6 Ентогенез слов’ян. Східнослов’янські племенні союзи на тереторії України.

Одну з перших спроб вирішити питання ентогенезу слов’ян зробив легендарний літописець Нестор. У «Повісті минулих літ» він започаткувавав дунайську теорію походження слов’ян, яка протягом ХІІІ-ХV ст..була домінуючою. У добу Середньовіччя з явилась ще одна версія слов’янського ентогенезу – скіфо-сарматська або азіатська теорія. Вона базується на визначенні предками слов’ян скіфів і сарматів, які осіли в Пд.частині Сх. Європи. Саме тут і сформувався той центр, з якого згодом вони розселилися на пн.і на зх. Праця чеського славіста Нідерле «слов’янські старожитності» започаткувала вісло-дністровську теорію походження слов’ян. Відповідно до цієї теорії ще у ІІ тис до н е існувала балто- слов’янська спільність. Саме після її розпаду в ході розселення виникли слов’яни. Ще одна теорія вісло-одерська, обґрунтована Косташевським. Вона пов язує слов’янські старожитності з лужицькою культурою, що була поширена у період пізньої бронзи і локалізує слов’янську прабатьківщину природними кордонами – річками Віслою й Ордою. Сучасні українські археологи збагатили і розвинули дніпро-одерську теорію. На їхню думку становлення слов’янського етносу досить тривалий процес, який пройшов у своєму розвитку кілька етапів. На початковому етапі до межі III—II ст. до н. е. цей процес розгортається головним чином у межиріччі Вісли та Одри, частково поширюючись на Волинь. З появою зарубинецької культури (II ст. до н. е. — І ст. н. е.) починається якісно новий етап формування слов'янського етносу, під час якого центр активної слов'янської життєдіяльності переміщується на територію між Віслою і Дніпром.

У басейні Бугу в VІ-VII ст.був розташований центр одного з дулібських племен-городище Зимно, згодом знищене аварами. Також виникли об’єднання бужан і волинян із центрами Буськ, Теребовля. Між волинянами на заході і полянами на сході жили деревляни, які мали розвинуту племінну структуру на чолі з князем та племінною знаттю. На схід від полян мещкали сіверяни-носії волинцівської та роменської культур. Пд. подніпров’я населяли племена уличів, які в результаті півстолітньої боротьби з полянами були підкорені київським воєводою Свенельдом. Після цього частина уличів мігрувала в межиріччя Пд Бугу і Дністра, ставши сусідами тиверців. Тиверські племена в 6 ст.заселяли Нижньодунайське Лівобережжя. Білі хорвати жили на території Верхньої Наддніпрянщини, Пн Буковини й Карпат. Столицею був Ужгород. На правобережжі Прип’ятського Полісся деякий час перебували дреговичі. У 7-8 ст.вони частково розселилися на землях нинішньої Прибалтики. Племінні об’єднання в 7-10 ст. мали схожу культуру з певними відмінностями. Вона хар-зується приблизно однаковим рівнем соц.-екон та політ.розвитку, спільними рисами в будівництві житла, ремеслах та хліборобстві, у похоронних обрядах і віруваннях.

7. Утворення кр- середньовічної держави східних слов ян.

Ки́ївська Русь — середньовічна монархічна держава династії Рюриковичів у Східній Європі з центром у місті Києві. У середньовічних джерелах її називали Русь або Руська земля. Термін «Київська Русь» впровадив до наукового обігу Микола Михайлович Карамзін.

В часи свого найбільшого розквіту на початку 12 століття сягала від Карпат до Волги та від Чорного до Балтійського морів.

Сприятливі географічні умови (добрий клімат, родючий чорнозем, перехрестя важливих сухопутних та водних шляхів, врешті, доступ до двох морів) були підставою її розвитку, а з другого боку, близьке сусідство з азійськими степами, звідки раз-у-раз наступали кочові орди, були однією з причин її занепаду.

Олег: (882-912) за час свого князювання приєднав до Русі сіверян,деревлян,уличів, тиверців, кривичів, радимичів, новгородських сло ян. Ходив на хозар і Візантію, з якою уклав вигідні договори у 907 і 911. Похід на Візантійську імперію(907), піклувався про зростання могутньості держави, зробив військо дисциплінованим і рухливим, одягнув в шоломи і кольчуги. Озброїв мечами.

Ігор: (912-945) відзначався незмірною жадобою до владування і багатств, воював із союзниками Олега, невдалий похід на Візантію, невдалий похід на Царгород, восени 944 його вбили за надмірну жорстокість(під час спроби вдруге зібрати данину з деревлян). “грецький вогонь” – суміш смоли, сірки, селітри, горючих олій.

