Традиції слов’янських народів.
1. Традиції, звичаї, обряди словаків
Жителі Словаччини свято бережуть як родинні, так і календарні звичаї. Розглянемо окремі з них.
Традиція святкування дожинок найдовше збереглася у Словаччині в сільськогосподарських районах. Готуючись до цього свята, дівчата плели вінки з колосків та польових квітів. Господар влаштовував гостину після того, як йому вручався вінець з побажаннями щастя і благополуччя.
На свято винограду (15 вересня) жителі здійснювали обряд "забивання гори на виноградниках". Представники сільської адміністрації і охоронці виноградников ставили символ "гору" на дорозі, що вела до виноградників. "Гора" була схожа на традиційний для весняних свят "май", тобто це була висока жердина, зверху на яку прив’язували освячений у церкві букетик квітів або колосків, а інколи - хрест з трьома яблуками на кінцях - символами плодючості.
Викопувалася яма для цієї жердини, куди кидались найкращі кетяги винограду, можливо, як жертвоприношення. Поряд розпалювалось багаття, на якому спалювалася "гора", поставлена в минулому році. Нова "гора" кропилася водою й обкурювалась травами. Після того, як жердина була закріплена, мужчини стріляли в усі сторони зі зброї, відлякуючи нечисту силу, молилися святому Урбану, щоб допоміг зберегти урожай, а також за всіх померлих господарів- виноградарів, що не дожили до "забивання гори" цього року.
Після проведення обряду жердину залишали на цьому ж місці, і ніхто з чужих не мав права доступу до виноградника. День завершувався пригощанням біля вогнища.
На свято поминання (2 листопада) відвідують кладовища, доглядають могили близьких, запалюють свічки, які, за народними віруваннями, повинні охороняти живих від дії злих сил.
2. Звичаї, обряди жителів Польщі
Поляки зберегли цілу низку календарних обрядів. Розглянемо окремі з них.
Свято св. Яна. Переддень св. Яна був днем активних дій чаклунок і взагалі лютих сил, від котрих треба було оберігати себе, свою сім’ю, посіви, худобу, будинок. Тому зв’язували зелені стрілки в цибулі, щоб краще росла, на полях, де ріс льон, встромляли гілки липи, коровам додавали в корм траву від вінків, освячених у свято тіла господнього (Boze Cialo), і проціджували молоко через освячені вінки. В цей день не прийнято було що-небудь позичати.
За народними повір’ями, у ніч на св. Яна розквітала папороть; той, хто знаходив і зривав квітку папороті, ставав багатим і щасливим.
Дуже поширені були гадання дівчат на долю. Була прикмета: якщо два вінки, пущені по воді (у річці, озері й ін.), зійдуться, то їхня володарка вийде незабаром заміж, якщо потонуть - помре. Бажаючи дізнатися, хто буде нареченим, дівчина рвала на луках квіти, приносила їх додому і клала під подушку, сподіваючись побачити у сні нареченого.
Барвистою обрядовою дією було розпалювання вогнів на пагорбах, на вигоні, пасовищі, на луках або в лісі. Через багаття стрибали хлопці і дівчата, щоб очиститися і одержати силу. У деяких місцях через вогонь проганяли череду. Обрядові вогні в ніч на св. Яна мають декілька назв: kupalnocka, kupelnocka, kopelnocka, kopielnocka, kopalnocka, palinocka, swietojanki palinocka (ніч розпалу). Окремі назви пов’язані з нічним купанням: купалися, щоб очиститися.
Біля вогнищ у ніч на Яна дівчата водили хороводи і співали. Це була ніч вільного кохання - дівчата і хлопці, незважаючи на протести батьків, ішли в поля, повертаючись лише під ранок. Проти цього особливо завзято боролася католицька церква.
Саме святкування дня св. Яна мало суспільний характер. Нерідко воно перетворювалося у своєрідне народне видовище, подивитися на яке приходили майже всі жителі села. Одну з головних ролей на святі виконували дівчата. Вони розбивалися на дві партії і змагались у співі обрядових і світських пісень. У піснях висміювались хиби і вихвалялись гідність кожної із дівчат.
Після дня св. Яна майже всі літньо-осінні свята церковного календаря так чи інакше були пов’язані, за народними звичаями, із сільським господарством: дозріванням і збиранням урожаю зернових, городніх і садових культур, тваринництвом, бджільництвом, рибальством і т.п. У дні церковних свят, за існуючими здавна прикметами, сільські господарі намагалися вгадати погоду. Піклувалися також про своє здоров’я і добробут, приписуючи при цьому роль покровителів і рятівників різним християнським святим. 8 червня на свято Медарда спостерігали: якщо йде дощ, то буде ще 40 дощових днів.
