11.Жанрова структура Біблії.

Аналіз тексту Біблії свідчить про використання у ній різних літературних жанрів. І це не дивно, адже її писали в різні історичні епохи різні люди. В Святому писанні ми маємо елементи міфології, героїчного епосу, приповістей та байок, новел та філософських есе. Це розмаїття літературних жанрів позитивно вплинуло на розвиток як релігійної, так і світської літератури. Більше того, сюжетно-жанрові лінії Біблії і зараз впливають на митців пензля та пера, надихаючи їх на створення нових творів мистецтва. Які ж ми зможемо знайти в Біблії літературні жанри?

Міфологія (грецька оповідь, переказ, вчення) — це спосіб духовно-практичного освоєння світу, форма суспільної самосвідомості та світосприйняття первісного суспільства, викладені в системі міфів. Міф, як історично перша форма духовного життя первісної людини, був водночас засобом розвитку людської духовності. Через міфи, обряди та ритуали здійснювалося засвоєння людиною форм суспільної життєдіяльності, гуманізація людини та навколишнього світу. Міфологічна свідомість практично поставила всі основні світоглядні питання: про походження космосу і людини, її місце та призначення в світі, шляхи й засоби виникнення найважливіших явищ природи і суспільного життя, культури та ін.

Тривалий час церква вимагала від віруючих буквально розуміти біблійну розповідь про створення світу. Нині богослови заявляють, що треба розуміти її як алегорію: мова йде не про шість днів у звичайному розумінні, а про цілі геологічні епохи. Велику групу біблійних сюжетів становлять так звані етіологічні міфи (грецьк. етіос — причина), у яких в образній, часто уособленій формі пояснювалось походження явищ природи або суспільного життя. До них можна віднести, зокрема, міф про гріхопадіння Адама й Єви, який повинен був дати відповідь на питання, чому люди страждають, чому вони смертні. Посилаючись на цей міф, богослови твердили, що причиною всіх бід є людська гріховність, гріх, що його вчинили Адам і Єва. Велику групу біблійних сюжетів становлять так звані етіологічні міфи (грецьк. етіос — причина), у яких в образній, часто уособленій формі пояснювалось походження явищ природи або суспільного життя. До них можна віднести, зокрема, міф про гріхопадіння Адама й Єви, який повинен був дати відповідь на питання, чому люди страждають, чому вони смертні. Посилаючись на цей міф, богослови твердили, що причиною всіх бід є людська гріховність, гріх, що його вчинили Адам і Єва. Роман — жанр епічної літератури, значний за обсягом і складний за будовою розповідний твір, у якому широко охоплено події і докладно розкрито життєві долі кількох, а іноді багатьох людей протягом тривалого часу. Роман глибоко і всебічно відтворює життєві конфлікти, показує процес формування характерів, соціальне оточення. Цьому жанру властиві багатолінійність сюжету, докладні описи. Один з таких романів ми знаходимо в Біблії — це історія Йосипа. Йосип, якому виповнилося сімнадцять літ, був улюбленим сином Якова. Йосип користувався цим, ріс пихатим і самолюбним. Він любив розповідати батькам і одинадцятьом своїм братам сни, які нібито пророкували йому велике майбутнє. Ці "віщі" сни надзвичайно дратували братів, котрі були ображені тим, що батько виділяв Йосипа — звільнив від тяжкої праці, купив йому кольоровий святковий одяг, в якому хлопець ходив і в будень. І ось одного разу, коли брати пасли худобу далеко від дому, батько послав Йосипа відвідати їх. Скориставшись цією нагодою, брати вирішили вбити Йосипа. Коли вони, зірвавши з Йосипа квітчастий одяг, кинули його до ями, до них наблизився караван купців, і брати продали Йосипа в рабство. Так він опинився далеко від рідного краю — в Єгипті.

Йосип став рабом начальника охорони фараона Потіфара, який полюбив Йосипа і зробив своїм домоправителем. Та недовго тривало спокійне життя Йосипа — в нього закохалася друхсина Потіфара. Доброчесний юнак не відповів їй взаємністю. Одного разу, коли Йосип проходив повз її покої, вона його стала тягнути до себе, та Йосип вирвався від неї і втік, залишивши в її руках свого плаща. І тоді жінка стала галасувати, що він намагався збесчестити її, і їй довелося захищатися, і на доказ своїх звинувачень показала Йосипового плаща. Розлючений Потіфар кинув Йосипа до в'язниці.

Тут Йосип опинився в товаристві двох слуг самого фараона, які попросили сказати, що чекає їх в майбутньому. Йосип провіщав, що одного з них фараон стратить, а другому поверне свою прихильність. Щасливий слуга, якого фараон згодом дійсно повернув до свого палацу, пообіцяв Йосипу, що допоможе йому вирватися з в'язниці, однак на волі одразу забув свою обіцянку. Згадав він про віщуна-Йосипа лише тоді, коли фараону приснився дивний сон, що його ніхто не зміг розгадати: він побачив сім худих корів, яких з'їли сім корів вгодованих, сім пустих колосків, що виросли біля семи повних колосків. Йосипа привели до фараона, і він пояснив, що ці сни означають: найближчі сім років у Єгипті будуть роками врожайними, а потім прийдуть сім голодних років. Йосип порадив фараонові підготуватися до цього нещастя — протягом семи врожайних років зробити необхідні запаси.

Фараону сподобався розумний порадник, і він зробив Йосипа правителем Єгипту. Коли минули врожайні роки і почались роки голодні, Яков послав за хлібом до Єгипту своїх синів. І ось, залишивши вдома найменшого брата Веніаміна, десятеро братів прибули до столиці, вклонилися Йосипові, якого вони не впізнали, і смиренно попросили продати їм хліба. Йосип же впізнав їх одразу, однак не відкрився їм. Він розпитав їх про батька і найменшого брата, якого пам'ятав зовсім маленьким, продав їм хліба і відпустив додому, залишивши одного з них заложником до того часу, поки інші не приведуть до нього в гості Веніаміна. Слугам своїм Йосип наказав підкинути в мішки братів срібло, яким вони заплатили за хліб, — він хотів випробувати їх.

Повернувшись до батька, брати розповіли йому про свої пригоди і несподівано знайшли у своїх мішках вузлики із сріблом. Брати вирішили повернути срібло і виконати свою обіцянку — привести до Йосипа найменшого брата. Через якийсь час вони з шедрими дарунками прибули до Єгипту. Йосип милостиво зустрів їх, побачивши, що вони дотримали свого слова і привели Веніаміна. Брати повернули Йосипу срібло і вручили свої дари. На їх честь Йосип влаштував пишну зустріч. І знову перед тим, ж відпустити братів, Йосип наказав своїм слугам підкинути в їхні мішки срібло, а в мішок Веніаміна ше й коштовну чару.

Коли брати розкрили свої мішки, вони несподівано для себе побачили і срібло, і чару. Слуги Йосипа привели їх до свого господаря. Опинившись перед ним, брати гірко заридали і сказали, що ця незрозуміла пригода, очевидно, є карою за їхній давній таємний злочин — вбивство брата Йосипа. Розчулений їх каяттям, Йосип відкрився братам. Брати злякалися і вирішили, що їх чекає помста за вчинене колись зло, та Йосип промовив: "Поспішіть, ідіть до батька мого та скажіть йому: "Отак казав син твій Йосип: Бог зробив мене володарем усього Єгипту. Зійди ж до мене, не гайся. І осядь у землі Гошен, і будеш близький до мене ти, і сини твої, і сини синів твоїх..." (Бут.45:9—11).

Розповідь про прекрасного й мудрого Йосипа, як бачимо, містить багато казкових деталей. Однак крім цього, можна побачити в ній спробу осмислити історію ізраїльського племінного союзу. Дванадцать синів Якова-Ізраїля вважаються родоначальниками дванадцяти колін Ізраїлевих — племен, що стали ядром давньоєврейської держави. Розповідь про Йосипа, який був проданий у рабство в Єгипет, а потім перевіз туди всю свою родину, повинна була дати пояснення, як євреї опинилися в Єгипті, а також обгрунтувати їх права на завоювання Ханаану, яким вони нібито володіли до того, як нещастя привело їх до Єгипту. Саме цей сюжет надихнув Т.Манна до написання роману "Йосип та його брати".

Байка — один із різновидів ліро-епічного жанру. Невелике, здебільшого віршоване оповідання повчального змісту, героями якого виступають звірі, люди, рослини чи предмети. Новела (італ. букв. — новина) — невеликий за обсягом твір художньої прози, різновид оповідання. У новелі розповідається про незвичайну життєву подію з несподіваною розв'язкою.

Есе (франц. — спроба, нарис) — літературно-науковий, публіцистичний жанр, твір, що відзначається довільним, невимушеним трактуванням теми. У Біблії зустрічається багато саме філософських есе. Вона бере на озброєння філософські теми і тлумачить їх згідно з своїм змістом. 

Приповісті — один з видів усної народної творчості, стислий влучний образний вислів. Відзначається великою смисловою завершеністю, повчальністю і відносною самостійністю, часто дво-плановістю композиції. Приповісті, як правило, побудовані за принципом антиномії — протиставлення добра і зла, радості й смутку тощо. Приповісті — поширений жанр у біблійному тексті, не кажучи про книгу приповістей соломонових, де сама назва підкреслює зміст.  Звичайно, такий поділ Біблії за жанрами можливий лише через ретроспективний погляд. Ми знаємо, що процес становлення жанрів був дуже складним і тривалим, але елементи цих жанрів знаходимо у Святому Письмі. Тому й не дивно, що саме воно надихало багатьох письменників, які брали за основу своїх творів не тільки сюжетну, а й жанрову лінії Біблії. 12. Головні міфи. Мотив гріхопадіння

так називається вчинок людини, яка грішить, тобто робить помилки, відступає від віри і порушує Божі заповіді, виступає проти Бога і інших людей. У якості прикладу гріхопадіння часто наводять перше гріхопадіння в історії людства(за думками віруючих), вчинок перших людей, предків людства, Адама і Єви, про який є згадки у св.Писанні.

Внаслідок своєї недосконалої гріховної природи, перші люди(за думками віруючих), порушуючи Божу заповідь, з'їли заборонений Богом плід райського дерева і через це втратили первинний безпосередній зв’язок із Богом та були вигнані з раю, втративши надію на спасіння і вічне життя.

З точки зору християнства гріхопадіння вважається найбільшою провиною, яку може вчинити і часто вчиняють люди по відношенню до Бога з часу свого вигнання з раю. Але християни також вірять, що Бог будучи милостивим по своїй природі, простив людям цю їхню помилку, втілившись в особі Спасителя, Ісуса Христа. Цей вчинок, на думку християнського віровчення, показує Божу милість і любов і отже дає можливість кожній людині, яка вірить у Бога-Спасителя, незважаючи на її фізичну, моральну і духовну недосконалість і обмеженість, надію на прощення, спасіння і життя вічне.

Вчителі Закону Божого, часто використовують історію про гріхопадіння як приклад гріховної природи людини, або як повчання дітям, які не слухають порад своїх батьків або порушують їх. Очевидно, що протягом життя кожна людина хоч інколи робить помилки, в т.ч. порушує зобов'язання, дані батькам, саме в цьому сенсі говорять про гріховну природу людини, наводячи як приклад історію перших людей, вигнаних з раю, за те, що порушили заповідь свого Батька-Бога.

Не відкидаючи християнське вчення в цілому, гуманісти розглядали людину не у вимірі її гріхопадіння і порятунку, а в аспекті її творчого ставлення до себе самої і до всього, що її оточувало.

Деякі богослови звертають також увагу на те, що Бог, будучи Всезнаючим, від самого початку знав про ослух і гріхопадіння перших людей, але дав їм право на свободу вибору, а після втілення в особі Спасителя - спасіння і надію на життя вічне.

В часи Відродження, через погане знайомство людей з старожитньою християнською традицією з'явилось також багато інших трактувань історії гріхопадіння, які пов'язували гріхопадіння з появою у перших людей статевих стосунків і статевого потягу одне до одного, що з точки зору традиції виглядає просто безглуздям. Можливим поясненням цього факту є те, що вчителі Закону Божого, яким в усі часи доводилося в школах звертати увагу на негативні наслідки ранніх статевих стосунків, в якості прикладу наводили саме історію гріхопадіння, що дало підстави людям, погано знайомим з християнським вченням, тлумачити біблійну історію по-своєму.

Оповісті в Корані та Біблії про гріхопадіння Адама та Єви здебільшого тотожні.

Святе Письмо нічого не говорить про те, як довго жили людські прародичі Адам та Єва щасливим життям в раю, а тільки сповіщає про страшну трагедію, яка сталася з вини людини і стала причиною завершення її щастя.

Єва прогулювалася по саду і раптово вона побачила змія. «Змій був хитріше за всіх звірів польових, яких створив Бог» (1М 3:1). Англійське слово «змія» в оригіналі звучить як nachash, що має ще одне значення сяючий. Сяючим називали херувима, ангела світла – люцифера в 14 розділі Ісаї і Книзі пророка Єзекіїля 28:13-17. Диявола або сатану пізніше називають «стародавнім змієм» (Об 12:9; 20:2). Таким чином, у вигляді змія в саду до жінки звертається, спокушаючи її, сам сатана. Змій запитав Єву: Чи «говорив тобі Бог, що якщо ти скуштуєш плодів з дерева пізнання добра і зла, ти помреш?» Єва відповіла йому: «так, Господь дійсно говорив нам не їсти плодів з дерева, що росте посередині саду, і не торкатися його, інакше ми помремо». «Ні, не помрете» - збрехав сатана (1М 3:4). «Якщо ви скуштуєте плодів з цього дерева, ваші очі відкриються, ви станете подібні до богів (елогім), що знають, що є добро і зло». З Біблії ми знаємо, що призначенням людини і було стати сином Бога подібно Христу і ангелам (див. Зах 12:8 і Пс 82:6). Якби Адам і Єва послухалися Бога, вони б не померли. Погрішивши, ти повинен померти, але можеш воскреснути з мертвих. Скуштувавши заборонений плід, Адам і Єва узяли на себе право вирішувати, що для них є добро, а що зло. Вони відкинули духовний Закон Бога, переступивши його. Вони вибрали для себе сторону Сатани в питанні, що є добро, а що зло, замість того, щоб прислухатися до того, що говорив Бог Отець, який знав це краще, ніж будь-хто.

