5. Сучасна політична етика

Сучасна політична етика зобов'язана враховувати наявність в суспільстві складної диференційованої соціальної системи, наповненою різноманітними спільностями, групами, об'єднаннями, розглядати їх як рівних партнерів політичного процесу, визнавати значимість їх інтересів та їх цілісно-моральних систем. Такі обставини роблять вкрай актуальним оволодіння політичними лідерами суспільством, культурою діалогового спілкування. Така культура, її внутрішній епос, притаманні їй “правила гри”, такі, як визнання цінності не тільки «свого», але й «чужого», відмова від претензії па монопольне володіння істиною, розуміння того, що з “першого заходу”, як правило, не домовитися, найбільш ефектно забезпечує аксіологію (тобто осьову) технологію досягнення консенсусу конфронтуючих сторін.

Атакуйте проблему, а не партнерів, радять американські політологи Роджер Фішер і Скотт Браун, ставитися до переговорів не як до змагання, а як до процесу пошуку спільного рішення, намагайтеся переконати іншу сторону в справедливості і обґрунтованості припущень замість того, щоб просто зламати волю іншої сторони. Такі поради безумовно заслуговують уваги. Оволодіння “технологією”, методологією і етикою діалогового спілкування не тільки шлях, що веде до політичних консенсусів, до соціального миру і згоди, але й ефективний спосіб розвитку особистості політичного діяча, що претендує на роль демократичного лідера. Адже участь в діалозі допускає не тільки толерантне сприймання аргументів і доказів співрозмовників, своїх опонентів, але й спроможність їх оцінити за гідністю, протиставити власні, не менше переконливі. У взаємолайці, сварці, стихійному зіткненні верховодять переважно нестримні емоції, горло, лікті та кулаки, в діалозі, дискусії — інтелект, ерудиція, розумове мислення і здоровий сенс, сила логіки і переконливість життєвого досвіду.

Діалогова культура пошуку істини і досягнення згоди потребує і породжує лідерів, що орієнтуються на демократичні цінності.

6. Етика поведінки політичного лідера

Політичний лідер — особистість «відкритого типу». Діяч такого роду, що керується принципами демократії, що орієнтується на забезпечення суспільної згоди, консенсусу, громадянського миру, вільно адаптується до інших соціальних ролей — легко може стати лідером державних, економічних, ділових, господарських процесів і взаємовідносин. Для самоутвердження і самореалізації політичний лідер зовсім не потребує режиму постійної неконструктивної конфронтації, тим більш в ситуаціях явно авантюристичних, улюбленому “соціальному просторі” безвідповідальних політиканів. Досвід спільного життя людей на протязі століття навчає, що найгостріші конфлікти можливо розв'язати за допомогою демократичних “правил гри”, зокрема тих, що передбачають безумовну відмову від політичного насильства та диктаторських засобів, визнання суверенітету народу як вищого початку політики, рішення найбільш гострих питань більшістю зацікавлених людей і водночас терпимість у ставленні до меншості, обов'язкове врахування її думки, орієнтація на досягнення згоди будь-що, хоча, звичайно, не якою завгодно ціною визнання рівноправності співпрацюючих сторін, готовність до компромісів та уміння їх забезпечити.

Проблеми національній самовизначимості, етики і культури національних відносин в сучасних умовах перебувають в центрі уваги політика. Нагальним є з'ясування тих глибинних основ політики та моралі, що визначають самобутність українського народу, завдяки цьому орієнтують політиків в їх діяльності відродження України, створення незалежної суверенної держави. Особливе значення набуває вивчення політичних і соціально-етичних поглядів видатних представників української суспільно-політичної думки Івана Франка, Михайла Грушевського, Михайла Драгоманова, Володимира Винниченка, Дмитра Чижевського, В'ячеслава Ліпинського та ще багатьох, їх творчого вжиття в сучасних умовах.

Окремою особливістю політичної етики є її орієнтація на вчасне виявлення конфліктних ситуацій, з'ясування політичних і моральних мотивів дії конфронтуючих сторін, спроможності, бажання, готовності йти на угоду, керуючись правилом: з будь-якого конфлікту виходити «з гідністю». Сучасна політична етика — це наука та мистецтво вирішення конфліктних суперечностей, досягнення суспільної згоди за рахунок використання прийомів і засобів компромісного порядку. В суспільній свідомості спостерігаються істотні посування в розумінні компромісу. Розповсюдження в нещодавні минулі оцінки компромісу як данини безпринципності, змінюється визнанням значимості компромісу як ефективної форми досягнення згоди конфронтуючих сторін. Вимогою політичної етики виступає обов'язкове врахування того, що будь-яка форма компромісу не може забезпечити повної згоди сторін, створити оптимістичну ситуацію, що характеризується відомою формулою Вільфредо Парето: «Ніхто не програє, але хтось ще й виграє». Але вона може забезпечити «згоду незгодних», дати суспільству можливість для пошуку нових шляхів вирішення конфліктних ситуацій.

Незмінною, інваріантною залишається головна мета політичної етики — свобода, демократія, незалежність, суверенність, благополуччя людей. Будучи ціннісним орієнтиром демократії, свобода виступає разом з тим і умовою реалізації політикою її морального потенціалу.

Тут, як в інших аспектах політики та моралі, чітко простежується діалектика взаємообумовленості мети та засобів їх досягнення. Знання багатогранної проблеми відношення політики і моралі, засвоєння і освоєння знань — неодмінна умова формування сучасної політичної культури суспільства, без якої суспільство не спроможне перейти в якісно новий демократичний соціально-ефективний, гуманістичний режим дальшого існування та розвитку.

В суперечності моралі й політики величезну роль відіграє внутрішнє протиборство моральних уявлень політичних суб'єктів про добро, справедливість, моральний обов'язок. Політика ж, взаємодіючи з різноманітними сферами суспільного життя, набуває рис і властивостей, що гарантують її існування та розвиток в майбутньому.