Помічником у пошуках загублених речей і у важких життєвих ситуаціях вважався св. Антоній (13 червня). Від хвороби, що називалася "танком св. Віта", допомагав святий Віт (15 червня), від цього дня переставали співати солов’ї, тому він вважався сумним святом. На свято Якуба (25 липня) спостерігали за погодою: Jaki Jakob do poludnia, Taka zima az do Grudnia. Jaki Jakob po potudniu, Taka zima tez po Grudniu.
Який Якуб до полудня, така зима до грудня. Який Якуб після полудня, така зима після грудня.
На Якуба можна було вже судити, який урожай: Na sw. Jakuba bywa rachuba, Kto byl pilny, zbior ma silny.
На святого Якуба буває розрахунок, Хто був старанним, у того багатий врожай. 1 серпня - дня св. Петра. У Помор’ї, наприклад, можна було косити жито, навіть якщо воно було зелене. Петро вважався тут покровителем хліборобів (і одночасно рибалок), на його допомогу сподівалися. Навпаки, в Мазовії не рекомендувалося працювати в цей день, тут св. Петро називався Паликопою ("запалюй копицю"). Відповідно до повір’я, копиці, поставлені в день св. Петра, могли загорітися від блискавок.
Багато прикмет стосувалося свята Вавжиньца (10 серпня). У них йшлося про закінчення складання хлібів ("на св. Вавжиньця дорога через поле вільна"), початок осінньої оранки ("на св. Вавжиньця час орати від дороги", "час орати озимі" і знімати яблука в садках). Був звичай на свято св. Вавжинця викачувати й освячувати свіжий мед, пригощаючи ним усіх домашніх і сусідів.
Успіння Богородиці (15 серпня) польський народ назвав святом Божої матері рослин (Matka Boska Zielna). У цей день святили в костьолах колоски зернових культур, горох, льон, овочі, фрукти, а також рослини, що мали лікувальні властивості або ж могли "застерегти" від чаклунства. Пучок колосків і трав, освячених у це свято, називався ровнянка, рувнянка, прозаїка, пружанка (rownianka, rownianka, prozanka, prozanka).
Свято св. Роха припадало на 16 вересня. Селяни помічали, що до цього часу доспівав горох. У народі існували прислів’я і приказки: "Святий Рох розсипав горох" ("Swiety Roch rozsiat groch"); "На св. Роха в стодолі горох" ("Na sw. Roch w stodole groch") і ін. На це свято по дорозі до села розпалювали вогонь і тричі проганяли через нього худобу. Серед польського народу було поширене повір’я, що від морової виразки людей і тварин міг захистити і вилікувати св. Рох.
Назву Божа мати посівна (Matka Boska Siewna) одержало в Польщі християнське свято Різдва Богородиці - 8 вересня. Напередодні цього свята кожний селянин повинен був обов’язково почати сівбу або хоча б зробити засівок. Збір городніх і садових культур нерідко співвідносився селянами з діяннями св. Ядвіги, що "останнє яблуко знімає" ("ostatnie jablka dzwiga"), “надає” моркві меду або цукристості.
1 листопада у Польщі повсюдно відзначається день усіх святих, а 2 листопада - день задушни (dzien zaduszny) - поминання мертвих. За народними повір’ями, у день поминання душі мертвих покидають могили, уночі присутні на панахиді в костьолі і повертаються у свої будинки. Рідні мертвих, щоб цим душам легше було потрапити в будинок, нерідко відчиняли двері й вікна. Люди вірили, що в задушки ("zaduszki") душі приходять погрітися. У хлібній печі для них клали дві колоди хрест-навхрест, залишали їжу і питво, намагаючись їх умилостити, заручитися їхньою допомогою, не розсердити. Пережитком частування мертвих було обдарювання на цвинтарі дідів (“жебраків”) хлібом, залишання їжі на могилах.
День поминання мертвих відзначається у Польщі дуже урочисто й тепер. У цей день родичі з’їжджаються разом (нерідко з різних міст і сіл), щоб відвідати могили своїх близьких. Могили прибирають вінками, букетами квітів, запалюють на них свічки.
3. Традиції, звичаї, обряди жителів Словенії
Різдво відзначалося колядуванням та багатою вечерею, яка починалася з поділу калача, випеченого з борошна першого або останнього снопа. Серед обов’язкових страв були смажене порося, баранець або куриця, обов’язково були солодощі.
