57) Поняття про відчуття

Про багатство навколишнього світу, про кольори, запахи, музичні тони та шуми, вагу предметів, про спрагу та голод ми дізнаємося завдяки органам чуття. За допомогою органів чуття людський організм отримує у вигляді відчуттів різноманітну інформацію про стан зовнішнього і внутрішнього середовища. У відчуттях інтегруються пізнавальні, емоційні та регулятивні аспекти психічного. Вони є первинною формою відображення об'єктивної дійсності в мозку людини.

Відчуття є відображенням у мозку людини окремих властивостей, якостей предметів та явищ об'єктивної дійсності внаслідок їхнього безпосереднього впливу на органи чуття.

Вивчення розвитку пізнавальної діяльності в еволюції тваринного світу (у філогенезі) і у дитини (в онтогенезі) показує, що відчуття є первинною формою орієнтування організму в навколишньому середовищі. Низькоорганізовані тварини відображають окремі якості предметів і явищ довкілля, які мають безпосереднє значення для їхньої життєдіяльності. Новонароджена дитина в перші тижні життя теж реагує лише на окремі якості предметів. Це свідчить про те, що відчуття є вихідною формою розвитку пізнавальної діяльності. Життєве значення відчуттів полягає також у тому, що вони завжди емоційно забарвлені. Експериментально підтверджено факт різної психофізіологічної дії кольору на людину: зелений - заспокоює, червоний - збуджує. Із двох однакових за вагою ящиків, пофарбованих у білий і чорний колір, перший здається легшим. Особливі відчуття, що йдуть від внутрішніх органів, визначають самопочуття людини, її емоційний тонус.

Не випадково в слові "чутливість" закладена характеристика пізнавальної функції відчуттів, і слова "відчуття" і "почуття" (переживання) мають однаковий корінь.

Органічні відчуття перебувають у співвідношенні з об'єктами зовнішнього світу, викликають бажання, вони є джерелом вольового імпульсу. Рухи і дії, спрямовані на досягнення мети, регулюються відчуттями, які необхідні для побудови дії. Таким чином, відчуття забезпечують життєдіяльність людини.

Відчуття, сприймання - процеси чуттєвого пізнання. Це такий ступінь чуттєвого відображення дійсності, коли знання про світ безпосередньо пов'язані з дією предметів на органи чуття. У процесі діяльності, у практиці життя людина здобуває перші чуттєві знання про навколишні предмети, їхні якості та властивості, про власне тіло. Фізіологічно ці знання забезпечуються діяльністю першої сигнальної системи, а тому чуттєві форми відображення загальні для людини і тварини.

Відчуття, сприймання і уявлення є як у тварини, так і в людини, але вони не тотожні. Праця і мова в процесі антропогенезу (походження людини) сформували специфічно людські відчуття, сприймання та уявлення. Вони відрізняються від подібних образів у тварин за змістом (людина відображає соціальні умови життя суспільства, предмети, створені в процесі праці, і через них природу, на яку вона активно діє); за фізіологічними механізмами (відчуття, сприймання і уявлення людини виникають у взаємодії образу і слова в специфічно людській першій сигнальній системі); за роллю в процесі пізнання (у деяких тварин це вища форма орієнтування, у людини - лише початковий ступінь пізнання).

Другий ступінь пізнання - абстрактно-теоретичне мислення - характерний тільки для людини. Мислення базується на чуттєвому пізнанні, спирається на образи, але оперує не образами, а поняттями, зміст яких склався в результаті трудової діяльності, а також культури багатьох поколінь людей.

Відчуття не є єдиною формою відображення світу. Більш високі форми чуттєвого пізнання, сприймання та уявлення, не можуть бути зведені до суми або комбінації відчуттів. Кожна із форм відображення має своєрідність, але без відчуттів, як початкової форми відображення, неможливе існування будь-якої пізнавальної діяльності. Відчуття є джерелом наших знань про світ і про нас самих.

