46.Загальна характеристика німецької класичної філософії.

Термін "класична німецька філософія" був введений Ф. Енгельсом. Сам Енгельс спеціально не роз'яснює, що він має на увазі під "німецькою класичною філософією". Але під класикою зазвичай мається на увазі вища міра чого-небудь, деяка завершена форма. І після класики, як правило, йде зниження рівні.

Німецька класична філософія охоплює порівняно короткий період, який обмежений 80-ми роками XVIII століття, з одного боку, і 1831 роком - роком смерті Гегеля - з іншою (або пізнішою антропологічною, матеріалістичною філософією Фейєрбаха, який, проте, увійшов до протиріччя з основним характером німецької філософії цього періоду - її ідеалізмом). По цілому ряду моментів вона є вершиною філософського розвитку (ідей Відродження, Нового Часу, Освіти). Основними представниками цієї філософії були основоположник її Иммануил Кант, його послідовник Фихте, Шеллинг, супротивник кантіанської філософії Георг Вільгельм Фрідріх Гегель.

Представники німецької класики уперше усвідомлюють, що людина живе не у світі природи, а у світі культури.

47.Трансцендентальна філософія Канта.

У розвитку філософських поглядів Канта виокремлюють два періоди: ранній, або "докритичний" (до 1770), і пізніший, "критичний", після створення ним філософської системи, яка одержала назву "критичної філософії", а також "трансцендентального ідеалізму".

І. Кант називав свою філософію критичною за її методом аналізу пізнавальних спроможностей, їхньої природи і можливостей. Щодо терміна "трансцендентальний", то він виник у схоластичній філософії і позначав об'єкти буття, що виходять за сферу обмеженого існування скінченного емпіричного світу: єдине, істина, благо, випадкове і необхідне, дійсне і можливе тощо. Кант надав цьому терміну гносеологічного значення. У його філософії трансцендентальним є все. У нього це — надіндивідуальне в людині, що зумовлює об'єктивність знання. Тому предмет теоретичної філософії в Канта — не вивчення самих по собі речей, природи, світу, людини, а дослідження пізнавальної діяльності, установлення законів людського розуму і його меж. Трансцендентальним (від лат. transcendere — переступати) є все те, що виходить, переступає за межі чуттєвого досвіду, не дається в ньому, тобто є апріорним.

48. Вчення і. Канта про знання.

Вчення Канта про знання спирається на його теорію судження. По Канту, знання завжди виражається у формі судження, в якому мислиться якесь відношення чи зв'язок між двома поняттями - суб'єктами і предикатами судження. судження Кант поділяє на два класи. В одному з них зв'язок предиката із суб'єктом мислиться тому, що зв'язок цей виявляється в досвіді. Таке, наприклад, судження. Такі синтетичні судження Кант називає апостеріорного.

З огляду на значення, яке Кант приписує апріорним синтетичним судженням, основною для Канта питання про джерела знання, про види знання і про його межах формулюється як питання про можливість апріорних синтетичних суджень у кожному з видів знання. Так як Канта цікавить головним чином три види знання - математика, теоретичне єство-знання і (умоглядне пізнання всього сущого), то питання про апріорних синтетичних судженнях Кант ставить у трояку формі:

1. як можливі такі судження в математиці;

2. як вони можливі в теоретичному природознавстві;

3. чи можливі вони в

Вирішення цих трьох питань Кант пов'язує з дослідженням трьох основних здібностей пізнання:

1. чуттєвості;

2. розуму;

3. розуму.

49.Вчення І. Канта про пізнавальні здібності людини.

Кант здійснив корінний переворот в постановці і рішенні філософських проблем. У середньовічній філософії і філософіїепохи Відродження центральною частиною філософських систем є вчення про буття - онтологія. Філософи Нового Часу - Спіноза, Локк, Бэкон, Декарт, Беркли і Юм, перенесли акцент на проблеми гносеології (теорію пізнання). Проте в центральній проблемі гносеології - взаємодії суб'єкта і об'єкту - докантовская філософія акцентувала увагу на аналізі об'єкту пізнання. Кант же робить предметом філософії специфіку суб'єкта, що пізнає, який, на його думку, визначає спосіб пізнання.

У філософії Нового часу до Канта суб'єктивне начало розглядалося як перешкода на шляху до істинного знання, як те, що спотворює і затемняє дійсний стан речей. У Канта ж виникає завдання: встановити відмінність між суб'єктивними і об'єктивними елементами знання в самому суб'єктові, в його різних рівнях і структурах. Кант переосмислює саме поняття суб'єкта і уперше у філософії ставить питання про загальність суб'єкта.

Ми можемо пізнати, вважає Кант, тільки те, що самі створили. Розум упорядковує сприйняття людини, підводить їх під загальні і необхідні форми і, таким чином, обумовлює об'єктивність знання. Кінцева основа єдності, без якої розум не зміг би здійснювати свою функцію підведення під загальні і необхідні визначення, являється акт самосвідомості суб'єкта : я мислю. Цей акт Кант називає трансцендентальною єдністю апперцепції (переводячи з латів. - об'єднанням сприйняття за межами досвіду).

Т. о. теорію пізнання Канта можна представити таким чином: існують речі самі по собі. Ці речі діють на органи чуття людини, породжують різноманітні відчуття. Такі відчуття упорядковуються доопытными формами чуттєвості - простором і часом, тобто розташовуються в традиційному вимірі і фіксуються як тривалість. На основі цих перетворень формуються сприйняття, які носять суб'єктивний і індивідуальний характер. Діяльність розуму на основі форм мислення - понять і категорій - надає цим сприйняттям загальний і необхідний характер.