В обрядах, які проводили в Юріїв день, відбилися найдавніші уявлення про весняне пробудження природи, про магічну силу свіжої води, зелені, квітів, які збирали на луках і прикрашали будинки, людей, тварин, Недивно, що це свято ще називали "Зелений Юрій", головним персонажем свята був чоловік, прикрашений зеленню. Кінцем літа і початком зими вважається день святого Андрія (30 листопада за старим стилем) - "ведмеже свято" (вважалось, що св. Андрій їздить на ведмеді).
4. Звичаї, обряди білорусів
Білоруська культура за свою багатовікову історію відчула вплив сусідніх народів російського, українського, польського і литовського. До нашого часу дійшли пам’ятки писемності й усної народної творчості ХVІ-ХVII ст. Це купальські, жнивні пісні, колядки, які виконувалися на Різдвяні свята, а також народні приказки і прислів’я, які і тепер побутують у народі. Особливо колоритні білоруські народні казки, для яких характерна виключна яскравість образних засобів, жива виразна мова.
Головним персонажем легенд часто виступає ластівка. Пояснення цьому знаходимо в одній з легенд: коли розіп’яли Христа, ластівки викрадали цвяхи з дощок і намагалися зняти з голови Ісуса терновий вінець. Христос наказав за це людям ластівок не чіпати, а хто їх уб’є, у того рука відсохне.
5. Болгарські традиції і звичаї
У болгар шанується свято сурвакари, це свято кизилу. Підлітки і молоді люди після наступу півночі відправляються з дому в дім з кизиловими гілками в руках. і легенько б’ють господарів по спині з побажанням доброго здоров’я, довголіття і всіляких успіхів в житті.
Свято колядування має багато спільного зі святом сурвакарів. Група колядників відвідує сім’ї, бажаючи їм всього найкращого. Колядники носять із собою коледарку - довгу дубову гілку, багато прикрашену різьбою. Побажальникам дарують спеціально підготовлені фрукти та інші ласощі. Цей обряд супроводжується піснями, побажаннями, танцями.
Головна відмінність - колядники відвідують будинки в різдвяну ніч (25 грудня), а сурвакари - в новорічну (1 січня) - зумовлена різницею між Юліанським і Григоріанським календарями. Ці два звичаї збереглися, вони мають багато спільного. Новорічний звичай більш поетичний, адже пов’язаний з надією на щасливе заміжжя і сімейне щастя.
Масниця або Сирне говіння (за сім тижнів до Пасхи). Найважливіший звичай на сирному тижні - ігри кукерів (ряжених) з побажаннями багатства. Походження ігор сягають свята Діонісія, яке влаштовували древні фракійці.
Кучерські свята знаменували початок весняного календаря і характеризувалися підготовкою обрядової маски. Як правило, вона була різнокольоровою, блискучою, прикрашеною стрічками і бавовняною бахромою. Одяг ряжених також був колоритний і пишний. Багатокольоровість масок, одягу, обрядові танці надають звичаю театральності, карнавальності. Важливим моментом свята є символічне орання і сівба як символи багатого урожаю. Важка хода головного ряженого нагадує про важкі від зерна колосся пшениці, а прив’язані до талії дзвіночки призначені для того, щоб відганяти зло і хвороби.
Трифон-зарізан святкують у першій половині лютого. Цей звичай також пов’язаний з промислом виноградаря. По всій країні виноградні лози підрізають і поливають вином, господарі готують багаті на страви столи, на вулицях колективно виконують обрядові пісні і танці, щоб урожай видався багатим. У деяких районах вибирають "царя", голову якого прикрашають вінком із виноградних лоз. До нього ставляться з особливою повагою, бо вважається, що від цього залежить родючість.
Поминальні дні тривають 53 дні – від Великого четверга до Трійці. Це Великий четвер; Великдень для померлих або Софіїн день; Чорна середа; переддень Вознесіння; Вознесіння; Троїцька субота; Трійця, або день П’ятидесятниці. Цей відносно короткий період у році, коли поминають померлих, охарактеризований у популярному ранньослов’янському апокрифі “Ходіння Богоматері по муках”. Згідно з цим переказом, милосердна Богородиця пожаліла грішників і звільнила їх від тортур на період від Великого четверга до Трійці щорічно. Поминальні дні містять багато тюркських за походженням обрядів і повір’їв, наприклад, забобони про “того, хто забирає душу” (гаг. алиджи або джан алиджи).
Свято Різдва Іоанна Хрестителя багато в чому нагадує купальську обрядовість. Найбільш важливими є купальські обряди з “нареченою Івана” (болг. Йеньова булка), які в символічній формі містять ідею дівочих жертвопринесень за дощ.