. Процес виникнення відчуттів Необхідною умовою відчуття є безпосередня дія об’єктивного подразника на аналізатор, пристосованого до його сприйняття. Без цього виникнення відчуття неможливе. Відчуття виникає як відповідь, реакція нервової системи на той чи інший об’єктивний подразник. За своїм походженням воно, як і кожне психічне явище має рефлекторний характер. Предмети і явища об’єктивної дійсності впливають на периферичні частини аналізаторів через різні види властивої їм енергії (світлової, механічної, хімічної та ін.). в процесі розвитку живих істот різні аналізатори пристосувалися до сприйняття певних видів енергії (зоровий – слухової, слуховий – звукових коливань та ін.), які в звичайних умовах збуджують їх і викликають відповідну дію. В периферичних частинах аналізаторів утворилися спеціальні органи, які допомагають організмові виділяти різні особливості діючих на нього подразників. Так, зоровий аналізатор диферен-ціює особливості оптичних подразників, слуховий – акустичних і т. д. Кожен аналізатор, за Павловим, складається з трьох частин: а) периферичного його початку, що зветься органом чуття; б) мозкового його кінця у великих півкулях; в) провідного шляху, що з’єднує периферичну частину аналізаторів з центральною. Мозковий кінець аналізатора складається з ядерної частини, клітини якої мають чітку локалізацію, і розсіяних клітин, локалізованих у різноманітних місцях кори. Павлов зазначає, що ядро мозкового кінця аналізатора виконує функцію тонкого аналізу та синтезу, наприклад, диференціює звуки за висотою. Розсіяна ж його частина зв’язана з функцією грубого аналізу, наприклад, вирізненням музичних звуків і шумів. Периферичні кінці аналізаторів, або органи чуття називаються рецепторами (від лат. receptor – приймач). Залежно від того, як подразнюються рецептори, їх поділяють на дві групи: контактні і дистантні. Контактні рецептори збуджуються при безпосередньому контакті з діючими на них об’єктами. Такими є, наприклад, шкірний, смаковий рецептори, які дають відчуття при прямому стиканні з об’єктивними подразниками. Дистантні рецептори збуджуються на певній дистанції від відповідних їм об’єктів: за їх допомогою ми відображаємо властивості навколишніх явищ і предметів на віддалі. До них належать око, вухо, орган нюху. Дистантні рецептори мають більше пізнавальне і пристосоване значення, ніж контактні, саме тому, що вони у своїй роботі не вимагають прямого стикання з діючим подразникам. У філогенетичному відношенні контактні рецептори є більш давніми. Дискантні рецептори являють собою продукт дальшого розвитку контактних рецепторів (чуттєвої поверхні шкіри). Наведений поділ рецепторів має умовний характер. Деякі рецептори збуджуються як при безпосередньому контакті з об’єктом, так і на віддалі (напр., шкіра – термічним подразником). Кінець-кінцем всяке відчуття виникає внаслідок безпосереднього впливу енергії подразника на рецептор, зокрема й тоді, коли джерело цієї енергії знаходиться на віддалі. В залежності від того, де знаходяться джерела подразників, що збуджують рецептори, останні поділяються на три групи:  а) екстерорецептори;  б) інтерорецептори;  В) пропріорецептори. Екстерорецептори (від лат. exterіor – зовнішній) служать для відображення зовнішніх подразників, тобто таких, які перебувають за межами нашого тіла. До них належать вухо, око, шкіра, органи смаку, нюху. Інтерорецептори (від лат. intra – всередині) служать для сприймання внутрішніх подразників, що діють в нашому тілі. До інтерорецепторів належать нервові закінчення в стінках шлунка, в слизовій оболонці стравоходу та інших внутрішніх органах. Пропріорецептори (від лат. proprius – власний) – це рецептори, розміщені в рухових апаратах нашого організму. За їх допомогою ми відчуваємо власні рухи. До них належать також органи відчування положення нашого тіла, зокрема голови, в просторі [19, 249]. Під час дії на рецептор відповідного до нього подразника енергія останнього перетворюється в нервовий процес – збудження. Павлов називав рецептори трансформаторами, кожен з яких перетворює на нервовий процес лише певну енергію, а саме енергію того подразника, до сприйняття якого він пристосований. Виникле збудження йде