коли кров виходить із судини і просочує навколишні тканини, викликаючи утворення петехій (дрібних крововиливів, ексхімозів і синців) чи скупчування в межтканинних проміжках, розсовуючи тканини й утворюючи гематому (пухлиноподібне скупчення крові, що може розсмоктатися чи довкола неї утвориться капсула і перетворюється у кісту. Внутрішня кровотеча характеризуються висіченням крові в яку-небудь порожнину організму. Якщо порожнина має прямий зв'язок з навколишнім середовищем і кров з порожнини виливається назовні, то така внутрішня кровотеча називається відкритою (кровотеча з порожнини носа - epistaxis, шлункова - gostrorragia, легенева - haemaptoe, із сечових шляхів - haematurea, маткова - metrorragia, середньомозкова – encefalorragia). Якщо порожнина закрита і не має зв'язку з навколишнім середовищем, то виникаючі внутрішньопорожнинні кровотечі називаються внутрішньопорожнинними закритими (кровотеча в черевну порожнину – haemaperitoneum, у плевральну порожнину – haemotorax, у серцеву – гемоперикард). Як бачите для позначення крововиливу застосовують спеціальні терміни: невеликі обмежені крововиливи в шкіру називаються petechia, у слизову – purpura. Есduмоsіs – рясний крововилив у шкіру чи слизову. При зовнішніх кровотечах (externa) кров із місця ушкодження випливає назовні. Легко діагностується лікарем і хворим. Внутрішня кровотеча (internu) відбуваються в порожні органи чи в порожнині (черевна, грудна). Про кровотечу судять по наявності клінічних симптомів і гострого недокрів'я чи деяким вторинним ознакам. Кровотеча в порожні органу також має місцеві і загальні прояви. Через деякий час кров виливається назовні, але вже в зміненому вигляді. Наприклад, при шлунковій кровотечі блювотні маси нагадують кавову гущавину. Прихована внутрішня кровотеча (occulta) протікає повільно, не викликає гострого недокрів'я і без лабораторних досліджень, як правило, не діагностуєтьсяНаприклад, невелика кровотеча 12-п кишки можна установити за допомогою дослідження калу на сховану кров. ПО ШВИДКОСТІ кровотечі. Розрізняють гостру кровотечу, при який хворий може загинути від гострого недокрів'я, так як організм не встигає пристосуватися до раптовій втраті крові. При хронічній кровотечі кількість крові зменшується повільно і поступово організм встигає адаптуватися до крововтрати. Швидка втрати невеликої кількості крові набагато небезпечніша, ніж поступова утрата великого обєму крові. Гостра кровотеча стають небезпечним при втраті згори 30% гемоглобіну, у той час як при хронічній кровотечі втрата навіть 75-80% гемоглобіну викликає термінальний стан. ПО ЧАСУ прояву кровотечі розділяють: первинну кровотечу спостерігають відразу після травми, під час операції при розриві кровоносної судини чи інших видах; вторинна кровотеча настає після більш чи менш тривалого часу, може викликати різні ускладнення. Розрізняють: ранню вторинну кровотечу, що звичайно спостерігаються після ушкодження кровоносної судини в перші години. Його причиною може бути недостатньо надійна зупинка кровотечі, підвищений артеріальний тиск, а також розчинення (лізис) тромбу і його випадання із судини. Тому, коли немає впевненості в надійній зупинці кровотечі, у рані залишають гумовий випускник чи організують активну аспірацію відокремлюваного, що дозволяє контролювати початок кровотечі і перешкоджає утворенню гематом. Рання вторинна кровотеча можуть бути причиною травми дренажу чи пов'язки. Пізню вторинну кровотечу виділяють пізніше – на 7-10 день, іноді навіть через місяць після травми. Звичайно причиною їх може бути ускладнені рани – інфекція, розм'якшення чи розчинення тромбу. При гнійному розплавлюванні відбувається безпосереднє розплавлювання стінки кровоносної судини – його некроз. Спостерігають також повторні вторинні кровотечі, причину яких необхідно відзначити, що кожна повторна кровотеча сильніша і небезпечніша попередньої. Вторинну кровотечу зупинити значно тяжче, ніж первинну..

Компенсаторна стадія характеризується включенням чи активацією адаптаційних механізмів. ? Активація реакцій гемостазу, які обумовлюють підвищення активності і концентрації в плазмі крові факторів зсідаючої системи, що сприяє тромбуванню місця дефекту судинної стінки і зниженню інтенсивності чи припиненню кровотечі. ? Серцево-судинна компенсація крововтрати розвивається вже в перші секунди після кровотечі і полягає в стимуляції роботи серця і збільшенні серцевого викиду за рахунок підвищення частоти його скорочень у зв’язку з активізацією симпатоадреналової системи. Одночасно в різних частинах організму змінюється тонус артеріол. Судини життєвоважливих органів (серце, мозок, легені) розширюються, і кровотік у них збільшується. Причиною зниження тонусу артеріол зазначених органів є швидке і значне нагромадження в них вазоактивних метаболітів: аденозину, простацикліну, кинінів. Одночасне зниження рівня АТФ, активація гліколізу, порушення окислення метаболітів є причиною нагромадження іонів водню, виходу із клітин катіонів калію, нагромадження недоокислених продуктів обміну речовин, що також сприяє зниженню тонусу артеріол і збільшенню кровопостачання серця і мозку. 7 шкіри, нирок, органів черевної порожнини, і кровотік у них знижується. Підвищення тонусу судин у цих органах і тканинах обумовлює також викид депонованої крові в судинне русло і збільшення об’єму циркулюючої крові. Описаний вище перерозподіл органотканинного кровотоку одержав назву розподіл органотканинного кровотоку одержав назву «феномену централізації кровотоку». ? “Гідремічна компенсація” забезпечується за рахунок активації механізмів, направлених на збільшення потоку рідини з тканин у судинне русло. Ініціальним фактором «запуску» цих механізмів є зниження об’єму циркулюючої крові, що активує синтез в середніх ядрах гіпоталамуса кортиколіберинів та кортикотропіну гіпофізом, які стимулють продукцію альдостерону клубочковою зоною кори наднирників. Підвищення рівня альдостерону в крові обумовлює активацію процесу реабсорбції іонів натрію в дистальних відділах канальців нирок і підвищення в зв’язку з цим осмотичного тиску плазми крові (зазначена послідовність «подій» складає суть волюм-рефлексу). Гіперосмія крові «включає» осморефлекс, результатом якого є активація нейросекреції антидіуретичного гормону (АДГ) у гіпоталамусі, транспорт його в задню частку гіпофіза і далі - вихід у кров. АДГ підвищує проникність стінок ниркових канальців для рідини. Остання надходить у кровоносні капіляри за градієнтом осмотичного тиску (у зв’язку з гіпернатріємією). Останньому сприяє також потік рідини з клітин у міжклітинний простір (за градієнтом осмотичного тиску), у лімфатичні капіляри і далі - у кров. ? “Білкова компенсація”. Оскільки тканинна рідина, яка надходить у судинне русло, має в порівнянні з плазмою крові більш низький вміст білків, то розвивається гіпопротеїнемія, яка є причиною активації синтезу білків у печінці та поступовим відновленням їх рівня в плазмі крові. Активація протеїносинтезу спостерігається уже через кілька годин після кровотечі і реєструється протягом наступних 1,5-3 тиж. ? “Кістково-мозкова компенсація крововтрати”) обумовлюється розвитком гіпоксії, яка є стимулятором синтезу еритропоетину - кислого, термостабільного, сильно глюкозурованого білка, який продукується різними клітинами нефрону, печінкою і селезінкою та стимулює проліферацію, морфологічне і функціональне дозрівання клітин еритроїдного ряду аж до еритроцитів, які надходять у судинне русло і компенсують утрачені при крововтраті клітини. В умовах крововтрати стимулюється також проліферація, дозрівання і вихід у кров клітин лімфоцитарного, мієлоцитарного і тромбоцитарного паростка гемопоезу Варто мати на увазі, що у більшості випадків перераховані процеси протікають не послідовно, а паралельно і, як правило, потенціюють один одного.

27 27 27 27 27 27

Запалення— це реакція, яка виникла в ході еволюції живих тка

нин на місцеве ушкодження; вона складається зі складних змін

мікроциркуляторного русла, системи крові та сполучної тканини,

що спрямовані,

врештірешт, на

ізоляцію й усунення ушкоджуваль

ного агента і відновлення (чи заміщення) ушкоджених ткани

ознаки запалення

Ацидоз зумовлює набряки сполучної тканини, збільшує ексудаG

цію і локальний набряк. Підвищення осмотичного тиску збільшує екG

судацію. Ацидоз і підвищення осмотичного тиску створюють умови

для появи

припухлості

(tumor) в осередку запалення.

Почервоніння

(rubor) з’являється в результаті розширення (dilatatio)

судин, збільшення припливу артеріальної крові, що містить оксигеG

моглобін яскравоGчервоного кольору, і розкриття капілярів, які не

функціонували раніше.

Надходженням у тканині більш теплої артеріальної крові і посиG

ленням обміну речовин можна пояснити

підвищення локальної темпе!

ратури

Біль(dolor) виникає в результаті подразнення чутливих нервових

закінчень різними біологічно активними речовинами — медіаторами

болю (брадикінін, гістамін, недоокиснені продукти обміну, такі, як моG

лочна кислота), а також якоюсь мірою й унаслідок натягу тканини при

набряку, що спричиняє стиснення чутливих нервових закінчень.

Різко виражений запальний процес, що супроводжується змінаG

ми метаболізму, кровообігу, іннервації в тканинах, як правило, виявG

ляється

порушенням функції органа чи системи

8.5. Загальні ознаки запалення

Поряд з місцевими (чи зовнішніми) ознаками запалення: почерG

воніння, пухлина, біль, жар і порушення функції органа, в організмі

виникають зміни, що заведенно називати загальними ознаками заG

палення. Вони, як правило, носять захисноGпристосовний характер.

Типовою загальною ознакою більшості запальних процесів

є збільшення кількості лейкоцитів в одиниці об’єму периферичної крові —

лейкоцитоз

і зміна лейкоцитарної формули. Лейкоцити фагоцитують

і знищують мікроорганізми.

Досить часто запалення супроводжується лихоманкою. Вона розG

вивається під впливом пірогенів, що утворюються нейтрофільними

лейкоцитами. Підвищення температури під час лихоманки викликає

підвищення активності лейкоцитів, підсилює синтез імунних глоG

булінів, що містять антитіла. При запаленні змінюється співвідношенG

ня білкових фракцій крові: знижується рівень альбумінів і збільшується

рівень глобулінів. Унаслідок зміни складу білкових фракцій плазми

крові, а також зменшення заряду еритроцитів збільшується швидкість

осідання еритроцитів.

Для характеристики метаболізму при запаленні здавна застосоG

вується термін «пожежа обміну». Аналогія полягає в тому, що внасліG

док різкого підвищення обміну речовин «горіння», як і при пожежі,

йде не до кінця: утворюється багато недоокиснених продуктів: поліG

пептиди, жирні кислоти, кетонові тіла. Процесів катаболізму й анаG

болізму стосуються всіх видів обміну: вуглеводного, жирового, білкоG

вого, електролітного.

