5.3.2. Особливості німецької економічної моделі

Після завершення Другої світової війни Німеччина пережила чимало ускладнень, пов’язаних з демілітаризацією та денацифікацією її економіки. Період з 1945 по 1949 рр. можна вважати найскладнішим в економічній історії країни у ХХ ст. Зрозуміло, що наприкінці 40-х років в країні виникла нагальна потреба у розробці нової моделі соціально-економічного розвитку, яка б з одного боку співпадала з “планом Маршалла”, щодо післявоєнного устрою Західної Європи, з іншого – максимально враховувала німецьку специфіку ринкового господарства. Саме така модель була запропонована Людвігом Ерхардом, директору Управління господарства об’єднаних зон окупації та канцлером ФРН у 60-ті роки. В основу розробки нової концепції, яка у подальшому здобула назву – соціального ринкового господарства було покладено методологію неолібералізму (ордолібералізму), що базувалася на поглядах німецької “фрайбургської школи”. З неї випливало, що майбутній добробут країни повинен базуватися на приватній власності на засоби виробництва, вільної конкуренції та вільного ціноутворення (у подальшому цей підхід не один раз уточнювався і змінювався), активній ролі держави, боротьбі з економічною кризою, недопущенням монополізації та мілітаризації економіки. Стратегічною метою нової політики Німеччини було – забезпечення соціальної справедливості та високого рівня соціальних гарантій, проте шлях реалізації основних складових нової моделі лежав через “шокову терапію” малопопулярних, але необхідних заходів оздоровлення економіки, ними виявилися:

1. Грошова реформа, у ході якої рейхсмарки було скасовано і кожний німець отримав по 40 дойчмарок, потім до них додали ще по 20. Половина збережень німців в банках переоцінювалася за курсом 1:10, а друга за – 1:20, грошові зобов’язання підприємств перераховувались за курсом 1:10. Також було анульовані практично всі фінансові зобов’язання установ фашистського рейху.

2. Реформа цін. Через відміну різних обмежень і адміністративного регулювання ціни досягли піку, а потім почали знижуватися у відповідності з попитом та пропозицією на окремі товари та послуги. Було ліквідовано “чорний ринок” продуктів харчування, а коливання цін чітко гармонізувалася з підвищенням заробітної плати, яка залежала тепер від зростання продуктивності праці.

3. Реформа підприємницької моделі. Основною ланкою господарства ФРН у повоєнні роки став малий та середній бізнес, а за діяльністю монополій вводився нагляд з боку держави, що викликало незадоволення основних післявоєнних товаровиробників, які прагнули до контролю над німецьким ринком.

4. Кредитна та податкова реформа, яка зробила доступними отримання кредитів під невисокий відсоток представниками бізнесу та окремими громадянами, а зниження податкового тиску сприяло підвищенню ділової активності.

5. Соціальна реформа. Її головною метою був більш-менш рівномірний розподіл соціальних благ у т.ч. безоплатна освіта, страхова медицина, довготермінова допомога по безробіттю тощо.

Проведене системне реформування господарства призвело до швидких змін в економіці і в середині 50-х років країна вийшла на провідні позиції в Західній Європі, а згодом й одні з перших у світі. Саме з цього періоду починають говорити про “німецьке економічне диво”.

Проте високі темпи економічного зростання далеко не завжди були притаманні ФРН. У післявоєнний період країна чотири рази пережила падіння національного виробництва. Найбільш значною була криза 1966-1967 рр., яку прийнято називати структурною. Якщо на початку 60-х років ВВП (у перерахунку на сучасну систему обчислення за ринковим курсом) на одного жителя перевищував 120% від середнього по моделі ЄС-15 (сюди включалися й ті країни, які не входили на той час до «Спільного ринку»), то вже у 1967 році цей індикатор впав до 113%. Фактично це означало, що наприкінці 60-х країна вичерпала свій ресурс екстенсивного зростання, а її макроекономічна політика потребувала докорінних змін. Таким чином, на зміну неоліберальної моделі розвитку прийшла неокейнсіанська, яка передбачала впровадження “глобального регулювання”, що складалося з рівномірного (хоча і невисокого) економічного росту, повної зайнятості, стабільності цін та рівновазі платіжного балансу. Держава взяла на себе також функції антициклічного регулювання, прогнозування та програмування. Такі заходи Уряду дали свій ефект на самому початку 70-х років, коли було відновлено високі темпи зростання. Проте вже у 1974-1975 рр. країна зіштовхнулася з кризою перевиробництва, коли значно зросло банкрутство компаній, збільшилися інфляція та рівень безробіття, що говорило про наявність стагфляції, яка відмічалася тоді у більшості розвинутих країн.

Нарощування диспропорцій та подорожчення енергоносіїв, пов’язаних із світовою енергетичною кризою, падіння норми прибутку та загострення міжнародної конкуренції призвели до кризи 1980-1982 років, що викликало перехід до “пом’якшеного” варіанту неоконсервативної моделі розвитку, а заходи, що були застосовані при цьому нагадували американський чи британський підходи.

Проте найбільш глибокою кризою була всеж-таки криза початку 90-х років. Особливість її полягала у тому, що на циклічну кризу (раз на 10-12 років) наклався процес приєднання Східної Німеччини, більшість підприємств якої не витримала конкуренцію з боку європейських компаній. Внаслідок цього швидко зростало безробіття, загальний рівень якого у землях колишньої НДР у середині 90-х рр. перевищував 17%. Негативні наслідки об’єднання долаються ще й досі за рахунок залучення трансфертів державних фінансів із Західної у Східну Німеччину. За даними В.П.Колесова та М.Н.Осьмової тільки соціальні трансферти за період 1991-1998 рр. склали у сумарному розрахунку 1,4 трл. дойчмарок (700 млрд. євро).