по провідних (доцентрових, аферентних) шляхах до коркових клітин аналізатора. Рецептор може функціонувати, лише будучи зв’язаним з мозковим кінцем аналізатора. Він є органом мозку, винесеним назовні. Коли збудження доходить до коркових клітин аналізатора, виникає відповідь організму на подразнення. Ми відчуваємо світло, звук, запах чи інші якості подразників. Початковий аналіз особливостей подразників має місце уже в периферичній частині аналізатора – органі чуття. Але він має симентарний характер. Складний аналіз здійснюється мозковими кінцями аналізаторів, які виділяють, наприклад, такі особливості подразників, як кольори, тони різної висоти тощо. Важливу роль у цій аналітичній їх функції відіграє дифиренціональне гальмування. На перших порах відчуття виникає як складовий момент безумовного рефлексу. На це вказував ще Сечєнов, зазначаючи, що "подразнення, яке викликає рух, може викликати разом з тим і певні відчуття", що останні виникають і в руках мимовільного характеру. Разом з тим Сечєнов відмічав, що в тих випадках, коли вищі органи чуттів служать людині виключно як засоби розумового спілкування її з зовнішнім світом, діяльність їх може не виявлятися в руховій сфері. Відчуття, що включаються в безумовні рефлекси, що мають пристосоване значення тому, що з ними пов’язане задоволення важливих біологічних потреб людини. Так, відчуття болю зв’язане зі захисним рефлексом, відчуття голоду, спраги, ситості – з задоволенням потреби організму в їжі і питві тощо. Експериментальними дослідженнями (О. І. Долін, С. В. Кравцов) встановлено, що сила відчуття може змінюватися в той чи інший бік під впливом індиферентного подразника, який багато разів поєднувався з безумовним подразником, тобто умовно рефлекторним шляхом. Збільшуючи, наприклад, зорову чутливість за допомогою холодних обтирань потилиці, експериментатори добивалися аналогічного ефекту за допомогою інших індиферентних подразників звуку, запаху, словесного подразника і т.д., які неодноразово приєднувалися з холодом. Подібні рефлекси одержали назву сенсорних (від лат. sensus – відчуття) умовних рефлексів. Вони виникають досить швидко, інколи після трьох-чотирьох підкріплень, і можуть триматися дуже довго, до двадцяти і більше днів [33, 110]. Сенсорні умовні рефлекси мають позитивне значення, сприяючи підвищенню чутливості органів чуття (сенсибілізації), які беруть головну участь в тій чи іншій діяльності.

58) ЗМІНИ ВІДЧУВАНЬ ТА ЇХ ВИМІРЮВАННЯ Найзагальніша характеристика властивостей відчуттів Усі види відчуттів характеризуються такими властивостями як якість, інтенсивність відчуття, його тривалість, а деякі — просторо­вою локалізацією подразнення. Якість відчуття — це те, що відрізняє одні відчуття від інших. Так, нюх дає можливість визначати тільки запахи, що можуть бути легкими, насиченими, приємними чи неприємними; зорові відчуття, як ми уже зазначали раніше, характеризуються насиченістю, колірним тоном, виразністю та ін.; слух — висотою, гучністю, тембром звуку тощо. Інтенсивність відчуття визначає його кількісну характери­стику і залежить від сили подразнення: наприклад, звук інтенсив­ністю 65 – 70 дБ зумовлює звичайні відчуття. Водночас звуки інтен­сив­ністю понад 120 дБ уже спричинюватимуть надмірні слухові відчуття. Тривалість відчуття — це час, упродовж якого відзначається від­чут­тя, що залежить від часу дії подразника і певною мірою від са­мо­го органа чуття. Від початку впливу подразника до появи самого відчуття проходить певний період часу. Це латентний період від­чуття. Для різних видів відчуття він неоднаковий. Після припинен­ня дії подразника відчуття не припиняється, а триває. Це так звана інерція чи відчуття післядії, що залишає останній образ. Останні обра­зи найхарактерніші для слухових, температурних, больо­вих і смакових відчуттів. Прикладом може бути випадок, коли піс­ля приголомшуючого звуку ми якийсь час відчуваємо, як «лящить у вухах». Латентний період — це час, потрібний для проведення подраз­нення в аналізаторний центр, а також час, який витрачається на ана­ліз і синтез подразнення, що надійшло. Водночас післядія пов’яза­на з триваючим аналізом і синтезом подразнення, що на­дійшло в аналізатор, але вже