28 28 28 28 28 28

Запалення починається з ушкодження клітини — альтерації.

Альтерацію може викликати будьGякий ушкоджувальний агент, котрий

за силою та довготривалістю перевершує адаптаційні можливості ткаG

нини.

Альтерація є для клітин та тканин сигналом неблагополуччя, що

наближається, та одночасно з ушкодженням включає ряд механізмів,

спрямованих на те, щоб знизити інтенсивність ушкодження, локаліG

зувати його та заповнити дефект, який виник. Розрізняють первинну

і вторинну альтерацію.

Первинна альтерація

— результат ушкоджувальної дії запального

фактора й залежить в основному від його властивостей, отже, первинG

на альтерація ще не компонент запалення, оскільки запалення — це

реакція на ушкодження, тобто на первинну альтерацію.

Вторинна альтерація

є наслідком впливу на сполучну тканину,

мікросудини та кров лізосомальних ферментів, які звільнились

з клітин, та активних метаболітів кисню. Вона є невід’ємною частиG

ною запального процесу, бо є реакцією організму на вже викликане

причиною пошкодження.

Один з найбільш важливих механізмів ушкодження, що має велиG

ке значення для перебігу запального процесу, — вихід з ушкоджених

органел клітини (лізосом) лізосомальних ферментів (кілька десятків).

Лізосомальні ферменти мають високу активність і здатні зруйнувати

як саму клітину, так і міжклітинні утворення. Розрізняють лізосомальні

ферменти, що впливають на білки і пептиди (гістогеназа, нейтральна

протеїназа, різні катепсини, колагеназа, еластаза, активатор плазміG

ногену, активатор кініногену, гематотоксичний фактор, фактор, що

генерує протеазу), на ліпіди холінестераза, глюкоцеребролідаза, галактоцеребролідаза та ін.), на вугле

води галактозидаза,

ацетилгалактозамінідаза та ін.), на нуклеїнові кислоти (кисла ДНКаG

за, кисла РНКаза).

В перші години розвитку запалення істотне значення мають лізоG

сомальні протеази типу хемотрипсину, а в більш пізній період — каG

тепсини. Лізосомальні ферменти викликають ушкодження клітин

і тканин, впливаючи на перебіг запального процесу.

Дія лізосомальних ферментів пов’язана з двома механізмами:

— первинним лізисом клітини;

— ендоцитозним механізмом біологічного транспорту, за допомоG

гою якого лізосоми здатні поглинати адсорбовані їхніми мембранами

частки з клітинної протоплазми, що потім піддаються впливу лізосоG

мальних ферментів.

Саме ушкодження клітин і мікросудин є пусковими моментами

запальної реакції.

За стадією альтерації випливає стадія ексудації.

Ексудація

— це вихід рідкої частини крові, електролітів, білків

і клітин через судинну стінку в запалену тканину.

Рідина, яка виходить із судин, називається

ексудатом.

Вона або

просочує запалену тканину, або зосереджується в якійGнебудь порожG

нині. Наприклад, при запаленні судинної оболонки ока — у передній

камері ока, при запаленні серцевого м’яза — в перикардіальній ділянці

та ін.

Основна причина ексудації — підвищення проникності судинної

стінки капілярних судин і венул. Вихід води і розчинених у ній речоG

вин відбувається:

— у місцях зіткнення ендотеліальних клітин;

— за допомогою мікропіноцитозу.

В останньому випадку клітини ендотелію здатні «поглинати»

найдрібніші краплі рідини, переправляти їх на протилежний край

клітини та викидати у найближче середовище

(екструзія).

Паралельно з ушкодженням клітин і тканин ранні стадії запальG

ного процесу характеризуються

судинною реакцією.

Реакція мікросуG

динного русла виникає майже одночасно з ушкодженням.

Найбільш ранньою і дуже короткочасною реакцією мікросудин на

ушкодження є

констрикція

(спазм)

артеріол

, що

продовжується від

10–20 с до декількох хвилин. Констрикція артеріол, яка обмежує місцеG

вий кровообіг, очевидно, є проявом захисної реакції, яка здійснюєтьG

ся адреналіноподібними речовинами.

Однак переважною реакцією мікросудинного русла на ушкодженG

ня є

вазодилятація

(розширення судин). У місці ушкодження клітин,

тканин і органів розкриваються всі артеріоGвенозні анастомози, макG

симально розслаблюються прекапілярні сфінктери та всі капіляри,

підвищується обмін речовин, збільшується приплив до осередка заG

палення лейкоцитів, активізується лімфатична система. Стадія вазоG

дилятації називається

артеріальною гіперемією

. У патогенезі її розвитG

ку мають місце як рефлекторні фактори, так і гуморальні, метаболічні

і нейропаралітичні. З розвитком запалення артеріальна гіперемія заG

мінюється на

венозну

. Цьому сприяють зміни реологічних властивосG

тей крові (згущення крові, крайове розташування лейкоцитів, актиG

вація фактора Хагемана та ін.), підвищення проникності кровоносG

них стінок і набряк ендотелію судин, а також набряк прекапілярних

тканин. Усі ці фактори (крові, судинної стінки і навколишньої тканиG

ни) призводять спочатку до утруднення відтоку крові по венах, а потім

і до повної зупинки течії крові— стазу.

При стазі еритроцити утворюють агрегати, мовби зчепившись один

з одним і з ендотелієм. Надалі еритроцити піддаються лізису.

Усі стадії судинної реакції — від гіперемії до стазу — вперше в 1867 р.

вивчив і описав учень Р. Вірхова Юліус Конгейм. Він також описав

процеси еміграції лейкоцитів через судинну стінку (дослід Конгейма)

й у 1887 р. спробував пояснити місцеві клінічні ознаки запалення поG

рушеннями мікроциркуляції. Деякі положення цієї теорії підтверджуG

ються сучасними методами досліджень.

Кожна стадія запального процесу, і насамперед судинна, значною

мірою пов’язана з виділенням комплексу фізіологічно активних реG

човин — медіаторів і модуляторів запалення. Ці ж речовини в умовах

нормальної життєдіяльності організму також утворюються в різних

органах і тканинах, але у фізіологічних концентраціях, і є відповідальG

ними за регуляцію функцій на клітинному і тканинних рівнях

(М.О. Клименко та ін.). При запаленні, вивільнюючись у великих кількоG

стях безпосередньо в осередку запалення внаслідок активації клітин

і рідких середовищ, вони набувають нову якість — медіаторів запалення.

Медіатори

(посередники) запалення — це біологічно активні речови

ни, відповідальні за виникнення або підтримку тих чи інших запаль

них процесів (підвищеної судинної проникності, еміграції й т. д.).

Практично всі медіатори є і модуляторами запалення, тобто здатні

підсилювати чи ослаблювати виразність запальних явищ. Медіаторна

ланка є основною у патогенезі запалення. Вона координує взаємодію

великої кількості клітин — ефекторів запалення і зміну клітинних фаз

в осередку запалення. Взаємодія медіаторів можлива на рівні їхнього

синтезу чи секреці

29 29 29 29 29 29

Р. Вірхов (1859) - автор "клітинної" ("нутритивної") теорії запалення, яка першочергового значення в розвитку запального процесу надає первинному подразненню і ушкодженню клітин та розвиткові в них різних дистрофічних змін. Усі інші зміни, які виникають у запаленій тканині, є вторинними, тобто зумовленими порушеннями на клітинному рівні.

Ю. Конгейм (1887). Учень Вірхова Ю.Конгейм уперше вивчив під мікроскопом і докладно описав розлади місцевого кровообігу в осередку запалення. Запропонована ним судинна теорія пояснювала розвиток основних проявів запалення саме порушеннями мікроциркуляції в ушкодженій тканині.

30 30 30 30 30

Лихоманка - загальна реакція організму , найважливішою ознакою якої є підвищення температури тіла ; це типовий патологічний процес , в основі якого лежить активна перебудова функції центру терморегуляції під дією пирогенного фактора. Була описана в глибоку давнину ( Гіппократ , Гален , Авіценна) . У новонароджених і дітей першого року життя здатність регулювати тепловіддачу розвинена недостатньо . У перші місяці життя діти легко охолоджуються і перегріваються , гарячкова реакція у них при гострих інфекційних захворюваннях виражена слабше , ніж у дорослих. Високі підйоми температури , що спостерігаються іноді у дітей ( наприклад , при пневмонії) , мабуть , пов'язані з токсичним порушенням енергетичного обміну і посиленням термогенезу при недосконалості механізмів його регуляції . Порушення теплового гомеостазу при інфекційних хворобах у дітей раннього віку багато сучасних педіатри розглядають не як лихоманку , а як гіпертермію ендогенного походження. У старих здатність до розвитку лихоманки знижена.

В даний час встановлено , що джерелом утворення і виділення ЛП є гранулоцити - нейтрофільні і еозинофільні , а також фіксовані макрофаги - перитонеальні , альвеолярні , печінкові (або купферовские клітини) , і макрофаги селезінки і лімфатичних вузлів. « Спокійні » гранулоцити і макрофаги пірогену в собі не містять. Освіта ними пірогену відбувається лише в умовах підвищення їх функціональної активності , при фагоцитозі бактерій , частинок вірусів і інших корпускулярних частинок , у тому числі і індиферентних , а також при Піноцитоз бактеріальних пірогенних препаратів. патологічні процеси Освіта ендогенних пірогенів - основний патогенетичний фактор у розвитку лихоманки , незалежно від викликає її причини. Патогенез . Центр терморегуляції знаходиться в преоптіческой області переднього відділу гіпоталамуса. Він має три анатомо- функціональних одиниці: 1 ) термочутлива область (термостат) , 2 ) термоустановочная область (установча точка ), 3) центри теплопродукції і тепловіддачі. Нейрони термостата реєструють температуру протікає через мозок артеріальної крові і отримують інформацію від терморецепторов ( шкіри і тканин). На підставі інтеграції цих імпульсів визначається температура тіла. Інформація передається в « настановну крапку» , яка регулює функцію центрів теплопродукції і тепловіддачі. Якщо нейрони « настановної точки » визначають , що температура тіла менше бажаної , то активується центр теплопродукції і пригнічується центр тепловіддачі , і навпаки. Зміна теплообміну при лихоманці полягає в тому , що терморегуляція перемикається на новий , більш високий температурний рівень , вище 37 градусів , тобто вище нормального . Під дією ендогенного пирога « установча точка » гіпоталамуса налаштовується на більш високий температурний рівень , ніж в нормі , і сприймає нормальну температуру тіла як дуже низьку.  Дія ендогенних пірогенів в нейронах « настановної точки » здійснюється через простагландини (Е 1 ) . Було показано , що ЛП обумовлюють підвищення вмісту ПГЕ 1 в спинно- мозкової рідини приблизно в два рази. ПГЕ 1 є блокатором ферменту фосфодіестерази , яка руйнує універсальний регулятор енергетики та функціональної активності клітини - цАМФ і лімітуючої акумуляцію його в клітці . Придушення ПГЕ 1 - фосфодіестерази веде до акумуляції цАМФ в нервових клітинах ; це і є кінцевою ланкою медіації гарячкової реакції на молекулярно- біохімічному рівні ( В.В. Климанов , Ф.Г. Садиков , 1997). Підвищення температури тіла пов'язане з порушенням центрів симпатичної нервової системи ( задній відділ гіпоталамуса ) , за участю яких відбувається збільшення теплопродукції , спазм судин шкіри і слизових , що сприяє зниженню тепловіддачі. 31 31 31 31 31  Стадії лихоманки . Незалежно від ступеня вираженості лихоманки в ній розрізняють три стадії : 1 ) підвищення температури тіла ; 2 ) стояння температури на високому рівні ; 3 ) зниження температури тіла. На першій стадії превалює теплоутворення над тепловіддачею. Внаслідок підвищення тонусу симпатичної нервової системи відбувається посилення окислювальних процесів (переважно в м'язах) , підвищується м'язовий тонус (тремтіння ) , активується обмін речовин , підвищується основний обмін . Разом з тим відбувається спазм судин шкіри , в результаті - зниження її температури і зменшення тепловіддачі і потовиділення. Зниження температури шкіри ( через спазм судин) суб'єктивно сприймається як відчуття холоду , і хворий намагається зігрітися , незважаючи на підвищення внутрішньої температури тіла. У другу стадію подальшого підйому температури не відбувається. Теплопродукция залишається кілька підвищеної , але наростає і тепловіддача , відбувається « скидання» зайвого тепла шляхом розширення судин шкіри і почастішання дихання. Шкіра стає гиперемированной , гарячої , озноб припиняється.  Третя стадія - в результаті розширення судин шкіри і збільшення потовиділення знижується теплопродукція і посилюється тепловіддача. Зниження температури буває швидким ( критичним ) , що може призводити до падіння артеріального тиску аж до колапсу , або поступовим ( політично) і переноситися хворим легше.

