39.Просвітницький реалізм укр. Л-ри к 18-першої пол.19 ст. Іван Котляревський

Процес інтенсивного зростання об'єктивно-пізнавальної сторони художньої творчості в українській літературі перших десятиріч XIX ст. (початок цьому покладено у просвітительському реалізмі) означав разом з тим зростання оціночної и перетворювальної функцій літератури. На перший план висувалося значення конкретного життєвого змісту в естетичному ідеалі. Зі сфери умоглядних норм естетичний ідеал переміщується в реальне життєве середовище, набуваючи конкретно-пізнавальних функцій і стаючи поступово засобом перетворення дійсності за законами прекрасного. Будучи за своєю природою нерозривно пов'язаним із зображенням людини, її вчинків, почуттів і прагнень, естетичний ідеал у творчості українських письменників перших десятиріч XIX ст. (зокрема, І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, Г. Квітки-Основ'яненка) шукає можливості свого втілення в діяльності реальних суспільних сил, за якими майбутнє. Українські дворянські просвітителі в художній практиці об'єктивно виходили за межі інтересів свого стану й спиралися на більш широку світоглядну основу, виражаючи більшою чи меншою мірою закономірності національного суспільного розвитку, інтереси народних мас. Звертаючись до художнього дослідження життя народу як реальної сили історичного розвитку, українські письменники засвоювали здобутки народної естетики, моралі й етики як основного форманта ідейно-худажнього змісту національної культури. На початку XIX ст. одним із центрів пропаганди просвітительських ідей і формування нової громадської та художньої свідомості в Україні стає Харківський університет, що відіграв, зокрема, велику роль у появі журналістики («Харьковский Демокрит», «Украинский вестник», «Украинский журнал»). У матеріалах цих журналів помітне прагнення зв'язати загальнолітературний прогрес з історичними потребами національного літературного розвитку. Всіляко заохочуючи вивчення історії України, звичаїв, побуту й художньої культури українського народу, виховуючи любов до рідної мови й літератури, харківська періодика, що об'єднувала зусилля української і російської художньої та наукової інтелігенції першої чверті XIX ст., зміцнювала позиції української літератури в її прагненні до самобутності й народності.У зв'язку з повільним розвитком соціально-економічної структури і суспільної думки в Україні наприкінці XVIII — в першій чверті XIX ст. просвітницька ідеологія була сприйнята переважно в її руссоїстському вигляді, де живим утіленням розуму виступає «природа», яка включає в себе й людину (власне народні маси). «Природа» стає аргументом у критиці й запереченні існуючого феодального ладу як явище, яке відхилилося від нормальних розумних начал.Для української літератури цього часу характерне переве-дення політичної оцінки в морально-етичний план, що притаманне було просвітителям. У, свідомості українських письменників ще живою була ілюзія про можливість досягнення гармонії суспільних і особистих інтересів шляхом морального виховання людини. Тому критика порядків феодальної монархії в дошевченківський період розвитку української літератури глибоко не зачіпала політичні та економічні її підвалини.У перші десятиріччя XIX ст. в суспільній свідомості в Україні, зокрема в літературі, формуються ідея природної рівності людей та позастанової цінності людської особистості, віра в прогрес, у те, що через поширення знань і наук, утвердження розумних начал можна досягти перетворення життя суспільства на засадах рівності й справедливості. На основі визнання матеріально-чуттєвої визначеності людських устремлінь і характерів, розуміння середовища як сукупності побутових і матеріальних обставин в українській літературі зміцнюється зображення життя в його конкретній даності, пояснення дій і вчинків персонажів безпосереднім впливом середовища, формується як самостійний художній напрям просвітительський реалізм (І. Котляревський, П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка-Основ'яненко та ін.).В українській літературі перших десятиріч XIX ст. спостерігаються прискорений розвиток різних напрямів, течій і стилів та своєрідне їх «накладання» (співіснування). Провідними, як і в усіх новоєвропейських літературах, стають поетичні жанри, серед них до середини 30-х років були бурлескні твори, естетична природа яких у той час, ще багато в чому відповідала завданням утвердження народного світосприйняття і народних естетичних принципів (розвинутий у бурлеску шар розмовної народної мови, органічний зв'язок його з фольклором, його художнім світом і народною етикою, критика феодальних порядків і духовенства, дух демократизму, яскраво виражене прагнення до відтворення життя в його повсякденних, знижених формах).Найпродуктивніше риси бурлеску виявилися в українській віршовій байці (П. Гулак-Артемовський, П. Білецький-Носенко, Л. Боровиковський, Є. Гребінка та ін.) як в одному з найбільш розвинених жанрів просвітительського реалізму. Однак наступний ідейно-художній прогрес української літератури, дослідження кардинальних проблем суспільного життя, поглиблення соціальної критики та утвердження позитивного начала (зокрема, позитивного героя), успіхи у творенні індивідуальних характерів пов'язані з подоланням бурлескного стилю, який у 30-х роках став вироджуватись у безідейну сміхотворчість.у подоланні традицій бурлеску і формуванні реалістичної художньої прози велика роль належить Г. Квітці-Основ'яненку, творчість якого розвивалася в руслі натуральної школи. Багато зробили у зживанні бурлескного стилю в поезії українські поети-романтики. Зміни у сфері естетичного відношення літератури до дійсності приводять \ перші десятиліття XIX ст. до значного розширення жанрово-стильової системи української літератури, в якій розвиваються жанри іроїкомічної, гумористично-побутової, історичної поеми, оповідання-казка, віршове оповідання й новела на морально-побутову тему, гумористично-дидактичне оповідання, віршова байка, «міщанські» комедія і драма, соціально- й родинно-побутова повісті та ін. Об'єднуючою домінантою системи жанрів у цей час виступає «нравоописова» (етологічна) їх спрямованість.Незважаючи на те, що з кінця 20-х років паралельно з розвитком просвітительського реалізму і сентименталізму в українській літературі з'являється романтичний тип свідомості й художньої творчості, Просвітництво не тільки утримує свої ідейно-естетичні позиції, а й накладає відбиток на характер романтичної літератури. В українській літературі й літературно-естетичній думці до другої половини XIX ст. спостерігається співіснування і навіть своєрідний симбіоз і синкретизм рис бароко, бурлеску, класицизму, сентименталізму, просвітницького реалізму, преромантизму й романтизму, спільною ідеологічною базою яких більшою чи меншою мірою виступає Просвітництво. Творчість І.Котляревського ознаменувала собою початок нової ери української літератури. Із порівняно невеликого за обсягом творчого доробку письменника починається потужний рух національного відродження. Поема «Енеїда», над якою І.Котляревський працював майже три десятиліття, стала епохальним за своєю громадською i художньою значущістю явищем у духовному житті українського народу, визначила змістовий напрям і форму нашому письменництву.Творчiсть I.Котляревського була направлена на вiдтворення й iнтерпретацiю буденного свiту українця шляхом побудови можливої на той час моделi. Реалiзуючи її, письменник розкривав тим самим свою iндивiдуальну аксiологiю, своє творче "я", здатне наприкiнцi XVIII - поч. XIX ст. оживити мовну платформу - заговорити до народу його мовою й дати можливiсть тим, хто заперечував сам народ, його мову, культуру, зрозумiти, що кожна нацiя має перспективу й майбутнє.Можна сказати, що І.Котляревський на шляху свого мистецького становлення пройшов відстань від семінариста-“римача” до визнаного письменника. Почавши з семінарського віршування, міцно пов’язаний як з українською старосвітчиною, так і зі специфічною шкільною пародійно-ігровою субкультурою, І.Котляревський зазнав відчутного впливу читацької сторони – власне, читацькі ініціативи публікації “Енеїди” великою мірою стимулювали автора до перегляду перебутого амплуа “школяра-віршувальника” і прийняття не просто статусу митця, а саме українського митця, який може бути письменником, а значить і собою лише за умови постійного контакту й діалогу з широким читацьким колом “любителів малоросійського слова”.