Ольга: (945-957) перша в Україні жінка-державотворець. Жорстоко розправилась з деревлянами. Робила все аби стосунки між Руссю і сусідами вирішувалися шляхом переговорів, союзницька угода з Константинополем, прийняла хрещення,впорядкувала збір данини, встановлювала норми податків з феод. залежного населення.

Святослав: (957-972) розширив межі КР, весь час провів у походах, підкорив в ятичів на Оці і Волзі (964), розгромив Хозарський каганат, здійснив ряд походів проти візантії і болгар, поставив під контроль Русі великий торговий шлях по Волзі, кордони Кр доходили до Волги, Каспійського моря та Кавказу, вбили печегніги, каган Кудя зробив із черепа урочисту чашу для вина, сподіваючись перейняти хоробрість, стійкість.

Утворення

Постання Київської Русі ще й досі не має одностайного відображення у працях істориків. Найстаріша, норманська теорія постання Руської держави опирається на дослівну інтерпретацію «Повісти временних літ» та на деякі лінґвістичні досліди і твердить, що засновниками Руської держави були варязькі дружинники, які на чолі з своїми князями прибули спершу до Новгорода В., а звідти поширили своє панування на Київську землю. Між прихильниками норманської теорії (Г. З. Баєр, Г. Ф. Міллер, А. Шлецер, М. Карамзін, С. Соловйов, М. Погодін, А. Кунік та ін.) і її противниками (М. Ломоносов, С. Ґедеонов, В. Васильєвський, Д. Іловайський та ін.) розгорнулася завзята полеміка, яка чимало захитала основні тези норманської теорії. Українська історіографія, почавши від М. Максимовича (далі М. Костомаров, В. Антонович, М. Грушевський, Д. Багалій, Д. Дорошенко, М. Чубатий та ін.), відкидає вирішальну роль норманів у заснуванні Русі, не заперечуючи проте певного впливу їх на державне будівництво. Радянська історіографія рішуче заперечувала норманську теорію, вважаючи її за антинаукову і «буржуазну». Але в різних модифікаціях вона й досі знаходить у західному науковому світі поважних прихильників. (Див. Норманська теорія, а також Русь).

Київська Русь на початку свого існування

За літописним переказом князь Кий разом з братами Щеком і Хоривом та сестрою Либіддю заснував Київ — майбутню столицю східнослов'янської держави та сучасної України. У середньовічних джерелах Київську Русь називали Руссю або Руською землею. Давньоруська держава постала внаслідок об’єднання розрізнених східнослов'янських племен у племінні союзи та племінні княжіння навколо території Середньої Наддніпрянщини (Русі у вузькому або етнічному значенні) та Великого Новгорода.

Виникнення Київської Русі традиційно пов'язують з формуванням у середині IX ст. Київського князівства князями Аскольдом та Діром, та з об'єднанням князем Олегом північних та південних східнослов’янських земель. Поширення влади Київських князів на нові території, формування системи адміністрації, судочинства і збирання данини розгорнулися у часи князювання Ігоря (912-945), Ольги (945-964†969), Святослава (964-972)

Період розквіту

Велике значення у розвитку Руської держави мало прийняття християнства Володимиром Великим бл. 988. Нова релігія не тільки спричинилася до піднесення культури населення, але також здобула Русі належне місце серед європейських держав. Другим важливим чинником у держ. будівництві Руської держави була розпочата за Ярослава Мудрого кодифікація права (впроваджено перше руське зведення норм світського права «Руська Правда»), що пізніше знайшла остаточне оформлення у «Руській Правді» (див. ЕУ 1, 411-19 стор.). Таким чином, за князів Володимира Святославича (978—1015) та Ярослава Мудрого (1019—1054) Київська Русь трансформувалася в одноосібну ранньофеодальну монархію на основі християнської віри візантійського обряду.

Період міжусобиць і роздробленості

Мапа Русі часів роздробленості

По смерті Ярослава в Київській Русі розгорнулася міжусобна боротьба за великокняжий престол. Сильну центральну владу на короткий час відновили онук Ярослава Мудрого князь Володимир Мономах (1113—1125) та його син князь Мстислав (1125—1132). З середини XII ст. у державі Київська Русь розпочалася доба удільної роздробленості та відцентрових процесів, які набули значного поширення. Одноосібна монархія перетворилася на колективний сюзеренітет роду рюриковичів. У другій половині XII — на початку XIII ст. Київська Русь складалася з низки самостійних державних утворень, земель-князівств.