32 32 32 32 32 Обмін речовин і функції органів при лихоманці Специфічним для лихоманки слід вважати активацію окислювальних процесів . Спостерігається підвищення основного обміну . На кожен градус основний обмін збільшується на 10-12%. Вуглеводний обмін - характерне зниження вмісту глікогену в печінці і підвищення глюкози в крові (високий тонус симпатичної нервової системи , надлишкове виділення адреналіну ) . Жировий обмін - посилюється мобілізація з депо і розпад жирів з неповним окисленням , що призводить до підвищення кетонових тіл, в результаті виникає ацидоз. Змінюється і водно- сольовий обмін. У 2 -й стадії відбувається затримка в тканинах води і хлоридів (підвищена секреція альдостерону ) . У 3-й стадії підвищене виділення води і NaCl з сечею і потом.  Кислотно -лужну рівновагу - помірна лихоманка викликає газовий алкалоз , а лихоманка високого ступеня - метаболічної ацидоз. Серцево- судинна система - при лихоманці на 1 і 2 -й стадії відзначається тахікардія. У 3-й стадії - зниження частоти серцевих скорочень. Пульс частішає на 8-10 ударів при підвищенні на 1 градус. Причина - безпосередній вплив теплої крові на синусовий вузол і високий тонус симпатичної нервової системи. Зміна АТ: в 1 і 2 -й стадії лихоманки - підйом АТ ; в 3 -й стадії - зниження , аж до колапсу . Дихання - тахіпное у 2-й стадії , але хвилинний об'єм не підвищується (дихання поверхневе) . Крім того , це один із шляхів компенсаторного збільшення тепловіддачі випаровуванням. Система травлення - різке пригнічення моторики і секреції , обумовлене зниженням тонусу n.vagys і активацією симпатичної нервової системи. Соки містять меншу кількість ферментів. Це веде до застою в кишечнику , в результаті активуються процеси бродіння і гниття , настає аутотоксікація і метеоризм. Сухість у роті. Епітеліальний покрив губ висихає і тріскається , з'являється наліт на язиці. Створюються умови для розмноження мікробів в порожнині рота , тобто необхідно ополіскування порожнини рота і зіву дезинфікуючим розчином.  ЦНС - виникають розлади дифференцировочного гальмування. У першій стадії - підвищена збудливість . При високій лихоманці може бути марення , галюцинації , втрата свідомості. У дітей часто відзначаються судоми і головний біль. Ендокринна система . Лихоманка - це стрес - вплив , що веде до активації функцій симпатичної нервової системи ( підвищене утворення адреналіну ) , підвищення продукції АКТГ і гормонів кори надниркових залоз , гіперфункції щитовидної залози. Зміни на рівні клітин - при збільшенні температури до 40 градусів підвищується плинність ліпідів мембран з порушенням функцій білків - рецепторів і переносників , знижується генерація АТФ. Гнітяться клітинні механізми детоксикації. Значення лихоманки . Лихоманка є переважно захисно- пристосувальної реакцією організму. Підвищується вироблення антитіл , активується фагоцитоз , пригнічується розмноження багатьох вірусів і бактерій , підвищується вплив інтерлейкіну- 1 на клітинний і гуморальний імунітет. В історії медицини її навіть використовували з лікувальною метою. Зараз застосовують пірогенал для лікування уповільнених запальних процесів . Однак позитивний вплив лихоманки на організм виявляється лише при її помірному і недовготривалим течії. Тому тільки в кожному конкретному випадку лікар може одержати правильну відповідь на питання: ? «Користь » або « шкоду » несуть для хворого гарячкові стану - і лише з урахуванням нозологічної специфіки захворювання , віку пацієнта , індивідуальних особливостей стану організму і т.д.

33 33 33 33 33 33

Атрофія (з грец. означає зів'янення) – прижиттєве зменшення об'єму тканини або органа за рахунок зменшення розмірів кожної клітини, а в подальшому – числа клітин, які складають тканину, що супроводжується зниженням або припиненням їхньої функції. При цьому атрофія характеризується зменшенням розміру нормального сформованого органа і відрізняється від агенезії, аплазії і гіпоплазії, які є патологією розвитку органа.

Агенезія – повна відсутність органа і його закладки у зв'язку з порушенням ходу онтогенезу.

Аплазія – недорозвиненість органа, який має вигляд раннього зачатку.

Гіпоплазія – неповний розвиток органа (орган частково зменшений в розмірі).

Атрофію ділять на фізіологічну (нормальну) і патологічну.

Фізіологічна атрофія спостерігається протягом всього життя людини. Так, після народження атрофуються і облітеруються пупкові артерії, артеріальна (боталлова) протока. У літніх людей атрофуються тимус і статеві залози. У тварин підчас метаморфозу відбувається атрофія деяких тканин.

Патологічна атрофія настає в результаті порушення харчування, тривалої бездіяльності, при інфекційних захворюванням, раку тощо.

Сенильна (стареча) атрофія: зменшення кількості клітин одне з морфологічних проявів процесу старіння. Цей процес має найбільше значення в тканинах, утворених постійними клітинами, які не діляться, наприклад, в мозку і серці. Атрофія при старінні часто обтяжується атрофією в результаті впливу супутніх чинників, наприклад, ішемії.

Патологічна атрофія може мати місцевий і загальний характер.

Місцева атрофія залежить від причини і механізму розвитку.

Атрофія від бездіяльності (дисфункціональна атрофія): розвивається в результаті зниження функції органа. Вона спостерігається, наприклад, в іммобілізованих скелетних м’язах і кістках (при лікуванні переломів). При тривалому постільному режимі, гіподинамії скелетні м’язи атрофуються достатньо швидко внаслідок бездіяльності. У першу чергу спостерігається швидке зменшення розмірів клітин, які також швидко відновлюють обсяг при поновленні активності. При тривалішій іммобілізації м’язові волокна зменшуються і в розмірах, і в кількості. Так як скелетна мускулатура може регенерувати в обмеженому об’ємі, відновлення розмірів м’язів після втрати м’язових волокон відбувається в основному шляхом компенсаторної гіпертрофії волокон, які залишилися живими, на що вимагається тривалий період відновлення. Атрофія кістки полягає в тому, що резорбція кістки відбувається швидше, ніж її формування; це проявляється зменшенням розмірів трабекул (зменшення маси), що призводить до остеопорозу від бездіяльності. Крім того, прикладами дисфункціональної атрофії можуть служити атрофія зорового нерву після вилучення ока; країв зубної комірки, позбавленої зуба.

Атрофія, викликана недостатністю кровопостачання, розвивається внаслідок звуження артерій, які постачають кров до даного органа. Зменшення кровотоку (ішемія) в тканинах в результаті захворювань артерій призводить до гіпоксії, внаслідок чого вини­кає зменшення розмір клітин, їхньої кількості і як наслідок діяльність паренхіматозних органів знижується. До того ж гіпоксія стимулює проліферацію фібробластів, розвивається склероз. Такий процес спостерігається в міокарді, коли на тлі прогресуючого атеросклерозу вінцевих артерій розвивається атрофія кардіоміоцитів і дифузний кардіосклероз. При склерозі судин нирок розвивається атрофія і зморщування нирок а хвороби судин мозку, наприклад, проявляються мозковою атрофією, яка включає в себе і загибель нейронів.

Атрофія від тиску: тривале здавлювання тканини викликає атрофію. Велике, інкапсульоване доброякісне новоутворення в спинномозковому каналі може викликати атрофію спинного мозку. Певно, цей різновид атрофії виникає через здавлення дрібних кровоносних судин, що призводить до ішемії, а не від прямого впливу тиску на клітини. При тиску аневризми в тілах хребців і в грудині можуть появлятися узури. Атрофія від тиску виникає в нирках при перешкоді відтоку сечі. Сеча розтягує просвіт лоханки, здавлює тканину нирки, яка перетворюється в мішок з тонкими стінками – це і є гідронефроз. При перешкоді відтоку спинномозкової рідини відбувається розширення шлуночків і атрофія тканини мозку – гідроцефалія.

Атрофія при деннервації (нейротична атрофія): стан скелетної мускулатури залежить від функціонування іннервуючого нерва, що необхідно для збереження нормальної функції і структури. Пошкодження відповідного мотонейрона в будь-якій ділянці між тілом клітини в спинному мозкові і моторною бляшкою призводить до швидкої атрофії м’язових волокон, які іннервуються цим нервом (при поліомієліті, при запаленні нервів). При тимчасовій денервації за допомогою фізіотерапії і електричної стимуляції м’язів можна уникнути загибелі м’язових волокон і гарантувати відновлення нормальної функції при поновленні функціонування нерва.