Після того, як Адам і Єва скуштували від забороненого плоду, вони вперше відчули неприємне відчуття гнітючої вини. Вони усвідомлювали, що не послухалися Бога, вчинивши щось, що суперечить Його волі. Вони виразно відчули свою наготу, а разом з цим і сором. Їм захотілося прикрити себе, і вони зірвали інжирне листя, обв'язавшися ними на зразок фартуха. До того, як перші люди не скуштували від дерева пізнання добра і зла, нагота не заважала їм. Адам і Єва вчинили перший на землі гріх, зробивши те, що Господь повелівав їм не робити. Ця провина надалі змінила життя всього людства. Також як і архангел люцифер був покараний за те, що не послухався Божого Закону, так і люди будуть покарані за те, що, переступаючи закон, поступають по власному бажанню.

Після гріхопадіння, Адама і Єву виганяють із раю, де жили вони без турботи і смутку. Вони змушені перебратися на Землю, де долею чоловіка стало добувати хліб свій насущний у поту, а жінки — народжувати в муках. Майбутнє їм стало невідомим доти, доки воно не стане теперішнім, а райський сад став недосяжною далечиною. Єва стала причиною того, що «парадіз» — рай (або по-давньоіранському «звідусіль відгороджене місце») тепер можна заслужити лише ціною безгрішного, праведного життя. Художники середньовіччя зображали сцену гріхопадіння, часто вкладали Єві в руку не яблуко, а гранат — така була символіка цієї епохи. З XVIII століття Єву зображають у кокетливій позі як втілення кохання, а наприкінці XIX століття все частіше з’являються картини, де Адам і Єва обнімаються, вперше відчувши невідому їм раніше пристрасть. На деяких полотнах Єву зображують так, що вона стоїть поряд зі змієм, який обвиває дерево пізнання. --- 13. Розкрити зміст міфу «Про Каїнову печать». Мотив світового потопу у фольклористиці.. Два сына Евы. Изгнанные из рая Адам и Ева поселились недалеко от Эдема. Рассерженный Бог, который в этой печальной истории проявил себя как требовательный, но любящий создатель, все же присматривал за ними. Шло время, у Евы родились два сына. Одного назвали Каином [“приобретение”; согласно другому объяснению, это имя означает “кузнец”], а другого Авелем [“сын”]. Когда сыновья выросли, Каин стал земледельцем, Авель — пастухом. Однажды они решили принести жертву Богу. Каин сжег на большом камне, называемом алтарем Бога, первые плоды, овощи и колосья нового урожая, Авель — самого красивого ягненка из своего стада. Богу понравилась жертва Авеля, а на жертву Каина он даже не взглянул. [Это показывает, что первоначально Бог был божеством скотоводов-кочевников. Только в позднем комментарии к Библии придумано, что Каин предложил Богу остатки своей еды]. Обиделся Каин и низко опустил голову.

«Каин, где брат твой Авель?» Бог заподозрил недоброе и сказал Каину: “Если ты замыслил хорошее дело, то почему опустил голову и не смотришь в глаза? Если же тебя что-то заставляет сделать зло, то борись с этим искушением, не поддавайся ему”.

Но не послушался Каин доброго совета,— слишком сильную зависть и злобу затаил он на своего брата. Предложил Каин Авелю погулять в поле и там убил его. Тяжко застонала земля, на которую пролилась кровь первого убитого человека, и услышал Бог ее стон. Он спросил: “Каин, где брат твой Авель?” Убийца дерзко ответил: “Не знаю. Разве я сторож брату моему?” Всесвітній потоп — легендарна історія знищення першого світу та людства богом через сорокаденний дощ, розлив рік чи то велику хвилю і затоплення всієї землі водою. Історія потопу відображена в історіях і легендах більшості культур світу. Найдетальніше в західній культурі описана в Біблії (книга Буття), також в індуїських Пуранах і у вавилонському Епосі про Гільгамеша.

Біблія про потоп Тварини збираються в Ноїв ковчег, Едвард Хікс, 1846.

Згідно з книгою Буття, після створення людини Бут.1:26—31; Бут. 2:7-25, через 1656 років, і вигнання з Едему (рай) через непослух БогуБут.3:1—24 вбивство Авеля Каїном;Бут. 4:1-16 Коли люди почали множитись на землі і родились у них дочки, тоді сини Божі побачили дочок людських, що вони гарні, і брали їх собі в жінки, яких хто вибрав. І сказав Господь: не вічно Духу моєму бути зневажаємим людьми, тому що вони плоть; нехай будуть дні їх сто двадцять літ. В той час були на землі велетні, особливо же з того часу, як сини Божі стали входити до дочок людських, і вони стали народжувати їм: це сильні, здавна славні люди.Бут. 6:1-4) і земля наповнилася насильством.Бут.6:13 Тому «пожалкував був Господь, що людину створив. І засмутився Він у серці Своїм».Бут.6:6 Вирішив Господь: «Зітру з лиця землі людей, яких Я створив, від людини до тварин, і гадів і птахів небесних знищу, бо Я розкаявся, що створив їх…».Бут.6.7 Тільки Ной знайшов благодать в Господніх очах.Бут.6:8

Бог звелів Ною побудувати ковчег, куди увійшли Ной, три його сини: Сим, Хам, Яфет та їхні дружини, а також тварини (чистих тварин по сім чоловічої та жіночої статі, нечистих — дві), птахів чистих (по сім), птахів нечистих (по два), умістивши їх у ковчег із достатніми запасами їжі. Все це Ной мав зробити за сім днів.

На 600-му році життя Ноя і 1656 років після створення Адама і Єви Бог послав потоп. 10-го дня 2-го місяця Ной увійшов у ковчег, 17-го числа — почав лити дощ «відкрилися джерела великої безодні і розчинилися небесні розтвори». Дощ тривав безперестанно протягом 40 днів. Земля була вкрита водою упродовж 150 днів. 17-го дня 7-го місяця ковчег зупинився на горі Арарат. 1-го дня 10-го місяця вода спала так, що стали видними верхівки гір. Вода зійшла 17-го дня 12-го місяця. Земля висохла цілковито, і Ной вийшов з ковчега 27-го дня 2-го місяця. Всього в ковчезі проведено 377 днів.Бут.7-8

Після потопу Ной приніс у жертву чистих тварин, і Бог пообіцяв не знищувати світ потопом, навіть якщо нахил серця людини недобрий спочатку. Тепер сівба, жнива, холод, спека, літо, зима, день і ніч не повинні припинитися.Бут. 8:20-22; 9:1-17 І знаком, що потопу більше не буде Бог назвав веселку.Бут. 9:11-17

Цегляна таблиця (11-та таблиця) Епоса Гільгамеша на аккадійській мові.

У вавилонському епосі про Гільгамеша, приблизно в кінці розділу «Він, хто бачив глибину» версії (11-та таблиця) є посилання на всесвітній потоп. Герой поеми Гільгамеш шукаючи безсмертя знаходить (його ім'я є прямим перекладом з шумерського Зіусудра) в Ділмуні. Ділмуном (англ. Dilmun) вважається сучасний Бахрейн, місце де давні люди вказували на місцезнаходження давнього Едему (раю). Унапіштім відповідає Ною в біблійній історію про потоп. Унапіштім розповідає Гільгамешу як Іє (шумерською Енкі) попередив його про Божий план знищити все живе через великий потоп (повінь) і навчив його побудувати судно в якому він міг спасти його сім'ю і друзів, його багатство і худобу. Після потопу боги шкодували про власний вчинок і зробили Унапіштіма безсмертним.

Шумер[ред. • ред. код]

Шумерська історія про Зіусудру розповідає як бог Енкі попереджає Зіусудру (ім'я значить «він бачив життя» в поясненні дару безсмертя, дарованого йому богами), царя Шуруппака, про боже рішення знищити людство в потопі — частина історії, де пояснюється чому боги вирішили знищити людство — нині втрачена. Енкі навчає Зіусудру як побудувати великий човен — текст, що описує інструкції втрачений також. Після семиденного потопу, Зіусудра приносить необхідні жертвоприношення і звернення до Ану (бога неба) та Інліля (голові богів), і отримує вічне життя в Ділмуні (шумерський рай) від богів. Міф існує в єдиному варіанті, у фрагментарному Eridu Genesis, що датується XVII століттям до н. е.[1]

У списку «Шумерських царів», родоводі правлячої династії, також є згадки про потоп. Список пояснює, що «царювання вперше встановилося в Іріду», і потім перейшло на Ларак, Бад-Тібір, Сіппар і Шаррупак. При розкопках в Іраку були знайдені ознаки потопу в Шаррупаку близько 2750 року до н. е., що сягнув майже міста Кіш, цар якого, Етана, як вважається, заснував першу шумерську династію після потопу.

14.Вавилонська башта і мотив змішання мов Вавило́нская ба́шня (ивр. מיגְדָּל בָּבֶל‎ Мигда́ль Ба вель) — легендарная башня, которой посвящено библейское предание, изложенное в 11 главе книги Бытие (Быт.11:1-11:9). Согласно этому преданию, после Всемирного потопа человечество было представлено одним народом, говорившим на одном языке. С востока люди пришли на землю Сеннаар (в нижнем течении Тигра и Евфрата), где решили построить город названный Вавилоном и башню высотой до небес, чтобы «сделать себе имя». Строительство башни было прервано Богом, который создал новые языки для разных людей, из-за чего они перестали понимать друг друга, не могли продолжать строительство города и башни и рассеялись по всей земле. Таким образом, история о Вавилонской башне объясняет появление различных языков после Всемирного потопа. 15. Ера патріархів 16.Книги давньоєгипетської міфології і фольклору та час початку формування їхньої міфосистеми 17. Космологічний міф про створення неба. 18. 4 окремих мотиви давньоєгипетських міфів.

19. Історичний розвиток єгипетської міфології. Очевидно, з доісторичних часів дійшли уявлення про первісний океан, з якого піднісся горб землі, “мов полум'я”, і породив живу істоту (окрім богів, тут називалися змія, жук-скарабей, жаба, яйце чи квітка лотосу). Існувала думка, що Сонце спочатку народилося у вигляді птаха – білого гусака (Великого Гоготуна), з чим, очевидно, пов'я¬зана й тема первісного яйця.

Загалом уявлення єгиптян про розвиток життя з цих первісних явищ завжди були дещо туманні, вони різні в кожному регіоні (номі). Ось найхарактерніші версії.

Геліопольський варіант міфу про створення світу

Колись Всесвіт був водяним хаосом (Нун). Нун став батьком богів: Сонця (Áтум), повітря (Шу) та вологи (Тефнут). У Геліополі (“місті Сонця”) вважали, що згодом все існуюче було створено Áтумом – богом сонця.

Мемфіський варіант міфу про створення світу

У Мемфісі вважали, що Всесвіт і все живе в ньому було створено богом Пта, який народив Сонце (Атума), від якого пішла дев'ятка богів. Пта створив міста, номи, святилища і храми, а також божественну пару духів Ка (чоловік) і Хемсут (жінка), які є духовними двійниками богів і живих істот.

Геракліопольський варіант міфу про створення світу

Нун породив божественного Хнума, який, у свою чергу, народив богів і виліпив на гончарному колі з глини людей. Він побудував міста і розділив поля.

Загалом важко знайти якусь логіку в сюжетах давньоєгипетських міфів. Функції богів, яких нараховувалося близько тисячі, змішувалися й від початку, й протягом століть. Так, бог Тот був і Місяцем, і богом мудрості, і “оком Гора”; Ра – Сонце, був сином Небесної Корови, але “народився після того, як постарів” і вирішив відірватися від людей та землі. Ця мішанина виникла тому, що давньоєгипетські міфи ство¬рювалися спочатку в окремих номах і кожний район створював власну історію про богів. Після об'єднання країни всі ці міфи наклалися один на одного; жерці в різних центрах пробували їх якось зв'язати, але це не призводило до успіху. Та жителя Стародавнього Єгипту ці протиріччя мало хвилювали. Адже, відповідно до законів міфологічного мислення, усе може перетворюватися на все. Незважаючи на плутанину, стародавньому єгиптянинові не можна дорікнути у відсутності довіри до богів. За свідченням Геродота, вони були найбільш набожними з людей.

Коли ми занурюємось у єгипетську міфологію, то дуже відчутно, що маємо справу з відвертими пережитками тотемізму. Уже давні мисливці, що з часів неоліту заселили долину Нілу, були вражені багатством тваринного життя цієї місцевості. Звірина, пташня, риби й плазуни являли образ квітучого життя, що різко контрастував з пісками пустелі. Тварини вважалися священними. Їх утримували при храмах, оточували почестями, а по смерті бальзамували. До нас дійшли цілі кладовища поколінь священних биків, ібісів, котів, крокодилів. Майже кожне місто мало свою священну тварину. Наприклад, у Мемфісі та Геліополі вшановували бика, у Бубастісі – кішку, в Елефантині – слона тощо. Ось характерний приклад: у Фівах обожнювали крокодилів, яких прикрашали золотими кульчиками зі склом, а на передні лапи надягали перстні; їх годували особливою священною їжею і всіляко доглядали. Первісне захоплення фауною (тобто тваринним життям) відбилося й в уявленнях про богів, яких у єгиптян зображували рогатими, з головами тварин і птахів і взагалі з тваринними рисами. Так, Тота зображували у вигляді птаха ібіса, Сéбек мав вигляд крокодила, Нут – корови тощо. Найбільша богиня Єгипту Ісіда зображувалася з коров'ячими рогами, а на руках тримала свою дитину, бога Гора з головою сокола.