6. Традиції, звичаї, обряди жителів Македонії
Македонці святкують день святого Георгія чи Юр’їв день (6 травня). Цей день вважається межею між зимою і літом. Саме тоді починається важливий етап скотарства - перегін худоби із зимових пасовищ на літні, високогірні. Він супроводжується спеціальним заколом барана, якого готують на вертелі. Хоч зараз це свято починає забуватися, жителі сіл намагаються напередодні цього дня, 23 квітня, вигнати худобу на пасовища.
7. Особливості слов'янського фольклору та літератури
В усі часи залишається актуальною проблема всебічного вивчення й осмислення народної творчості минулого. Специфічним і яскравим є фольклорна спадщина слов'янського світу.
О.Потебня звернув увагу у своїх роботах “Про деякі символи в словенській народній поезії, "Із лекцій з теорії словесності” на символіку слов'янських пісень. Український фольклорист М.Максимович висловив думку про зв'язок народної поезії слов'ян з їхнім життям та історією і здійснив першу спробу порівняння українських дум з російськими піснями і сербськими та хорватськими юнацькими піснями: “Різномірністю складів віршів українські думи відмінні і від великоруських розповідних пісень, і від юнацьких пісень сербських, які так суворо дотримуються десятискладової міри вірша... Від тих і інших українські думи відрізняються ще й римою, такою звичною для виконання пісень південноруських".
О.Бодянський у праці “Про народну поезію словенських племен” особливу увагу приділив порівнянню російських і українських народних пісень. О.Бодянський стверджував, що українські пісні своїм драматизмом стоять вище за пісень усіх слов'ян і відзначаються довершеністю поетичної форми.
Науковці зупиняються і на окремих національних особливостях слов'янських народів. Наприклад, М.Халанський у праці "Южнославянские сказания о Кралевиче Марке в связи с произведениями русского былевого эпоса" розкрив важливі моменти художньо-образної спільності південнослов'янського епосу з російськими билинами. Головний герой показаний як об'єднувач розпорошених слов'янських бойових сил. Із цим образом пов'язане виникнення споріднених тем і мотивів, зокрема наділення героя чудодійною силою (див. Ілля Муромець, Марко Королевич), віра в безсмертя головного героя.
Цікавий аналіз народнопоетичного матеріалу знаходимо в роботі І.Франка “Із секретів поетичної творчості”, де український дослідник, посилаючись на праці Міклошича, аналізує особливості постійних епітетів і порівнянь у сербському й болгарському фольклорі, порівнює їх з епосом східнослов'янським.
Східні слов'яни: народні традиції, обряди та фольклор
Особливості поширення та ладу східних слов'ян. Загальні риси релігійних вірувань східних слов'ян. Східнослов’янська язичницька поховальна обрядовість. Язичницькі уявлення східних слов’ян про небесний світ
Східнослов’янське язичництво, безумовно, виникло й розвивалося на своїй власній, самобутній основі, разом з тим воно не було замкнутою метафізичною системою і значною мірою відчуло на собі ідеологічний вплив сусідніх етнічних груп. Таким чином, аналіз уявлень східних слов’ян про потойбічний світ повинен допомогти з’ясувати розвиток та головні напрями зовнішнього культурного впливу на архаїчну культуру Київської Русі.
Про виняткову роль в свідомості східних слов’ян посмертних уявлень свідчить той факт, що за даними письмових джерел окремі аспекти даних вірувань чітко простежуються в звичаях та обрядах XVI-XVII ст.
Релігійна реформа князя Володимира Святославича 980 р., під час якої київський князь запровадив єдиний для всього східнослов‘янського суспільства культ головних язичницьких богів і цим самим надав язичницькій релігії функції державної.
Таким чином, слов’янське язичництво впродовж ІХ-Х ст. досягло найвищого етапу свого розвитку та отримало статус державної релігії, що сприяло консолідації давньоруського суспільства та підвищенню авторитету великокнязівської влади.
Після прийняття християнства автохтонні вірування ще протягом кількох століть продовжували зберігатися, особливо у віддалених від великих центрів регіонах. Разом із тим спостерігається повільний, але безповоротний процес витіснення язичницьких вірувань та обрядів християнськими канонами, який привів згодом до остаточної трансформації язичницької системи уявлень про потойбічний світ.
Особливості поширення та ладу східних слов'ян
Слов'яни виникли з автохтонного індоєвропейського населення Східної Європи. Більшість учених додержується думки, що прабатьківщина слов'ян охоплювала північні схили Карпат, долину Вісли та басейн Прип'яті. Звідси на початку VII ст. вони стали розселятися в усіх напрямах: на північному сході заглибилися в землі угро-фіннів до Оки та верхньої течії Волги; на заході їхні поселення сягали р. Ельбиу Північній Німеччині.