Атрофія в результаті недостатності периферичних гормонів. Органі-мішені: ендометрій, молочна залоза і велика кількість ендокринних залоз залежать від відповідних гормонів, необхідних для нормального клітинного росту. Ось тому зменшення кількості цих гормонів призводить до атрофії. При зменшенні синтезу естрогену в яєчниках (пухлини, запальні процеси) спостерігається атрофія ендометрію, піхвового епітелію і молочної залози. Хвороби гіпофіза, які супроводжуються зменшеною секрецією гіпофізарних тропних гормонів, призводять до атрофії щитовидної залози, наднирників і статевих залоз. Лікування кортикостероїдами наднирників у високих дозах, що інколи використовується для імуносупресії, викликає атрофію наднирників внаслідок пригнічення секреції гіпофізарного кортикотропіну (АКТГ). Наднирники цих пацієнтів швидко втрачають спроможність до секреції кортизолу і стають залежними від екзогенних стероїдів. Відміна стероїдної терапії у таких пацієнтів повинна бути достатньо поступовою, щоб встигла відбутися регенерація атрофованих наднирників.

Атрофія під впливом фізичних та хімічних чинників. Відомо, що опромінення викликає переважно атрофію кісткового мозку і статевих органів. Такі хімічні речовини як йод і тіоурацил пригнічують функцію щитовидної залози, що призводить до її атрофії.

Зовнішній вигляд органа при місцевій атрофії різний.

У більшості випадків розміри органа зменшуються, поверхня його гладка (гладка атрофія). При гладкій атрофії зменшується складчастість слизової оболонки ШКТ.

Рідше має місце зерниста атрофія, коли такі органи як нирки, печінка, мають зернистий або горбкуватий вигляд.

При гідронефрозі, гідроцефалії, несправжній гіпертрофії (збільшення органа в об’ємі за рахунок стромального компоненту) органи збільшені в розмірах, але не за рахунок збільшення об’єму паренхіми, а внаслідок скупчення рідини або розростання жирової тканини.

У порожнинних органах розрізняють концентричну і ексцентричну атрофію.

Бура атрофія характеризується зменшенням розмірів клітин, що відбувається за рахунок зменшення кількості цитоплазми і числа цитоплазматичних органел і звичайно пов’язано зі зниженням інтенсивності метаболізму. Органели, які піддаються дистрофічним змінам, виявляються в лізосомних вакуолях, де вони зазнають ферментативного руйнування (аутофагії). Залишкові мембрани органел часто накопичуються в цитоплазмі як коричневий пігмент – ліпофусцин (пігмент зношування). Зменшення кількості клітин виникає внаслідок порушення балансу між рівнями проліферації клітин і їхньої загибелі протягом тривалого періоду.

Розрізняють також загальну атрофію, або виснаження (кахексія), яка має наступні причини:

атрофія внаслідок нестачі поживних речовин: білкове та калорійне голодування призводить до використання тканин організму, в першу чергу скелетної мускулатури, в якості джерела енергії і білків після того, як інші джерела (глікоген і жир в жирових депо) виснажуються. Така атрофія виникає також при хворобах шлунково-кишкового тракту внаслідок зниження його спроможності перетравлювати їжу;

ракова кахексія (при будь-якій локалізації злоякісної пухлини);

ендокринна (гіпофізарна) кахексія (хвороба Сіммондса при ураженні гіпофіза, при підвищенні функції щитовидної залози – тиреотоксичному зобі);

церебральна кахексія (ураження гіпоталамуса);

виснаження при хронічних інфекційних захворюваннях (туберкульоз, бруцельоз, хронічна дизентерія).

Зовнішній вигляд хворих при виснаженні характерний. При загальній атрофії в першу чергу зникає жир з жирових депо, після цього атрофуються скелетні м’язи, далі – внутрішні органи, в останню чергу – серце та мозок. Відзначається різке похудання, підшкірна клітковина відсутня, а там, де вона збереглася, має оранжеве забарвлення (накопичування пігменту ліпохрому). М’язи атрофовані, шкіра суха, в’яла. Внутрішні органи зменшені в розмірах. У печінці та міокарді відзначаються явища бурої атрофії (накопичування в клітинах ліпофусцину).

Значення атрофії для організму визначається ступенем зменшення органа і пониженням його функції. Якщо атрофія і склероз не досягли високого ступеня, то після усунення причини, яка визвала атрофію, можливе відновлення структури та функції. Атрофічні зміни, які далеко зайшли, незворотні.

35 35 35 35

Пухлина (лат. Tumor) — патологічний процес, представлений новоствореною тканиною, в якій зміни генетичного апарату клітин призводять до порушення регуляції їхнього росту і диференціювання.

Для діагностики стану тканини, у медицині використовують гістологічні, цитологічні та рентгенологічні дослідження. Основним методом лікування пухлин залишається хірургічний, який у ряді випадків поєднується із призначенням хіміопрепаратів, гормональних засобів та променевою(радіоізотопною) терапією (жаргонізм — «пушки»).

Виділяють два види пухлин: 1) доброякісні і 2) злоякісні.

• Основні відмінності між доброякісними і злоякісними пухлинами.

1) Доброякісні пухлини складаються із добре диференційованих клітин і

зберігають типову структуру тієї тканини, з якої виростають.

Злоякісні пухлини характеризуються втратою диференціювання клітин,

спрощенням і атиповістю будови.

2) Доброякісні пухлини часто ростуть повільно, їхній ріст може

зупинитися, а іноді спостерігається і зворотний розвиток (регресія).

Для злоякісних пухлин, як правило, характерний швидкий ріст, який

спонтанно не зупиняється. Мимовільна регресія таких пухлин невідома.

3) Доброякісні пухлини мають капсулу і ростуть експансивно, тобто не

проростають у навколишні здорові тканини, а розсовують їх.

Ріст злоякісних пухлин є інвазивним (інфільтративним). Вони не мають

капсули і проростають у навколишні тканини.

4) Доброякісні пухлини не метастазують.

Злоякісні пухлини дають метастази.

5) Доброякісні пухлини добре лікуються хірургічним шляхом, летальних

випадків, як правило, не буває.

Злоякісні пухлини при відсутності лікування приводять до смерті.

36 36 36 36 36 36 36

Особливості пухлинних клітин і тканини стосуються загальних властивостей живих систем , а саме обміну речовин , структури і функції , розмноження і дозрівання , регульованості клітин , здатності їх до пристосування ( адаптованості ) . Тому в даному випадку говорять про біологічні властивості пухлини , які проявляються атипізмом , тобто ненормальністю властивостей пухлинної клітини і тканини. Як і в нормі , обмін енергії в пухлинних клітинах тісно пов'язаний з вуглеводним обміном . Це посилення гліколізу (шлях Ембдена - Мейергофа ) , що відбувається в гіалоплазме , здійснюється паралельно з ослабленням тканинного дихання ( біологічного окислення) , яке йде в мітохондріях клітини. У разі звичайного забезпечення киснем нормальна клітина основна кількість енергії у формі АТФ отримує за рахунок тканинного дихання ( 38 молекул АТФ з однієї молекули глюкози) і значно меншу кількість ( 2 молекули АТФ з однієї молекули глюкози) за рахунок анаеробного гліколізу. У пухлинної клітці при достатній кількості кисню інтенсивно йде гліколіз , тобто здійснюється так званий аеробний гліколіз . Зазначені зміни енергетичного і вуглеводного обміну пов'язані з декількома механізмами . Відзначається важлива роль зменшення васкуляризації та оксигенації пухлинної тканини внаслідок редукції мережі капілярів , зростання активності гликолитических ферментів в гіалоплазме пухлинних клітин ( гексокінази , альдолази , ЛДГ) , витоку дегідрогеназ і неорганічного фосфату з мітохондрій в гіалоплазму . У пухлинних клітинах істотно змінюється ізоензімних спектр , що стосується ферментів енергетичного обміну. пухлинний ріст Зокрема , в пухлині збільшується активність ізоферменту III гексокінази , що має високу спорідненість до глюкози , що дозволяє утилізувати її навіть при низькій концентрації в позаклітинній середовищі . Ізоензими кодуються сімейством споріднених генів , і залежно від умов середовища посилено синтезується такий фермент , який за своїми структурними , каталітичним і обмінним властивостям є оптимальним для існування клітини ( кількість субстрату , рН , рівень регуляторів і т.д.). Наслідком атипизма енергетичного та вуглеводного обміну стає різке збільшення потреби пухлинної тканини в глюкозі , і через високу " конкурентоспроможності " пухлина стає " пасткою " глюкози. Пухлинна тканина посилено синтезує і поглинає з крові холестерин , який використовується з тією ж метою ; тому пухлина вважають " пасткою " не тільки глюкози , але і холестерину.