Взагалі архаїчне почуття природи як життєдайної сили, відчуття спорідненості з твариною в єгиптян було надзвичайно сильним. Так відомо, що в єгипетському храмі відбувався прилюдно фізичний (!) шлюб незайманої дівчини й козла – з метою забезпечення родючості полів. Ці пережитки дикунства також свідчать про тотемістичні корені релігії Давнього Єгипту. 19.Історичний розвиток єгипетської міфології. Ключем до розуміння всієї культури Стародавнього Єгипту є система релігійних уявлень, відображена в міфології. Основними джерелами, по яких вивчають міфологічні уявлення, є різноманітні релігійні тексти, гімни і молитви богам, записи похоронних обрядів. Найбільш давні з них отримали назву «Тексти пірамід» — вони нанесені на стіни похоронних камер фараонів Давнього царства всередині пірамід. У часи Середнього царства магічні вислови пишуть і в усипальницях жреців, знатних вельмож, це — «Тексти саркофагів». У період Нового царства подібні записи супроводять вже і «простих» померлих, роблять їх на папірусі, які називають «Книгою мертвих».

Єгипетська книга мертвих

Багато які боги шанувалися єгиптянами у вигляді тварин. Священний бик Апіс сприймався як уособлення виробляючої сили природи і родючості. Цілий культ склався навколо гнойового жука — скарабея. Йому поклонялися в храмах сонячних божеств, його зображали штовхаючим перед собою сонячний диск. Під час муміфікації кам'яне зображення скарабея вміщували на місце серця. Це — найдавніші, пов'язані ще з тотемізмом, вірування. Поступово уявлення про зовнішній вигляд богів мінялися. Божества стали зображатися, як правило, у вигляді людей з головами тварин, рідше — у вигляді тварин з головами людей. Наприклад, богиня Хатхор зображалася з коров'ячою головою, бог Амон — з рогами барана, бог Гор- з головою сокола. Сфінкс же — божество, що охороняє кордон пустелі, що стереже Єгипет від Сету — бога смерті і гарячого спопеляючого вітру — представлявся у вигляді лева з людською головою. Певні звіри і птахи стали вважатися душами богів і жили при храмах. Щоб бути визнаним втіленням божества, тварина повинна була володіти особливим кольором, формою плям, рогів. Після смерті трупи священних тварин муміфікувалися і вдавалися до поховання. Археологами знайдені цілі кладовища биків, кішок, крокодилів.

Вищим культом в країні був культ сонячного божества. Єгипет називали «країною Сонця», фараонів — «синами Сонця». У часи Древнього царства головним божеством був бог Сонця — Ра. Захід і схід Сонця в різних міфах пояснювався по-різному. У одних — небесне зведення представлялося у вигляді корови з тілом, покритим зірками, а іноді — в образі жінки-богині, яка, зігнувшись, пальцями рук і ніг торкається землі. У такому випадку зникнення і поява Сонця зв'язували з проковтуванням світила і новим його народженням. З інших уявлень Ра вдень пливе по небу в човні до західних гір. Там він пересідає в нічний човен, допливає до східних гір, звідки, витримавши битву зі своїм ворогом-змієм, знову з'являється на небі.

Рамссесеум. Руїни.

Кожне місто мало свого бога-заступника. У Фівах особливо шанували бога Амона. Коли столиця Єгипту перейшла сюди (у часи Середнього царства) культ Амона був об'єднаний з головним державним культом поклоніння Сонцю, склався образ єдиного бога — Амона — Ра.

В епоху Нового царства був недовгий період, коли фараон Аменхотеп IV відмінив всі колишні культи і ввів єдинобожі (монотеїзм) — поклоніння всемогутньому сонячному диску — богу Атону. Своє ім'я, що означало «Амон задоволений» він замінив на Ехнатон («Корисний для Атона»). Щоб бути більш незалежним, фараон зробив своєю столицею спеціально побудоване нове місто Ахет-Атон. Після смерті Ехнатона жреці, проти яких і була, власне, направлена реформа, швидко відновили шанування Амона-Ра, свою владу і зробили все можливе, щоб ім'я Ехнатона було назавжди забуто. Тільки завдяки тому, що археологи знайшли прокляту жрецями і покинену столицю фараона-реформатора, його історія стала відома науці.

Дуже важливий загальноегипетський культ помираючого і воскресаючого бога Осіріса. Міф розповідає про те, як Осіріс, коли царював, навчив людей обробляти землю і саджати сади. Але його брат, злий Сет, бажаючи правити сам, убив Осіріса. Сестра (і одночасно дружина) Осіріса богиня Ісіда, знаходить і оплакує його тіло. Син Осіріса і Ісіди — Гір — вступає в боротьбу з Сетом. Завдяки допомозі Ісіди на суді богів Гора визнають єдиним спадкоємцем. Після перемоги Гір воскрешає батька. Однак Осіріс не бажає залишатися на землі і стає царем потойбічного світу. Культ Осіріса був тісно пов'язаний із землеробством: сівба вважалася похоронами Осіріса, поява перших всходів — його відродженням. Гора ж порівнювали з сонячним світлом, яке дає життя (сокіл був одночасно символом і Гора і сонця). Найважливішою межею древнеєгипетської релігії було обожнювання царської влади. Померлий фараон прирівнювався до Осіріса, вважалося, що він знаходив вічне життя. Правлячого фараона вважали живим богом, Гором у плоті, сином Ра. Вірили, що влада фараона розповсюджується навіть на сили природи. Існував обряд, коли при настанні часу розливу Ніла фараон кидав в ріку папірус з відповідним наказом. Такі уявлення мали вельми реальну основу: фараон володів абсолютною владою, йому підкорявся величезний бюрократичний апарат, йому належали всі землі в державі, золоті рудники і копальні срібла, в його особисте розпорядження поступали податки, що збираються.

У єгиптян були дуже складні уявлення, пов'язані зі смертю і потойбічним світом. Смерть і існування після неї вони вважали безпосереднім продовженням земного життя. Розумілося це настільки буквально, що було спеціальне заклинання, яке в замогильному світі відвертало смерть від людини, вже вмерлої на землі. До мертвих зверталися з письмовими проханнями, вони могли взяти участь в судовій справі, лікуванні хворого. Однак, щоб забезпечити вічне замогильне існування, треба було додержати безліч спеціальних обрядів. Всі ці вірування і обряди складали заупокійний культ, який пронизував і світогляд, і побут, і мистецтво єгиптян. Єгиптяни вірили, що людина володіє декількома душами. Одна з них — Ба — у вигляді птаха з людською головою в момент смерті покидає тіло. Для того щоб померлий ожив і знайшов безсмертя, Ба повинна повернутися, знову сполучитися з тілом. Звідси відбувається звичай муміфікації. Крім збереження тіла для подальшого щасливого існування померлий повинен був мати все, що він мав за життя. Людських жертвоприносин в єгипетському обряді поховання не було. У гробницю вміщували численні зображення членів сім'ї, слуг, рабів. Крім Ба, кожна людина володіла ще однією душею — Ка. Ка — примарний двійник людини, що мешкав в гробниці. Ка також повинна була мати можливість відшукати свою земну оболонку, для цього в гробницю вміщували скульптурні зображення померлого. Вічне життя передбачало не тільки дотримання обряду поховання. Жертвоприношення, богослужіння повинні були продовжуватися і згодом. Тому кожному фараону окрім гробниці зводили спеціальний заупокійний храм. Спадкоємці піклувалися про нього, оскільки благополуччя країни зв'язували із збереженням вічного життя фараонів. Існували спеціальні землі, прибуток з яких йшов на утриманняґ гробниць, храмів, жреців.

Непоправну шкоду замогильному буттю могло принести навіть неуважне поводження з ім'ям покійного. Іменам додавалося особливе магічне значення. Простим людям заборонялося вимовляти вголос не тільки власне ім'я фараона, але навіть його царський титул. Фараон — це інакомовне позначення, яке зберіглося в Біблії (в перекладі — великий будинок, тобто — той, який живе у великому будинку). У написах ім'я фараона захищалося — обводилося особливою рамкою — картушем (до речі, цей звичай допоміг в свій час розшифрувати ієрогліфи). Фараон Нового царства Тутмос III довгі роки не міг зайняти престол, оскільки в країні правила влада, що захопила шляхом змови цариця Хатшепсут. Коли після її смерті Тутмос став фараоном, він віддав наказ знищити всі написи і статуї в її честь. Леся Українка, що бувала в Єгипті, що вивчала його культуру, використала описані уявлення як художній образ в одному з своїх віршів: 20. Бог Ра Ім'я Ра писалося в Єгипті без голосної букви, тому бога сонця звуть ще Ре (або Ре). Це ім'я було таємничим, а також магічним. За допомогою свого імені Ра тримав у підпорядкуванні весь світ. Ра перекладається як сонце. Ра або Ре втілений в образі сокола , величезного кота або людини з соколиного головою , увінчаною сонячним диском. Ра , бог сонця , був батьком Уаджит , кобри Півночі , що захищає фараона від палючих променів сонця. Згідно з міфом , вдень благочинний Ра , освітлюючи землю , пливе по небесному Нілу в барці Манджет , ввечері пересідає в барку Месектет і в ній продовжує шлях по підземному Нілу , а вранці , здолавши у черговій битві змія Апопа , знову з'являється на обрії .

Ра шанувався як цар і батько богів. Ототожнювався з богом Амоном . Зображувався в образі фараона. Бога Ра зображали з незвичайним предметом в руках. Він називається Анх (Анкх). Цей символ був чи не найбільш значущим ієрогліфом у стародавніх єгиптян. Його називали ключем життя або ключем Нілу, а також бантом життя, вузлом життя, єгипетським хрестом та хрестом з петлею. Безліч назв викликано тим, що на зображеннях бог Ра тримає в руці хрест, який вінчає кільце.

У міфології Єгипту Ра посідає провідне місце, єгиптяни вважали його творцем всього світу . Люди з'явилися із сліз бога Ра . Місяць (бог Тот) бог сонця створив для того , щоб самому відпочивати. Коли бог землі Геб посварився з богинею неба Нут , Ра наказував розділити їх. Завдяки цьому і з'явилися земля і небо .

Мати бога сонця Нут щодня ввечері проковтує свого сина , а на наступний ранок Ра народжується , з'являючись на квітці лотоса на вершині пагорба з Нуна - первісного хаосу . За іншою легендою вогненний острів , з якого і виник бог сонця , дав йому владу знищити морок і хаос , оселити в світ порядок. У цьому йому допомогла дочка - богиня істини і справедливості Маат. Згідно з міфами , вона завжди стоїть на носі його човна .

Вдень Ра переміщається по небесній річці ( Нілу ) у човні Манджет і висвітлює все навколо. Ближче до вечора його чекає інша човен - Месектет , в якій він спускається в підземний світ ( пекло ) . Там він бореться з силами мороку і зла у вигляді змія Апопа . Здобувши перемогу , на ранок постає у всій величі на горизонті .

Бог Ра править усіма богами і світом подібно фараону. Зі свого човна йому видно все , що відбувається на землі . За допомогою бога Ху (бог божественного слова) , а також богині мудрості Сіа , Ра розбирає скарги і віддає вказівки . Бог місяця Той - верховний сановник , він запечатує листи і пише накази.

Сонячний диск , зображуваний над головою бога сонця , вважався видимою частиною господаря неба ( животом ), іноді тлумачилися як його Око.

Ряд міфів про Ра пов'язаний з уявленнями єгиптян про зміну пір року. Весняний розквіт природи сповіщав повернення богині вологи Тефнут , вогненним Оком сяючою на лобі Ра , і її вступ в шлюб з Шу. Літня спека пояснювався гнівом Ра на людей.

«Популярність» бога Ра сягала космічних масштабів. Стародавнє місто Єгипту Геліополь називали містом сонця, адже саме тут зародився і був центр культу бога Ра. Зараз залишки цього міста розташовуються поблизу передмістя Каїра. Коли Стародавній Єгипет об'єднав свої території, і утворилося Древнє царство, то фараон став главою всіх культів богів країни, тобто став обожественим. Династія з Геліополя (V династія Стародавнього царства) піднеслася в 26-25 вв до н.е. Відповідно, і бог цього міста піднісся. Фараони називали себе в титулатурі синами Ра - «са Ра».

В інших містах Ра ототожнювали з місцевими богами сонця. Наприклад , в місті Фіви Ра об'єднували з Амоном і називали Амон -Ра , в Елефантині з Хнума - Хнума -Ра , але саме більше поширення одержав Ра - Хорахті - об'єднання Гора і Ра.

Спочатку Ра виступав у ролі бога померлого царя , але в пізніший час бог Осіріс став «головним» в потойбічному світі. Все одно бог сонця займав не останню роль , так як надавав тепло і світло небіжчикам , брав участь у суді над людьми.

Паралельно з культом Ра існувало поклоніння богині Сонця Мафдет , яка зображувалася самкою гепарда . У ту епоху , коли Стародавній Єгипет ще не об'єдналися в могутнє Древнє царство (тобто до правління династій фараонів ) , єгиптяни почитали двох інших богів сонця - Хора і Віра . Хор (міськ) був безпосередньо богом сонця , а Вер - бог Світла і Неба , але так як зображення цих двох богів було однаково ( сокіл ) , то їх образи поступово злилися в один - Харвер .

Приблизно в цей же період часу з богом Ра став ототожнюватися бог Хепрі ( ранкове сонце ) , який став однією з іпостасей бога сонця. З зростанням значення і зміцнення сонячного культу , становленням Ра як головного бога всього Єгипту стали шануватися всі його іпостасі. Їх було чотири: сам Ра , «молодий Ра » у вигляді Хепрі , а також дві сторони Хору ( Гора) - Хармахіс і Хорахте .