Та найбільший потік колонізації пішов на південь, на Балкани, куди слов'ян, наче потужний магніт, притягували родючі землі, багаті міста й тепліший клімат. Якщо порівнювати цей процес із міграцією кочовиків, то розселення слов'ян являло собою повільний рух із праслов'янських земель, у процесі якого зберігалися зв'язки з прабатьківщиною. Внаслідок цього він охопив великі території. Цікавою рисою цієї експансії був її мирний характер. За винятком окремих сутичок на кордонах з Візантією слов'яни просувалися на нові землі головним чином як колоністи, а не загарбники.
Проте, розселяючись, вони водночас і розпорошувалися. Дослідження визначного російського вченого Олексія Шахматова доводять, що на початок VI ст. із спільної мови слов'ян сформувалися три підгрупи: західнослов'янська, з якої згодом розвинулися такі мови, як польська, чеська та словацька; південнослов'янська, з якої постали болгарська, македонська та сербохорватська; східно-слов'янська, що з неї розвинулися українська, російська та білоруська мови.
У VII ст. східні слов'яни зосереджувалися на правому березі Дніпра. Намагаючись установити якомога найдавніший родовід слов'янського населення України, радянські вчені обстоюють думку, що східні слов'яни (чи їхні прямі предки — анти) були корінним населенням регіону. Західні ж спеціалісти, вказуючи на брак доказів цієї теорії, сходяться на думці, що східні слов'яни переселилися сюди свого часу.
Протягом VII та VIII ст. східні слов'яни продовжували розселятися. Згодом вони налічували близько 14 великих племінних союзів, що заселяли землі України, Білорусії та Росії. Найважливішими серед них були поляни, що жили в Центральній Україні на берегах Дніпра. До інших східнослов'янських племен України належали древляни — на північному заході, сіверці — на північному сході, уличі й тиверці — на півдні. У західній частині країни жили волиняни та дуліби.
Східнослов'янських поселень існувало багато, хоч за розмірами вони були невеликими. Села будувалися за одну-дві милі одне від одного і налічували від 4 до 70 дерев'яних жител. Кожна нова група поселень виростала на відстані 30—40 миль. У центрі зводилися гради, тобто укріплені фортеці, що служили для захисту, проведення племінних сходів і культових обрядів. Східнослов'янські землі рясніли сотнями таких обнесених частоколом населених пунктів. Тому скандінави називали ці землі «Гардарікі», що значить «країна укріплень».
Про політичну організацію східних слов'ян відомо небагато. Очевидно, вони не мали верховних правителів чи якоїсь централізованої влади. Племена й роди, на чолі яких стояли патріархи, об'єднувало поклоніння спільним богам, а важливі питання життя вирішувалися шляхом загальної згоди. Хоч пізніше й з'явився клас племінної знаті, або князів, соціально-економічне розшарування племені було незначним, а земля й худоба вважалися спільною власністю численних сімей.
Східні слов'яни були знані як непохитні й загартовані воїни, здатні витримувати морозі спеку, споживати мінімум їжі. Відчуваючи себе невпевнено на відкритих рівнинах, вони вважали за краще воювати у лісах і байраках, де часто влаштовували засідки. Впертість і витривалість були їхніми найбільшими перевагами як у війні, так і під час миру.
Торгівля у східних слов'ян розвивалася слабко. Проте у VIII ст. їй дали поштовх купці зі Сходу й зокрема араби-мусульмани, що стали проникати у східнослов'янські землі. В обмін на дорогоцінні метали, тонкі сукна, ювелірні вироби східні слов'яни могли запропонувати традиційні плоди своєї землі: мед, віск, хутра, а також рабів.
Останній товар араби цінили над усе. Торгівля ця процвітала наприкінці VIII ст., коли у зносини зі східними слов'янами ввійшли тюркські племена хозарів, котрі заснували унікальну торговельну імперію в пониззі Волги та на Каспійському узбережжі й пізніше прийняли іудаїзм. Деякі слов'яни, зокрема сіверці, вятичі та поляни, були змушені сплачувати хозарам данину. Дедалі більше виходячи з ізоляції, східні слов'яни вступали у нову важливу добу своєї історії.
Загальні риси релігійних вірувань східних слов'ян
Древні слов'янські вірування були язичницькими і ґрунтувалися на обожнюванні сил природи. Все життя слов'ян пронизувала віра у втручання надприродних сил, залежність людей від богів і духів.
