1. Типологічні фольклорно-міфологічні мислення народів світу.

2. Міфологічна школа.

3. Антропологічна школа.

4. Історична школа.

5. Структура міфологічного простору слов’янських племен.

6. Язичницький світогляд слов’ян.

7. Слов’янські боги.

8. Традиції слов’янських народів. Слов'янський фольклор. Слов'янська література.

9. Поняття Біблія. Цикли Старого завіту

10. Бог Яхве у біблейському трактуванні.

11. Жанрова структура Біблії.

12. Головні міфи. Мотив гріхопадіння

13. Розкрити зміст міфу «Про Каїнову печать». Мотив світового потопу у фольклористиці.

14. Вавилонська башта і мотив змішання мов

15. Ера патріархів.

16. Книги давньоєгипетської міфології і фольклору та час початку формування їхньої міфосистеми

17. Космологічний міф про створення неба.

18. 4 окремих мотиви давньоєгипетських міфів.

19. Історичний розвиток єгипетської міфології.

20. Образ бога Ра та його окремі модифікації.

21. Уявлення про замогильне життя та про обожнювання тварин у єгипетській міфології.

22. Шумерська усна словесність і міфологія.

23. Аккадська (вавилонська) міфологія

24. Епос про Гільгамеша.

25. Давньоіранський фольклор та міфологія

26. Індія. Махабхарата. Рамаяна.

27. Ірландські героїчні саги. Цикл про Кухуліна

1. Типологічні фольклорно-міфологічні мислення народів світу. Наукові школи в світовій фольклористиці.

Зародившись у ХІХ ст., на піднесеній хвилі романтизму, фольклористика як наука пройшла довгий час становлення і розвитку, в ході якого змінювались її засади, місце серед інших дисциплін та методи дослідження. Появі шкіл та напрямів фольклористики передував великий досвід збирання, запису та обробки народних текстів, а також ідейно-філософські погляди різних часів.

Однією з найперших і найвпливовіших європейських шкіл фольклористики впродовж усього ХІХ ст., школою, на основі якої сформувалося багато різних наукових шкіл у інших гуманітарних науках (мовознавстві, літературознавстві тощо) була міфологічна школа (у Європі вона називалася ― натуралістична, у нас цей термін не прижився).

Звичайно, зацікавлення науки міфологією виникло не в ХІХ ст. За великим рахунком, перші спроби пояснити і дослідити міф припадають ще на античні часи. В той період, з одного боку, міфологічні тексти були основним джерелом сюжетів у мистецтві. Однак, з іншого боку, архаїчна міфологія уже тоді мислилася як щось докультурне і те, що вимагає впорядкування, приведення в систему, вимагає нового прочитання.

Розвиток античної філософії почався з раціонального переосмислення міфологічного матеріалу і, закономірно, висунув проблему відношення раціонального знання до міфологічної розповіді. Зокрема, ідеаліст Платон був творцем філософсько-символічної інтерпретації міфів. Арістотель у своїй «Поетиці» говорить про міф здебільшого як про фабулу. Стоїки бачили в богах персоніфікацію їх функцій, а епікурійці вважали, що міфи, створені на основі природних фактів, призначались для відвертої підтримки жерців і правителів. Евгемер бачив у міфічних образах обожнених історичних діячів.

Як бачимо, уже тоді існували різні погляди і різні підходи до народної творчості.

Середньовічні християнські теологи, пояснюючи Старий і Новий заповіти буквально і алегорично, дискредитували античну міфологію, або посилаючись на епікурійську й евгемеристичну інтерпретацію, або принижуючи античних богів до бісів. В епоху Відродження прокинувся великий інтерес до античної міфології, котра трактувалась як моральні поетичні алегорії, як вираження почуттів і пристрастей людської особистості, а також як алегоричне вираження деяких релігійних, наукових чи філософських істин. Одна з малопопулярних спроб розкриття мудрості предків за алегоричною завісою античної міфології належала Ф. Бекону.

На початку ХVIII ст. майже одночасно були створені «Звичаї американських дикунів порівняно зі звичаями первісних часів» Ж. Ф. Лафіто, «Походження вимислів» Б. Фонтенеля і «Основи нової науки про спільну природу націй» Дж. Віко.