Поклоніння Ра витіснило культ богині Мафдет на третій план , але образ її у вигляді гепарда вплинув на зображення Ра. На деяких історичних пам'ятках він представлений у вигляді гігантського кота. Іпостасей бога сонця , якого зображували у вигляді людини з головою сокола , налічується більше 20 .

Наприкінці правління XI і початку XII Династії місто Фіви стало новою столицею. А в цьому місті був головним бог сонця Амон . Він повинен був стати головним у пантеоні єгипетських богів , але поклоніння богу Ра мало вже глибоке коріння , тому поступово , з часом , відбулося злиття і поява абсолютно нового бога - Амон- Ра. У свою чергу Ра і Амон все одно існували окремо один від одного.

В епоху Нового царства жерці спробували систематизувати численний пантеон єгипетських богів , але бог Амон -Ра залишався головним .

28. 21.--- 22. Шумерська усна словесність і міфологія + Аккадська (вавилонська) міфологія Шуме́ри — стародавній народ, що населяв південь нижнього Межиріччя, або ж власне країну Шумер у IV–III тисячоліттях до нашої ери. Самоназва санг—нгіґа — чорноголові. Міфологія Межиріччя - міфологія стародавніх держав Межиріччя: Аккада, Ассирії, Вавілонії, Шумеру, Еламу. Шумеро-аккадської міфологія - міфологія найдавнішою з відомих цивілізацій, розташованих на території Межиріччя, і розвивалася з IV по II тисячоліття до н.е. Хуррітская міфологія - міфологія народів, що населяли Північне Межиріччя в III-II тисячолітті до н. е.. Ассірійська міфологія - міфологія Ассирії, що розташовувалася в Північному Межиріччя в XIV-VII ст. до н. е..; вона спиралася на шумеро-аккадської міфологію, а після захоплення Ассирії вавилонським царством зробила сильний вплив на вавілонську міфологію. Вавилонська міфологія - міфологія Вавілонії, держави на півдні Межиріччя XX-VI століттях до н. е..; зазнала впливу ассірійської міфології. Історія формування і розвитку міфологічних уявлень Шумеру і Аккада відома за матеріалами образотворчого мистецтва приблизно з середини 6-го тис. до н.е., а за письмовими джерелами - з початку 3-го тис. до н.е.

Шумерська міфологія. Шумерійци - племена невідомого походження, у кін. 4-го тис. до н. е.. освоїли долину Тигру та Євфрату і утворили першу в Дворіччя міста-держави. Шумерська період історії Дворіччя охоплює близько півтора тисяч років, він завершується в кін. 3 - нач. 2-го тис. до н. е.. т. н. III династією міста Ура і династії Ісин і Ларс, з яких остання була вже тільки частково шумерської. До часу утворення перших шумерських міст-держав, мабуть, сформувалося уявлення про антропоморфної божество. Божества -- покровителі громади були в першу чергу уособленням творять і виробляють сил природи, з якими з'єднуються уявлення про владу військового вождя племені-громади, що сполучається (спочатку нерегулярно) з функціями верховного жерця. З перших письмових джерел (самі ранні піктографічні тексти т. н. періоду Урук III - Джемдет-Наср датуються кінцем 4 - початком 3-го тис.) відомі імена (або символи) богів Інанна, Енліля та ін, а з часу т. н. періоду Абу-Салябіха (поселення поблизу Ніппур) і фари (Шуруппака) 27 - 26 ст. - Теофорние імена і найдавніший список богів (т. зв. «Список А»). Найбільш ранні власне міфологічні літературні тексти - гімни богам, списки прислів'їв, виклад деяких міфів (напр., про Енліля) сходять також до періоду Фари і походять з розкопок Фари і Абу-Салябіха. Від часу правління лагашского правителя Гудеі (бл. 22 ст. до н. е..) дійшли будівельні написи, що дають важливий матеріал, що стосується культу і міфології (опис оновлення головного храму міста Лагаш Енін - «храму п'ятдесяти» для Нінгірсу, бога-покровителя міста). Але головна маса шумерських текстів міфологічного змісту (літературних, навчальних, власне міфологічних і ін, так чи інакше пов'язаних з міфом) відноситься до кін. 3 - нач. 2-го тис., до т. н. старовавілонскому періоду - часу, коли шумерська мова вже вимирав, але вавілонська традиція ще зберегла систему викладання на ньому. Таким чином, до часу появи писемності в Дворіччя (кін. 4-го тис. до н. е..) тут зафіксована певна система міфологічних уявлень. Але в кожному місті-державі зберігалися свої божества і герої, цикли міфів і своя жрецька традиція. До кін. 3-го тис. до н. е.. не було єдиного систематизованого пантеону, хоча було декілька общешумерскіх божеств: Енліль, «владика повітря», «цар богів і людей», бог міста Ніппур, центру найдавнішого шумерського племінного союзу; Енкі, владика підземних прісних вод та світового океану (пізніше і божество мудрості), головний бог міста Ередіа (г), найдавнішого культурного центру Шумеру; ан, бог кеба, і Інанна, богиня війни і тілесної любові, божества міста Урук, підійметься в кін. 4 - поч. 3-го тис. до н. е..; Наїна, місячний бог, шанований в Урі; бог-воїн Нінгірсу, шанував в Лагаші (цей бог пізніше ототожнювався з лагашскім Нінурта), і ін Найдавніший список богів з Фари (бл. 26 ст. до н. е..) виділяє шість верховних богів ранньошумерськими пантеону: Енліль, ан, Інанна, Енкі, Нанна і сонячний бог Уту. Старовинні шумерські божества, в т. ч. і астральні боги, зберігали функцію божества родючості, яке мислилося як бог-покровитель окремої громади. Один з найбільш типових образів - образ богині-матері (у іконографії з нею іноді пов'язують зображення жінки з дитиною на руках), яка шанувалася під різними іменами: Дамгальнуна, Нінхурсаг, Нінмах (Мах), Нінту. Мама, Мами. Аккадська варіанти образу богині-матері - Белет ( «Володарка богів»), та ж Мами (яка має в аккадських текстах епітет «допомагає при пологах ») і Аруру - творець людей в ассірійських і Нововавилонського міфи, а в епосі про Гільгамеша - «дикого» людини (символ першолюдини) Енкіду. Не виключено, що з образом богині-матері пов'язані і богині-покровительки міст: так, шумерські богині Bay і Гатумдуг також носять епітети «мати», «мати всіх міст ». У міфах про богів родючості простежується тісний зв'язок міфу з культом. У культових піснях з Ура (кін. 3-го тис. до н. Е..) Говориться про любов жриці «лукур» (один із значних жрецьких категорій) до царя Шу-Суену і підкреслюється священний і офіційний характер їх з'єднання. Гімни обожнених царям III династії Ура та I династії Ісин також показують, що між царем (одночасно і верховним жерцем «еном») і верховної жрицею щорічно відбувався обряд священного шлюбу, в якому цар представляв втілення бога-пастуха Думузі, а жриця - богині Інанна. Зміст творів (що складають єдиний цикл «Інанна-Думузі») включає в себе мотиви залицяння та весілля героїв-богів, сходження богині в підземне царство ( «Країну без повернення») і заміну її героєм, загибелі героя і плачу за нього і повернення (на обмежений час, але, мабуть, періодично) героя на землю (переказ міфів см. в ст. Інанна). Всі твори циклу виявляються передоднем драми-дійства, що становила основу ритуалу і образно втілював метафору «життя - смерть - життя». Численність варіантів міфу, так само як і образів, що йдуть (гинуть) і повертаються божеств (яким у даному випадку виступає Думузі), пов'язана, як і у випадку з богинею-матір'ю, з роз'єднаністю шумерських громад і з самою метафорою «життя - смерть - життя», весь час змінює свій вигляд, але постійною і незмінною в своєму оновлення. Більш специфічна ідея заміни, лейтмотивом проходить через всі міфи, пов'язані зі спуском в підземне царство. У міфі про Енліля і Нінліль в ролі вмираючого (минає) і воскресіння (повертається) божества виступає покровитель громади Ніппур владика повітря Енліль, силою оволодів Нінліль, вигнаний за це богами в підземний світ, але зумів його покинути, залишивши замість себе, дружини і сина «заступників». За формою вимога «за голову - голову» виглядає юридичної прийомом, спробою обійти закон, непорушний для будь-кого, хто увійшов до «Країну без повернення». Але в ньому звучить й ідея якоїсь рівноваги, прагнення до гармонії між світом живих і мертвих. У акадській тексті про сходження Іштар (відповідає шумерської Інанна), так само як і в акадській ж епосі про Ерре, бога чуми, ця ідея сформульована більш чітко: Іштар перед воротами «Країни без повернення» погрожує у випадку, якщо її не впустять, «випустити мерців, що поїдають живих », і тоді« більш живих помножаться мертві », і загроза діє. Міфи, що мають відношення до культу родючості, дають відомості про уявленнях шумерійцев про підземному царстві. Про місцезнаходження підземного царства (шумер. Кур, Кігаль, Еден, Ірігаль, Аралі, вторинне назва -- курей-нуги, «країна без повернення»; аккадських паралелі до цих термінів - ерцету, церу) чіткого подання немає. Туди не тільки спускаються, а й «Провалюються»; кордоном підземного царства служить підземна річка, через яку переправляє перевізник. Потрапляють в пекло проходять через сім воріт підземного світу, де їх зустрічає головний воротар нети. Участь мертвих під землею важка. Хліб їх гіркий (іноді це нечистоти), вода солона (питвом можуть служити і помиї). Підземний світ темний, повний пилу, його мешканці, «як птиці, одягнені одежу крил ». Уявлення про «ниві душ» немає, як немає і відомостей про суд мертвих, де судили б з поведінки в життя і за правилами моралі. Стерпне життя (чистої питної води, спокою) удостоюються душі, по яким був виконаний похоронний обряд і принесені жертви, а також полеглі в бою і багатодітні. Судді підземного світу, Ануннаки, що сидять перед Ерешкігаль, володаркою підземного царства, виносять тільки смертні вироки. Імена мертвих заносить в свою таблицю жінка-переписувач підземного царства Гештінанна (у аккадців - Белетцері). У числі предків - мешканців підземного світу - багато легендарних герої та історичні діячі, наприклад Гільгамеш, бог Сумукан, засновник III династії Ура Ур-Намму. Непохованими душі мертвих повертаються на землю і приносять біду, поховані переправляються через «річку, яка відокремлює від людей »і є кордоном між світом живих і світом мертвих. Річку перетинає човен з перевізником підземного світу Ур-Шанабі або демоном Хумут-Табалов. Власне космогонічні шумерські міфи невідомі. У тексті «Гільгамеш, Енкіду і підземний світ »говориться, що якісь події відбувалися в той час, «Коли небеса відділилися від землі, коли ан забрав собі небо, а Енліль землю, коли Ерешкігаль подарували Куру ». У міфі про мотики і сокиру говориться, що землю від небес відділив Енліль, міф про Лахар і. Ашнан, богинях худоби і зерна, описує ще злите стан землі і небес ( «гора небес і землі»), яким, по всій видимості, відав ан. Міф «Енкі і Нінхурсаг» розповідає про острів Тільмун як про первісному раю. Про створення людей дійшло кілька міфів, але повністю самостійний з них лише один - про Енкі і Нінмах. Енкі і Нінмах ліплять людини з глини Абзу, підземного світового океану, і залучають до процесу створення богиню Намму - «мати, яка дала життя всім богам». Мета створення людини -- трудитися на богів: обробляти землю, щоб пасти худобу, збирати плоди, годувати богів своїми жертвами. Коли людина виготовлений, боги визначають йому долю і влаштовують з цього приводу бенкет. На бенкеті захмелілі Енкі і Нінмах починають знову ліпити людей, але в них виходять виродки: жінка, нездатна народжувати, істота, позбавлене підлоги, і т. д. У міфі про богинях худоби і зерна необхідність створення людини пояснюється тим, що з'явилися до нього боги Ануннаки НЕ вміють вести ніякого господарства. Неодноразово прослизає уявлення, що раніше люди зростали під землею, як трава. У міфі про мотики Енліль проробляє мотикою дірку в землі і звідти виходять люди. Цей же мотив звучить у вступі до гімну місту Ередіа. Багато міфів присвячено створенню і народження богів. Широко представлені в шумерської міфології культурні герої. Творцями-деміургами виступають в основному Енліль і Енкі. Згідно з різних текстів богиня Нінкасі -- зачінательніца пивоваріння, богиня Утту - ткацького ремесла, Енліль - творець колеса, зерна; садівництво - винахід садівника Шукалітудди. Якийсь архаїчний цар Енмедуранкі оголошується винахідником різних форм пророкування майбутнього, в т. ч. прогнозів за допомогою виливу масла. Винахідник арфи -- якийсь Нінгаль-Па-прігаль, епічні герої Енмеркар і Гільгамеш - творці містобудування, а Енмеркар - ще й писемності. Есхатологічна лінія відображена в міфах про потоп і про «гніві Інанна *. У шумерської міфології збереглося вкрай мало розповідей про боротьбу богів з чудовиськами, знищення стихійних сил і т. д. [поки відомо тільки два таких оповіді - про боротьбу бога Нінурти (варіант -- Нінгірсу) зі злим демоном Асагом і про боротьбу богині Інанна з чудовиськом Ебіх]. Такі битви в більшості випадків - доля героїчної особистості, обожненого царя, тоді як більшість діянь богів пов'язане з їх роллю божеств родючості (найбільш архаїчний момент) і носіїв культури (найбільш пізній момент). Функціональної амбівалентності образу відповідає зовнішня характеристика персонажів: ці всесильні, всемогутні боги, творці всього живого на землі, злі, грубі, жорстокі, їх вирішення часто пояснюються примхами, пияцтвом, розбещеністю, в їхньому вигляді можуть бути підкреслені побутові непривабливі риси (бруд під нігтями, пофарбованими у червоний колір, у Енкі, розпатлане волосся Ерешкігаль і т. д.). Різноманітна і ступінь активності і пасивності кожного божества. Так, найбільш живими виявляються Інанна, Енкі, Нінхурсаг, Думузі, деякі другорядні божества. Самий пасивний бог - «батько богів» ан. Образи Енкі, Інаіни і частково Енліля порівнянні з образами богів-деміургів, «носіїв культури», в чиїх характеристики підкреслюються елементи комізму, богами первісних культів, що живуть на землі, серед людей, чий культ і витісняє культ «вищої істоти». Але при цьому ніяких слідів «теомахіі» - боротьби старих і нових поколінь богів - в шумерської міфології не виявлено. Один канонічний текст старовавілонского часу починається з перерахування 50 пар богів, які передували Ану: їх імена утворені за схемою: «владика (володарка) того-то». Серед них названо один з найдавніших, судячи за деякими даними, богів Енмешарра ( «пан всіх ме»). З джерела ще більш пізнього часу (новоассірійского заклинання 1-го тис. до н. е..) ми дізнаємося, що Енмешарра - «той, хто передав Ану і Енліля скіпетр і панування ». У шумерської міфології це божество хтонічні, але немає ніяких свідчень, що в підземне царство Енмешарра був скинутий насильно. З героїчних сказань до нас дійшли тільки оповіді урукского циклу. Героями сказань є три правили послідовно царя Урука: Енмеркар, син Мескінгашера, легендарного засновника I династії Урука (27-26 ст. До н. Е..; По переказами, династія вела свій початок від бога сонця Уту, чиїм сином вважався Мескінгашер); Лугальбанду, четвертий правитель династії, батько (а можливо, родової бог) Гільгамеша, найбільш популярного героя шумерської і аккадській літератури. Єдиної для творів урукского циклу зовнішньої лінією є тема зв'язків Урука з навколишнім світом і мотив мандри (подорожі) героїв. Тема подорожі героя в чужоземну країну і випробування його моральної і фізичної сили в поєднанні з мотивами чарівних дарів і чарівного помічника не тільки показує ступінь міфологізації твору, складеного як героїко-історичний пам'ятник, але дозволяє розкрити і стадіальної ранні мотиви, пов'язані з обрядами ініціації. Зв'язок цих мотивів у творах, послідовність суто міфологічного рівня викладу зближує шумерські пам'ятники з чарівною казкою. У ранніх списках богів з Фари герої Лугальбанду і Гільгамеш приписані до богів; в більш пізніх текстах вони з'являються як боги підземного світу. Тим часом в епосі урукского циклу Гільгамеш, Лугальбанду, Енмеркар, хоча і мають міфоепіческімі і казковими рисами, виступають як реальні царі - правителі Урука. Їхні імена фігурують і в т. н. «Царському списку », складеному в період III династії Ура (мабуть, бл. 2100 до н. е..) (всі династії, згадані у списку, поділяються на «допотопні» і правили «після потопу », царям, особливо допотопного періоду, приписується міфічна число років правління: Мескінгашеру, засновнику династії Урука, «сина бога сонця», 325 років, Енмеркару 420 років, Гільгамеша, який названий сином демона Лілу, 128 років). Епічна і внеепіческая традиція Дворіччя має, таким чином, єдине загальне напрямок - уявлення про історичність міфоепіческіх головних героїв. Можна допустити, що Лугальбанду і Гільгамеш були обожнений посмертно, як герої. Інакше було з початку староаккадского періоду. Першим правителем, що оголосив себе ще за життя «богом-покровителем Аккада», був аккадский цар 23 ст. до н. е.. Нарам-Суен; в період III династії Ура культове шанування правителя досягло апогею. Характерне для багатьох міфологічних систем розвиток епічної традиції з міфів про культурних героїв на шумерської грунті, як правило, не мало місця. Характерною актуалізацією древніх форм (зокрема, традиційного мотиву подорожі) виглядає і нерідко зустрічається в шумерських міфологічних текстах мотив подорожі бога до іншого, вищого, божеству за благословенням (міфи про подорож Енкі до Енліля після будівництва його міста, про подорож місячного бога Наїни в Ніппур до Енліля, свого божественного батька, за благословенням). Період III династії Ура, час, від якого дійшла велика частина письмових міфологічних джерел, - це період виництва ідеології царської влади в найбільш закінченою в шумерської історії формі. Оскільки міф залишався панівної і найбільш «організованою» областю громадського свідомості, провідною формою мислення, остільки саме через міф затверджувалися відповідні ідеї. Тому не випадково, що більшість текстів належить до одній групі - ніппурскому каноном, складеним жерцями III династії Ура, а основні центри, найчастіше згадуються в міфах: Ередіа (г), Урук, Ур, які тяжіли до Ніппур як традиційним місцем общешумерского культу. «Псевдо-міф», міф-концепцію (а не традиційну композицію) являє собою і міф, що пояснює появу в Дворіччя семітських племен амореїв і дає етіологію їх асиміляції в суспільстві, - міф про бога Марту (саме ім'я бога - деіфікація шумерського назви западносемітскіх кочівників). Міф, що лежить в основі тексту, не розробляв давню традицію, а був узятий з історичної реальності. Але й сліди загальноісторичної концепції - уявлення про еволюцію людства від дикості до цивілізації (який знайшов відображення - вже на акадській матеріалі - в історії «дикого людини» Енкіду в акадській епосі про Гільгамеша) проступають крізь «актуальну» концепцію міфу. Після падіння наприкінці 3-го тис. до н. е.. під натиском амореїв і еламітів III династії Ура майже всі правлячі династії окремих міст-держав Дворіччя опинилися аморейского; підноситься Вавилон із аморейского династією (старовавілонскій період). Однак в культурі Дворіччя зіткнення з аморейского племенами майже не залишило сліду.