припинило свою дію на орган від­чуття. Для зорового, слухового і нюхового відчуттів (зумовлюються ди­стант­ними рецепторами) характерна просторова локалізація по­драз­ника. Аналізатори цих відчувань дають відомості організму про локалізацію подразника в просторі. Будова вуха і слухова чутливість Слухова чутливість має велике значення в пізнавальній діяль­ності людини, а також в орієнтуванні її у просторі. Крім того, слух має важливе значення в міжособистісних стосунках людей. Сприй­має звукові подразнення вухо. Вухо поділяється на три відділи: за вушною раковиною починається перший відділ — зовнішній слуховий прохід, другий відділ — внутрішнє вухо. У самій головній частині зовнішнього слу­хо­вого проходу, що має вигляд вузької вигнутої трубочки зав­ширшки 1 см і завдовжки 2,5 см, міститься тоненька плівка у вигляді кружка, яка називається барабанною перетинкою. Бара­бан­на перетинка натягнута впоперек зовнішнього слухового проходу і відокремлює його від наступного відділу вуха — барабанної по­рож­нини. Барабанна порожнина — простір у товщі скроневої кістки чере­па. Якщо висота цієї порожнини досягає 1,5 см, то глибина її (від­стань від барабанної перетинки до внутрішньої стінки порожни­ни) — усього лише кілька міліметрів. У барабанній порожнині знаходяться три кісточки (ковадло, молоточок, стремінце), з’єднані ланцюжком, два маленькі м’язи, що пересувають ці кісточки і нерви. За бара­банною порожниною знаходиться внутрішнє вухо. Внутрішнє вухо складається із завитки, у якій є вікно присінка (до нього і підходить з барабанної порожнини стремін­це). У завитці розміщений кортіїв орган, у якому знаходяться первинні нервові клітини слухової чутливості у вигляді ганглія. Від ганглія (кортієвого органа) через внутрішній слуховий хід починається слуховий нерв, що пов’язує рецептори зі скроневою часткою головного мозку, у якій закінчується слуховий аналізатор. Якщо в будь-якому місці стиснути повітря, то це спричинює ко­ливання (чи хвилі), що розходяться в усі боки зі швидкістю 300 м/с і поступово загасають. Повітряна хвиля складається з двох частин: в одній із них повітря стиснене, в другій — розріджене. По­віт­ряні хвилі характеризуються силою і тривалістю, тобто проміжком часу, що відокремлює початок кожної хвилі від її кінця. Якщо хвилі різної сили і періодів нашаровуються одна на одну, то го­ворять про тембр чи форму таких складних коливань. Повітряні хвилі різних періодів (частот) неоднаково впливають на живий орга­нізм: одні з них можуть убити живу істоту, спричинити болючі відчуття і страх (інфразвук високої інтенсивності), інші, впливаючи на слуховий аналізатор, зумовлюють відчуття звуку. Людське вухо сприймає повітряні хвилі і створює звукові відчуття в межах частот від 16 Гц до 2000 Гц. Отже, звуком назива­ють періодичні коливання повітря в зазначених частотних ме­жах, що зумовлюють у нас слухові відчуття. Основою музики і співу є складні, тобто темброві звукові ко­ли­вання. Повітряна хвиля певної сили і частоти доходить до барабанної пе­ретинки і змушує її коливатися на зразок мембрани телефону. Ко­ливання перетинки спричинюють рух системи кісточок серед­нього вуха. Остання з цих кісточок — стремінце через овальне вікно завитки передає коливання завитковій рідині (за­витковій лімфі). Встановлено, що завитка всередині поділяється дво­ма мембранами на три вузьких ходи, заповнених завитковою рі­ди­ною. Основна мембрана лабіринту починається від вікна присінка і тягнеться до кінця завитки (вершини, де між мем­бра­ною і стінками завитки є невеликий простір). Основна мембрана у витягнутому вигляді має довжину близько 3,5 см, а ширина її зростає від вікна присінка в напрямку до вершини, що має ве­лике значення для функціонування мембрани. Коливання стремінця передається через вікно присінка на за­виткову рідину, що знаходиться над основною мембраною, і хвиля під­вищеного тиску рідини негайно поширюється на всю довжину мем­брани. Хвиля (збурення) переходить від одного кінця мембрани до іншого за кілька мілісекунд. Під час цього відстань і швидкість, які проходить збурення на основній мембрані, залежать від частоти звукової хвилі. У зв’язку з тим, що основна мембрана розширюється в напрямку