Католицький місіонер Лафіто, проживши багато років серед канадських індійців, співставив їх культуру з давньогрецькою і прийшов до висновку про їхню спільну природу. Це були перші кроки еволюційної порівняльно-історичної етнології.

2. Міфологічна школа — напрям у фольклористиці, в основі якого закладено романтичну концепцію про міф як основу мистецтва. Основоположником міфологічної школи був Якоб Ґрімм, який виклав її теорію в праці «Німецька міфологія» (1835). Набула дуже широкої популярності в Європі. Розвивалася у двох напрямках: світоглядному (демонологічному), зумовленому індуктивним методом дослідження міфологічного персонажа в контексті його функцій, та лінгвістичному (етимологічному), викликаному дедуктивним підходом до назви міфологічного персонажа як втілення його функціонального впливу на природне середовище. Завдання першої течії полягало у реконструкції загальної картини давніх народиш: вірувань, другої — в походженні назв головних міфологічних персонажів залежне від їхніх міфологічних функцій. Обидва принципи були закладені братами Ґрімм Проте їхні послідовники, як правило, спеціалізувалися на якомусь одному із спрямувань. Світоглядний напрям розвивали В. Шварц, В. Мангардт, І. Гануш М. Костомаров, І. Срезневський, І. Вагилевич, А. Метлинський, О. Афанасьев А. Кун, О. Котляревський, О. Міллер, лінгвістичний — М. Мюллер, Ф. Буслаєв О. Потебня. У багатьох представників міфологічної школи ці напрямки перепліта­лися. Представники світоглядного напрямку створили кілька вужчих теорій: метеорологічну або грозову (яка вбачала в давніх міфах боротьбу світла й пітьми, сонця і грози як прямих антиподів) — А. Кун, В. Шварц, О. Афанасьев, солярну (відображення у міфах сонця як верховного божества, якому поклонялися задля досягнення добробуту) — М. Мюллер.

Міграційна школа у фольклористиці (лат. migratio — переселення) — напрям в історії фольклористики, який набув поширення у другій половині XIX ст. був логічним наслідком досліджень прихильників Міфологічної школи (див. окремо). Як і попередники, прихильники М. ш. прагнули пояснити ґенезу фольклору, зокрема сюжетів, мотивів казок, байок, притч, анекдотів, балад та інших епічних і ліро-епічних творів не лише з праміфу, а через переймання, як вони вважали, з прабатьківщини індоєвропейської (арійської) мовно-етнічної спільноти, її культури, фольклору — зі Стародавньої Індії. Тому М. ш. дістала ще назву «школа запозичень», а в зв’язку з нею появилися ще й «теорія «мандрівних сюжетів», «фольклористична компаративістика» (лат. comparativus — порівняльний) — метод виявлення спільних особливостей фольклорних явищ і джерел їх походження, який у різних аспектах досліджень використовують фольклористи інших напрямків. Початок М. ш. дав німецький орієнталіст-індіолог Теодор Бенфей (1809-1881) своїм перекладом з санскриту дуже популярного збірника староіндійського збірника банок і притч «Панчатантра» — «П’ятикнижжя». Це видання (Benfey Th. Pantschatantra. — Leipzig, 1859) Бенфей спорядив докладним коментарем і обшир-

