64. Колізійно-правові питання зобов’язань із заподіяння шкоди.

Шкода — це не тільки умова виникнення деліктного зобов'язання у будь-якій правовій системі, а й міра деліктної відповідальності1. За відсутності шкоди не можна говорити про виникнення зобов'язання з делікту. Але трактування шкоди не є однозначним та абсолютно визначеним у всіх правових системах. Традиційно під шкодою розуміють несприятливі, негативні наслідки, які настають із порушенням чи зменшенням належних потерпілому майнових чи особистих немай-нових прав.

Для відшкодування шкоди в більшості правових систем застосовують: відновлення попереднього стану пошкодженої речі; заміну речі аналогічною; грошову компенсацію; вчинення інших дій, що свідчили б про компенсацію шкоди, яку неможливо оцінити в грошах, скажімо, публікацією спростування інформації. У більшості держав шкода підлягає відшкодуванню повністю. Тобто відшкодовуються прямі збитки, упущена вигода, немайнові, моральні збитки. Обмеження можуть

установлюватися законом. Визначення розміру збитків часто є досить складним процесом, особливо за визначення збитків, заподіяних здоров'ю, коли іноземці залишають країну, не пройшовши відповідного медичного обстеження; за оцінки збитків, завданих автотранспорту, коли виникає питання віднов-лювального ремонту в межах держави, де заподіяна шкода, чи в межах іншої держави; за обчислення у грошовому еквіваленті немайнової, в т. ч. моральної, шкоди. Водночас слід враховувати обгрунтованість вирахування суми збитків у грошах у зв'язку з постійним коливанням курсу валют. Вирішення зазначених питань переважно залежить від позиції суду.

Викладене є характерним для шкоди як умови настання деліктного зобов'язання у правових системах "сім'ї континентального права". Для цієї "сім'ї" характерною є й компенсація немайнової шкоди. Законодавство може вказувати на її відшкодування, обмежуючи певними випадками (наприклад, статті 6, 7, 440і Цивільного кодексу України; ст. 354 Цивільного кодексу Угорщини, ст. 445 Цивільного кодексу Польщі). Так, ст. 847 німецького Цивільного зводу вказує, що у випадку заподіяння тілесного ушкодження, протиправного позбавлення волі, посягання на жіночу честь суд має право призначити потерпілій особі деяку справедливу винагороду за немайнову шкоду.

В інших державах законодавство не згадує про майновий чи немайновий характер шкоди, як це є, скажімо, у статтях 1382, 1383 Цивільного кодексу Франції. Проте тут суди все ж задовольняють позови про відшкодування немайнової, в т. ч. моральної, шкоди. Приміром, компенсації підлягає мо-paj-ьна шкода, заподіяна батькам внаслідок смерті їх дитини в залізничній катастрофі. Чоловікові відшкодовуються моральні збитки за порушення дружиною подружньої вірності, причому відшкодування присуджується з особи, яка вчинила перелюбство з цією жінкою. Норми щодо грошової компенсації моральної шкоди не передбачені й Цивільним кодексом Іспанії, але суд може встановлювати таку компенсацію, грунтуючись на принципах права.

У правових системах вказаної "сім'ї" моральна шкода відшкодовується й тоді, коли ушкодження здоров'я є тривалим чи сильно утруднює участь потерпілого в суспільному житті, або іншим способом погіршує життя цієї особи (ст. 354 Цивільного кодексу Угорщини). Відповідно до одного з роз'яснень Верховного суду Болгарії компенсації підлягає моральна шкода, що виразилась у стражданнях та втраті моральної підтримки близькими, родичами потерпілого внаслідок його смерті.

У "сім'ї континентального права" відшкодовують також не-майнову шкоду, заподіяну внаслідок: приниження особистої гідності; зменшення ділового авторитету, престижу фірми; дифамації (поширення відомостей, які ганьблять особу, хоч і відповідають дійсності, але ця особа прагне зберегти певну таємницю особистого життя); моральних страждань, надмірних хвилювань, викликаних втратою речі — пам'ятки про близьку людину, яка померла; зменшення шансів молодої жінки вдало вийти заміж через утворення на її тілі рубців після травми чи іншого зменшення можливості досягнення успіху в майбутньому; збільшення витрат на певні цілі в разі заподіяння тілесних ушкоджень і т. ін.