аккадська (вавилоно-ассирійська) міфологія. З давніх-давен східні семіти -- аккадців, що займали північну частину нижнього Дворіччя, були сусідами шумерійцев і знаходилися під сильним впливом шумерським. У 2-ій половині 3-го тис. до н. е.. аккадців затверджуються і на півдні Дворіччя, чому сприяло об'єднання Дворіччя правителем міста Аккад Саргоном Стародавнім в «царство Шумеру та Аккада» (пізніше, з піднесенням Вавилона, ця територія стала називатися Виявлений). Історія Дворіччя у 2-му тис. до н. е.. - Це вже історія семітських народів. Однак злиття шумерського і аккадського народів відбувалося поступово, витіснення шумерського мови аккадських (вавилоно-ассірійським) не означало повного знищення шумерської культури і заміни її новою, семітської. Жодного раннього чисто семітського культу на території Дворіччя до цих пір не виявлено. Всі відомі нам аккадських боги - шумерського походження або з віддавна ототожнені з шумерськими. Так, аккадский бог сонця Шамаш ототожнили з шумерським Уту, богиня Іштар - з Інанной і рядом інших шумерських богинь, бог бурі Адад - з Ішкура і т. д. Бог Енліль отримує семітських епітет Бел (Баал), «владика». З піднесенням Вавилону все більшу роль починає відігравати головний бог цього міста Мардук, але й це ім'я за своїм походженням шумерське. Аккадська міфологічні тексти старовавілонского часу відомі набагато менше, ніж шумерські; жоден текст не дійшов повністю. Усі головні джерела по аккадській міфології відносяться до 2-1-му тис. до н. е.., тобто до часу після старовавілонского періоду. Якщо про шумерської космогонії і теогонії збереглися досить уривчасті відомості, то вавілонське космогонічні вчення представлено великий космогонічної поемою-епосом «Енума Еліша» (за першими словами поеми - «Коли вгорі»; найбільш рання версія датується початком 10 ст. до н. е..). Поема відводить головну роль у створенні світу Мардука, який поступово займає головне місце в пантеоні 2-го тис., а до кінця старовавілонского періоду отримує загальне визнання і поза Вавилона (виклад космогонічного міфу см. в ст. Абзу і Мардук). У порівнянні з шумерськими уявленнями про світобудову новим у космогонічної частини поеми є уявлення про послідовні покоління богів, з яких кожне перевершує попереднє, про теомахіі - битві старих і нових богів і уніфікованим багатьох божественних образів творців в один. Ідея поеми - в виправдання звеличення Мардука, мета створення її - довести і показати, що Мардук - прямий та законний нащадок древніх могутніх сил, в т. ч. і шумерських божеств. «Споконвічні» шумерські боги виявляються при цьому молодими спадкоємцями більш давніх сил, які вони лука. Він отримує владу не лише на підставі законної спадкоємності, але й по праву сильнішого, тому тема боротьби і насильницького скинення древніх сил є лейтмотивом оповіді. Риси Енкі - Ейя, як і інших богів, перенесені на Мардука, але Ейя робиться батьком «владики богів» і його радником. У ашшурской версією поеми (кін. 2-го тис. до н. е..) Мардука замінює Ашшур, головний бог міста Ашшур та центральне божество ассірійського пантеону. Це стало проявом загальної тенденції до монотеїзму, що виражається в прагненні виділити основного бога і вкорінена НЕ тільки в ідеологічному, а й у суспільно-політичної ситуації 1-го тис. до н. е.. Ряд космологічних мотивів «Енума Еліша» дійшов до нас у грецьких перекладання вавілонського жерця 4-3 вв. до н. е.. Берос (через Полігістора і Евсебія), а також грецького письменника 6 в. н. е.. Дамаск. У Дамаск присутній ряд поколінь богів: Таут і Апасон і син їх Муміє (Тіамат, Апсу, Мумму), а також Лахе і Лахос, Кіссар і Ассорос (Лахмі і Лахаму, Аншар і Кішар), їхні діти Аносов, Іллінос, АОС (Ану, Енліль, Ейя). АОС і Дауке (тобто богиня Дамкіна) створюють бога-деміурга Бела (Мардука). У Берос володаркою, відповідної Тіамат, є якась Оморка ( «море»), яка панує над темрявою і водами і опис якої нагадує опис злісних вавілонських демонів. Бог Бел її розрубує, створює небо та землю, організує світовий порядок і наказує відрубати голову одному з богів, щоб з його крові і землі створити людей і тварин. Міфи про створення світу і роду людського в вавілонської літературі і Міфографи пов'язані з оповідями про людських лихах, загибелі людей і навіть про руйнування всесвіту. Як і в шумерських пам'ятках, в вавілонських переказах підкреслюється, що причина лиха - злоба богів, їх бажання зменшити число все зростаючого і набридає богам своїм шумом роду людського. Лиха сприймаються не як законне відплата за людські гріхи, але як злий каприз божества. Міф про потоп, в основу якого, за всіма даними, лягло шумерське оповідь про Зіусудра, дійшов у вигляді міфу про Атрахасіса і розповіді про потоп, вставили в епос про Гільгамеша (і мало відрізняється від перший), а також зберігся в грецькій передачі Берос. Про покарання людей розповідає і міф про бога чуми Ерре, шляхом обману відбирає владу у Мардука. Цей текст проливає світло на вавілонську теологічну концепцію якогось фізичної та духовної рівноваги світу, що залежить від присутності на своєму місці законного власника (СР шумеро-аккадська мотив рівноваги між світом живих і мертвих). Традиційним для Дворіччя (ще з шумерського періоду) є і уявлення про зв'язок божества зі своєю статуєю: залишаючи країну і статую, бог тим самим змінює місце проживання. Це робить Мардук, і країні наноситься збиток, а для всесвіту створюється загроза загибелі. Характерно, що під всіх епосах про знищення людства головне лихо - потоп, спричинено не повінню з моря, а дощовою бурею. З цим пов'язана і значна роль богів бурі та ураганів в космогонії Дворіччя, особливо північного. Крім спеціальних богів вітру та грози, бурі (головний аккадский бог - Адад), вітри були сферою діяльності різних богів і демонів. Так, за традицією, це, мабуть, був і верховний бог шумерська Енліль (дослівне значення імені - «подих вітру», або «Владика-вітер»), хоча в основному він бог повітря в широкому сенсі слова. Але все ж Енліль володів руйнівними бурями, якими він знищував ворогів і ненависні йому міста. Сини Енліля - Нінурта і Нінгірсу, також пов'язані з бурею. Як божества, у всякому разі як персоніфіковані вищі сили, сприймалися вітри чотирьох сторін (особливо важливу роль грав південний вітер -- Ср міф про АДАП або про боротьбу з Анзу, де південний вітер - помічник Нінурти). Вавілонське сказання про створення світу, сюжет якого був побудований навколо особистості могутнього божества, епічна розробка епізодів, що розповідають про битві бога-героя з чудовиськом - уособленням стихії, дало початок темі бога-героя в вавілонської епіки-міфологічної літератури (а не героя-смертного, як в шумерської літератури). Мотив таблиць доль пов'язаний з шумерськими уявленнями про ме. За аккадських поняттями, таблиці доль визначали рух світу та світових подій. Володіння ними забезпечувало світове панування (СР «Енума Еліша», де ними спочатку володіла Тіамат, потім Кінгу і, нарешті, Мардук). Писец таблиць доль - бог Писцовой мистецтва і син Мардука Набу -- також інколи сприймався як їх володар. Таблиці писали і в підземному світі (писар - богиня Белетцері); мабуть, це була фіксація смертних вироків, а також імена мертвих. Якщо кількість богів-героїв у вавілонської міфологічної літературі в порівнянні з шумерської переважає, то про героїв-смертних, крім епосу про Атрахасіса, відомі тільки сказання (явно шумерського походження) про Етан - герої, що спробувала злетіти на орла на небо, і порівняно пізній розповідь про АДАП - мудреця, що наважився «обламати крила» вітру та викликати гнів бога неба Ана, але упустив можливість здобути безсмертя, та знаменитий епос про Гільгамеша - не просте повторення шумерських сказань про героя, а твір, відобразили складну світоглядну еволюцію, яку разом з вавілонським суспільством виконали герої шумерських творів. Лейтмотив епічних творів вавілонської літератури - недосягнення людиною долі богів, незважаючи на всі його прагнення, марність людських зусиль у спробі отримати безсмертя. Монархічно-державний, а не общинний (як у шумерської міфології) характер офіційної вавілонської релігії, так само як і придушення суспільного життя населення, призводить до того, що риси архаїчної релігійно-магічної практики поступово придушуються. З часом все більшу роль починають грати «особисті» боги. Уявлення про особистого бога кожного людину, яка полегшує їй доступ до великих богів та вводить його до них, виникає (або, у всякому разі, поширюється) з часу III династії Ура і в старовавілонском періоді. На рельєфах і печатках цього часу часті сцени, зображують, як божество-покровитель веде людину до верховного бога для визначення йому долі і для отримання благословення. У період III династії Ура, коли царя розглядали як захисника-зберігача своєї країни, він брав деякі функції бога-захисника (особливо обожнених цар). Вважалося, що з втратою свого бога-захисника людина ставала беззахисною перед злобним свавіллям великих богів, легко міг піддатися нападу злих демонів. Крім особистого бога, який повинен був перш за все принести удачу своєму заступництвом, та особистої богині, що уособлювала його життєву «долю», кожна людина мала ще свого Шеду (СР шумер, Аладов) - антропоморфізірованную або зооморфізірованную життєву силу. Окрім цих захисників, у жителя Вавілонії під 2-1-м тис. до н. е.. з'являється і своя особиста хранителька -- ламассу, носій його особистості, можливо, пов'язана з культом плаценти. «Ім'я» людини або його "слава" (шуму) теж розглядалися як матеріальна субстанція, без якої неможливе його існування і яка передавалася його спадкоємцям. Навпаки, «душа» (напішту) - щось безособове, вона ототожнювалася то з диханням, то з кров'ю. Особисті боги-охоронці протистояли злу і були як б антиподами злих сил, які оточують людини. Серед них - львіноголовая Ламашту, що піднімається з підземного світу і ведуча за собою усілякі хвороби, самі злі духи хвороб, примари, озлоблені тіні мертвих, які не одержують жертв, різного роду службові духи підземного царства (утуккі, асаккі, етімме, Галле, Галле лемнуті - «чорти злі», і т. д.), бог-доля Намтар, який приходить до людині в час його смерті, нічні духи-інкубом Лілу, які відвідують жінок, суккуба Ліліт (Ліліт), котрі опановують чоловіками, і ін Складна система демонологічних уявлень, що склалася в вавілонської міфології (і не засвідчена в шумерських пам'ятках), отримала відображення і в образотворчому мистецтві. Загальна структура пантеону, складання якої відноситься ще до III династії Ура, в основному залишається без особливих змін протягом всього епохи старовини. На чолі усього світу офіційно стоїть тріада Ану, Енліль і Ейя, оточені радою з семи або дванадцяти "великих богів», що визначають «долі» (шімату) всього на світі. Усі боги мисляться розділеними на дві родові групи -- ігігов і Ануннаки, боги землі та підземного світу, як правило, належать до числа останніх, хоча і серед небесних богів також є боги-Ануннаки. У пекла, однак, править вже не стільки Ерешкігаль, скільки її чоловік Нергал, підпорядкував свою дружину, що відповідає загальному зменшенню ролі жіночих божеств у вавілонської міфології, зведення, як правило, майже виключно до положення безособових дружин своїх божественних чоловіків (за суті, особливе значення зберігають лише богиня лікування Гула і Іштар, хоча, судячи з епосу про Гільгамеша, і її положення опиняється під загрозою). Але кроки в напрямку монотеїзму, що виявилися в посиленні культу Мардука, який монополізував до кін. 2-го тисячоліття майже всі сфери божественної діяльності та влади, відбуваються і далі. У єдиний образ «владики» - Бела (Баала) зливаються Енліль і Мардук (в Ассирії - Енліль та Ашшур). У 1-м тис. до н. е.. Мардука в ряді центрів поступово починає витісняти його син, бог Писцовой мистецтва Набу, який має тенденцію до того, щоб стати єдиним вавілонським божеством. Властивостями одного бога наділяються інші божества, і якості одного бога визначаються за допомогою якостей інших богів. Це ще один шлях до створення образу єдиного всемогутнього і всесильного божества чисто абстрактним способом. Пам'ятники (в основному 1-го тис.) дають можливість реконструювати загальну систему космогонічних поглядів вавілонських теологів, хоча немає повної впевненості в тому, що подібна уніфікація самими вавилонянами була здійснена. Мікрокосм є відображенням макрокосму - «низ» (земля) -- як би відбитком «верхи» (небес). Вся всесвіт ніби плаває у світовому океані, земля уподібнюється великим перевернутого круглому човен, а небо -- твердому напівсклепінням (куполу), що накриває світ. Всі небесне простір ділиться на кілька частин: "верхнє небо Ану", "середнє небо», що належить ігігам, в центрі якого знаходилася лазуритовою целла Мардука, і «нижнє небо », вже видиме людям, на якому розташовані зірки. Всі небеса зроблені з різних порід каменю, наприклад «нижнє небо» - із синьої яшми; над цими трьома небесами міститься ще чотири неба. Небо, як будівля, покоїться на підставі, прикріпленому до небесного океану кілочками і, подібно до земного палацу, захищеному від води кріпаком валом. Найвища частина небесного склепіння носить назву "середина небес". Зовнішня сторона куполу ( «нутро небес») випромінює світло; це той простір, де ховається місяць - Син під час своєї триденної відлучки і де сонце - Шамаш проводить ніч. На сході знаходиться «Гора сходу», на заході - «гора заходу сонця», які зачинені на замок. Кожне ранок Шамаш відкриває «гору сходу», відправляється в шлях по небу, а ввечері через «гору заходу сонця» ховається під «нутрощі небес». Зірки на небесному зводі - це «образи» або «письмена», і кожній з них визначено тверде місце, щоб жодна "не збилася зі свого шляху». Земний географії відповідає географія небесна. Прообрази всього сущого: країн, річок, міст, храмів -- існують на небі у вигляді зірок, земні предмети являють собою лише відображення небесних, але обидві субстанції мають кожна свої вимірювання. Так, небесний храм приблизно вдвічі більше земного. План Ніневії спочатку був викреслена на небесах та існував з давніх-давен. В одному сузір'ї розташований небесний Тигр, в іншому - небесний Євфрат. Кожному місту відповідає певне сузір'я: Сіппару - сузір'я Рака, Вавилону, Ніппур - інші, чиї назви не ідентифіковані з сучасними. На країни поділені і сонце і місяць: на правій стороні місяця - Аккад, на лівій - Елам, верхня частина місяця - Амурру (АМоРе), нижня частина - країна Субарту. Під небесним склепінням лежить (як перевернута човен) «кі» - земля, яка також р?? у весь зріст на кілька ярусів. У верхній частині живуть люди, у середній частині - володіння бога Ейя (океан прісної води або вод підгрунтя), в нижній частині - володіння богів землі, Ануннаки, і підземне царство. За іншими поглядами, семи небесам відповідають сім земель, але про їх точному членування та розташування нічого не відомо. Щоб зміцнити землю, її прив'язали до неба мотузками та закріпили кілочками. Ці мотузки-канати - Чумацький шлях. Верхня земля, як відомо, належить богу Енліля. Його храм Екур ( "дім гори») і одна з центральних його частин - Дуранкі ( «зв'язок небес і землі ») символізують будову світу. Таким чином, у релігійно-міфологічних поглядах народів Дворіччя намічається відома еволюція. Якщо шумерська релігійно-міфологічна система може бути визначена як заснована в першу чергу на общинних культах, то в вавилонській системі видно явне прагнення до монолатріі і до більш індивідуального спілкування з божеством. Від дуже архаїчних уявлень намічається перехід до розвиненої релігійно-міфологічної системи, а через неї -- до області релігійно-етичних поглядів, в якій би зародковій формі вони ні були виражені. 24Епос про Гільгамеша.

