44. Застосування законодавства про націоналізацію.

Стаття 2. Законодавство про націоналізацію Законодавство про націоналізацію базується на положеннях Конституції України і міжнародних договорів, згоду на обов’язковість яких надала Верховна Рада України, і складається з цього Закону та інших нормативно-правових актів України.

Націоналізація об’єктів права приватної власності, які належать іноземним інвесторам, здійснюється відповідно до цього Закону, якщо інше не передбачається міжнародними договорами, згоду на обов’язковість яких надала Верховна Рада України.

Завданням законодавства про націоналізацію є регулювання відносин щодо проведення націоналізації шляхом:

встановлення підстав, умов і порядку проведення націоналізації;

визначення компетенції і повноважень органів державної влади з питань проведення націоналізації;

забезпечення захисту майнових інтересів суб’єктів права приватної власності, а також соціальних гарантій працівникам підприємств, що націоналізуються.

Стаття 3. Мета і умови проведення націоналізації

Метою проведення націоналізації є забезпечення оборонних, економічних, організаційно-технічних та інших стратегічних потреб держави і суспільства під час відвернення чи подолання наслідків надзвичайних ситуацій воєнного характеру, а також надзвичайних ситуацій техногенного або природного характеру не нижче регіонального рівня, що призвели чи можуть призвести до людських і матеріальних втрат, створюють загрозу життю і здоров'ю громадян.

Націоналізація проводиться виключно за умови попереднього та повного відшкодування вартості націоналізованого майна власникам та у випадках, коли задовольнити стратегічні потреби держави і суспільства в інший спосіб неможливо або для цього вимагаються непропорційно великі витрати часу, людських і фінансових ресурсів.

Проведення націоналізації в інших випадках, ніж зазначені в цій статті, не допускається.

Стаття 4. Об’єкти права приватної власності, щодо яких може бути прийняте рішення про націоналізацію

Рішення про націоналізацію на умовах і у порядку передбаченому цим Законом може бути прийняте щодо цілісних майнових комплексів або окремих об’єктів виробничо-промислового, господарського і соціального призначення, транспортної інфраструктури, які є об’єктом права приватної власності.

До складу цілісного майнового комплексу входять земельні ділянки, будинки, споруди, обладнання, інвентар, сировина, продукція, необхідні для досягнення цілі націоналізації.

У випадку, якщо для досягнення цілі націоналізації необхідно використання виключних прав, держава має право на використання таких прав без дозволу володаря прав. Виплата відшкодування володарю виключних прав здійснюється у порядку і за умовами, встановленими цим Законом.

Стаття 5. Рішення про націоналізацію

Рішення про націоналізацію приймається Верховною Радою України у формі спеціального закону про націоналізацію, який приймається виключно за наявності умов, передбачених в статті 3 цього Закону.

Проект закону про націоналізацію подається Кабінетом Міністрів України до Верховної Ради України за попереднім погодженням Ради національної безпеки та оборони України.

Закон про націоналізацію повинен містити:

підстави для проведення націоналізації;

обґрунтування необхідності проведення націоналізації;

найменування і місце знаходження об’єкту (об’єктів) націоналізації;

найменування особи (осіб), що є суб’єктом права приватної власності на об’єкт націоналізації, із зазначенням повної назви і юридичної адреси юридичної особи або прізвища, ім’я, по-батькові і місця проживання фізичної особи;

розмір відшкодування вартості націоналізованого майна власникам, визначений у порядку, передбаченому законом, а також порядок та терміни його виплати, що має передувати моменту переходу права власності на об’єкт приватизації до держави;

строки проведення націоналізації;

органи державної влади і місцевого самоврядування, на які покладаються обов’язки щодо вжиття заходів із проведення націоналізації;

та інші положення, визначені цим Законом.

Стаття 6. Наслідки прийняття рішення про націоналізацію

З моменту вступу в дію закону про націоналізацію власник повинен забезпечити збереження об’єктів націоналізації, не допускати встановлення додаткових обтяжувань щодо них у порівнянні з існуючими на дату прийняття рішення про націоналізацію.

Власник зобов’язаний надавати на запити державного органу уповноваженому в сфері націоналізації повні і достовірні відомості про свій фінансовий стан, у тому числі щодо наявності заборгованості по розрахунках з бюджетом та іншими кредиторами; об’єкти, що входять до складу цілісного майнового комплексу; сприяти в проведенні його інвентаризації.

З моменту прийняття рішення про націоналізацію державний орган уповноважений у сфері націоналізації здійснює контроль за управлінням об’єктом націоналізації.

Забороняється вчиняти будь-які дії щодо відчуження, звернення стягнення, передачі права користування, володіння, розпорядження об’єктами націоналізації без попереднього погодження державного органу уповноваженого в сфері націоналізації.

У разі наявності загрози вчинення будь-яких дій, що можуть зробити неможливим досягнення цілі націоналізації, державний орган уповноважений у сфері націоналізації може звертатись до суду, а також інших уповноважених органів для захисту інтересів держави під час націоналізації.