до вершини, то амплітуда збурення її, спричинена зву­ко­вою хвилею, також збільшується в напрямку до вершини завитки. Точка, де таке збурення досягає максимуму, вказує на часто­ту звуку. Для звуків високої частоти максимальне зміщення основної мем­брани відбувається поблизу овального віконця, а для звуків низь­кої частоти —  ближче до кінця мембрани у вершині лабіринту. На основній мембрані розміщено близько 25 000 волоскових клітин, що у кортієвому органі утворюють два шари (зовнішній шар у кілька рядів і внутрішній шар). Оскільки волоскові клітини затиснуті між двома шарами кортієва органа, то будь-який рух мем­брани приводить до деформації волосків цих клітин. Тиск і напруга, передані на волоскові клітини, зумовлюють активність у з’єднаних з ними нервових волосках, генеруючи електричні імпуль­си, що поширюються по слуховому нерву (П. Ліндсей, Д. Норман, 1974). Коливання різної частоти спричинюють рух різних ділянок струн основної мембрани, а отже, вибірково збуджуються тільки ті слухові клітини кортієва органа, що розміщені на цих струнах. Дія звуку на слуховий рецептор породжує складні електричні про­цеси. Так, було помічено, що певна частота і сила звукового подраз­нення зумовлює певну частоту і силу електричних коливань у кор­тієвому органі. Це явище привело до думки, що принцип роботи цьо­го органа нагадує роботу мікрофона. Виходячи з цього припу­щення, цей ефект було названо мікрофонним ефектом завитки. Клітини кіркової частини слухового аналізатора в скроневій част­ці мають просторове розміщення, що відповідає слуховим во­лос­ковим клітинам кортієва органа. Одні із сигналів, що приходять з кортієва органа, мозок тільки приймає і фіксує, а на інші сигна­ли зумовлюють відповідні дії організму. У середньому людина сприймає діапазон у 10 – 11 октав. Сприй­няття звуків залежить від віку: краща чутність звуків у молодому віці і гірша — у літньому і старечому за рахунок зниження чутності на високі тони. Здатність до розрізнення звуків на середніх і низь­ких частотах становить близько 1 – 2 Гц. Краща чутність звуків у людини в діапазоні частот від 1000 до 4000 Гц. Чутність звуків вище і нижче цих частот зменшується. Сприйняття звуків за гучністю в середньому діапазоні становить 0,59 – 3 дБ. Звуки інтенсивністю понад 130 дБ можуть призвести до ушкод­ження рецепторного апарата кортієва органа і до глухоти. Кількісні характеристики відчуттів З виміру відчуттів почалася наукова психологія. Проте і дотепер низка явищ поки ще не піддається виміру. Ту найменшу силу подразника, за якої вперше виникає ледь по­мітне відчуття, називають нижнім абсолютним порогом чутли­вості. Ту найбільшу силу подразника, за якої ще виникає відчуття пев­ного виду, називають верхнім абсолютним порогом чутливості. Подразник, що виходить за межі верхнього абсолютного порогу від­чуття, спричинює больові неприємні відчуття. Больові відчуття — це сигнал, що свідчить про руйнівну силу подразника, тому больові відчуття виникають під час дії надмірно сильного подразника на будь-який аналізатор. Біль змушує орга­нізм використовувати всі засоби захисту від впливу пошкоджувального фактора. Між абсолютним порогом відчуттів і чутливістю існує зворотна залежність, зворотний взаємозв’язок. Чим нижчий абсолютний поріг, тобто чим слабкіший подразник, що зумовлює відчуття, тим вищою є чутливість, і, навпаки, чим вищий абсолютний поріг, тим нижче чутливість. Нижні абсолютні пороги відчуттів у людини коливаються. При виникненні зони нижнього порога відчуттів ми вимірюємо їх стати­стичним методом. Ми оцінюємо як поріг ту силу подразника, за якої в 50 % випадків людина відчуває подразнення. Це так званий серед­ній робочий, грубий рівень нижнього порога чутливості. Можуть бу­ти, по-перше, відволікання уваги, коли не помічаються навіть силь­ні подразники, і буває, навпаки, підвищення уваги, коли поміча­ються дуже слабкі, можна сказати, значно слабкіші, ніж завжди, по­дразники. Верхній абсолютний поріг чутливості залежить, по-перше, від діапазону роботи органів чуття, наприклад, вухо сприймає коли­вання повітря певної частоти і тому ультразвук чи інфразвук ми не чуємо; по-друге, якщо діє надсильний подразник, то замість над­силь­ного