«Е́пос про Гільгаме́ша», або поема «Про того, хто все бачив» (ša nagba imuru) — скарбниця поезії, один із найдавніших літературних творів людства, створений у XXII столітті до н. е. в Стародавньому Шумері.

В епосі розповідається про дружбу правителя Гільгамеша з дикою людиною Енкіду, про їхні подвиги, про смерть Енкіду й пошуки Гільгамешем таємниці безсмертя. Одна з частин епосу містить розповідь про Всесвітній потоп.

Гільгамеш, ймовірно, реальний правитель, царював у місті Урук приблизно в 3000-2500 роках до РХ, десь за 400 років до написання поеми. Докази реального існування Гільгамеша знаходять при дослідженні фактів про царів міста Кіш — Агга і Енмебарагеші.

Поема про Гільгамеша складається з 11 глиняних таблиць. Іноді до неї зараховують ще одну, дванадцяту.

Багато в чому епос про Гільгамеша подібний до пізнішої аккадської поеми про Атрахасіса.

«Стандартна» аккадська версія з 12 таблиць, знайдена в бібліотеці Ашшурбаніпала в Ніневії, відредагована ченцем Сін-ліке-уннінні приблизно в 1300—1000 роках до Христа.

Стандартна версія була знайдена в 1849 в бібліотеці Ашшурбаніпала Остіном Генрі Леярдом. Вона написана вавилонським діалектом аккадської мови, який використовувався лише для літературних творів. Ця версія є компіляцією старовинних легенд, здійсненою ченцем Сін-ліке-уннінні десь в проміжку між тринадцятим і десятим століттям до Христа.

Стандартна версія відрізняється від древнішої вавилонської вступними словами. Стара версія розпочинається «Той, що понад усіма царями», а стандартна «Той, що бачив усе» (ša nagbu amāru). Аккадське слово nagbu означає глибина, і, мабуть, його потрібно інтерпретувати як невідомі таємниці. Англійський дослідник Андрю Джордж вважає, що ця фраза стосується тих знань, які Гільгамеш отримав, зустрівшись із Утнапіштімом — знань про космічне царство Еа, яке бачиться як фонтан мудрості. Загальна інтерпертація в тому, що Гільгамеш отримав знання про те, як вшановувати богів, про те, чому людині судилося померти, про те, як бути добрим правителем і як прожити хороше життя. Утнапіштім розповів Гільгамешу про Всесвітній потоп.

12-та табличка не пов'язана з іншими 11 за змістом. Ймовірно, це пізніший додаток. Традиційно цю табличку не включають в епос. У ній Енкіду знову живий. 11 таблиць утворюють віночок — останні слова 11-ої таблиці повторюють слова початку, що надає епосу колової структури, завершуючи його. 12-та таблиця майже копіює більш ранній шумерський текст. Перша табличка[ред. • ред. код]

Гільгамеш є царем Урука, найвеличнішим царем світу, на дві-третини богом і на третину людиною, найдужчою істотою, що будь-коли існувала. Мешканці Урука поскаржилися богам на його суворість — на те, що він користається правом першої ночі щодо дівчат і виснажує юнаків роботами, випробовуваннями сили й іграми. Почувши благання людей, небесний бог Ану створює дику людину Енкіду — істоту, що була б рівнею Гільгамешу. Енкіду увесь зарослий шерстю й живе у пущі зі звірями. Храмова жриця Шамхат зуміла спокусити його, що стало першим кроком до залучення Енкіду до цивілізації. Гільгамеш довідується про прибуття майбутнього друга зі сну.

Друга табличка[ред. • ред. код]

Шамхат привела Енкіду до табору пастухів, де дикун навчився їсти як люди й став нічним сторожем. Довідавшись від мандрівника про те, як Гільгамеш поводиться із нареченими, Енкіду обурюється і вирушає в Урук, щоб провчити зухвальця. На весіллі він блокує шлях Гільгамешу до покою молодих. Зав'язується бійка. Енкіду доводиться визнати перевагу Гільгамеша в силі, а Гільгамеш облишає бійку, й вороги стають друзями. Гільгамеш пропонує Енкіду піти до Кедрового лісу і вбити біса Хумбаба, щоб здобути славу й визнання. Незважаючи на перестороги старійшин, друзі не відмовляються від задуму.

Третя табличка[ред. • ред. код]

Гільгамеш і Енкіду готуються до пригоди у Кедровому лісі. Мати Гільгамеша, богиня Нінсун, звертається за підтримкою до бого-сонця Шамаша. Гільгамеш залишає інструкції щодо правління Уруком, і мандрівка розпочинається.

Четверта табличка[ред. • ред. код]

Гільгамеша та Енкіду подорожують до Кедрового лісу. Кожного вечора вони зупиняються десь на високому місці й здійнюють ритуал сну. Гільгамеш побачив п'ять жахливих сновидінь, у яких валяться гори, гримить грім, нападають дикі бики, з'являється жарптиця, що дихає вогнем. Попри те, що ці сновидіння нагадують руйнації, спричинені Хумбабою, Енкіду інтерпретує їх, як добрі знаки. При наближенні до Кедрового лісу, друзі чують рев Хумбаби й повинні підтримати мужність один одного.

П'ята табличка[ред. • ред. код]

Гільгамеш і Енкіду, за допомогою Шамаша вбивають Хумбабу, — біса-охоронця дерев; потім зрубують дерево, яким вони, як човном допливають назад в Урук.

Шоста табличка[ред. • ред. код]

Гільгамеш відмовляється сексуально скористатися донькою Ану, богинею Іштар. Іштар вмовляє свого батька послати «Буйвола неба» покарати за відмову від сексуальної винагороди. Гільгамеш і Енкіду вбивають бика.

Сьома табличка[ред. • ред. код]

Боги вирішують що хтось має бути покараний за вбивство «буйвола неба», і вони засуджують Енкіду. Енкіду стає хворим і, помираючи, описує пекло.

Восьма табличка[ред. • ред. код]

Гільгамеш оплакує Енкіду.