ною передмовою в цілий том (понад 600 с.), яка й стала його програмною працею, б якій він стверджував, що всі європейські казки, байки, притчі та інші епічні твори запозичені з народної індійської книги «Панчатантра». Дослідники цієї книги твердять, що вона складалася тривалий час, відображає фольклорні моделі на універсальні життєві теми про здоровий глузд, кмітливість, осудження жадібності, заздрості, користолюбства, глупоти і ін., для чого побудовані сюжети з алегоричними образами левів і шакалів, мишей, черепах, мавп, голубів, ворон і сов. У передмові названий укладач цього моралізаторського універсальника — мудрець (брахман) Вішнушарман. Книгу він уклав для «пробудження розуму» трьох синів царя Амара- шакти у п’яти розділах (тантрах), кожен з яких складається з різної кількості оповідань, пов’язаних між собою в межах розділу формулою-зв’язкою: «Розкажи про це докладно» Перша тантра названа «Втрата дружби» (22 оповідання), друга «Знаходження друзів» (6), третя «Повість про війну ворон і сов» (13), четверта «Втрата досягнутого» (17), п’ята «Нерозважливі вчинки» (14). Збірник був виданий десь у III—VI ст. н. е., але не зберігся, поширився у списках різними мовами, насамперед східними, а з XII—XIII ст. і в перекладах європейськими — іспанською, латинською, гебрейською. В арабському перекладі він названий «Каліла-ва-Дімна», в латинському — «Порадник людського життя», в грецькому — «Стефаніт і Іхнілат», в турецькому «Гумайюн-наме» («Царська книга»). З грецького перекладу у XII ст. збір­ник прийшов і до слов’ян. Російський переклад з французької 1762 р. ґрунтувався на турецькій версії і мав назву «Политические и нравоучительные басни Пильная, философа индейского». Досі відомо понад 200 різних редакцій і переробок в перекладах більш як 60 мовами. Бенфей ретельно порівнював сюжети байок і притч «Панчатантри» з творами фольклору і літератури європейців, щоб показати, що все вони перейняли з індійського джерела. Праця Т. Бенфея з багатим джерельним матеріалом його сучасників — визначного німецького літературознавця і фольклориста Рейнгольда Келера, автора обширного дослідження «Про європейські народа: казки» («Über die europäischen Volksmärchen», 1865), французького фольклориста Емануеля Коскена, автора збірника «Народні казки Лотарингії» («Contes populaire de Lorraine», 1886), англійського вченого Вільяма Александра Клоустона, автора двотомної книги «Народні казки та вигадки, їх мандрівки та переміни» («Populär tales and transformations», 1887), російського музичного критика, етнографа і фольклориста Володимира Стасова, автора дослідження «Походження російських билин» («Происхождение русских былин», 1868), фольклориста й етнографа Всеволода Міллера, автора праці «Погляд на «Слово про похід Ігоря» («Взгляд на «Слове о полку Игореве», 1877) та ін. Прихильників М. ш. дістали назви «бенфеїсти», «ін- діаністи», а їх не завжди критичне захоплення вишукування слідів запозичень, гіпотетичне встановлення маршрутів сюжетів, їх варіантів, недооцінка самобутносте національного фольклору тощо зумовлювало справедливу критику. Під впливом теорії Бенфея перебував ранній М. Драгоманов, а за ним і молодий І. Франко, які: часом, як і інші дослідники, стверджували, що в конкретно-історичних умовах треба зважати і на взаємообмін у фольклорі різних народів, зокрема щодо «мандрівних» сюжетів та мотивів, і на незалежні типологічні явища та процеси, і на цілковиту самобутність творів. У 1894 р. гостро проти методів бенфеїстів-індіаністів виступив французький учений-літературознавець Жозеф Бедьє (1864-1937) у праці «Фабліо» («Fabliaux»). Він побачив неспроможність як прихильників міфологічного методу без належних досліджень пояснювати походження казок, так і безрезультативність бенфеїстів пояснювати закони розповсюдження казок в безконечних колекціонуваннях їх варіантів. Один дослідник зібрав 10 варіантів якоїсь теми, інший додав-ще 10, третій додає-ще нові, а набравши яких півсотні, ретельно переповідає їх читачам, що мандрують за ним з Норвегії до Арабії, з Італії в Україну, з Вірменії до Бретані. А нові дослідники вказують у свою чергу ще інші варіанти, і так без кінця йде безрезультатний пошук. Таке збирання матеріалу Бедьє порівняв з колекціонуванням поштових марок. Дослідник мусить мати визначену гіпотезу для синтезу зібраного матеріалу, і він індійській гіпотезі бенфеїстів протиставив свою теорію полігенізму казки, за якою, як він переконаний, можна визначити час і місце виникнення цілого ряду казок у різних краях і різних народів, беручи до уваги епоху, замилування до певних тем чи їх категорій у соціальних верствах, відображення у казках поглядів на подружжя, жінку, релігію тощо. Концепцію Ж. Бедьє підтримали англійський дослідник міфу і релігії Ендрю Ланг (1844-1912), французький дослідник релігії і міфології Анрі Гедоз (1842-?). Так полігенізм, не виключаючи можливостей запозичень основних мотивів казки, був підтриманий багатьма нового напрямку науковцями, і фольклористичні дослідження вийшли за тісні рамки індіаністів М. ш., яка зі свого боку сприяла вивченню міжнародних культурних контактів, виявленню національних версій «мандрівних сюжетів», розвитку індології, культур народів Азії і Сходу.