Вимога відшкодувати немайнову шкоду може заявлятися разом із майновими вимогами (наприклад, про відновлення порушених прав споживача) або ж самостійно (скажімо, за дифамації). Водночас законодавство майже всіх правових систем не наводить чітких критеріїв, за якими суд повинен визначати право відшкодовувати немайнові збитки позивачеві. Так, цивільне законодавство Болгарії, Мексики передбачає, що відшкодування немайнових збитків визначається судом "по справедливості". Уникнути оцінних критеріїв у таких ситуаціях неможливо.

Вимоги про відшкодування моральних збитків заявляються тільки потерпілим. Кредитори не можуть заявити за нього такий позов навіть у випадку його банкрутства, коли до кредитора переходять усі права вимоги, в т. ч. і право на заявления позову. Якщо потерпілий за життя не вимагав відшкодування йому немайнових (моральних) збитків, то його спадкоємці також не мають права заявляти такий позов.

У "сім'ї загального права" розуміння змісту поняття "майнова шкода" є практично таким же, як і в "сім'ї континентального права". Водночас тут відоме поняття "номінальна шкода", яке використовується судом у випадках, коли позивач не зазнав реальних збитків. За наявності обставин, що особливо обтяжують вину відповідача, суд може присудити з нього винагороду "у вигляді покарання" чи "для прикладу". Таке може трапитися тоді, коли позов спрямований передовсім на встановлення права позивача, а не на відшкодування йому майнової шкоди, якої фактично не було чи розмір якої не можна встановити. "Номінальна" винагорода присуджується незалежно від суми дійсно завданих збитків. У державах "сім'ї загального права" суди уникають розглядати питання про відшкодування моральної шкоди, оскільки це пов'язано з використанням достатньо складних методик розрахунків роз1 міру відшкодування.

Обов'язок доказування наявності шкоди лежить на позивачеві. Якщо суд виносить рішення відшкодувати шкоду, то він не обговорює питання про те, як позивач повинен розпорядитися отриманою сумою. Це стосується відшкодування як майнової, так і немайнової шкоди.

У системі мусульманського права відшкодовуються шкода, заподіяна майну та особі, прямі збитки й упущена вигода. Для зобов'язань, що виникають із деліктів, цій системі права відомою є майбутня шкода (негативні наслідки, що можуть виявлятися через деякий час). Немайнова, в т. ч. моральна, шкода почала компенсуватися після впливу на цю систему законодавства держав "сім'ї континентального права". Так, ст. 222 Цивільного кодексу Єгипту хоч і вказує на принципову допустимість відшкодування моральної шкоди, проте не визначає випадків, коли таке відшкодування є можливим.За національною правовою системою Японії шкода також поділяється на майнову та моральну. Відшкодовуються пряма шкода й упущена вигода. Оскільки специфікою заподіяних збитків іноді може бути довгочасний чи пожиттєвий розлад здоров'я, законодавство Японії передбачає таку форму відшкодування, як пожиттєва пенсія, та альтернативну їй — одноразова виплата. Практика судів цієї держави схиляється до останньої форми відшкодування збитків. Моральні збитки оцінюються з огляду на страждання, заподіювані звичайній особі, а також на підставі звичаю та принципу справедливості. Так, відшкодовуються моральні страждання, пов'язані з інвалідністю, порушенням честі особи тощо. Проте якщо внаслідок відшкодування шкоди потерпілий може безпідставно збагатитися, суд із присуджуваної суми відшкодування вираховує суму можливої вигоди

65. Загальна характеристика спадкових правовідносин у міжнародному приватному праві.

Колізії у міжнародному спадкуванні обумовлюються такими факторами: зв’язком спадкових відносин більше ніж з однією правовою системою, плюралізмом правових систем і їх здатністю до взаємодії.