збудження, згубного для клітин мозку, виникає рятівне, охоронне гальмування. Це гальмування називають позамежним. Зміна нижніх і верхніх порогів відчуттів має велике практичне значення: вона дає змогу виділити людей з підвищеною чутливістю того чи того аналізатора, а синдром зниження чутливості можна використовувати для діагностики (периферійного чи центрального) ураження. Так, зниження зору може вказувати на ураження сітків­ки ока, центральних відділів зорового шляху чи потиличної частки мозку. Не менше значення має і вимір верхніх порогів відчуття. Наве­демо такий приклад: туговухі не сприймають слабких звуків. Поси­лення звуків за допомогою приладів приводить до того, що туговухі по­чинають чути. Проте це триває недовго, оскільки з’являються больо­ві відчуття. Це вказує на те, що «зона комфорту» (тобто діапа­зон, у межах якого звуки починають зумовлювати повноцінні слу­хо­ві відчуття) у них дуже знижена. У зв’язку з цим точний вимір нижніх і верхніх порогів слухових відчуттів дає можливість указати, в яких межах повинні бути поси­лені звуки, щоб вони зберегли потрібний вплив. Це дуже важливо для конструювання звукопідсилювальних приладів. Підпорогові (мінімальні) подразнення не зумовлюють відчуття, проте впливають на нервову систему, а тому мозок реагує на них. Людина здатна сприймати нечутні (підпорогові) звуки — інфра­звуки. Інфразвуки — це дуже низькі звуки, з частотою набагато мен­шою нижньої границі чутності нашого вуха. Тварини здатні від­чувати інфразвуки. Так, медузи сприймають інфразвукові коли­вання, що є провісниками шторму. Для людини інфразвук — під­пороговий подразник. Проте ці звуки сприймаються мозком і нега­тивно впливають на людину, зумовлюючи в неї неясний стан три­воги. Було також помічено, що в сейсмонебезпечних зонах за 1 – 2 місяці до землетрусу багато жителів скаржаться на біль в ділянці серця, хоча на електрокардіограмі відхилень від норми не спосте­рігається. Інфразвуки виникають при різних вибухах, у тому числі при ви­бухах вулканів, під час роботи різних двигунів. Існує думка, що ба­гато нервових хвороб у жителів міст спричинюються інфразвуком, що нечутно проникає крізь стіни будинків. Велика кількість дослід­ників вважають, що багато загадкових катастроф у Бермудському трикутнику відбуваються за тихої погоди внаслідок дії інфразву­кових хвиль, зумовлених далекими штормами. Діяльність мозку складніша і ширша, ніж наша свідомість. Сві­домість — результат роботи якоїсь групи нервових клітин, що най­сильніше діють у цей момент. Ця група не постійна. У неї безперервно включаються і виключаються нові й нові клітини. Тим часом і у виключених з інтенсивної роботи клітинах продовжуються пев­ні процеси, що народжують психічні процеси, але не відбива­ються у свідомості. Недостатньо інтенсивно працюючі клітини у разі отримання життєво важливого сигналу здатні активізуватися і донести до нашої свідомості цей сигнал. Тому виникнення думок мож­ливе під непоміченим впливом, тобто підпороговим. Так вини­кає підсвідоме, інтуїтивне психічне життя людини, зона підсвідомої психіки. Підсвідомість є важливою частиною внутрішнього світу людини. Вирішення будь-якого питання наче б раптово, немов з нат­хнення, спираючись на чуття, на необґрунтований здогад, нази­ва­ють інтуїцією. Іншими словами інтуїція — це вирішення без логічного обґрунтування. Інтуїцією є, наприклад, передчуття. Передчуття — це неясне відчуття очікування чогось, що насува­ється, що назріває. Майбутнє ще невідоме, ні в чому не виявля­ється, але ми неясно відчуваємо: щось повинно відбутися, хоча і не можемо пояснити цього відчуття ні самим собі, ні іншим. Що ж ле­жить в основі передчуття? Розглянемо такий випадок. Інженер-механік прослуховував ро­бо­ту двигунів трьох авіалайнерів, але будь-яких особливих змін у їхній роботі він не виявив. Проте з приводу одного з авіалайнерів він переживав несвідоме, неясне занепокоєння, тривогу. Через кіль­ка годин інженер-механік довідався, що саме цей авіалайнер здійснив вимушену посадку в зв’язку з порушенням роботи двигу­нів. Передчуття підтвердилося. Тепер виникає питання: відкіля ж виникло передчуття? Насамперед передчуття  —  результат доброго знання роботи. Тіль­ки