Найбільше вражали слов'ян явища природи, пов'язані з виявом сили та міці: блискавка, грім, сильний вітер, палахкотіння вогню. Не випадково верховним божеством був Перун - бог блискавки і грому, який, як і всі інші боги, втілював у собі добрий і злий початок: він міг уразити людину, її житло блискавкою, але водночас він, згідно з міфом, переслідує Змія, який переховується в будь-якому предметі, наздоганяє і вбиває його. Після перемоги над Змієм іде дощ і очищає землю від нечистої сили. Не менш сильними і грізними були Сварог - бог вогню; Стрибог - бог вітрів, який втілює стріли і війну; Даждьбог - бог успіху, який ототожнювався з сонцем; Хорс - бог сонця (іноді місяця); Симаргл - бог підземного світу, як він здебільшого трактується. Уявляли його в образі крилатого пса та інш.
У пантеоні східнослов'янських божеств, на відміну від давньогрецького та давньоримського, було порівняно мало богів, які безпосередньо втілюють інтереси і заняття людини. Можна назвати тільки Велеса (Волоса) - бога багатства, худоби і торгівлі, Мокош (Мокошу) - богиню дощу і води, яка в той же час протегувала ткацтву. а також Дану – богиню річок (згадка про неї є у багатьох піснях) та різні берегині.
Відмітною рисою є і слабко виражений антропоморфізм богів: вони мало схожі на людину, нагадують переважно фантастичних істот. Скульптурні зображення божеств виконувалися частіше за все з дерева, рідко з каменю. Унікальним пам'ятником культової скульптури є так званий Збручський ідол. Вчені досі сперечаються, кого ж саме він зображає. Одні вважають, що це ідол Святовита - чотириликого божества. Український філософ М.Попович доводить, що таке пояснення суперечить суті язичницького багатобожжя. На його думку, це чотири різних божества.
Ідоли богів встановлювалися не в храмах, а в гаях, на берегах річок і т.д., такі місця називалися капищами. “Такі … погані мольбища їх: ліс, і каміння, і ріки, і болота, джерела, і гори, і горби, сонце і місяць, і зірки, і озера. І, простіше кажучи, всьому існуючому поклонялися вони яко Богу, і шанували, і жертви приносили”, - осудливо писав пізніше один з церковників про прихильників народної релігії.
Культи божеств – прийняті ритуали жертвоприношень і звертань, священні атрибути, слова молитов - відомі дуже мало. Шкоду, марноту, негативні властивості втілювали в дохристиянських народних віруваннях злі духи: лісовик, біс, водяний, русалки, полуденниця - дух літньої полуденної спеки, крикси - духи крику і плачу тощо. Злі духи вважалися безпечними для тих, хто дотримувався всіх обрядів і заборон.
Світогляд східних слов'ян формувався відповідно до загальноєвропейських тенденцій розвитку уявлень про світ. Як і інші народи, вони вірили у пекло, небесну твердь, центр світу ("світове дерево"), вирій (місце на небі, куди відлітають душі померлих праведників). Життя людини підлегле долі - "суду Божому". Правда, доля у східних слов'ян не була, очевидно, такою ж невідворотною, як фатум у древніх греків, але головні події людського життя вважалися визначеними наперед. Недаремно майже кожне календарне свято включало обряди ворожби про майбутнє життя людини.
Релігія східних слов'ян, як і інші складники культури, які формувалися на етапі родоплемінних відносин, з виникненням і розвитком державності неминуче повинні були зазнати серйозних змін. Якісно нові культурні процеси в Київській Русі відбулися вже після прийняття християнства.
Східнослов’янська язичницька поховальна обрядовість
Комплекс звичаїв та обрядів пов’язаних зі смертю небіжчика, підготовкою місця поховання, одягу, поховальної споруди, засобів доставки тіла небіжчика до місця поховання складав перший обов’язковий етап переходу небіжчика до потойбічного світу і був покликаний захистити живих людей від шкідливого впливу мерців, змилостивити померлого, замінити ритуальними діями людську жертву, а також підготувати все необхідне для наступного етапу поховального культу.
Поминальний ритуальний комплекс, складався з системи звичаїв та обрядів, направлених на вшанування пам’яті небіжчиків. В цілому поминальний етап східнослов’янської поховальної обрядовості можна розділити на дві окремі групи обрядів. Першу групу складають ритуальні дії, пов’язані з вшануванням пам’яті конкретної, нещодавно померлої людини. Звичайно, ці обряди мали місце в певні дні, пов’язані з датою смерті небіжчика. До другої групи звичаїв можна віднести ті з них, об’єктом яких були всі померлі пращури. Вони, очевидно, мали місце у східних слов’ян тоді, коли зростала їх залежність від природних стихій (дощу, сонця, родючості землі і т. ін.)
Поминання небіжчиків у певні дні року були спрямовані на захист світу живих від негативного впливу мертвих. Втім, це лише одна з функцій поминальної обрядовості. Головною ж метою даних обрядів було намагання налагодити механізм впливу на навколишню природу, з якою були нібито пов’язані берегині-небіжчики.