Грушевський М. Історія української літератури: У 6 т. 9 кн. —К., 1993. —Т. 1. —С. 330-368; Колесса Олександер. Головні напрями й методи в розслідах українського фольклору. — Прага, 1927; Коккьяра Джузеппе. История фольклористики в Европе. — Москва, 1960; Клоустон В. А. Народні казки та вигадки, їх вандрівки та переміни / 3 англійської мови переложив А. Кримський. — Львів, 1896; Панчатантра, или Пять книг житейской мудрости / Перевод с санскрита И. Серебрякова. —Москва, 1989.

3. Антропологічна школа — напрям у фольклористиці, суть якого полягає в дискретному самозародженні фольклорних мотивів і сюжетів, які базуються на давніх віруваннях, унаслідок ідентичності стадій еволюції, які проходять у своєму розвитку різні народи. Основою для її зародження стало еволюціоністське вчення Дарвіна. Основоположником антропологічної школи вважають Е. Тейлора. 1871 р. автор видав свою знамениту працю «Первісна культура». У ній він утверджує думку, що спільність багатьох основних елементів у побуті, звичаях, релігійних та поетичних уявленнях пояснюється однорідністю людської природи, а наявність примітив­них реліктів архаїчного побуту й культури в одних і наявність вищих матеріальних досягнень і інших — неоднаковими темпами розвитку. Тож усі культурні явища — матеріальні об’єкти, звичаї, вірування і т. ін. — становлять такі самі види, як види рослин чи тварин, і так само, як і вони, розвиваються одні з одних від простішого до більш складного. У науковому світі ця теорія відома як еволюціоністська, хоч за життя автора її ще називали й «теорією самозародження сюжетів». Тейлор доводив, що на примітивних стадіях розвитку людство виробило лише найелементарніші релігійні погляди, котрі основувалися на анімізмі — уявленні про одухотворення всіх об’єктів довкілля. Багато проявів цих давніх поглядів людей на оточуючий світ виявив і описав у своїх книгах Е. Ленг. Значне місце в теорії Тейлора посідає вчення про пережитки в культурі. Антропологічна теорія знайшла чимало послідовників та породила нові напрямки, що не виходили за межі її методологічних засад. Наприкінці XIX ст. в її надрах виник напрям, що дістав назву «психологічної школи» (полягав у вбачанні джерел міфологічних уявлень в особливому стані людської психіки — у стані сну чи хворобливих галюцинацій). В. Вундт. Е. Тейлор і Е. Ленг також пояснювали схожість релігійних і поетичних поглядів різних народів схожістю їхньої психіки, хоч у саму суть психології образотворення не заглиблювалися. Австрійською варіацією «психологічної школи» можна вважати фрейдизм — напрямок, який звів виникнення релігійної і поетичної фантастики до проявів сексуального потягу. Основоположник цього напрямку — 3. Фройд (1856-1939) — вважав, що прагнення, пов’язані зі статевим потягом, які контролюються в активному житті, знаходять свій вихід під час сну чи галюцинацій, а також в процесі безконтрольного фантазування. Вони й об’єктивізуються в поетичних символах, сексуальна основа яких простежується дуже чітко. На Англію, де виникла «антропологічна школа», згадані напрямки впливу не мали. Там продовжувалася розпочата Е. Тейлором і Е. Ленгом робота з нагромадження й огляду багатого світового матеріалу, який може ще довго служити фактологічною основою для нових досліджень. Такою фундаментальністю відзначаються й праці відомого фольклориста та етног­рафа Дж. Фрезера (1854-1941). Як і основоположники антропологічної школи, Е. Тейлор та Е. Ленг, в основу своєї концепції Дж. Фрезер ставив положення про спільність законів розвитку людської психіки, що викликає однакові реакції людського сприйняття оточуючого світу. Тому й людська культура проходила схожі етапи свого розвитку, зберігаючи на пізніших етапах рудименти примітивних світовідчувань. Відмінним у концепції Фрезера було абсолютизування значення магії у первісній культурі. Його положення про те, що магія за походженням давніша від анімізму, дискутується й до сьогодні, оскільки значна частина вчених вважає, що без уявлення про одухотвореність об’єктів природи, котра становить основу анімістичного світогляду, не може бути й мови про виникнення уявлень про можливість цілеспрямованого людського впливу на ці об’єкти. В Росії антропологічна теорія не мала прямих послідовників. В Україні ж до неї схилявся харківський професор М. Сумцов, який успішно поєднував у своїх працях цю теорію з міфологічною. Висновками цієї ж теорії скористався при побудові власної концепції «історичної поетики» відомий російський вчений О. Веселовський (1837-1906). Ідеї Дарвіна справили великий вплив на О. Веселовського. До антропологічної школи із міфологіч­ної згодом перейшов В. Мангардт. Особливо близькими йому виявилися погляди Е. Тейлора та Е. Ленга. Зокрема, у роз’ясненні деяких міфів він вбачав пережитки культу предків. У Франції найпослідовнішим прихильником антропологічної школи був Ж. Бедьє.

