29. Стан освіти в Україні на кінець хіх ст. Освітні статуси 70-80-х рр.

У цілому впродовж 20-х — першої половини 50-х рр. ХІХ ст. шкільна освіта на Правобережжі та й загалом в Україні розвивалася досить мляво, причому найгірші справи були на Волині.

Освіта у середині ХІХ ст. продовжувала носити чітко виражений становий характер. Так, 1856 року в Новоград-Волинському приходському училищі нараховувалося 26 учнів, з яких 15 осіб належали до дворянських родин, 2 — до чиновницьких, 7 — до міщанських, 1 — до селянських, 1 — до родини почесного громадянина; 16 учнів були православними, 10 — католиками.

Основними центрами освіти, наукової думки й проведення на­укових досліджень на Україні були Харківський, Київський, Новоро­сійський, Львівський та Чернівецький університети, Ніжинський історико-філологічний інститут. Харківські ветеринарний і техноло­гічний інститути. Львівський і Київський політехнічні інститути, Катеринославське вище гірниче училище та ряд інших навчальних за­кладів.

Наприкінці ХІХ — початку ХХ ст. у місті створено декілька як релігійних, так і світських єврейських навчальних закладів. Талмуд-тора була відкрита 1896 року, вже через три роки у ній навчалося 130 учнів. У 1901 році заснована єшива (вища талмудична школа) «Ор Тора» під керівництвом рабина Йоеля Соріна (1927), у якій в окремі роки навчалося до 300 учнів. Спочатку вона знаходилася в єврейському кварталі Нідер (район нинішньої вулиці Щорса), потім — на Гутинській вулиці, близько 1910 р. переселилася в новий будинок на Корецькій вулиці. 1906 року засновано приватне єврейське жіноче училище ІІІ розряду, в якому навчалося 48 дівчаток (1915 рік), у 1914 році єврейське змішане училище ІІІ розряду, в якому навчалося 15 хлопчиків і 11 дівчаток. У 1912 році під керівництвом педагога і просвітителя Яакова-Йосефа (Янкеля Мордковича) Вола була створена нова талмуд-тора (релігійне єврейське училище для сиріт і дітей бідняків) з викладанням ряду предметів на івриті. В ній працювали єврейські вчителі Шльома Шмульович Літвак та Іос-Сруль Пейсахович Бицюк, навчалося 115 хлопчиків. Навчання проводилося на ідіш та на івриті. Проте російська мова викладалася обов’язково в усіх вказаних навчальних закладах. Перед Першою світовою війною понад 150 єврейських дітей відвідували чоловічу і жіночу гімназії та інші державні навчальні заклади міста.

30. Піднесення громадсько-педагогічного руху на поч. Хх ст. Утворення учительських спілок, з'їзди вчителів, їх просвітницька робота.

На основі вивчення історико-педагогічних досліджень, історіографічних досліджень, монографій, дисертацій, що присвячені розвитку вітчизняної педагогічної думки та освіти в період XIX – початку XX ст. в контексті розвитку ідей громадянського виховання дітей і молоді доцільно виділити такі етапи вітчизняного громадсько-педагогічного руху:

·виникнення й поширення громадсько-педагогічного руху, диференціація його течій – буржуазно-демократичної, ліберально-буржуазної, революційно-демократичної, національної (1860–1881 рр.);

·призупинення громадсько-педагогічного руху, перехід на нелегальні й напівлегальні форми просвітницької й видавничої діяльності, в тому числі часткове її перенесення на західноукраїнські землі та за кордон (1881–  1893 рр.);

·відродження громадсько-педагогічного руху, його політизація, поширення і поглиблення форм просвітницької діяльності(1893–1910 рр.).

На кожному з цих окреслених етапів ідеї громадянського виховання дітей і молоді мали свою певну характерність й спрямованість.

Розглядаючи перший етап громадсько-педагогічного руху, слід відзначити, що в тогочасному освітньо-виховному просторі Російської імперії панувала триєдина ідеологема (самодержавіє, народність, православ’я) й внаслідок цього освіта була спрямована на ствердження абсолютизму й необхідності підкорення імперському державному устрою.

В контексті ідей громадянського виховання дітей і молоді у вітчизняному громадсько-педагогічному русі слід відзначити, що на першому його етапі відбулося оформлення певного ідеалу громадянськості особистості, в якому відобразилася «дуальність» підходів у його досягненні, а саме: прийняття ідеї «російського патріотизму» в межах ліберально-буржуазного напряму   (М.О. Корф, М.І. Пирогов, В.Я. Стоюнін та інші), спроба до відстоювання національного образу громадянина шляхом поєднання ідей «російського патріотизму» й «малоросійського патріотизму» представниками буржуазно-демократичної течії (К.Д. Ушинський, О.В. Духнович, Б. Грінченко та інші) та прагнення до ствердження ідеалу громадянина-борця як виявлення опозиційних настроїв й радикальних шляхів перетворення існуючого тогочасного імперського устрою життя на українських землях в межах революційно-демократичного напряму М. Костомаров, Т. Шевченко, І. Франко та інші).

На другому етапі позиції радикально налаштовано інтелігенції дещо вщухли й поступилися місцем більш поміркованим й врівноваженим поглядам щодо розвитку української державності через просвітництво (видання публіцистичних, наукових і літературних творів, створення недільних шкіл, видання навчальних посібників і періодичних видань, участь у громадських дискусіях через пресу (газети та журнали) тощо). У контексті зазначеного основою формування особистості громадянина виступила ідея соціальної користі освіти, внаслідок реалізації якій на практиці в житті людини створюється можливість до самозахисту і відстоювання своїх соціальних прав (М.О. Корф, Х.Д. Алчевська, С.І. Миропольський та інші).

Особливу увагу слід звернути на питання становища українського вчительства за гетьманування П.Скоропадського. Внаслідок нестабільної політичної ситуації, постійних військових дій на території України, скрутного фінансового становища та відсутності матеріального забезпечення унеможливлювався нормальний розвиток та функціонування освітньої системи. Для вирішення цих проблем Всеукраїнською учительською спілкою був скликаний з’їзд Ради Спілки, який, розпочався 10–11 травня 1918 р., але так і не зміг закінчити свою роботу. Причиною цього, стало втручання

представників німецької військової адміністрації, які заявили про закриття з’їзду внаслідок відсутності дозволу німецького командування на його проведення.

За два дні роботи на з’їзді були порушені питання про матеріальне становище вчительства, діяльність учительських спілок на місцях та їх зв’язок з центром, заснування Всеукраїнського учительського дому в Києві, допомогу хворим викладачам і т.д. Були визначені основні напрями діяльності ВУС, а саме: громадсько-політичний, педагогічно-освітній, економіко-правовий, довідково-статистичний, організаційний, фінансовий та ін.