37 37 37 37т37

Загальновідомо : чим більше теорій придумано , тим менше ясності в чому-небудь. Описані нижче теорії пояснюють лише окремі етапи формування пухлин , але не дають цілісної схеми їх виникнення ( онкогенеза ) . Тут я привожу самі зрозумілі теорії: теорія роздратування: часта травматизація тканин прискорює процеси ділення клітин (клітини змушені ділитися , щоб рана зажила ) і може викликати пухлинний ріст. Відомо , що родимки , які часто піддаються тертю одягом , пошкоджень при голінні і т.д. , можуть з часом перетворюватися на злоякісні пухлини (по- науковому - малігнізуватися ; . Від англ очорнити - злісний , недобрий ) . вірусна теорія : віруси впроваджуються в клітини , порушують регуляцію поділу клітин , що може закінчитися пухлинної трансформацією . Такі віруси називають онковіруси : вірус Т- клітинного лейкозу ( призводить до лейкозу ), вірус Епштейна- Барр (викликає лімфому Беркітта ) , папіломовіруси та ін Лімфома Беркітта , що викликається вірусом Епштейна- Барр . Лімфома - це місцева пухлина з лімфоїдної тканини. Лімфоїдна тканина є різновидом кровотворної тканини. Порівняйте з лейкозами , які відбуваються з будь кровотворної тканини , але не мають чіткої локалізації (розвиваються в крові). мутационная теорія : канцерогени (тобто фактори, що викликають рак) призводять до мутацій в генетичному апараті клітин. Клітини починають ділитися безладно. Фактори , які обумовлюють мутації клітин , називаються мутагенами . іммуннологіческім теорія : навіть у здоровому організмі постійно відбуваються поодинокі мутації клітин та їх пухлинна трансформація . Але в нормі імунна система швидко знищує «неправильні » клітини . Якщо ж імунна система порушена , то одна і більше пухлинні клітини не знищуються і стають джерелом розвитку новоутворення. Є й інші теорії , що заслуговують на увагу , але про них я напишу в своєму блозі окремо . Сучасні погляди на виникнення пухлин. Для виникнення пухлин необхідна наявність : внутрішніх причин : генетичної схильності певного стану імунної системи. зовнішніх факторів ( їх називають канцерогенами , від лат раку - рак. ) : механічні канцерогени : часта травматизація тканин з подальшою регенерацією ( відновленням ) . фізичні канцерогени : іонізуюче опромінення (лейкози , пухлини кісток , щитовидної залози) , ультрафіолетове опромінення (рак шкіри). Опубліковані дані про те , що кожен сонячний опік шкіри значно збільшує ризик розвитку дуже злоякісної пухлини - меланоми в майбутньому. хімічні канцерогени : вплив хімічних речовин на весь організм або лише в певному місці. Онкогенними властивостями володіють бензапірен , бензидин , компоненти тютюнового диму та багато інших речовини. Приклади : рак легенів при курінні , мезотеліоми плеври при роботі з азбестом. біологічні канцерогени : окрім вже згаданих вірусів , канцерогенними властивостями володіють бактерії : наприклад , тривале запалення і виразка слизової шлунка через інфекцію Helicobacter Pylori може закінчитися малигнизацией . 3 . мутаційна теорія В даний час загальноприйнятою є концепція про те , що рак є генетичною хворобою , в основі якої лежать зміни в геномі клітини. У переважній більшості випадків злоякісні новоутворення розвиваються з однієї пухлинної клітини , тобто мають моноклональное походження . Виходячи з мутаційної теорії , рак виникає внаслідок накопичення мутацій у специфічних ділянках клітинної ДНК , приводять до утворення дефектних білків. Основні віхи у розвитку мутаційної теорії канцерогенезу : 1914 - Німецький біолог Теодор Бовери висловив припущення , що порушення в хромосомах можуть призводити до виникнення раку. 1927 - Герман Мюллер виявив , що іонізуюче випромінювання викликає мутації. 1951 - Мюллер запропонував теорію , згідно з якою за злоякісну трансформацію клітин відповідають мутації. 1971 - Альфред Кнудсон пояснив відмінності в частоті спадковою і ненаследственной форм раку сітківки ( ретинобластоми ) тим, що для мутації в гені РБ повинні бути порушені обидва його алелі , причому одна з мутацій повинна бути успадковане . на початку 1980 -х був показаний перенесення трансформованого фенотипу за допомогою ДНК від злоякісних клітин ( спонтанно і хімічно трансформованих ) і пухлин на нормальні. Фактично з'явилося перше прямий доказ того , що ознаки трансформації закодовані в ДНК. 1986 - Роберт Уейнберг вперше ідентифікував ген - онкосупрессор . 1990 - Берт Фогельштейн і Ерік Ферон опублікували карту послідовних мутацій , асоційованих з раком прямої кишки. Одним з досягнень молекулярної медицини 90 -х рр. . стало доказ того факту , що рак є генетичним мультифакторна захворюванням. 2003 - Число ідентифікованих генів , асоційованих з раком , перевищило 100 і продовжує швидко рости. 4 . Протоонкогени і онко- супресори Прямим доказом мутаційної природи раку можна вважати відкриття протоонкогенов і генів -супресорів , зміна структури й експресії яких за рахунок різних мутаційних подій , в тому числі і точкових мутацій , призводить до злоякісної трансформації . Відкриття клітинних протоонкогенов вперше було здійснено за допомогою високоонкогенних РНК-вірусів ( ретровірусів ) , що несуть в складі свого геному трансформують гени. Молекулярно- біологічними методами було встановлено , що ДНК нормальних клітин різних видів еукаріот містить послідовності , гомологічні вірусним онкогенних , які отримали назву протоонкогенов . Перетворення клітинних протоонкогенов в онкогени може відбуватися в результаті мутацій кодує послідовності протоонкогена , що призведе до утворення зміненого білкового продукту , або в результаті підвищення рівня експресії протоонкогена , внаслідок чого в клітці збільшується кількість білка. Протоонкогени , будучи нормальними клітинними генами , мають високу еволюційної консервативністю , що вказує на їх участь в життєво важливих клітинних функціях. Точкове мутації , що приводять до перетворення протоонкогенов в онкогени , вивчені в основному на прикладі активації протоокогенов сімейства РАН. Ці гени , вперше клоновані з пухлинних клітин людини при раку сечового міхура , відіграють важливу роль у регуляції проліферації клітин як в нормі , так і при патології. Гени сімейства РАН являють собою групу протоонкогенов , найбільш часто активуються при пухлинному переродженні клітин. Мутації одного з генів HRAS , KRAS2 або NRAS виявляють приблизно в 15 % випадків злоякісних новоутворень у людини. У 30% клітин аденокарцином легкого і у 80% клітин пухлин підшлункової залози виявляється мутація в онкогенних РАН , що асоціюється з поганим прогнозом перебігу захворювання. Однією з двох гарячих точок , мутації в яких приводять до онкогенної активації , є 12 -й кодон . В експериментах по спрямованому мутагенезу було показано , що заміна в 12- м кодоні гліцину на будь-яку амінокислоту , за винятком проліну , призводить до появи у гена трансформирующей здібності. Друга критична область локалізується навколо 61 -го кодону . Заміна глутаміну в положенні 61 на будь-яку амінокислоту , крім проліну та глутамінової кислоти , також призводить до онкогенної активації. Антионкогена , або гени - супресори пухлин , - це гени , наявність продукту яких пригнічують утворення пухлини. У 80- 90 -х роках XX століття виявлені клітинні гени , які здійснюють негативний контроль клітинної проліферації , тобто перешкоджають вступу клітин у розподіл і виходу з диференційованого стану . Втрата функції цих антіонкогенов викликає неконтрольовану клітинну проліферацію . Завдяки своєму протилежного по відношенню до онкогенних функціональним призначенням вони були названі антіонкогенамі або генами - супрессорами злоякісності. На відміну від онкогенів , мутантні аллели генів -супресорів рецесивні. Відсутність одного з них , за умови , що другий нормальний, не приводить до зняття інгібування утворення пухлини . Таким чином , протоонкогени і гени - супресори утворюють складну систему позитивно- негативного контролю клітинної проліферації і диференціювання , а злоякісна трансформація реалізується через порушення цієї системи. 5 . гіпотеза Кнудсон У 1971 році Альфред Кнудсон запропонував гіпотезу , відому зараз як теорія подвійного удару або подвійний мутації , що пояснює механізм виникнення спадкової і спорадичною форм ретинобластоми - злоякісної пухлини сітківки ока. Грунтуючись на даних статистичного аналізу прояви різних форм ретинобластоми , він припустив , що для виникнення пухлини має статися дві події : по-перше , мутації в клітинах зародкової лінії ( спадкової мутації ) і , по-друге , соматичної мутації - другого удару , а при спадковій ретинобластоме - одна подія . У рідкісних випадках при відсутності мутації в клітинах зародкової лінії ретинобластома є наслідком двох соматичних мутацій . Був зроблений висновок , що при спадковій формі перша подія , мутація , відбулося в статевій клітині одного з батьків , і для утворення пухлини потрібно ще тільки одна подія в соматичної клітці. При ненаследственной формі повинні виникнути дві мутації , причому в одній і тій же соматичної клітці. Це знижує ймовірність такого збігу , і тому спорадична ретинобластома як результат двох соматичних мутацій спостерігається в більш зрілому віці. Подальші дослідження повністю підтвердили гіпотезу Кнудсон , яка зараз вважається класичною. За сучасними уявленнями , від трьох до шести додаткових генетичних ушкоджень (у залежності від природи вихідної або привертають мутації , яка може зумовити шлях розвитку захворювання ) потрібні для того , щоб завершити процес розпочатої неоплазії ( утворення пухлини ) . Дані епідеміологічних , клінічних , експериментальних ( на культурах трансформованих клітин і на трансгенних тварин) і молекулярно -генетичних досліджень добре узгоджуються з цими уявленнями. 6 . Мутаторний генотип Встречаемость раку у людини значно вище теоретично очікуваної , якщо виходити з припущення про незалежне і випадковому виникненні мутацій в пухлинної клітці. Для пояснення цього протиріччя запропонована модель , згідно з якою раннім подією канцерогенезу є зміна нормальної клітини , що веде до різкого підвищення частоти мутацій - виникненню мутаторного фенотипу . Формування подібної конституції відбувається при накопиченні онкогенів , що кодують білки , які беруть участь у процесах клітинного ділення і в процесах прискорення клітинного ділення і диференціювання , в поєднанні з інактивацією генів -супресорів , відповідальних за синтез білків , що гальмують клітинний розподіл і індукцію апоптозу (генетично запрограмована загибель клітини ) . Помилки реплікації підлягають виправленню системою пострепликативной репарації . Високий рівень точності реплікації ДНК підтримується складною системою контролю точності реплікації - системами репарації , які коригують виникаючі помилки . У людини відомі 6 генів пострепликативной репарації (гени стабільності ) . Клітини з дефектом системи пострепликативной репарації характеризуються підвищенням частоти спонтанних мутацій . Ступінь мутаторного ефекту варіює від двократного підвищення мутабельності до шестідесятікратного . Мутації в генах стабільності - раннє подія канцерогенезу , що генерує серію вторинних мутацій в різних генах і особливий вид нестабільності структури ДНК у формі високої варіабельності структури нуклеотидних мікросателітів , так званої мікросателітної нестабільності . Мікросателітної нестабільність - індикатор мутаторного фенотипу і діагностична ознака дефекту пострепликативной репарації , що використовується для поділу пухлин і ліній пухлинних клітин на RER + і RER - ( RER - абревіатура слів помилки реплікації , вона підкреслює , що нестабільність - це результат нерепарірованних помилок реплікації ) . Мікросателітної нестабільність також виявлена ​​в клітинних лініях , відібраних за ознакою стійкості до алкілуючою агентам та деяким іншим класам медикаментів. Мікросателітної нестабільність як результат порушення метаболізму ДНК , її реплікації і репарації є причиною розвитку пухлин. В результаті дефекту пострепликативной репарації відбувається накопичення мутацій в генах критичних точок , що є передумовою клітинної прогресії до повного озлокачествлению . Інактивація рецепторної системи , обумовлена ​​мутацією зсуву рамки зчитування в повторах кодує послідовності , спостерігається тільки в пухлинних клітинах і не виявляється без мікросателітної нестабільності . Канцерогенез внаслідок дефіциту пострепликативной репарації протікає , принаймні , в три етапи: гетерозиготні мутації генів пострепликативной репарації створюють соматический « промутаторний » фенотип ; втрата алелі дикого типу продукує соматический мутаторний фенотип ; наступні мутації ( в онкогенах і генах - супрессорах пухлин ) призводять до втрати контролю росту і створюють раковий фенотип. 7 . Інші теорії канцерогінеза Класична мутационная теорія , описана вище , дала , принаймні , три альтернативних гілки. Це видозмінена традиційна теорія , теорія ранньої нестабільності і теорія анеуплоїдії . Перша являє собою відроджену ідею Лоренса Леба з Вашингтонського університету , висловлену ним ще в 1974 р. За оцінками генетиків , в будь-якій клітині за час її життя випадкова мутація виникає в середньому всього в одному гені. Але , як вважає Леб , іноді з тих чи інших причин (під дією канцерогенів або оксидантів або в результаті порушення системи реплікації і репарації ДНК) частота мутацій різко зростає. Він вважає , що у витоків канцерогенезу лежить виникнення величезного числа мутацій - від 10 000 до 100 000 на клітину. Однак він визнає , що підтвердити або спростувати це дуже важко . Таким чином , ключовим моментом нової версії традиційної теорії канцерогенезу залишається виникнення мутацій , що забезпечують клітці переваги при діленні. Хромосомні перебудови в рамках цієї теорії розглядаються лише як випадковий побічний продукт канцерогенезу . У 1997 р. Крістоф Лінгаур і Берт Фогельштейн виявили , що в злоякісної пухлини прямої кишки дуже багато клітин зі зміненим числом хромосом. Вони припустили , що рання хромосомная нестабільність обумовлює появу мутацій в онкогенах і генах - онкосупрессорах . Вони запропонували альтернативну теорію канцерогенезу , згідно якої в основі процесу лежить нестабільність геному. Цей генетичний фактор разом з тиском природного відбору може призвести до появи доброякісної пухлини , яка іноді трансформується в злоякісну , що дає метастази. У 1999 р. Пітер Дюсберг з Каліфорнійського університету в Берклі створив теорію , згідно з якою рак є наслідком виключно анеуплоїдії , а мутації в специфічних генах зовсім ні при чому. Термін « анеуплоїдія » використовувався для опису змін , внаслідок яких клітини містять число хромосом, що не кратне основного набору , але останнім часом його почали застосовувати в ширшому сенсі. Тепер під анеуплоїдій розуміють також вкорочення і подовження хромосом , переміщення їх великих ділянок ( транслокації ) . Більшість анеуплоїдних клітин відразу ж гинуть , але у небагатьох, хто вижив доза тисяч генів виявляється не такою , як у нормальних клітин. Злагоджена команда ферментів, що забезпечують синтез ДНК і її цілісність , розпадається , в подвійній спіралі з'являються розриви , ще більше дестабілізують геном. Чим вище ступінь анеуплоїдії , тим нестабільнішою клітка і тим більше вірогідність , що врешті-решт з'явиться клітина, здатна рости де завгодно. На відміну від трьох попередніх теорій , гіпотеза початкової анеуплоїдії вважає , що зародження і зростання пухлини більшою мірою пов'язані з помилками у розподілі хромосом , ніж з виникненням у них мутацій . У 1875 році Конгейм висловив гіпотезу про те , що ракові пухлини розвиваються з ембріональних клітин , що опинилися непотрібними в процесі ембріонального розвитку. У 1911 році Ріпперт ( V.Rippert ) припустив , що змінена навколишнє середовище дозволяє ембріональних клітин вислизати від контролю з боку організму над їх розмноженням . У 1921 році Роттер висловив припущення про те , що примітивні зародкові клітини « поселяються » в інших органах в процесі розвитку організму. Всі ці гіпотези про причини розвитку ракових пухлин довго залишалися забутими і тільки останнім часом на них стали звертати увагу 8 . Паразитарна теорія раку 38 38 38 38 38 38 38 38

