21. Встановлення змісту іноземного права

Безпосереднє застосування іноземного права – це правозастосовчий процес, який здійснюється судом та іншими правозастосовчими органами (нотаріусами, органами державної виконавчої влади тощо) на підставі та в межах національного права у відповідності із загальновизнаними принципами міжнародного права такими як суверенна рівність держав, самовизначення, невтручання у внутрішні справи.

Колізійна норма – це юридична підстава застосування іноземного права на території певної держави.

Суд не зобов’язаний заздалегідь знати зміст іноземного права, до якого відсилає вітчизняна колізійна норма. Але, якщо колізійне питання вирішене та застосуванню підлягає іноземне право, то суд повинен визначити зміст його норми. Першочергове завдання суду полягає в тому, щоб застосувати іноземне право так, як воно застосовується “в себе на батьківщині”.

Орган певної держави, який застосовує норми іноземного права, встановлює їх зміст у відповідності з офіційним тлумаченням, практикою застосування та доктриною.

З метою встановлення змісту норм іноземного права суди та інші органи, які його застосовують, мають право звертатися за співпрацею і роз’ясненням до Міністерства юстиції України та до інших компетентних органів і установ в Україні та за кордоном або залучати експертів. Законодавець дозволяє особам, які беруть участь у справі, надавати документи, що підтверджують зміст відповідних норм іноземного права. У тих випадках, коли зміст норм іноземного права, незважаючи на вжиті заходи, не встановлено, застосовуються норми права України.

Необхідно зазначити, що ці положення знайшли своє закріплення у ст. 7 проекту Закону України “Про міжнародне приватне право”.Значну роль у вирішенні проблеми встановлення змісту норм іноземного права відіграють договори про надання правової допомоги, які містять зобов’язання сторін здійснювати обмін інформацією з правових питань. Так, Конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах, яка підписана державами СНД у 1993 році, передбачає, що центральні установи юстиції Договірних Сторін на прохання надають один одному відомості про чинне або про таке, що втратило чинність на їхніх територіях, внутрішнє законодавство та про практику його застосування установами юстиції (Мінська конвенція 1993 року, Кишинівська конвенція 2002 року). Аналогічні положення містяться у двосторонніх угодах, однією стороною яких є Україна.

22. Правоздатність та дієздатність фізичних осіб

Правовий статус фізичних осіб, у т. ч. й іноземців, у багатьох державах регулюють норми окремих розділів кодифікованих цивільних актів, як-от: книга І Цивільного кодексу Франції "Про особи", гл. І книги І німецького Цивільного зводу "Загальна частина" та книга IV цього ж зводу "Сімейне право", титул І першої частини Цивільного кодексу Швейцарії "Фізичні особи" та друга частина щойно згаданого кодексу "Сімейне право". У державах "сім'ї загального права" окремі норми, які регулюють правовий статус фізичних осіб, у т. ч. й іноземців, містяться в небагатьох законах; у Великобританії, скажімо, в законах, які регулюють шлюбно-сімейні відносини, про правову допомогу неповнолітнім, у цивільному процесуальному законодавстві. У США норми про правовий статус фізичних осіб є в законах штатів.

Правосуб'єктність фізичних осіб, у т. ч. й іноземців, розкривається через поняття "правоздатність" та "дієздатність", хоча вони не завжди розмежовуються у праві держав, наприклад, у США та Великобританії. Правоздатність іноземця означає його здатність бути носієм цивільних прав та обов'язків, що їх допускає об'єктивне право держави. У правових джерелах деяких держав визначення правоздатності наводиться досить чітко, зокрема в Цивільному кодексі Швейцарії. Правові джерела інших держав можуть і не містити такого чіткого визначення, як це є, наприклад, у Великобританії.

Фізичні особи, в т. ч. й іноземці в державі перебування, володіють дієздатністю, тобто здатністю особи своїми діями набувати цивільних прав та створювати цивільні обов'язки. Володіючи повною дієздатністю, особа має право вступати у цивільні правовідносини, скажімо, укладати договори, набувати й заповідати майно, відповідати за заподіяну шкоду. У державах передбачається різний вік особи, з якого настає повна дієздатність. Так, повна цивільна дієздатність за законодавством Франції, ФРН, Великобританії, Росії настає з 18 років, Швейцарії та Японії — з 20 років, Аргентини — з 22 років. У різних штатах США цей вік коливається у межах від 18 до 21 року. Водночас законодавство багатьох держав передбачає обставини, за яких вік настання повної дієздатністі може бути знижений (наприклад, реєстрація шлюбу). Неоднаковим у різних правових системах є й вік настання повної дієздатності у галузі трудового права.

Національне законодавство поділяє неповнолітніх на різні вікові групи. З досягненням ними певного віку обсяг їх дієздатності збільшується. Наприклад, з 16 років особа, як правило, може самостійно вчиняти значну кількість угод: укладати трудовий договір, розпоряджатися заробітком, складати заповіт і т. ін.

Через розбіжності в законодавстві держав щодо регулювання віку настання дієздатності, в т. ч. повної виникають колізії, які вирішуються наступним чином. У більшості держав "сім'ї континентального права" дієздатність іноземних громадян визначається за законом їх громадянства, а щодо осіб без громадянства — за законом їх місцепроживання. Застосування закону доміцилію є характерним для держав "сім'ї загального права". Ці держави не визнають принципів визначення дієздатності за законодавством іншої правової системи.

Застосування особистого закону для визначення дієздатності особи у різних варіантах означає, що особа, яка вважається дієздатною за особистим законом, повинна вважатися такою і в інших правових системах. Це положення визнається усіма державами. Логічно припустити, що особа, яка є недієздатною за особистим законом, повинна визнаватися недієздатною і в інших правових системах. Проте це не завжди знаходить своє підтвердження в законодавстві та практиці держав.

Загальноприйнятим у всіх правових системах є положення, за яким питання визнання іноземця недієздатним чи обмежено дієздатним вирішується за законодавством тієї держави, де ця особа має постійне місце проживання. Підстави визнання особи обмежено дієздатною в законодавстві держав є різними.