Дев'ята табличка[ред. • ред. код]

Гільгамеш вирішує уникнути долі, що спіткала Енкіду і здійснює ризиковану мандрівку, щоб відвідати Утнапіштіма і його дружину, єдиних людей, які пережили Великий потоп, людей, яким боги дарували безсмертя. Гільгамеш сподівається, що він також зможе досягти безсмертя. Дорогою Гільгамеш зіштовхується з шинкаркою Сидурі, яка намагається відмовити його від цього завдання.

Десята табличка[ред. • ред. код]

Гільгамеш пливе через Води Смерті разом з поромником Уршанабі, довершуючи мандрівку.

Одинадцята табличка[ред. • ред. код]

Гільгамеш зустрічає Утнапіштіма, який розповідає йому про Великий потоп і неохоче ділиться з ним знаннями про безсмертя. Утнапіштім розповідає Гільгамешу, що якщо він зможе не спати 6 днів і 7 ночей, то стане безсмертним. Однак, Гільгамеш засинає, і Утнапіштім каже своїй дружині спекти буханку хліба за кожен день, коли він спить, щоб Гільгамеш не зміг би заперечувати свою невдачу. Коли Гільгамеш прокидається, Утнапіштім вирішує розповісти йому про рослину, що буде омолоджувати його. За словами Утнапіштіма, якщо Гільгамеш зможе дістати рослину з дна моря і з'їсти її, це поверне йому юначу наснагу, і він буде знову молодим. Гільгамеш дістає рослину, але не з'їдає її відразу, бо хоче розділити її з іншими старійшинами Урука. Він залишає рослину на березі озера і, поки купається, рослина зникає, вкрадена змією. Втративши обидві можливості, Гільгамеш повертається до Урука, де вигляд масивних стін провокує його на хваління цієї праці смертних людей. Гільгамеш робить висновок, що смертні можуть досягти безсмертя завдяки своїй праці, збереженій у витворах цивілізації і культури.

Дванадцята табличка[ред. • ред. код]

В ній розповідається про те, як Гільгамеш послав Енкіду в підземний світ, але Енкіду помер і повернувся привидом, щоб розповісти Гільгамешу про потойбіччя. Враховуючи те, що в сьомій таблиці вже розповідається про те, як Енкіду наснився підземний світ, цей додаток випадає із цілісної розповіді. 25.Іранська міфологія ИРАНСКАЯ МИФОЛОГИЯ

совокупность мифологических представлений древних иранцев. Начальный этап формирования И. м. относится к эпохе индоиранской общности (арийцы - индоиранцы населяли южнорусские степи во 2-м - 1-й половине 1-го тыс. до н. э.). В ходе многовековых миграций древнеиранские племена скотоводов и земледельцев заселили в 1-м тыс. до н. э. Среднюю Азию (Хорезм, Бактрию, Согд), Иран (Мидию), Афганистан. С оседанием иранцев-кочевников в этих областях развитие И. м. пошло обособленными путями. К 7-6 вв. до н. э. оформились самостоятельные её циклы: древнемидийская, древнеперсидская, скифо-сарматская мифология, согдийская и ряд более мелких мифологий. При общности культовой терминологии и ярко выраженных рефлексах общеиндоевропейских представлений идеологические основы всех этих циклов заметно различались, отражая разницу в уровнях социально-экономического и культурного развития.

После греко-македонского завоевания Ирана и части Средней Азии наступил второй, т. н. среднеиранский, период в развитии И. м. Его характеризовало обилие синкретических идейных течений со спекулятивно-теологическим уклоном. В этот период переделывались старые и возникали новые мифы, сложился в основных чертах священный канон зороастризма, вобравшего многие элементы индоиранской архаики. На западе Ирана самостоятельной религией стал митраизм, с 3 в. н. э. распространилось манихейство. Среднеиранский период завершился перерождением зороастризма в парсизм с утратой живого содержания И. м., подавленного схоластической догматикой и мелочной обрядностью. Однако в народных верованиях Курдистана, Афганистана, некоторых областей Средней Азии уцелели реликты И. м.

В силу фрагментарности и взаимных противоречий источников общее понятие «И. м.» является предметом сравнительно-исторической реконструкции, которая опирается на данные индоевропейской мифологии, индоиранской мифологии, ведийской и других мифологий. Основные источники по И. м. представлены текстами, памятниками искусства и археологии. Особенно важны т. н. луристанские бронзы 8-7 вв. до н. э. с изображениями мифологических сцен и персонажей, многорегистровые скальные рельефы ахеменидской и сасанидской эпох, изделия мелкой глиптики. Мифологическими осмыслениями пространства продиктованы планировки и детали архитектурных сооружений: колонные залы Пасаргад, Суз, Персеполя, мавзолеи Тагискена и Уйгарака в низовьях Сырдарьи, храмов огня, дворцов Нисы, Гекатомпила, Бишапура.

Главным источником для реконструкции И. м. служат сведения «Авесты», священного писания зороастризма на сакральном авестийском языке, и в меньшей степени древне-персидские клинописные надписи. «Авеста» состоит из отдельных книг - насков. По одной гипотезе, наски зафиксированы письменно в ранне-эллинистический период (свидетельство Гермиппа из Смирны, 3 в. до н. э.), по другой - это произошло на рубеже н. э. при династии Аршакидов, по третьей - только при Сасанидах, в 6 в. В устной форме древнейшие тексты «Авесты», прежде всего «Гаты», приписываемые основателю зороастризма Заратуштре (Зороастру), и затем «Яшты», гимны отдельным божествам, видимо, существовали с 12-10 вв. до н. э. Несколько позже (но до 4 в. до н. э.) сложились своды обрядовых предписаний «Видевдат» или «Вендидад» («Закон против дэвов»), «Висперед» («Книга о всех божествах») и сборники молитв. Тогда же возник религиозный зороастрийский календарь, испытавший воздействие астрономии Египта (365-дневный год) и Вавилонии (названия дней и месяцев по именам божеств). После выхода древнеиранских языков из употребления жречество создало корпус переводов и толкований писания на пехлевийском (среднеиранском) языке. Из переводов наиболее важно переложение утраченного авестийского «Дамдатнаска» - «Бунда -хишн» («Творение основы») - с важнейшими сведениями по космологии, эсхатологии; не менее интересны религиозная энциклопедия «Денкарт» («Деяния веры»), «Меног-и Храт» («Дух разума») и др. Заслуживают внимания манихейские сочинения «Книга тайн», «Книга псалмов», «Книга о гигантах», «Свет достоверности» и др. Большую ценность сохраняют поздние обработки иранского эпоса «Ядгар Зареран», «Шахнаме», «Вис и Рамин». 26. Махабхарат.Рамаяна «Махабха́рата» (санскр. महाभारतम्, mahābhāratam IAST, «Великое сказание о потомках Бхараты», по имени царя Бхараты, потомка древнего царя Куру) — древнеиндийский эпос.

Одно из крупнейших литературных произведений в мире, «Махабхарата» представляет собой сложный, но органичный комплекс эпических повествований, новелл, басен, притч, легенд, лиро-дидактических диалогов, дидактических рассуждений богословского, политического, правового характера, космогонических мифов, генеалогий, гимнов, плачей, объединённых по типичному для больших форм индийской литературы принципу обрамления, состоит из восемнадцати книг (парв) и содержит более 75 000 двустиший (шлок), что в несколько раз длиннее Илиады и Одиссеи взятых вместе. «Махабхарата» — источник многих сюжетов и образов, получивших развитие в литературе народов Южной и Юго-Восточной Азии. В индийской традиции считается «пятой Ведой». Одно из немногих произведений мировой литературы, которое само о себе утверждает, что в нём есть всё на свете. Содержание[править | править исходный текст]

Авторство «Махабхараты» приписывается мудрецу Вьясе, который сам является действующим лицом сказания (дедом Пандавов и Кауравов). В основе эпоса лежит повествование о распре между двумя группами двоюродных братьев — пятью Пандавами (сыновьями царя Панду и царицы Кунти) и ста Кауравами (сыновьями царя Дхритараштры и царицы Гандхари). И Пандавы, и Кауравы являются отдалёнными потомками древнего царя Лунной династии по имени Куру, но сказание в большинстве случаев применяет родовое имя Кауравов к сыновьям Дхритараштры. Распря была инициирована старшим сыном Дхритараштры, коварным и властолюбивым Дурьодханой, у которого ещё в юности «от жадности к господству зародилось преступное намерение». Старый царь Дхритараштра потворствует наследнику, несмотря на осуждение божественных мудрецов, советников и старших родичей. В результате распря разгорается и через многие годы достигает кульминации в кровопролитной восемнадцатидневной битве на священном поле Курукшетре. Особый драматизм династическому конфликту придаёт участие самого могучего витязя — неузнанного старшего брата Пандавов Карны — в битве на стороне Кауравов.

Война между Пандавами и Кауравами имеет мифологическую подоплёку: по плану богов на Курукшетре должны быть истреблены воплотившиеся в Кауравах демоны данавы. Именно для того, чтобы провоцировать необходимый для начала вражды династический конфликт, Шивой в дар данавам создан Дурьодхана. Кроме того, из жертвенного алтаря чудесным способом рождена Драупади, которой суждено вызвать вражду кшатриев. Особая роль в замысле богов отводится Карне: по утверждению всеведущего Вьясы, сын Сурьи Карна появился на земле, чтобы сеять раздор.

Эпическое повествование занимает конец книги I и книги II—XI, причём в I книге Пандавы, получив в наследство полцарства, создают огромную и процветающую империю, во II книге Пандавы проигрывают царство Кауравам в ритуальной игре в кости и удаляются в тринадцатилетнее изгнание (книги III и IV), V книга целиком посвящена безуспешным попыткам разрешить конфликт средствами дипломатии, описанию битвы посвящены VI—X книги, a в XI книге происходит оплакивание павших героев. Перед битвой средний из братьев Пандавов Арджуна (и их самый могучий воин) отказывается участвовать в убийстве родичей, но Кришна, который стал его возничим, разрешает этические сомнения героя в знаменитой проповеди — «Бхагавад-гите». Великая битва на Курукшетре знаменует собой начало Кали-юги — четвёртой и последней, наихудшей эры нынешнего цикла истории человечества.

В битве Пандавы, поддержанные Кришной, победили, но ради победы неоднократно прибегали к коварным уловкам (убийство их деда Бхишмы, наставника Дроны, их родича праведного Бхуришраваса, племянника Гхатоткачи, их брата Карны и кузена Дурьодханы). Все Кауравы и их сыновья пали на поле боя (кроме их сводного брата Юютсу, перешедшего на сторону Пандавов), но и победоносные Пандавы потеряли всех сыновей и родичей. После победы старший Пандава царь Юдхиштхира, раскаиваясь в учинённом кровопролитии, хотел оставить царство и удалиться в лес для жизни отшельника, но под давлением уговоров божественных мудрецов и родичей (книги XII и XIII) об исполнении долга царя (раджадхармы) правил тридцать шесть лет (книги XIV и XV), не переставая осуждать себя за истребление родичей и друзей. Первые пятнадцать лет Юдхиштхира правит, воздавая почести и формально признавая главенство старого царя. Не в силах снести укоров и ненависти второго из братьев-Пандавов могучего и неукротимого Бхимасены, Дхритараштра удаляется в лес в сопровождении жены, советника и матери Пандавов Кунти. Последние двадцать лет Юдхиштхира правит царством самостоятельно. На склоне лет Пандавы вместе с общей женой Драупади оставляют царство и направляются в Гималаи, в пути умирают и возносятся на небо (книги XVII и XVIII). Собственно эпический сюжет занимает меньше половины объёма «Махабхараты», возможно дополнявшейся на протяжении столетий вставными новеллами и притчами на мифологические и религиозно-философские темы (некоторые учёные считают примером подобной поздней вставки «Бхагавад-гиту»). «Бхагавад-гита» — наиболее известная часть «Махабхараты» и важное священное писание индуизма (особенно вайшнавизма), многими почитаемое как одна из Упанишад («Гита-упанишада»).

Центральным эпическим героем «Махабхараты» следует признать Карну. Карне открыт замысел Кришны о необходимости битвы на Курукшетре для истребления кшатриев и воплотившихся в них демонов. По мнению Кришны, без участия Карны битва бы не состоялась. Кроме того, именно с его гибелью на Курукшетре поражение Кауравов становится неизбежным, a также завершается Двапара-юга и начинается Кали-юга, о чём свидетельствуют космические катаклизмы. Описанию гибели Карны сказание уделяет больше места, чем чьей-либо другой, включая божественного Кришну, а его оплакиванием завершается батальная часть центральной фабулы о вражде Пандавов и Кауравов.

Ученые XIX и XX веков, применяя к «Махабхарате» традиционные героико-эпические мерки, которым она не вполне соответствует (во-первых, потому, что эти мерки были разработаны при изучении поэм Гомера, то есть книжного эпоса, тогда как «Махабхарата» представляет устный эпос; во-вторых ввиду наличия своеобразной этической шкалы ценностей — нравственная тенденция авторов, помимо прочего, привела к принципиальной перестройке эпоса), полагали, что произведение является довольно хаотичным, непоследовательным и аморфным; в особенности критика подобного рода относилась к композиции поэмы. Впечатление рыхлости «героического» повествования создаётся за счёт бесчисленных поучительных бесед героев с мудрецами, их странствий по священным местам и вставных новелл. Часть таких новелл является сказанием в сказании (например, краткий пересказ «Рамаяны»), часть представлена притчами, в том числе, животного фольклора (заимствование сюжетов «Панчатантры»). Притчами, иллюстрирующими правильное и неправильное поведение, богата книга наставлений «Шантипарва», особенно её вторая часть «Ападдхармапарва» (правила поведения в трудной ситуации). Этим произведение отличается от многих других древних эпосов, в которых внимание, как правило, сосредоточено именно на развитии основных событий.

