15. Філософія Стародавньої Індії (брахманізм, вайшешика, буддизм) та Стародавньою Китаю (даосизм і конфуціанство).

Стародавня Індія. Соціальну структуру утворювали племена. В них був варново-карстовий устрій. 1)брахмани мали державну владу, 2)кшатрії (воїни) нагадувало російське дворянство. 3)вайкшиї – ремісники, землероби, торговці, люди фізичної праці. 4)шудри – слуги. Це 4 шари, існують вони ідо сьогодні.

Для ф. най гол є Рігведа, в ній існує 10-та книга – Тад екам, згідно з цим існує своя онтологія.

За ведичними уявленнями є верховний бог –брахма. Брахма дихає (махмаманвантара) і не дихає (маханралайя). Коли існує ма-ра в бутті зявляється поруша – чиста свідомість, з поруші зявл – прахриті – матеріальна свідомість, майя – ілюзорна свідомість. Людина і все в світі скл з цих 3-х типів свідомості. В той же час вищі істоти володіють душею, що скл з 2 частин: 1ша – атман – частина брахми в л та в інших істотах, 2га – манас – яка набуває досвіду.

Душа л постійно прагне досконалості. Мокша – це вищий рівень досконалості. Коловорот життя - сансара. Душа, яка досягла мокши, звільняється від сансари, і стає великою душею – махатма.

***Ахінса – (етична норма) (не завдавай шкоди іншим) – «не роби шкоди, зла ні собі ні іншим» - це є шлях для досягнення мокші.

ШКОЛИ. Ті системи думки, які визнавали авторитет вед, названі ортодоксальні, а ті, які їх відкидали, неортодоксальні. До ортодоксальних належать системи: міманса, веданта, санкх'я, н'яя і вайшешика, йога. До неортодоксальних - переважно чарвака-локаяти, буддизм і джайнізм.

Буддизм — релігійно-філософське вчення про духовне пробудження, яке виникло біля VI століття до н. е. в Давній Індії. Засновником вчення вважається Сіддхартха Гаутама, який отримав пізніше ім'я Будди - Просвітленого.

Основні положення буддизму викладені в Чотирьох шляхетних істинах:

• життя неминуче пов'язане зі стражданнями;

• причиною страждання є жадоба чуттєвих насолод;

• щоб уникнути страждань, треба звільнитися від цієї жадоби

• і досягти повного заспокоєння — Ніббани (санскрит: Нірвани).

очищувати та розвивати розум. Мета цих практик — покласти край стражданням та досягти вгасання (Ніббана) жадоби, злості та омани, і тим самим досягти Пробудження.

Буддизм заперечує існування абсолютного трансцендентного Бога-творця, який вшановується в аврамічних релігіях, зокрема в християнстві. Натомість буддисти допускають існування багатьох божеств або богів, які є частиною світу і залежні від його законів. Ці божества так само як люди, прагнуть стати буддами — істотами, що вийшли з кола перероджень і смертей, досягнувши пробудження.

Один з найдавніших ідеалістичних вчень був брахманізм.Вони вважали, що світ складається з невидимого, непізнаного, незмінюваного духу “брахмана”, що не має ні початку, ні кінця. З точки зору представників цієї школи слід розрізняти душу і тіло. Тіло – це зовнішня оболонка душі (атман). Душа вічна, безсмертна, але оскільки людина занадто прив”я-зана до свого тіла, до земного існування, то душа людини, хоч і є втіленням духу брахмана, все ж відрізняється від нього, а тому підкоряється закону необхідності (кармі): душа переселяється в інше тіло, якщо людина може звільнитися від повсякденних життєвих турбот, її душа перестає бути зв”язаною з цим тлінним світом, тоді і реалізується її тотожність з Брахманом. Буддизм виник у 6–5 ст. до н.е. Засновником був Сіддхартха із роду Гаутами.

Вайшешика: Все складається з маленьких часток, що утв. предмет, утворюють різні комбінації і виникають різні комбінації і виникають різні за якістю речі.

Вайшешика - одна із шести ортодоксальних шкіл (астіка) класичної індійської філософії, історично тісно зв'язана із індійською логічною школою ньяя. Вайшешика проголошує своєрідну форму атомізму, постулюючи, що всі тіла фізичного Всесвіту зводяться до скінченного числа атомів. З часом вайшешика злилася зі школою ньяя, а після 15 ст. поступово занепала. Вайшешика визнає дев'ять субстанцій - землю, воду, світло, повітря, ефір, час, простір, душу і розум.