великий досвід роботи на посаді інженера-механіка дав йому можливість під час прослуховування роботи двигунів уловити якусь неритмічність у їх роботі, якісь слабкі, дуже слабкі збої. Ці збої були настільки малі, що відчуття не виникли й інженер-меха­нік навіть не усвідомив їх. Проте мозок ці підпорогові подразнення сприйняв і це привело до виникнення несвідомого занепокоєння, не­ясного очікування лиха, до передчуття. Основою передчуття є підпорогові подразники, що по­роджу­ють орієнтовальну реакцію у вигляді загального занепокоєння, а також великий минулий досвід, що змушує думати цілеспря­мо­вано, зосереджувати увагу на певних об’єктах. Іноді мінімальні підпорогові подразники створюють застійний осередок збудження, що може призвести до неврозу. Таке застійне осередкове збудження є фізіологічним механізмом багатьох марно­вірств. К. К. Платонов (1965) пише з цього приводу: «Марновір­ство — це нав’язлива ідея. Якщо забобони більше стосуються релігійного мислення — із забобонами варто боротися шляхом роз’яснення і переконання, то марновірства більше пов’язані не з думками, а з емоціями; а емоції важко знімаються словом і легко витісняються іншими емоціями. Спробуйте роздратовану чим-небудь людину розсмішити, і гнів її мине». Чутливість до розрізнення відчуттів Чутливість до розрізнення — це здатність помічати збільшення і зменшення відчуття. Різницева чутливість характеризується поро­гом розрізнення. Поріг чутливості, або поріг розрізнення — це найменше при­бавка до сили діючого подразника, за якої виникає ледь помітна відмінність у силі чи якості відчуттів. Таке ледь помітне збільшення чи зменшення чутливості (різ­ни­цева чутливість) виникає лише в разі, якщо подразник збіль­шується чи зменшується через певну частину початкового зна­чення. Наприклад, беремо в руки тягар масою 200 г. Виникає відчуття. Починаємо додавати тягар. Додаючи 5 г, ми відчуваємо збільшення тягаря. От це і є поріг розрізнення. Будь-яка фізична зміна подраз­ника веде до зміни відчуття. Тепер розглянемо закон Бугера — Вебера. Поріг розрізнення має постійне відносне значення і завжди виражається у вигляді від­но­шення чи дробу. Це відношення показує, яку частину початкового значення подразнення треба додати до цього подразника, щоб отримати ледь помітну зміну відчуття. Поріг розрізнення мож­на написати у вигляді чисельника і зна­менника. Наприклад, поріг розрізнення сили світла дорівнює 1/100. Це означає, що коли в кімнаті горять 500 свічок і внесено ще 3 – 4 свічки, ми цього не помітимо; внесемо 5 свічок — виникає відчуття збільшення сили світла. Якщо в кімнаті горять 100 свічок, то для збільшення сили світла досить усього лише однієї свічки. Поріг розрізнення сили звуку становить 1/10. Наприклад, якщо в хорі співають 20 співаків, то для виникнення порога звукового роз­різнення цей хор треба збільшити щонайменше на двох співаків. Якщо ж ми збільшимо хор на одного співака, то поріг звукового розрізнення не виникне. Закон Фехнера: якщо подразнення збільшується в геометричній прогресії, то відчуття зростатиме в арифметичній прогресії. Як слід розуміти цей закон. Беремо, наприклад, такі подраз­­ники як 10 свічок, збільшуємо їхню кількість: 10 – 100 – 1000 і т.д. Це геометрична прогресія. Коли було 10 свічок, у нас було відпо­відне відчуття. При збільшенні подразника до 100 свічок відчуття збільшувалося удвічі, поява 1000 свічок приводить до збільшення від­чуття втричі. Збільшення відчуття йде в арифметичній про­гресії, тобто набагато повільніше збільшення самих подразників. Закони Бугера  —  Вебера і Фехнера справедливі тільки для по­дразників середньої сили (це найширша зона подразників). При наближенні сили подразника до абсолютного мінімального по­рога чи, навпаки, до дуже сильного подразника, виникають різні по­рушення цих законів, наприклад, значно знижується різницева чутливість. Закони Бугера  —  Вебера і Фехнера свідчать про за­леж­ність чутливості від сили подразника. У теорії і на практиці виникає питання про об’єктивне дослід­ження порогів чутливості. На кожне подразнення організм відповідає орієнтовальною реак­цією, яку можна зафіксувати за допомогою приладів. Показання приладів і відчуття, які людина