В числе отступлений, имеющихся в «Махабхарате», наличествуют мифы о божествах, мироздании и происхождении жизни, легенды о древних героях (которые порой приобретают характер своего рода «эпоса в эпосе»), притчи, басни, другие фольклорные формы и жанры, а также фрагменты религиозного, философского и правового содержания. В итоге поэма приобретает энциклопедический характер, что может приводить к мысли о неумеренном включении авторами в её состав разнообразных произвольно отобранных знаний. Тем не менее, внимательное рассмотрение произведения позволяет прийти к выводу о том, что каждый из эпизодов все же имеет если не прямое, то косвенное отношение к сюжету, выступая в качестве иллюстрации, разъяснения и т. п. Некоторые исследователи, к примеру — В. Пизани, отмечают, что вспомогательные эпизоды играют связующую роль в композиции поэмы, заполняя временные лакуны в основном повествовании[1].

Рама́яна (санскр. रामायण, «подорож Рами») — частина індуїстського канону (смріті), що отримала своє остаточне оформлення між IV ст. до н. е. — ІІ. н. е. На відміну від Махабхарати, Рамаяна є порівняно струнким цілим з композицією та розгортанням сюжету. Індійські поетики називають міфічного автора Рамаяни — Вальмікі — «першим поетом» (адікаві), а саму Рамаяну — першим художнім епосом (кав'я). В Рамаяні вже чітко виступають риси творчого методу пізнішого стилю кав'я: насиченість викладу ліризмом; ретельне виписування картин природи, які часто набувають символічного характеру; безліч стилістичних прикрас — порівнянь, поетичних тропів і постатей, багатозначних висловів, здійснюють принцип «подвійного сенсу» (дгвані).

Епічна поема складається з 24 тисяч віршів (шлок), об'єднаних у 7 книг (канд):

Бала-Канда - книга про дитинство Рами (героя Рамаяни).

Айодг'я-канда - книга про царський двір в Айодх'ї.

Аран'я-канда - книга про життя Рами в лісовій пустелі.

Кішкіндга-канда - книга про союз Рами з мавпячим царем в Кішкіндге.

Сундара-канда - «Прекрасна книга» про острів Ланка - царство демона Равани, викрадача дружини Рами - Сіти.

Юддга-канда - книга про битву мавпячого війська Рами з військом демонів Равани.

Уттара-Канда - «Заключна книга».

Основною фабулою є історія царственого вигнанця Рами та його вірної дружини Сіти, їхнє життя в лісовому усамітненні, викрадення Сіти царем лютих духів (ракшасів) Раваною, пошуки її Рамою, його союз із мавпячим царем, облога острова Ланка — царства Равана, бій мавп із ракшасами і єдиноборство Рами з десятиголовим Раваною, його перемога, звільнення Сіти і розлука із нею Рами. Рама — главный герой поэмы. Старший и любимый сын царя страны Кошалы Дашаратхи и его жены Каушальи. Он изображается как воплощение достоинства. Дашаратха был вынужден уступить ультиматуму Кайкейи, одной из его жен, и приказать, чтобы Рама оставил своё право на трон и удалился в изгнание на 14 лет.

Сита — любимая жена Рамы, дочь царя Джанаки, «рождённая не человеком». Она — воплощение богини Лакшми, супруги Вишну. Сита изображается как идеал женской чистоты. Она следует за своим мужем в изгнание, где похищена царём ракшасов Раваной, правителем Ланки. Рама с союзниками спасает её из плена, убив Равану. Позже она рождает Раме наследников — Кушу и Лаву.

Хануман — могущественный ванара и одиннадцатое воплощение бога Шивы (или Рудры), идеал преданного выполнения долга чести. Сын бога ветра. Играет важную роль в возращении Ситы.

Лакшмана — младший брат Рамы, ушедший с ним в изгнание. Олицетворяет змея Шешу и идеал верного друга. Он всё время защищает Ситу и Раму. Был понуждён Ситой (введённой в заблужденье ракшасом Маричей, крикнувшим перед смертью голосом Рамы «О Сита! О Лакшмана!») покинуть её, чтобы найти ушедшего в лес Раму, в результате чего Равана и смог похитить Ситу. Был женат на младшей сестре Ситы Армиле.

Бхарата — сын Дашаратхи, брат Рамы. Когда Бхарата узнаёт, что его мать Кайкеий отправила наследника трона Раму в ссылку и сделала его самого царём, что послужило причиной смерти Дашаратхи, убитого горем из-за вероломства своей жены, он отвергает незаконно полученную власть и отправляется на поиски Рамы. Когда Рама отказывается возвратиться из своего изгнания, Бхарата ставит на трон золотые сандалии Рамы как символ того, что истинный царь — Рама, а он — всего лишь его наместник. Изображается как идеал справедливости.

Равана — ракшас, царь Ланки. Изображается десятиглавым и двадцатируким; если отрубить его головы, то они отрастают вновь. От бога-создателя Брахмы получил чудесный дар: в течение десяти тысяч лет он не мог быть убит ни богом, ни демоном, ни зверем. Даже боги трепещут перед его силой. Для того, чтобы победить Равану, Вишну воплощается в облике человека — в Раме и его братьях. Равана — похититель Ситы, намеревается сделать её своей женой, которой, однако, не причиняет насилия, желая добиться её благосклонности угрозами и уговорами, так как над ним тяготеет проклятье: в случае насилия над женщиной он тут же погибнет. 27. Цикл про Кухуліна Кухулін (ірл. Cú Chulainn, «собака Хуланна») — герой ірландської міфології, воїн, який з'являється в оповіданнях Ольстерського циклу, а також у шотландському та менському фольклорі. Кухулін, згідно з однією з версій, є сином Дехтіре, сестри короля Ольстера Конхобара, і бога світла Луга, за іншою версією, є сином Конхобара та Дехтіре (уявлення, що походить з часів матріархату). Прийомний син Фергуса.

Згідно з переказами, Кухулін жив під час правління короля Уладу (Ульстера, Ольстера) (одного з королівств Ірландії) Конхобара в місті Емайн Маха (столиці королівства), тобто на рубежі н. е. Багато персонажів цього циклу ймовірно були історичними особами, в тому числі й сам Кухулін, але образ його придбав безліч магічних та легендарних рис. За давньоірландськими хроніками було зроблено приблизні висновки про вік героя: він народився в 34 році до н.е., в 7 років взяв зброю в рук, у 17 бився з ворогами в «Викраденні», у 27 років загинув [1].

У дитинстві здійснив типові для героя подвиги (пор. Геракл): зокрема, щоб не запізнитися на бенкет на честь свого дядька Конхобара, вбиває страхітливого собаку коваля Куланна, після чого охороняє його будинок до тих пір, доки не виросте щеня убитого собаки. Завдяки цьому герой отримує своє ім'я та один з гейсів, до цього він був відомий під ім'ям «Сетанта». Почувши одного разу пророкування, що той хто отримає у цей день зброю буде найвідомішим воїном, але проживе недовго, Кухулін обманом отримує зброю в свої руки саме в зазначений день [2].

Вигляд героя підкреслює його незвичайність: на руках і ногах у нього по 7 пальців, в очах - по 7 зіниць, і в кожній з них - по сім дорогоцінних каменів. На щоках є по чотири ямочки: блакитні, пурпурні, зелені і жовті. На голові у нього було п'ятдесят світло-жовтих пасмів [2]. (В інший скелі сказано: "Сім зіниць було в очах юнака - три в одному і чотири в іншому ..."[3]).

Коли Кухулін став юнаком і пройшов обряд ініціації, жінки та дівчата Ірландії почали закохуватися в нього за його красу та подвиги. За наполяганням ольстерців він вирішив одружитися, але батько Емер, дівчини, до якої він посватався, зажадав від нього виконання ряду важких завдань, сподіваючись, що Кухулін загине. Кухулін, однак, вийшов переможцем в усіх випробуваннях і одружився. Під час цього небезпечного сватівства Кухулін побував у Шотландії (ірландською Альбенех, Альба), де навчитися тонкощам бойового мистецтва. Кухулін став коханцем Уатах, дочки своєї наставниці Скатах, Уатах народила йому сина, Конлайха. Коли Конлайх виріс, він вирушив у Ірландію розшукувати батька, ім'я якого йому було невідомо. Вони зустрілися, і воювали, не впізнаючи один одного, і батько вбив сина.

У віці сімнадцяти років Кухулін зробив свій найбільший подвиг. Королева Коннахту Медб, бажаючи у що б то не стало добути надзвичайно рослого і красивого бика, що належав лорду Ольстеру, який не хотів його продати, спорядила величезне військо і вдерлася в Ольстер. Під час нападу ворогів всі дорослі чоловіки Ольстеру зазнали недугу через прокляття [4]. Цією недугою не був вражений лише Кухулін (за однією з версій — із-за свого божественного походження, за іншою — із-за малого віку). Вимушений один боронитися, Кухулін встав біля броду, через який повинно було пройти вороже військо, і зміг змусити Медб укласти з ним договір, згідно з яким він раз на день бився з одним лише воїном. Військо Медб не мало права йти далі, не вразивши Кухуліна. Таким чином Кухуліну вдалося стримати вороже військо до зцілення ольстерців (уладів) [2].

В "Бенкеті Брікрена" (Fled Bricrenn) описується, як Кухулін змагався з іншими героями ольстерців (уладів). Він перевершив їх усіх в хоробрості, прийнявши виклик чарівника Курої (Ку Рої), який запропонував тому, хто бажає відрубати йому голову з умовою, що потім сам він, якщо зможе, зробить з противником те ж саме. Кухулін відрубав Курої голову, яка негайно приросла, і потім поклав свою голову на плаху, але Курої оголосив, що це було лише випробуванням його сміливості. СМЕРТЬ КУХУЛИНА

Кухулин собирается на битву, но пятьдесят женщин королевского рода преграждают ему путь, чтобы не пустить на новые подвиги. С помощью трёх чанов холодной воды им удаётся охладить его пыл и удержать в этот день от выезда на бой. Но другие женщины укоряют Кухулина в бездействии и призывают защитить их страну. Кухулин снаряжается и подходит к своему коню, но тот трижды поворачивается к нему левым боком, что предвещает большое несчастье. В ночь накануне похода богиня войны Морриган разбивает колесницу Кухулина, ибо знает, что он уже не вернётся домой. Тем не менее Кухулин отправляется в путь. По дороге он навещает свою кормилицу, а затем встречает трёх кривых на левый глаз старух, жарящих собачье мясо. На Кухулине лежал зарок — не отказываться от пищи с любого очага, но не есть мяса собаки. Он пытается объехать старух, но они замечают его и приглашают попробовать их пищу, Кухулин ест собачье мясо левой рукой и кладёт кости под левую ляжку, от чего они теряют прежнюю крепость. Затем Кухулин вместе со своим возницей Лойгом прибывает к месту битвы.

Тем временем предводитель его врагов Эрк придумывает такую хитрость: все их войска сдвигаются в единую стену и на каждом углу выставляют пару сильнейших воинов и заклинателя, который должен будет попросить Кухулина одолжить ему копье, могущее поразить короля. Приблизившись к вражескому войску, Кухулин сразу ввязывается в битву и так работает копьём и мечом, что равнина становится серой от мозгов им убитых. Вдруг Кухулин видит на краю войска двух борющихся друг с другом воинов и заклинателя, который призывает его разнять дерущихся. Кухулин наносит каждому такой удар, что мозг выступает у них через нос и уши и они падают замертво. Тогда заклинатель просит у него копье, Кухулин отказывается отдать его, но под угрозой быть обесславленным за скупость, соглашается. Один из вражеских воинов — Лугайд — мечет копье в Кухулина и убивает его возницу Лойга. Кухулин отправляется на другой фланг войска и вновь видит двух борющихся. Он разнимает их, отбрасывая в разные стороны с такой силой, что они падают замертво у подножия соседней скалы. Стоящий рядом с ними заклинатель опять просит у него копье, Кухулин вновь отказывается, но под угрозой опозорить всех уладов отдаёт его. Тогда Эрк мечет копье в Кухулина, но попадает в его коня по имени Серый из Махи. Смертельно раненный конь убегает в Серое озеро, откуда добыл его некогда Кухулин, унося на своей шее половину дышла. Кухулин же упирается ногой в оставшуюся половину дышла и ещё раз проезжает через вражеское войско из конца в конец. Опять замечает он двух бойцов, бьющихся друг с другом, разнимает их так же, как и предыдущих, и вновь встречает заклинателя, который просит у него копье. На этот раз Кухулину пришлось отдать его под угрозой опозорить скупостью свой род. Тогда Лугайд берет это копье, мечет его и попадает прямо в Кухулина, да ещё так, что внутренности его выпадают на подушку колесницы. Смертельно раненный Кухулин просит у окруживших его врагов дозволения искупаться в Чёрном озере, и они разрешают ему. Он с трудом доходит до озера, купается, а затем возвращается к врагам и привязывает себя к высокому камню, не желая умирать лёжа или сидя. В этот момент появляется Серый из Махи, чтобы защитить его, пока ещё в нем есть душа и исходит луч света от его лба. Зубами он убивает пятьдесят, а каждым из копыт — по тридцать воинов. Долго воины не решаются подойти к Кухулину, думая, что он жив, и только когда птицы садятся на плечи его, Лугайд отсекает ему голову.

Затем войско его отправляется на юг, а он остаётся искупаться и поесть наловленной им рыбы.

В это время о смерти Кухулина узнает Конал Победоносный. Некогда они заключили договор: тот из них, кто умрёт первым, будет отомщён другим. Конал отправляется по следам вражеского войска и вскоре замечает Лугайда. Они договариваются о поединке и разными дорогами прибывают на условленное место. Там Конал сразу ранит Лугайда копьём. Тем не менее их бой продолжается сутки, и только когда конь Конала — Красная Роса — вырывает кусок мяса из тела Лугайда, Коналу удаётся отрубить ему голову. По возвращении домой улады не устраивают никакого торжества, считая, что все почести принадлежат Кухулину. Он же явился тем женщинам, что удерживали его от выезда на битву: колесница его пронеслась по воздуху, а сам Кухулин, стоя на ней, поёт.