Основний обмін

— кількість енергії, яка необхідна для підтримки

нормальної життєдіяльності організму при мінімальних процесах

обміну речовин в умовах абсолютного м’язового і психічного спо

кою — в положенні лежачи, натщесерце, при температурі нав

колишнього середовища 18 °С.

На рівень основного обміну впливають вік, стать, пори року, клімат,

час доби, специфічно динамічна дія їжі, професія, рефлекторні вплиG

ви. У зв’язку з цим існують різні методи визначення основного обміну,

і, якщо виявляється його порушення, намагаються знайти ланки,

у яких відбулася «аварія».

Причинами порушення основного обміну можуть бути розлади

нервовоGендокринної регуляції, лихоманка, голодування, інфекції,

інтоксикації, авітамінози, зміни діяльності серця, розлади дихання,

печінки та ін.

Механізм порушення основного обміну тісно пов’язаний з відоG

кремленням окиснення і фосфорилування. В експерименті порушенG

ня основного обміну можна викликати введенням тироксину, тіосеG

човини, мерказолілу та ін.

39 39 39 39 39

Вуглеводи складають обов’язкову і більшу частину їжі людини

(близько 500 г/добу). Вуглеводи — матеріал, який найбільш легко моG

білізується й утилізується. Вони депонуються у вигляді глікогену і жиру.

У ході вуглеводного обміну утворюється НАДФ · Н

2

. Особливу роль

вуглеводи відіграють в енергетиці ЦНС, тому що глюкоза є єдиним

джерелом енергії для мозку. Розлад обміну вуглеводів може бути зуG

мовлений порушенням їх перетравлення і всмоктування в органах травG

лення. Екзогенні вуглеводи надходять до організму у вигляді поліG, діG

і моносахаридів. Їх розщеплення в основному проходить у дванадцяG

типалій кишці і тонкому кишечнику, соки яких мають активні аміG

логічні ферменти (амілазу, мальтозу, сахарозу, лактозу, інвертазу та ін.).

Вуглеводи розщеплюються до моносахаридів і не всмоктуються.

Всмоктування глюкози страждає при порушенні її фосфорилування в

кишковій стінці. В основі даного порушення лежить недостатність

ферменту гексокінази, яка розвивається при складних запальних проG

цесах у кишечнику, при отруєнні монойодацетатом, флоридзином.

Нефосфорилована глюкоза не проходить через кишкову стінку і не

засвоюється. Може розвинутися вуглеводне голодування

40 40 40 40 40 40 40

Жири містяться у всіх тканинах людини, і є основними і обов’язG

ковими компонентами їжі людини. Потреба в жирах залежить від віку,

способу життя, клімату та інших факторів (у середньому потрібно споG

живати 80–100 г жирів на добу).

213

Глава 10. Типові порушення обміну речовин

Біологічна повноцінність жирів зумовлена наявністю в ньому

вітамінів, поліненасичених жирних кислот, фосфатидів та інших комG

понентів. Ідеального жирів у природі не існує.

До ліпідів належать тригліцериди, гліцерофосфати, холестерин та

його ефіри, жовчні кислоти, жирні кислоти (ненасичені й насичені)

та інші сполуки. Ліпіди входять до складу клітинних мембран, є гоG

ловними джерелами енергії, розчинниками вітамінів А, D, Е, F, беG

руть участь у синтезі стероїдних гормонів, у створенні захисних терG

моізоляційних і водовідштовхувальних покриттів, відіграють механіG

чну роль (фіксація нирок). Ліпіди (простагландини) є регуляторами

функцій різних органів у нормі і при патології, беруть участь у переG

дачі нервових імпульсів, у створенні міжклітинних контактів. Ензимні

комплекси, що входять до складу ліпідів, відіграють важливу роль

у згортанні крові, перетравленні, імунологічних процесах. Нестача

ліпідів в організмі призводить до порушення цих функцій. Частина

ліпідів надходить в організм з їжею, інші ліпіди синтезуються

в організмі. З рослинними жирами в організм вводяться деякі полінеG

насичені кислоти (лінолева, ліноленова та ін.), які належать до незаміG

нних жирних кислот, тому що вони в організмі людини не синтезуютьG

ся. Їх функція надзвичайно важлива. Тому Європейська асоціація ексG

пертів для ліквідації порушень жирового обміну рекомендує обмежуваG

ти тільки загальне споживання жирів, особливо тваринного походженG

ня, а не виключати повністю споживання жирних кислот, харчового

холестерину. Рекомендується також збільшувати споживання продуктів,

збагачених поліненасиченими жирними кислотами (рідкі рослинні олії,

риба, птиця, морські продукти). При недостатньому надходженні

в організм жирів різко зростає вірогідність онкологічних захворювань.

Патологічні зміни в обміні жирів можуть виникати на різних його

етапах при порушенні:

— процесів перетравлення і всмоктування жирів;

— транспорту жиру і переходу його в тканини;

— окиснення жирів в тканинах;

— проміжного жирового обміну;

— обміну жиру в жировій тканині (надлишкове або недостатнє його

утворення і відкладення).

Патологія жирового обміну проявляється різними видами гіперG

ліпопротеїдемій і аліпопротеїдемі

41 41 41 41 41

Забезпечення організму білками із декількох джерел визначає поліG

етіологічність порушень білкового обміну, які можуть носити первинG

ний або вторинний характер. Однією з найбільш частих причин заG

гальних порушень білкового обміну є кількісна або якісна білкова неG

достатність первинного (екзогенного) походження. Дефекти, пов’яG

зані з цим, зумовлені обмеженим надходженням екзогенних білків при

повному або частковому голодуванні, низькій біологічній цінності харG

чових білків, дефіцитом незамінних амінокислот (валін, ізолейцин,

лейцин, лізин, метіонін, тиронін, триптофан, фенілаланін, гістидин,

аргінін).

Порушення білкового обміну при деяких захворюванях можуть

розвиватися внаслідок розладу перетравлення і всмоктування білкоG

вих продуктів (гастроентерити, виразковий коліт), підвищеного розG

паду білка в тканинах (стрес, інфекційні хвороби), посиленої втрати

ендогенних білків (крововтрати, нефроз, травми), порушення синтеG

зу білків (гепатити).

Наслідком указаних порушень часто є вторинна (або ендогенна)

білкова недостатність із характерним негативним азотистим балансом.

Взагалі, азотистий баланс характеризується урівноваженістю анаG

болічних та катаболічних процесів в організмі.

Позитивний азотистий баланс

— стан, при якому азоту виво

диться з організму менше, ніж надходить, тобто анаболічні про

цеси переважають над катаболічними.

Негативний азотистий баланс

— стан, при якому витрачаєть

ся велика кількість білків і катаболічні процеси переважають

над анаболічними.

При тривалій білковій недостатності різко порушується біосинтез

білків у різних органах, що призводить до патологічних змін усіх видів

обміну речовин. Особливо тяжко позначається білкова недостатність

на дітях. Білкова недостатність може розвинутися і при достатньому

надходженні білків з їжею, але при порушенні білкового обміну. Вона

може бути зумовлена порушенням розщеплення і всмоктування білків

у ШКТ, сповільненням доступу амінокислот в органи і тканини, поG

рушенням біосинтезу білка, порушенням проміжного обміну аміноG

кислот, порушенням швидкості обміну білка, патологією утворення

кінцевих продуктів білкового обміну.

44 44 44 44 44 44

Набряк

— затримка води в організмі.

Характеризується накопиченням рiдини головним чином в мiжG

клітинному просторi. Утворення набряків частiше зумовлене надлишG

ком води i затримкою в органiзмi натрiю.

Роль натрiю (осмотичний фактор) зводиться до залучення води до

тканин, якщо в організм тривалий час потрапляє надлишкова кiлькiсть

натрiю. Одним з прикладiв є гiперальдостеронiзм, механізм якого опиG

саний вище.

Роль гiдростатичного (механiчного) й онкотичного факторiв у паG

тогенезі набряків була дослiджена Старлiнгом. Він показав, що наG

бряки з’являються внаслідок пiдвищення гiдростатичного тиску в суG

динах i зменшення онкотичного тиску плазми кровi.

При серцевiй недостатності, яка супроводжується слабкiстю праG

вого шлуночка серця, кров застоюється в прожнистих венах, пiдвиG

щується центральний венозний тиск — збiльшується фiльтрацiйний

тиск у венах, що пояснюється зниженням вмiсту бiлкiв в плазмi кровi

внаслідок «розведення» затриманої рiдини. Приклад порушення

рiвноваги Старлiнга — місцевi набряки при венозному застої, який

супроводжує тромбофлебіт.