Пов’язаність спадкових відносин з різними правовими системами може з’явитися внаслідок руху суб’єктів різних правових систем через державні кордони і поширення майнових відносин на міждержавному просторі. Територіальні бар’єри між різними державами почали долатись особливо у другій половині ХХ сторіччя, через що представники багатьох верств населення з різних країн активно пересуваються з країни до країни, залишаючи при цьому своїх родичів і своє майно у різних країнах. Мобільність населення дедалі зростає, що обумовлює збільшення кількості випадків поселення громадян однієї країни на території іншої. Міжнародні потоки іноземців призводять до того, що вони поступово отримують осідлість в нових країнах, перевозять туди свої сім’ї і майно, формують їх на новому місці. Крім того, що спадкодавці можуть мати спадкоємців в різних країнах, вони також можуть залишати своє спадкове майно в кількох країнах. До збільшення проблем міжнародного спадкування призводить тенденція до придбання іноземцями нерухомого майна в інших країнах (особливо в країнах зі сприятливим кліматом як, наприклад, у Франції, Португалії, Італії, Іспанії).

На збільшення кількості майна померлих осіб, щодо якого повинні бути застосовані норми МПП також впливають: шлюби з іноземцями, придбання подвійного громадянства, міжнародні інвестиційні процеси, економічна і лінгвістична пов’язаність регіонів (Україна – Росія, Німеччина – Франція, Бельгія – Нідерланди, Латвія – Литва – Естонія і т. ін.).

Спадкове право України визнає спадкування за законом і за заповітом, Цивільний кодекс запроваджує такі інститути спадкового права як заповіт подружжя, шість черг спадкоємців, спадковий договір, секретний заповіт, тощо.

Передумовою виникнення колізій спадкового права вважається і взаємодія національних правових систем у цій галузі. Така взаємодія виражається у застосуванні в одній країні норм спадкового права, які існують у іншій країні щодо ускладненого іноземним елементом спадкування і позитивному ставленню до набутих в іншій країні суб’єктивних спадкових прав.

Взаємодія різних систем права у регулюванні спадкових відносин здійснюється шляхом визнання прав, що виникли при спадкуванні за кордоном, і шляхом встановлення і застосування правових норм, що стосуються спадкування своїм громадянином за кордоном, коли спадкоємцю надаються суб’єктивні права і накладаються обов’язки. За концепцією визнання набутих прав, законодавство національної системи права щодо правосуб’єктності не впливає на визнання “іноземних” прав, що виникли при спадкуванні. Це обумовлюється тим, зокрема, що визнанню іноземного права не перешкоджає той факт, що здатність до володіння таким же правом не входить до змісту правосуб’єктності громадянина за законом даної країни тому, наприклад, що її правова система взагалі не знає подібного права.

Підсумовуючи наведене, можна дійти висновку, що колізія у міжнародному спадкуванні постає у вигляді протиріччя між системами права в цілому і нормами права, зокрема, що стосуються міжнародного спадкування у різних країнах через їх здатність до взаємодії. Тому, колізію в міжнародному спадкуванні слід визначити як таку правову ситуацію, в якій відносини по спадкуванню пов’язані з двома або більше національними системами права, що шляхом взаємодії здатні їх регулювати.

Відповідно до ст. 570 Цивільного кодексу України відносини по спадкоємству визначаються за законом тієї країни, де спадкодавець має останнє постійне місце проживання,

Здатність особи до складання і скасування заповіту, а також форма заповіту і акту його скасування визначаються за законодавством тієї країни, де заповідач мав постійне місце проживання в момент складання акту. Проте заповіт або його скасування не можуть бути визнані недійсними внаслідок недодержання форми, якщо остання задовольняє вимоги закону місця складання акту або вимоги закону України.

Спадкоємство будівель, що знаходяться в Україні, в усіх випадках визначається законодавством України. Тим же законодавством визначається здатність особи до складання або скасування заповіту, а також форма останнього, коли заповідається будівля, що знаходиться в Україні.