Староданій Китай. Розквіт суспільно-політичної думки Стародавнього Китаю відноситься до VI - III ст. до н.е. Йде боротьба між майновою і спадковою аристократією. В країні - затяжна політична криза. У пошуках виходу з кризи, в суспільно-політичній думці складаються різні школи і напрями. Найвпливовішими політичними напрямками в Стародавньому Китаї були конфуціанство, даосизм, легізм, моїзм.

Даосизм.Засновником даосизму вважають відомого мудреця Лао-изи, який жив у VI ст. до н. є. Його погляди викладено в творах «Дао де-цзин» (Книга про дао і де). Даоси́зм — китайське традиційне вчення, в якому присутні елементи релігії, містики, гадань, шаманізму, медитацій, а також традиційна філософія і наука. Послідовники даосизму звуться даосами. Даосизм є цілісний соціокультурний феномен, що робить значний вплив на життя сучасного китайського суспільства.

Конфуціанство.

Конфуціа́нство — китайська етично-філософська школа, основа китайського способу життя, принцип організації суспільства, засновником якої був китайський філософ Кунфу-цзи, відомий на Заході як Конфуцій, що жив у 551—479 роках до н. е. Спираючись на давні традиції, Конфуцій розробив концепцію ідеальної людини, якій притаманні гуманність, почуття обов'язку, повага до старших, любов до людей, скромність, справедливість, стриманість тощо. Проповідуючи ідеальні стосунки між людьми, в сім'ї та в державі, Конфуцій виступав за чіткий ієрархічний розподіл обов'язків між членами суспільства. Конфуціанство вважало основою соціального устрою моральне самовдосконалення індивіда й дотримання норм етикету, проголошувало владу правителя священною, а метою державного управління — інтереси народу.

Конфуціанство має деякі риси, спільні з релігією - культ предків, ритуали, жертвопринесення.

З II ст. до н. е. і до XX ст. конфуціанство було офіційною державною ідеологією Китаю. Нині позиції конфуціанства дещо ослабли під тиском європейських філософських ідей. У різний час конфуціанство поширювалося в Японії, В'єтнамі, Кореї.

16.Основне питання філософії і науки докласичного періоду у розвитку античної філософії.

Антична філософія — це філософська думка Стародавньої Греції й Риму, що існує в період з VI ст. до н.е. до ІV ст. н.е. У філософській літературі найбільш часто пропонується така її періодизація: (6ст до н.е. – 6 ст. н.е – антична філософія)

— досократична філософія від Фалеса до Сократа;

— класична антична філософія, представлена творчістю Сократа, Платона й Аристотеля;

— елліністично-римська філософія.

Або ще є така класифікація:

• від виникнення в VI ст. до н.е. і до середини V ст. до н.е. — докласичний, або до сократівський;

• класичний, тривалістю 100 років;

• з кінця IV ст. до н.е. до І ст. н.е. прийнято називати елліністичним;

• з І ст. по VI ст. має назву «римський».

Докласичний період скл з: ранніх філософів моністів (іонійська філософія, елея і піфагор); пізні філософи плюралісти (левкіт, демокріт, анаксагор).

Фалес народився і виріс в м. Мілет, недалеко було місто Ефес, в ньому жив ивдатний філософ Геракліт. Области цих міст наз Іонія, тому є і оніська філософія.

Фалес вперше в античному світі поставив питання: а що знаходиться в основі світу? Проблема пошуку основи світу -архе – головна філософська проблема до класичного періоду античної ф. Фалес вважав, що архе – це вода, тобто все - з води, і життя без води не можливе. Видатний геніальний учень Фалеса – Анакримандр. Він і вважається першим філософом. Від дума, що архе це апейрон – ще в перекладі «невизначене», це поняття яке не існує в світі, воно існує в нашій душі і нашій свідомості. Учень Анаксимандра – Анаксімен, говорив що архе – це апейрос – це повітря, бо без повітря життя неможливе.

Проблема субстанції (архе) існує і до сьогодні.

***********************

Геракліт одним з перших в античній філософії підіймає питання про сутність знання.

Мислителів у першу чергу цікавило питання: «З чого все?» Звідси припущення, що речі виникають внаслідок тих перетворень, які відбуваються з першоречовиною, - згущення, випаровування, розрідження. Визначення води, повітря, апейрона першоосновою - початок субстратного (від лат. substratum - підстилка, речовина) підходу, який пізніше витісняється більш абстрактним субстанційним підходом, де сутнісна першооснова не пов'язується з чимось предметним.