Роль пiдвищення проникностi стiнки судин (мембранний фактор)

достатньо велика. Особливо часто пiдвищена проникнiсть стiнки

капiлярiв для бiлка позначається на виразності та довготривалості заG

тримки рiдини в мiжклітинному просторi.

Пiдвищена проникнiсть може бути викликана рiзними причинаG

ми (токсичним фактором, впливом кислих продуктiв обмiну,

медiаторами, алергiєю, запаленням та iн.)

Роль лiмфоутворення (лiмфогенний фактор) пов’язана з виразніG

стю проникностi судин. Лiмфа являє собою мiжтканинну рiдину з деяG

кою кількістю профiльтрованого бiлка. При порушеннi відтоку лiмфи

внаслідок механічної перешкоди (венозний застiй) набряки посилюG

ються ще бiльше.

Значну роль в проникностi стiнки судини відіграє гіалуронiдаза,

активнiсть якої збiльшує деполімеризацiю мiжклітинної речовини.

Першою ознакою дегiдратацiї є спрага, що виникає при дефiцитi

води близько 3 % маси тiла. Зменшення в органiзмi води до 6–7 % маси

тiла призводить до циркуляторних розладiв — зниження артерiального

тиску, зменшення серцевого викиду, тахiкардiї. Дефiцит води i висока

осмолярнiсть плазми можуть призвести до дегiдратацiї клiтин, що,

в свою чергу, посилює в клiтинах катаболiчнi процеси i призводить до

клiтинного ексикозу. З’являються неврологiчнi розлади — збуджуються

клiтини кори головного мозку, які особливо чутливi до зневоднення.

Виникає почуття занепокоєння, пiдвищується температура тiла. Для

виведення продуктiв обмiну необхідна додаткова витрата води, що

посилює тяжкiсть стану

45 45 45 45 45 45

Серцевi, або застiйнi, набряки

— ознака серцевої декомпенсацiї.

Механiзм

утворення пов’язаний із розладами

відтоку кровi.

Внаслідок

пiдвищеного венозного тиску (гiдростатичний фактор) рiдина з судин

бiльш активно переміщається в iнтерстицiальний простiр. Переходу

води сприяє пiдвищена проникнiсть клубочкiв нирок та обмежена

реабсорбцiя бiлка в канальцях (фактор проникностi). Застійні явища

в печінці обмежують синтез альбумінів, Gглобулінів та ін. ГіпопроG

теїнемія (онкотичний фактор) та високий гiдростатичний тиск сприG

яють переходу рiдини в мiжклiтинний простiр.

Унаслідок порушення кровообiгу в клубочках нирок посилюється

утворення ренiну, ангіотензину І i ІІ, стимулюється секрецiя альдосG

терону, посилюється реабсорбція натрію (гіпернатріємія), посилено

секретується АДГ, зростає реабсорбція води в дистальних відділах нирG

кових канальців.

Наслідком цих процесів є збільшення циркулюючої крові, вищим

стає фільтраційний тиск у судинах — вода знову переходить в інтерG

стиціальний сектор, впливаючи на розвиток набряків і лімфостазу

(лімфогенний фактор набряків). Часто рідина заповнює порожнини

тіла, що призводить до розвитку водянки.

Прикладами водянки є асцит — скупчення рідини в черевній

порожнинi, гiдроперикардит — накопичення рiдини в серцевiй сумG

цi та ін.

Нирковi набряки

часто пов’язанi зі зниженням клубочкової фiльтраG

цiї (гострий гломерулонефрит). Пiдвищення осмотичного тиску плазG

ми при зменшенiй фільтрацiї поглиблюється гiперальдостеронiзмом,

який розвивається при порушеннi кровообiгу в нирках. Деякi захвоG

рювання нирок супроводжуються розвитком невротичного синдроG

му. Набряки при цьому патологiчному процесi пов’язанi з пiдвищеною

проникнiстю клубочкiв нирок для бiлка. Протеїнурiя призводить до

розвитку гiпопротеїнемiї, падiння онкотичного тиску кровi та пересуG

вання рiдини в мiжклiтинний простiр.

Голоднi (кахексичнi) набряки

розвиваються при кiлькiснiй та якiснiй

недостатності харчування, особливо при дефiцитi бiлка. Причинами

цього виду набряків можуть бути хронiчнi захворювання шлунка та

кишечника. Механiзм компенсацiї, що включається у відповідь на

гiповолемiю, призводить до посиленої реабсорбцiї натрію та води, що

поглиблює розвиток набряків.

46 46 46 46

Набряк легень. Набряк легеневої тканини може виникати з двох причин. По-перше , він нерідко має токсичний генез , і в цьому випадку в його основі лежить мембранний фактор. По-друге , набряк легенів може бути пов'язаний з різким ослабленням здатності лівого шлуночка серця. При недостатності він під час систоли викидає в аорту не всю кров , яка знаходиться в його порожнини . Отже , в період систоли лівого передсердя опір роботі останнього зростає , тому що йому доводиться перекачувати повний об'єм крові в порожнину лівого шлуночка , де вже є « додаткова » кров . Це веде до зростання тиску в лівому передсерді , що в свою чергу викликає підвищення тиску в малому колі кровообігу , і рідина з капілярів цього відділу судинної системи починає переходити в альвеоли. Виникає набряк легенів , в основі якого лежить гідродинамічний фактор. Така ситуація часто виникає при масивних інфарктах лівого шлуночка серця , коли його скорочувальна здатність різко слабшає і настає гостра лівошлуночкова недостатність ; при вираженому мітральному стенозі і т.д. Нерідко набряк легенів розвивається в результаті швидкого підвищення внутрішньоплеврального тиску; при гірської хвороби через гіпоксичного ураження альвеолярних мембран , а також він може бути і нейрогенним , про що свідчить його часте розвиток у хворих з ураженням головного мозку , можливість його експериментального відтворення шляхом впливу на певні ділянки нервової системи , купірування за допомогою ваго- симпатичної новокаїнової блокади. Однак рефлекторний механізм виникнення набряку легенів вивчений ще недостатньо. Набряк легень - зазвичай швидкоплинний патологічний процес. Поряд з виникає при ньому гострою дихальною недостатністю розвиваються глибокі порушення кислотно- основного стану організму : спочатку внаслідок частого дихання відбувається посилене видалення з крові вуглекислоти і виникає алкалоз , а потім у зв'язку із зменшенням дихальної поверхні легенів вуглекислота , навпаки , в надлишку накопичується в крові і розвивається ацидоз.

Гідродинамічний . На рівні капілярів обмін рідини між судинним руслом і тканинами здійснюється наступним чином. У артеріальній частині капілярів тиск рідини усередині судини перевищує її тиск в тканинах , і тому тут рідина йде з судинного русла в тканину. У венозній частині капілярів є зворотні співвідношення: в тканини тиск рідини вище і рідина йде з тканини в судини. У нормі в цих переміщеннях встановлюється рівновага, яка в умовах патології може порушуватися. Якщо підвищиться тиск в артеріальній частині капілярів , то рідина почне інтенсивніше переходити із судинного русла в тканини , а якщо таке підвищення тиску відбуватиметься у венозній частині капілярного русла , то це буде перешкоджати переходу рідини з тканини в судини. Підвищення тиску в артеріальній частині капілярів зустрічається вкрай рідко і може бути пов'язано із загальним збільшенням об'єму циркулюючої крові. Підвищення ж тиску у венозній частині буває в умовах патології досить часто , наприклад , при венозній гіперемії , при загальному венозному застої , пов'язаному з серцевою недостатністю. У цих випадках рідина затримується в тканинах і розвивається набряк , в основі якого лежить гідродинамічний механізм . 3 . Осмотический . Накопичення в міжклітинних просторах і порожнинах тіла електролітів веде до підвищення в цих областях осмотичного тиску , що викликає приплив води. 4 . Онкотичного . При деяких патологічних станах онкотичноготиск в тканинах може ставати більшим, ніж в судинному руслі. У такому випадку рідина буде прагнути із судинної системи в тканини , і розвинеться набряк . Це відбувається або у разі підвищення концентрації великомолекулярних продуктів в тканинах , або в разі зниження вмісту білка в плазмі крові.

47 47 47 47 47

Асцит ( черевна водянка , водянка живота) - скупчення рідини ( транссудату ) у черевній порожнині. Найбільш поширеними факторами виникнення та механізмами розвитку асциту є портальна гіпертензія різного походження з над- , внутрішньо-або подпеченочной блокадою портального кровотоку ; набряклий синдром при хронічній недостатності серця , захворюваннях нирок , аліментарній дистрофії ; порушення відтоку лімфи з грудного протоку (його поранення , здавлення) ; ураження очеревини пухлинним або туберкульозним процесом ( так званий асцит - перитоніт ) . У механізмі розвитку асциту нерідко поєднуються кілька чинників виникнення . Крім того, розвитку асциту сприяють порушення регуляції водно -сольового обміну. Накопичення великих кількостей транссудату в черевній порожнині веде до підвищення внутрішньочеревного тиску , рухливість діафрагми значно знижується , тиск відтісняє її в грудну порожнину. В результаті дихальні рухи легенів можуть обмежуватися аж до розвитку дихальної недостатності , порушується серцева діяльність , опір кровотоку в органах черевної порожнини значно зростає. При цьому чим більше обсяг транссудата , тим більше страждає функція останніх.

48 48 48 48 48

олодування — це типовий патологічний процес, який набуває

розвитку у тих випадках, коли організм не отримує їжі зовсім,

або отримує її у недостатній кількості, або не засвоює її внаслі

док хвороби.

При голодуванні перш за все вмикаються пристосувальні механіG

зми, відбувається своєрідна ферментативна адаптація організму до

відсутності поживних речовин і перехід на ендогенне харчування.

Голодування за своїм походженням може бути фізіологічним (пеG

ріодично повторюватися у деяких видів тварин у зв’язку з особливиG

ми умовами їх мешкання або розвитку) і патологічним.

Розрізняють голодування повне і неповне. Повне голодування

може бути без обмеження води, з обмеженням або зовсім без води (абG

солютне голодування). Неповне кількісне голодування розвивається

у тому випадку, коли до організму надходять всі поживні речовини,

але в недостатній за калорійністю кількості. Неповне кількісне голоG

дування спостерігається, якщо при достатній калорійності їжі в ній

нема якогось компонента або він є, але в недостатній кількості (жири,

білки, вуглеводи, вітаміни). Частіш за все ці два голодування комбінуG

ються.

Причини як повного, так і інших видів голодування можуть бути

зовнішніми і внутрішніми.

Зовнішні причини — відсутність їжі, внутрішні — вади розвитку

у дітей, захворювання органів травної системи, інфекційні процеси,

анорексія. При голодуванні тривалість життя зменшують ті зовнішні

умови, які збільшують витрату тепла та підвищують енергетичні виG

трати організму на підтримку температури тіла (низька температура

навколишнього середовища, висока вологість і швидкість руху повітря,

активні рухи).