На традиційне поховання могли розраховувати лише ті члени громади, які померли своєю смертю і досягли громадської зрілості. Стосовно самогубців, іноземців, молодих людей дошлюбного віку, дітей та деяких інших категорій мерців існували свої особливі поховальні обряди, які різко відрізнялися від традиційних. Згідно з даними історичних джерел представників деяких з цих категорій покійників пращурів не можна було ховати у землі, бо вважалося, що остання їх все рівно “не прийме”. Порушення цього табу у свідомості східних слов’ян-язичників загрожувало стихійними лихами, засухою та неврожаєм. “Підозрілих” небіжчиків, яких звичайно називали “упирями”, ховали на перехресті шляхів, у болотах, балках, кидали у воду або вішали на деревах.
Східнослов’янська язичницька поховальна обрядовість становила собою складний багаторівневий комплекс звичаїв та обрядів, спрямованих як на вшанування пам’яті небіжчика, так і на захист живих членів громади від небезпечного впливу мерця. Одночасно вона складала перший і головний етап загальної ініціації переходу небіжчика до потойбічного світу. Перехід мерця до “вічного притулку” й перебування у “царстві мертвих” був детермінований чіткім визначенням всіх обрядів, які виконували близькі до небіжчика люди.
Язичницькі уявлення східних слов’ян про небесний світ
Головним провідником небіжчика до “небесного світу” було кремаційне багаття. Воно повинне було забезпечити, по-перше, очищення померлого від всього лихого, що супроводжувало його протягом життя, по-друге, розділення його тіла на дві відокремленні субстанції – легку повітряну істоту – дух, який мав потрапити в “небесне царство” разом з димом від кремаційного багаття і кальциновані кістки (або костії, які нібито потрапляли у “антисвіт”).
Похідним від культу кремаційного багаття-посередника між двома світами були культи вогневого птаха-півня, крука та чарівного коня.
Виходячи з писемних та археологічних джерел, автор доводить, що в уяві наших предків дохристиянської доби небесний світ знаходився десь на краю землі, за межею реального світу і становив собою ідеальне місце, з яким звичайно пов’язували всі свої життєві ідеали та мрії.
Важливими є і вірування пов’язанні зі структурою небесного світу. Згідно з даними письмових та археологічних джерел давні слов’яни-язичники уявляли його у вигляді острова, розташованого серед моря (або неба). На острові знаходиться світове дерево або один з його алломорфів - гори “від землі до неба”, “великий стовп”, “біл-горюч камінь Алатирь” і т. ін. У даній схемі своєрідно відбилися уявлення наших пращурів про світобудову, засновану на єдності чотирьох головних стихій – землі, неба, води та вогню.
Простежено генетичний зв‘язок між космологічними уявленнями східних слов’ян про потойбічний світ та культом провідних язичницьких східнослов’янських богів пов’язаних в свідомості наших предків з небом – Родом, Перуном та Симарглом.
Вірування у “небесних богів”, які стали основою слов’янського язичництва напередодні прийняття християнства, були похідним від культу упирів та берегинь, тобто були генетично пов’язані з уявленнями про посмертне існування людини. Разом з тим, “небесні боги” уособлювали собою надприродні стихії, але не в їх первісному байдужому варіанті, а у стані пом’якшеному сакральними жертвами у вигляді кремації небіжчиків, тобто “верхні”, “небесні” боги східнослов’янського пантеону були для наших предків, насамперед, “своїми” богами, об’єднаними з померлими пращурами сакральним зв’язком і здійснюючими заступництво живих членів східнослов’янського суспільства.
Антисвіт в язичницькій свідомості східних слов’ян
Антисвіт в архаїчній уяві східних слов’ян дохристиянської доби відділявся від реального світу сакральним колом, яке повинно було оберігати живих людей від негативного впливу мерців. З уявленням про просторову межу між двома світами був пов’язаний культ язичницьких духів – берегинь.
Порушення живими людьми священного кордону, який відділяв реальний світ від потойбічного, мало привести, в язичницькій свідомості східних слов’ян, до загибелі святотатця. В язичницькій уяві давніх слов’ян кургани-могильники являли собою “селища мертвих” або “общини мерців”. Термін “світ” являв собою групу слов’янських поселень, розташованих навколо великого селища, яке називалося “весь” або “градок”. Це дозволило зробити висновок, що “антисвіт” або “підземний світ мертвих”, куди потрапляли кальциновані кістки покійників у свідомості давніх слов’ян-язичників складався з групи могильників, розташованих в тій місцевості, де колись жив померлий.