40.Рос-укр культ взаємини 19 ст

У ХІХ ст., з утратою своєї державності, Україна позбулася і своєї культурної переваги над Росією. Внаслідок того, що імперія цілеспрямовано перетворювала Наддніпрянщину на пересічну провінцію, чимало талановитих українців відчували неможливість проявити свої здібності на Батьківщині та вимушені були шукати кращих можливостей в імперських столицях. Багатьох українських культурних діячів імперські ідеологи абсолютно безпідставно зарахували до представників російської культури. Проте більшість із них, навіть далеко від рідної землі залишалася представниками свого народу, продовжувала своїми працею і творчістю служити Україні. Тому їхні досягнення, хоч і здійснені за межами Батьківщини, належать до української культури.Перебування під імперською владою спричинило зміни у змісті української культури. Більшість здобутків архітектури, скульптури, образотворчого мистецтва втратили національні риси і відтепер так чи інакше допомагали звеличувати імперську владу.Позитивний вплив України на культурний розвиток Росії представники російської великодержавної ідеології намагалися ігнорувати. Уособленням цих поглядів стало твердження російського громадського діяча, Віссаріона Бєлінського, що «злившися навіки з єдинокровною їй Росією, Малоросія відчинила до себе двері цивілізації, освіті, мистецтву, науці...» Такі думки, незважаючи на їхню безпідставність, імперія послідовно обстоювала, пояснюючи характер своєї національно-культурної політики на українських землях.Отже, Протягом XIX ст. царська політика щодо України набула особливо репресивного характеру в контексті загальної політики щодо національностей. Цей характер проявлявся перш за все у мовній політиці, вираженій в циркулярах 1863 р. і 1876 р. Цією майже абсолютною забороною української мови російська держава пішла навіть далі, ніж у репресивній політиці щодо поляків. Подібні заходи вживались і проти білорусів, литовців та басарабських румунів. Водночас скромні початки українського національного руху зазнавали утисків.