Ярослав Мудрий, вмираючи, поділив Київську Русь поміж своїх синів, передавши зверхню владу найстаршому з них і передбачаючи т. зв. сеньйоральне (старшинне) спадкоємство київського престола. Але поділ Русі викликав тривалі княжі усобиці, що разом з нападами половців спричинилися до занепаду могутності Русі. Любецький з'їзд князів у 1097 році перетворив Руську державу на своєрідну федерацію князівств, ввівши, замість сеньйорату, засаду вотчинности (дідичности). У межах Руської держави створилися фактично незалежні князівства: Київське, Чернігіво-Сіверське, Переяславське, Володимирське (Волинське), Гал., Турово-Пинське, Полоцьке, Суздальське та Новгородське.

Сильного удару по Києву завдало його руйнування та пограбування військами володимиро-суздальського князя Андрія Боголюбського у 1169 році. Але не зважаючи ні на що, Київ залишився аж до нападу татар у 1240 гол. політ., екон., церк. і культ. центром Київської Русі й далі уважався «матір'ю руських городів». Об'єднуючими чинниками Русі були: спільна династія Рюриковичів, однакові форми політ. устрою князівства, право, релігія й церква, врешті, літ. мова, що великою мірою нівелювало й послаблювало ті відосередні сили, які випливали з різниць розмовних мов, побуту та екон. умов поодиноких частий Руської держави.

Зовнішні відносини

Київська Русь існувала за безперервної боротьби зі степовими кочівниками (печенігами, торками, половцями). Для організації відсічі кочівникам збиралися з'їзди князів (Любецький з'їзд 1097 р., Долобський з'їзд 1103 р. та інші). Значну роль у становленні Київської Русі відіграв візантійський вплив (церковний, соціокультурний, політичний) та торговельні відносини з Візантійською імперією. Дві поїздки до Константинополя здійснила княгиня Ольга. Під час однієї з них вона прийняла хрещення від константинопольського патріарха. На міжнародній арені Київська Русь заявила про себе походами на Візантію київських князів Аскольда (860), Олега (907), Ігоря (941, 943), Святослава (969—971), Володимира (989), Ярослава (1043), спрямованими на захист торговельних інтересів. На руських землях поширилася церковно-богословська література (проповіді, повчання, житія святих тощо), перекладна грецька богословська література, а також літописи з мініатюрами. В XI ст. з'явилися ізборники — рукописні книги зі світськими текстами та повчаннями. Під час князювання Володимира Святославича викарбувано перші давньоруські золоті та срібні монети — златники та срібники. Значно поширилась писемність. За доби Ярослава Мудрого відкрито школи для духівництва, перекладачів та переписувачів, створено першу рукописну бібліотеку при Софійському соборі в Києві.

Державний устрій

Київська Русь була монархією. На чолі її стояв Великий князь. В його руках була зосереджена найвища законодавча, виконавча, судова і військова влада. Дорадчим органом князя була боярська рада. У виняткових випадках велике значення мали постанови віча, зборів вільних горожан, які часто не погоджувалися з княжими директивами. Виконавчими службовцями, що діяли від імені князя, були намісники, посадники, воєводи, тисяцькі, тіуни, митники та ін.

Економічне життя

Головним зайняттям населення Київської Русі було хліборобство, при чому в південних її частинах (у степу і лісостепних смугах) воно мало форми орного, у північно-лісовій смузі — підсічного (вирубного) рільництва. Також були розвинені скотарство, мисливство, рибальство та бджільництво; на високому ступені розвитку стояло ремесло, що постачало металеві знаряддя, кераміку й скло, зброю, ювелірні вироби, тощо. Важливим джерелом прибутку Руської держави була торгівля, яка використовувала міжнародний водний «шлях з варяг у греки», а також сухопутні шляхи зі Сходу на Захід. Розвиток ремесла і торгівлі, адміністративні та оборонні потреби сприяли утворенню нових та зростанню старих і нових міст.

Соціальне життя.

Основну верству населення Русі становили вільні селяни-смерди й напіввільні закупи, які змушені були відробляти свої борги, але не втрачали громадських прав; позбавлені тих прав були раби, холопи (челядь), яких в Руській державі було небагато. Міщани займалися головним чином торгівлею і ремісництвом. Упривілейовану вищу верству населення творили бояри, звичайно власники більших земльних маєтків, і княжа дружина.

Київська Русь зробила величезній внесок у світову історію ХІ-ХІІІ ст. Ключевський писав, що “руська держава була заснована діяльністю Аскольда…” За князя Аскольда ця держава досягла значного розвитку, утвердила себе на міжнародній арені після походу на Візантійську імперію 860р.

До Києва прийшов таємно новгородський правитель Олег – убив Аскольда і посів престол Києва. Замість Києвичів встановилася династія Рюриковичів(882). Політична форма правління не змінилась. Київ продовжував відігравати головну політичну роль на усіх слов янських землях, які приєднувалися силою влади київських князів. КР була економічно розвинутою і мала неабияку військову могутність.