З внутрішніх умов на тривалість життя при голодуванні впливаG

ють: стать, вік, загальний стан організму, кількість і якість жирових

і білкових резервів, а також інтенсивність обміну речовин. Визначення

основного обміну, як відомо, залежить від питомої поверхні, тобто від

величини поверхні, яка приходиться на одиницю маси. Чим більша

питома поверхня, тим значніша витрата енергії і, отже, напруженіші

обмінні процеси у тканинах для забезпечення гомотермії. Цей закон

поверхні пояснює, в основному, чому тривалість голодування у дрібних

тварин менша, ніж у великих.

За клінічними проявами повне голодування можна поділити на

чотири періоди: байдужості, коли тварина веде себе відносно спокійG

но і особливі зміни не виявляються; збудження, яке наростає у міру

посилення відчуття голоду; пригнічення (найдовший) — тварина стає

в’ялою, байдужою, більшу частину лежить згорнутою у клубок; паG

раліч і загибель тварини.

Більш глибоке уявлення про особливості різних періодів голодуG

вання дає патофізіологічна характеристика, яка враховує стани обміну

речовин і енергії. На підставі цієї характеристики у голодуванні можG

на виділити три періоди: неекономічної витрати енергії; максимальG

ного пристосування; тканинного розпаду, інтоксикації і загибелі.

У загальних рисах обмін речовин у першому періоді голодування

характеризується посиленням витрат вуглеводів, у зв’язку з чим диG

хальний коефіцієнт підвищується. Вміст глікогену в печінці швидко

знижується, але він повністю не зникає, бо утворюється внаслідок

глікогенезу. У зв’язку з пригніченням секреції інсуліну в печінці поG

слаблюється ефективність циклу Кребса, знижується рівень окисноG

го фосфорилування, що відбувається на енергетичному обміні клітин.

Конкурентне гальмування глюкокортикоїдами швидкості гексокіназG

ної реакції знижує засвоєння глюкози клітинами печінки.

На початку першого періоду голодування основний обмін підвиG

щений. До кінця першого періоду в міру переходу на економну витраG

ту енергія знижується на 10–20 % і залишається на цьому рівні

й у другому періоді та дещо збільшується в третьому. Зниження основG

ного обміну при голодуванні відбиває глибоке перебудування обмінних

процесів, які спрямовані на економну витрату енергетичних ресурсів.

Певну роль при цьому відіграє пригнічення щитовидної залози

і острівців Лангерганса. Показовим є те, що паралельно зниженню

маси тіла і печінки знижується вміст мітохондріального білка. ВидіG

лення азоту з сечею зменшується. Ослаблюється інтенсивність дезаміG

нування і переамінування амінокислот у печінці, знижується біосинG

тез амінокислот і кетокислот аміаку. Зменшується утворення цитруліну

і аргініну з їх попередників, і знижується синтез сечовини. Проте всі

ці процеси не можуть збалансувати розпад білка, тому набуває розG

витку негативний азотистий баланс.

У другому, найтривалішому, періоді голодування дихальний коефіG

цієнт знижується до 0,7, що відображає переважно окиснення жирів.

Приблизно 80 % енергії організм отримує шляхом окиснення жирів,

3 % — окиснення глюкози і 13 % — білка. Мобілізація жирів з депо

призводить до ліпемії. Печінка підлягає жировій інфільтрації. ВнасліG

док недоокиснення жирів посилюється утворення кетонових тіл, які

разом із продуктами недоокиснення білків викликають розвиток меG

таболічного ацизоду. Внаслідок цього збільшується виділення амонійG

них солей із сечею. Основний обмін у цей період знижується, азотисG

тий баланс негативний. Разом з цим зберігається можливість синтезу

життєво необхідних білкових структур унаслідок розпаду деяких інших

білків.

Третій, термінальний, період характеризується різким посиленням

розпаду білків життєво необхідних органів. Білки розходуються як

енергетичний матеріал. Дихальний коефіцієнт дорівнює 0,8. ЗбільшуG

ється виведення з сечею азоту, калію, сірки, фосфору.

Азот, калій, фосфор містяться у сечі у таких самих співвідношенG

нях, як і у протоплазмі м’язових волокнин. Це свідчить про розпад не

тільки білків, що легко мобілізуються, а й стабільних білків м’язів. ВиG

никають деструктивні зміни в мітохондріях. У зв’язку із затримкою

хлоридів і підвищенням тканинної осмотичної концентрації відбуG

вається затримка води. Порушення трофіки тканин і зниження загальG

ної резистентності мають іноді прояви у вигляді пролежнів і ділянок

некрозу на шкірі і слизових, виникнення кератиту. Теплопродукція

під час усього голодування зберігається на мінімальному рівні

і знижується лише у кінці третього періоду. Тепловіддача скорочуєтьG

ся. Температура тіла мало змінюється і залишається на нижній межі

норми, і лише у кінці знижується до 30–28 °С.

Повне голодування без води перебігає так само, як і голодування

з водою, але більш тяжко і менш тривало. Якщо вода не вводиться

ззовні, вона вичерпується з тканин — це оксидаційна вода. НайбільG

ша кількість води звільняється з жирових відкладень — 100 г жиру при

окисненні віддають 112 г води, а білки і вуглеводи приблизно вдвічі

менше. При цьому утворюється багато продуктів обміну, які потребуG

ють для виділення ще більшої кількості води, й створюється «порочG

не» коло, яке прискорює загибель тварин

49 49 49 49

Гіповітаміноз ( авітамінози ) - патологічні стани, обумовлені вітамінної недостатністю . Можуть розвиватися при серйозних порушеннях харчування і всмоктування (алкоголізм , захворювання шлунково- кишкового тракту та інші) , а також у випадках зниженої утилізації і не - заповнюваних високих витрат вітамінів ( наприклад , під час вагітності і в період лактації) . Для гіповітамінозу А характерні гемералопия (нічна або « куряча » сліпота) , ксерофтальмія (сухість кон'юнктив і очних яблук) , фолікулярний гіперкератоз шкіри ( шорстка шкіра) і сухість слизової оболонки верхніх дихальних шляхів. Недостатність тіаміну ( вітаміну Bi ) проявляється більш-менш вираженими явищами бери - бери ( поліневрит , міокардіодистрофія , серцева недостатність). При недостатності рибофлавіну ( вітаміну В2 ) виникають світлобоязнь , катаракта , ангулярний стоматит , глосит , стеаторея , гіпохромна анемія. Недостатність піридоксину ( вітаміну В6 ) може розвиватися при тривалому застосуванні похідних гідразину ізонікотинової кислоти , що використовуються в лікуванні туберкульозу. Проявляється диспепсическими явищами , себорейний дерматит , глоситом , хейлоз , кон'юнктивітом . Для дефіциту ціанокобаламііа ( вітаміну В12 ) і фолієвої кислоти характерний перніціозоанеміческій синдром з вираженою гіперхромією і макро ( мегало ) цитозом . При гіповітамінозі С розвивається цинга , основним проявом якої є підвищена кровоточивість. Пелагра виникає в результаті недостатності нікотіновоі кислоти ( вітаміну РР) . Рахіт у дітей і остеомаляція у дорослих ( вагітних , наприклад ) розвиваються при недостатності ергокальциферолу . При дефіциті пантотенової кислоти ( вітаміну В3) з'являється ерітромелалгія . Гіповітаміноз К характеризується геморагічним діатезом в результаті падіння рівня протромбіну . Спостерігається при печінковій недостатності , механічних жовтяниці та передозуванні антикоагулянтів кумаринової групи ( див. також Гемофілоідние стану). Р- гіповітаміноз проявляється петехіями ( капілляропатіей ) .

50 50 50 50 50 50 50

Гіповолемія

Гіповолемія (або олігемія) —

зменшення загального об’єму крові.

Гіповолемія може зустрічається у трьох варіантах.

Гіповолемія проста

виникає тоді,

коли при зменшенні загального

об’єму крові пропорційно зменшується кількість плазми і клітинних

елементів. Спостерігається на перших порах після крововтрати.

Гіповолемія олігоцитемічна

розвивається при зменшенні об’єму

крові, пов’язаному, головним чином, зі зменшенням вмісту еритроG

цитів. Спостерігається при анеміях, після гострих крововтрат, коли

об’єм крові відновлюється за рахунок надходження в судинне русло

тканинної рідини (олігоцитемічна нормоволемія).

Гіповолемія поліцитемічна

викликана зменшенням загального об’G

єму крові внаслідок зменшення об’єму її плазми. При цьому має місце

відносне збільшення вмісту еритроцитів в 1 мкл, згущення і підвищенG

ня в’язкості крові. Розвивається при зневодненні організму (профузні

проноси і блювота, інтенсивне потовиділення, опіковий шок та ін.).

15.1.2. Гіперволемія

Гіперволемія

— збільшення загального об’єму крові.

Гіперволемія, як і гіповолемія, може бути трьох варіантів.

Гіперволемія проста

— збільшення об’єму крові без зміни гематоG

криту — спостерігається одразу після переливання великої кількості

крові, при посиленій фізичній праці, внаслідок потрапляння крові із

депо, при високій температурі навколишнього середовища.

Гіперволемія олігоцитемічна

— збільшення об’єму крові за рахуG

нок плазми — розвивається при затримці рідини в організмі у зв’язку

з заGхворюванням нирок, при введенні більшої, ніж необхідно,

кількості кровозамінників.

Гіперволемія поліцитемічна

— збільшення об’єму крові внаслідок

збільшення кількості еритроцитів — зустрічається при зменшенні атG

мосферного тиску, при різноманітних захворюваннях, які супровоG

джуються кисневим голодуванням.

Нормоволемія

— стан, коли при нормальному загальному об’ємі

крові змінюється тільки співвідношення між еритроцитами та

плазмою.

Розрізняють олігоцитемічну і поліцитемічну нормоволемію.

51 51 51 51 51 51

Анемія, або малокрів’я — патологічний стан, який характеризуєтьG

ся зменшенням концентрації гемоглобіну і кількості еритроцитів в одиG

ниці об’єму крові.

Причинні фактори анемій — гострі та хронічні кровотечі, інфекції,

запалення,

інтоксикації (солями важких металів), глистові інвазії, злоG

якісні новоутворення, авітамінози, захворювання ендокринної сисG

теми, нирок, печінки, шлунка, підшлункової залози. Анемії часто розG

виваються при променевій хворобі. Крім того, у розвитку анемії

відіграють роль патологічна спадковість і порушення імунологічної реG

активності організму.

Загальними симптомами для всіх форм анемій, виникнення яких

пов’язане з основною ланкою патогенезу малокрів’я — гіпоксемією,

є: блідість шкірних покривів і слизових оболонок, задишка, серцебитG

тя, а також скарги на запаморочення, головний біль, шум у вухах, неG

приємні відчуття в зоні серця, різка загальна слабкість і швидка втомG

люваність. У легких випадках малокрів’я загальні симптоми можуть

бути відсутніми, бо компенсаторні механізми (посилення еритропоезу,

283