4. Історична школа — напрям у фольклористиці, сутність якого полягає в знаходженні в фольклорних текстах відображення історичних подій. Сформувалася в Росії наприкінці XIX ст., хоч основні її принципи формувалися від середини 60-х років у працях О. Веселовського, В. Стасова, Л. Майкова. Методологію історичної школи сформулював В. Міллер (1848-1913) у своїй тритомній праці «Нариси російської народної словесності» (1897), що стала підсумовуючим зібранням його двадцятирічних досліджень. У них він висловлює думку, що ні висунута раніше теорія міфологічних основ фольклору, ні теорія доісторичного індоєвропейського та загальнослов’янського його походження, ні гіпотеза східного походження та подальшої міграції епічних сюжетів не дали задовільного пояснення билинного епосу. Тому своє завдання він вбачає у знятті верхніх його нашарувань, що мають безпо­середній зв’язок з питомо національним історичним минулим, та подальшим простуванням до основ билинного сюжету. Ця методологія стала основою й для дослі­джень послідовників та учнів Міллера — А. Маркова, С. Шамбінаго, Б. Соколова. Головне завдання її російських представників полягало в спробі пов’язати російську усну поезію з історією російської держави, тому представники історичної школи здебільшого зосереджували свій науковий інтерес на героїчному епосі. За межами Росії історична школа була мало відома, оскільки в країнах Західної Європи її заміняла дещо схожа за методологією культурно-історична школа, яка від історичної відрізнялася покладеним у її основу філософським принципом позитивізму. Його суть полягала в можливості фактологічної достовірності наукових даних, можливістю їхньої перевірки. В Україні історичну школу представляли М. Дашкевич. М. Халанський, В. Перетц, П. Житецький. Павло Житецький (1837-1911) застосував історичний метод до українських народних дум. У своїй монографії «Думки про народні малоруські думи» (1893) він зробив спробу довести, що творцями дум були представники освічених кіл українського народу. На підтвердження своєї тези в додатку до книги було надруковано унікальний рукописний збірник дум В. Ломиковського в записах початку XIX ст. Вбачання зв’язку народного епосу з творчістю окремих професіоналів було загальною теоретичною засадою історичної школи. В. Міллер, наприклад, роль селянських мас у побутуванні народного епосу вбачав лише у спотворюваному збереженні засвоюваного матеріалу. У зв’язку з ці­єю тезою утверджувалася й думка про моногенез поетичного твору, який у процес: побутування серед широких народних мас поступово зазнає переформатування. Поклавши в основу думку харківського професора М. Халанського про відображення в билинах київського циклу московського побуту XVI ст., Міллер дійшов висновку, що XVI—XVII ст. стосовно билин було періодом переоформлення світової епічної традиції в національну російську.