усвідомлює, в нормальної людини збігаються. Проте при деяких захворюваннях, наприклад черепно-моз­кових травмах, нерідко спостерігається розбіжність між суб’єк­тив­ними й об’єктивними показниками чутливості. Адаптація і сенсибілізація чутливості Пороги чутливості в кожної людини є мінливими, що пов’язано з тим, що аналізатор пристосовує свої властивості до потреб орга­нізму, а також до умов навколишнього середовища. Живий орга­нізм пристосовується до довгостроково діючого подразника. І цей процес пристосування (зміна порогів чутливості органів чуття під впли­вом довгостроково діючого подразника) називають адапта­цією. На сьогодні виділяють загальну і локальну (селективну) адаптацію. Загальна (глобальна) адаптація виявляється у зниженні чут­ли­вості всієї аналізаторної системи, а локальна — будь-якої її час­тини, що зазнавала впродовж тривалого часу подразнення. Про­цес адаптації поширюється на рецептори, вставні нейрони і на кіркові нейрони, тобто на всі відділи аналізаторної системи. Різні аналізаторні системи мають різну здатність до адаптації. Най­більшу здатність до адаптації має тактильна чутливість. Відносно повільно відбувається адаптація в зоровому аналізаторі. Так, якщо людина входить з освітленої кімнати в темну, то тривалий час вона нічого не бачить. Тільки через кілька хвилин вона почи­нає бачити навколишні предмети. Слід зазначити, що зорова адап­тація в різних людей різна. Повільно відбувається процес адаптації в нюховому і смаковому аналізаторах. Майже не відбувається адап­тація у вестибулярному й пропріорецептивному аналізаторах. Сенсибілізація — це процес підвищення чутливості. Таке підви­щення чутливості відбувається переважно під впливом дії слабкого подразника. Сенсибілізацію, як і адаптацію, можна поділити на загальну (наприклад, гіперестезія в гострому періоді менінгітів чи менінгоенцефалітів) і локальну, коли підвищення чутливості відбу­вається на окремих ділянках тіла. Регулювання рівня чутливості аналізаторних систем на сильні і слабкі подразники має велике значення. Таке регулювання дає мож­ливість уловлювати і реагувати на слабкі подразники, а при впливі сильних — захищати органи чуття від надмірного подраз­нення і руйнування. У регуляції чутливості аналізаторних систем бе­руть участь різні відділи нервової системи, у тому числі струк­ту­ри лімбіко-ретикулярного комплексу, й особливо — ретикулярна фор­мація мозку. У настроюванні аналізаторної системи важливу роль відіграють еферентні нервові волокна. При надмірних подраз­никах, що діють тривалий час у кіркових відділах аналізаторів, розвивається захисне гальмування. Водночас відбувається посилен­ня порушення в інших аналізаторних кіркових центрах і зростає чутливість органів чуття. Взаємодія відчуттів У вітчизняній і зарубіжній літературі накопичений великий матеріал, що вказує на зміну чутливості в результаті взаємодії від­чуттів. Так, слабкі звукові подразники підвищують гостроту зору і світ­лосприйняття, а сильні — знижують. Слабкі світлові подраз­ники посилюють слухову чутливість, а сильні — погіршують. На аналізаторні системи впливають також і підпорогові подразнення інших аналізаторів. У разі взаємодії аналізаторних систем чутливість може підви­щу­ватися чи знижуватися. Слабкі подразники підвищують, а сильні знижують чутливість аналізаторів. Слабкий подразник зумовлює в корі головного мозку зміни збуд­ження, що поширюються на інші центри. Внаслідок таких змін під­вищується чутливість іншого аналізаторного центра. Сильні подраз­ники за законом взаємної індукції приводять до гальмування в кіркових відділах інших аналізаторів. Аналізаторні системи взаємодіють на рівні спинного і довгастого мозку, ретикулярної формації стовбура і проміжного моз­ку, зорового горба і кори головного мозку. Особливо багато зв’яз­ків міститься в ретикулярній формації й у корі головного мозку. Взаємодія відчуттів може зумовити таке явище як сине­стезія. Синестезія — це відчуття, за якого під впливом по­драз­нення одного аналізатора виникають відчуття, характерні для іншого аналізатора. Крім того, при взаємодії різних аналізаторних систем чутливості багато кіркових нейронів набувають здатність реагувати на комбі­на­цію різних стимулів.