2. Розкрийте ідейно-філософський зміст «Заповіту» Шевченка.

Заповіт Т. Шевченка - патріотичний гімн. "Заповіт" Тараса Шевченка є бойовою програмою для закріпаченого народу, неповторним поетичним заповітом у світовій літературі.

Твір був написаний у грудні 1845 року, коли Шевченко лежав хворий у Переяславі у знайомого лікаря А. Козачковського. Літературознавець Г. Нудько писав, що хоч поштовхом до написання вірша була тяжка хвороба автора, проте "причини, що породили твір, крилися в тій суспільно-політичній дійсності, яку спостерігав і вивчав поет у 30-40-х роках..."

Вірш починається звертанням поета до народу. У ньому висловлюється палка любов до трудящих, до рідної землі, віра в те, що пригноблені повстануть, розірвуть кайдани і побудують нове суспільство. Спочатку автор ніби спокійно висловлює своє бажання бути похованим на могилі, серед широкого українського степу. Він хоче: Щоб лани широкополі… Дніпро тут символізує могутність народу. Автор замість звичайного "реве Дніпро" використовує тавтологію "реве ревучий", щоб надати образові сильнішого звучання, щоб підготувати читача до сприйняття думки про повстання. І одразу ж після змалювання картин природи звучить заклик до повстання: Поховайте та вставайте….

Усі дієслова цього уривку стоять у наказовому способі, виражаючи волю автора, який спонукає інших до дій. Висловлюється впевненість у тому, що все це буде здійснено, що народ обов'язково повстане й розірве віковічні кайдани. Наприкінці вірша Т. Шевченко звертається до майбутніх поколінь, він ніби переноситься в нове суспільство, в якому не буде неволі й рабства. Нову сім'ю народів поет називає великою і вільною. У "Заповіті" звучать нотки й суму, й гордості, а найбільше - віри в перемогу, в те, що завтрашній щасливий день неодмінно настане, а щастя прийде тоді, коли Дніпро "...понесе з України у синєє море кров ворожу".

У поезії "Заповіт" відчувається сила народу, віра в його безсмертя, впевненість у неминучій перемозі. Т. Шевченко не тільки висловлює мрію про майбутнє, а й прагне уявити його собі, закликає до революційної боротьби.

3.Лірика Руданського

Степан Руданський- письменник і перекладач, фольклорист. Лірику — як громадянську, так і романсову — С. Руданський називав «піснями»,.

Значущою в реалістичній літературній спадщині XIX ст. є громадянська лірика поета. В ній звучить протест проти гноблення в російській тюрмі народів («Над колискою»), підносяться високі народні морально-етичні ідеали добра й розуму, праці на рідному полі («Наука»). Алегорична образність слугує авторові формуванню бадьорих нот непокори, розкриттю занедбаності батьківського поля, що його має оповити орач: «І потече ізнову медом І молоком свята земля» (поезія «Гей, бики!»). Недрукована в СРСР пісня «Ой з-за гори, із-за кручі» виявляє патріотичне вболівання С. Руданського за долю України, чиїх діточок водять у кайданах «москалі», та формує сподіванку на відплату: «Може, знову розв'яжуться зв'язанії руки, Може, знову бряжчатимуть Козацькі шаблюки».

«Чумак» (1862) — свого роду колаж із народних та авторських пісень на мотав нещасливого кохання. Цікавішими є поема — переспів «Олег — князь Київський», поема «Костьо — князь Острозький». В активі С. Руданського — «вельми вдатний» (Олена Пчілка) переклад «Слова о полку Ігоревім» (розглядав «Слово» як автентичну «стародавню співу» «полудневого, а не північного» русина) і «Краледворського рукопису», переспів «Псалму 136». Переклав «Іліаду» Гомера, задля чого вивчив «греку».

Звідси — увага до музичної поезії, культивування коломийкового вірша. Показові в плані переходу від народнопісенної імперсональності до психологічно-особистісного письма, ранні шедеври поета «Ти не моя», «Мене забудь!», «Повій, вітре, на Вкраїну» стали улюбленими піснями народу, були джерелом дтя парафразів М. Вороного, О. Олеся, А. Худоби.

Білет 10.