Історична школа у фольклористиці — ступінь розвитку теоретичної думки у європейській фольклористиці. З’явилася після перших двох попередніх етапів — міфологічної та міграційної теорій у першій половині XIX ст. Представники І. ш. у ф. основну увагу зосереджували на історичному аспекті аналізу фольклору (де і коли виник твір, які історичні процеси, події вплинули на його зміст, як він відображає їх тощо), розвивали історичну географію усної народної творчості, здійснювали масштабні експедиції, видали цінні збірники й антології фольклору. Історичному героїчному ліро-епосу приділяли особливу увагу, прагнули порівнювати відповідність його змісту з реальними історичними подіями. Менше уваги приділяли естетичному аспектові аналізу фольклору, специфіці його творчої лабораторії — фо- льклоризації документального в його змісті, з’ясуванню причин, які зумовили розбіжність між змістом твору і реальними фактами, суспільно-психологічних імпульсів, що послужили його появі. Ці розбіжності вони пояснювали як «псування» першотворів, авторство яких, на їх погляд, належало більш освіченим людям з княжого чи дружинного середовища. Серед визначних фольклористів І. ш. у ф. — англійський філолог Макс Мюллер, німецькі учені — історик і культуролог Карл-Отфрід Мюллер, етнограф і фольклорист Вільгельм Шварц, російський історик і фольклорист Всеволод Міллер (починав від теорії запозичень, створив свою І. ш. у ф., що з 1890 р. домінувала чверть століття у російській науці), Олександр Пипін, який розглядав спільно російський та український фольклор, та ін. Розвиток теоретичної думки в фольклористиці проходив у тісному зв’язку з усіма здобутками народознавчої науки сусідніх європейських країн, але з тією особливістю, що жоден український учений не мав можливості свою працю сконцентрувати виключно на теоретичних проблемах фольклористики, бо для розшматованої на частини поневолювачами нації, якій загрожувала насильницька асиміляція (русифікація, полонізація, мадяризація), вже від самих початків зародження фольклористики як науки в добу романтизму першорядне значення мало збирання і видання національних скарбів фольклору як засобу утвердження і захисту національної ідентичності і гідності. За цих умов історичний аспект трактування фольклору був головним. Його виділяли у своїх працях М. Максимович, І. Срезневський, М. Шашкевич і члени його гуртка, О. Бодянський, М. Костомаров, який уже в 1843 р. виступив з першою теоретичною працею у слов’янському світі — магістерською дисертацією «Об историческом значении русской народной поэзии» (на українському матеріалі). Особливо розвинули цей напрямок дослідження фольклору у другій половині XIX ст. історики і фольклористи В. Антонович і М. Драгоманов, які видали у двох книгах унікальний текстово-аналітичний комплекс української фольклористичної історіографії — «Исторические песни малорусского народа», ч. 1, 2 (К., 1874, 1875), що його про­довжив на еміграції у вільних від російської цензури умовах сам М. Драгоманов у монографіях «Нові пісні про громадські справи. 1764-1880» (Женева, 1881), «Полі­тичні пісні українського народу» (Женева, І частина — 1883, II частина — 1885). В. Антонович і М. Драгоманов відійшли від формального стереотипного трактування історичного ліро-епосу як творів лише про історичних осіб і події, розглядали його як відображення процесу суспільного розвитку, взаємин між суспільними станами, етносами, громадськими групами і об’єднаннями, залучили до аналізу обрядові жанри фольклору найдавніших пластів. З цього погляду вони вважали від­повіднішим такі твори називати політичними. Ґрунтовним аналізом політичного ліро-епосу українців від найдавніших часів вони спростували фальшиву схему російської імперської історіографії, за якою княжу добу української історії підтасовували до російської, а українців не визнавали за окрему націю і позбавляли її мати навіть власне ім’я. Цю концепцію об’єктивної історіографії за ними блискуче розвинув історик і фольклорист М. Грушевський та І. Франко, які у своїх фольклористичних дослідженнях історичний аналіз фольклору доповнили естетичним у корпусах систематичного висвітлення історії української літератури та в таких фундаментальних монографіях, як Франкова «Студії над українськими народними піснями» (1902-1912). І. ш. у ф. в Україні має свої національні особливості, що зумовлені були політичним ста­новищем нації. У другій половині XIX - на поч. XX ст. її успішно розвивали філологи, фольклористи, історики — П. Житецький, М. Сумцов, Д. Яворницький, В. Гнатюк, Ф. Колесса, А. Кримський, Катерина Грушевська та ін. Цю школу, як і всі інші напрямки (теорії, концепції) досліджень, у період московсько-більшовицької окупації ідеологи від марксизму трактували не як ступінь розвитку теоретичної думки, що властиве розвитку будь-якої галузі науки, а як класово детерміновані «буржуазні школи», з якими у стані перманентної війни перебувала якась позаісторична «прогресивна фольклористика», аж поки тріумфально не запанувала «радянська фольклористика», ґрунтована на «єдино правильному вченні марксизму-ленінізму» та компартійних рішеннях. І. ш. у ф., як і інші теорії (концепції, напрямки), збагатила фольклористику новими ідеями, підходами, зібраним і систематизованим матеріалом.