Традиційні уявлення східних слов’ян-язичників ІХ-ХIII ст. про антисвіт відбивають соціально-економічні відносини, притаманні первісно-громадському суспільству докласової доби, тобто в кордонах антисвіту повинна була існувати загальна соціальна та економічна рівність.
Суттєво відрізнялися від традиційних канонів уявлення про антисвіт представників східнослов’янської соціальної еліти кінця І тис. н.е. В свідомості вищих прошарків східнослов’янського суспільства даної епохи антисвіт був дзеркальним відображенням реального світу, тобто на нього автоматично поширювалися всі соціальні та економічні інститути, що існували в Київській Русі ІХ-ХIII ст. - соціальна диференціація, включаючи рабство, економічні та сімейні відносини.
Наявні писемні та археологічні джерела не дозволяють змоделювати загальну чітку картину уявлень східних слов’ян-язичників про сутність антисвіту. Можна прослідкувати лише кілька головних схем, які простежуються на рівні фактологічного матеріалу. Уявлення про підземний світ і місце в ньому небіжчика були тісно пов’язані з культом землі та рослин, які в свідомості тодішніх слов’ян помирали і відроджувалися протягом року.
Антисвіт дзеркально розповсюджувалися реалії земного життя, інакше кажучи, в свідомості наших предків це був світ навпаки – антисвіт, який в уяві східних слов’ян-язичників асоціювався також з царством темряви та вічної зими.
Язичницький давньослов’янський бог Велес був не тільки богом худоби, але й уособленням сакральної громади мертвих, господарем “антисвіту”. Від нього залежала плодючість землі, благополучність худоби в реальному світі і добробут мерця у “світі мертвих”. Тому, не випадково автор “Слова о полку Ігоревім” називає себе у творі “онуком Велеса”, тобто нащадком сакральної громади мертвих. Тотемістичні коріння культу Велеса, уособленням якого у давніх слов’ян вважався ведмідь, сягають далекої неолітичної доби – епохи, в яку він символізував дух вбитої тварини.
Східні слов’яни дохристиянської доби вшановували також богинь – уособлення поховальної обрядовості і смерті - Желю та Мару, які походять від культу загально індоєвропейської Богині-Матері. Богині Желя і Мара не мали відношення до реалій земного життя людини, але в ініціації переходу небіжчика до антисвіту грали певну роль. Ці богині уособлювали собою тіньову сторону потойбічного світу – смерть, тугу за померлим.
Отже, поховання померлого було першою детермінованою сходинкою загальної ініціації переходу небіжчика до царства мертвих. Від реалізації даних обрядових канонів залежало наступне існування безсмертних сутностей небіжчика у небесному “вирії” та підземному “антиcвіті”. Універсальний акт обряду трупоспалення включав розкладення померлого на дві окремі субстанції – кістки та духовну сутність небіжчика. Дим від поховального багаття символізував дух померлого, який нібито відправлявся до небесного світу. Кальциновані кістки повинні були відправитись у антисвіт та продовжити там своє існування окремо від інших частин тіла. Все це повинно було забезпечити райське життя небіжчика у небесному світі.
Згідно зі східнослов’янською міфологічною традицією місце райського саду, який обіцяв вічне життя небіжчику, знаходилося десь за межею реального світу. Частіше всього, як вказують археологічні, писемні та фольклорні джерела, східні слов’яни пов’язували його зі стороною, де заходе сонце. У деяких окремих племен він розташовувався на високих горах за морем і т. ін. Небесний світ у свідомості східних слов’ян був відображенням уявлень про ідеальне життя на землі.
У архаїчній свідомості східних слов’ян 1Х-Х ст. важливу роль відіграють уявлення про підземний “антисвіт”, до якого повинні потрапити кальциновані кістки спаленого небіжчика. Антисвіт у дохристиянській уяві наших предків мав чітку структуру. Загальноприйнятою є гіпотеза про те, що антисвіт відділявся від реального світу сакральним колом, яке символізувало межі обох світів. В антисвіті, на думку східних слов’ян, повинна була зберегтися родова громадська єдність, яка відзначалася районом поховання – могильником, кладовищем, погостом і т.п.
Життєвий устрій східних слов’ян 1Х-Х ст., який знайшов своє відображення у язичницькій релігії, визначив стійку прихильність автохтонного населення до язичництва і, як наслідок, завзятий, але іманентний опір впливу християнства у наступну добу. Цей факт відбився і в уявленнях східних слов’ян про потойбічний світ. Язичницькі канони, згідно з даними письмових та археологічних джерел, суттєво впливали на східнослов’янські космологічні погляди та вірування ще протягом багатьох століть.