49. Радянізація західних областей України в 1939-1941 рр.

У 1939-1941 рр. в Західній Україні почалися „соціалістичні перетворення” з метою уніфікації радянських порядків. Ці заходи місцеве населення спочатку зустріло прихильно, сподіваючись на вільне і щасливе майбутнє, але дуже швидко розчарувалося, коли відчуло на собі, що таке тоталітарна дійсність. Насильницькі методи колективізації, суцільна націоналізація засобів виробництва, депортація класово-ворожого населення, репресії, русифікація та бюрократизація влади затьмарювали всі позитивні заходи більшовиків – „українізацію”, ліквідацію неписьменності і безробіття, охорону здоров’я. До 1 червня 1941 р. в Західній Україні було створено 38 МТС, 529 колгоспів, які об’єднали 15 % усіх селянських господарств. Було відкрито 6900 початкових шкіл, філіал Академії наук УРСР, Львівський університет став українським імені І.Франко. Але одночасно і значно активніше йшла „совєтізація”. Були заборонені усі політичні партії, кооперативні, молодіжні, жіночі організації, „Просвіти”, осередки організації українських націоналістів, зазнала сильних утисків греко-католицька церква. Весною 1940 р. почалися масові репресії; арешти і Депортація. До Сибіру було депортовано близько 400 тис. українців і 1.2 млн. поляків. Смертність серед депортованих сягала 16%. Тисячі громадян були знищені органами НКВС, чисельність жертв яких важко встановити.

Приєднання Західної України було подією великої історичної ваги, оскільки вперше за кілька століть українці об’єдналися в межах однієї держави. Але це було насильницьке об’єднання і нав’язаний ззовні „соціалістичний лад”.

50. Початок радянсько-німецької війни. Причини невдач Червоної Армії

18 грудня 1940 р. Генеральний штаб Збройних сил Німеччини завершив розробку плану "Барбаросса", що передбачав напад на Радянський Союз. Важливе місце у завойовницьких планах нацистів відводилося здобуттю у якнайкоротші терміни України з її родючими землями й величезними сировинними ресурсами.22 червня 1941 р. о 4-й год. ранку Німеччина разом із союзниками напала на СРСР. На українському відтинку фронту радянсько-німецьке воєнне співвідношення було таким: в людях — 1:1,4, артилерії — 1,3 : 1, танках — 4,9 : 1, літаках — 2,4 :1. Проте навіть за цих порівняно сприятливих обставин зупинити німців на радянському кордоні не вдалося.Згідно з військовою доктриною, СРСР готувався воювати на чужій території, тому більше половини радянських запасів — зброї, боєприпасів, обмундирування, техніки, пального — було складовано поблизу кордону. У результаті за перший тиждень війни ЗО % всіх запасів боєприпасів, 5,4 млн. із 7,6 млн гвинтівок, 191 тис. із 240 тис. кулеметів, 50 % усіх запасів пального і продфуражу було або знищено, або захоплено противником. За перші З тижні війни Червона армія втратила 850 тис. осіб, 3,5 тис. літаків, 6 тис. танків, 9,5 тис. гармат (німецькі бойові втрати в живій силі були в 10 разів меншими).Причини невдач радянських військ У перші місяці війни виявилися серйозні помилки, допущені керівництвом країни в передвоєнні роки. Аналіз широкого спектру історичної літератури дозволяє виділити наступні основні причини поразок Червоної Армії в перші місяці Великої Вітчизняної війни: -Прорахунки вищого політичного керівництва СРСР про терміни нападу Німеччини; - Якісне військову перевагу противника; - Запізнювання стратегічного розгортання Радянських Збройних Сил на західних кордонах СРСР; - Репресії в Червоній Армії;.

51.Фішистський окупаційний рух.З ініціативи ОУН в складі німецької армії було створено дві українські військові частини «Нахтігальд » і «Роланд». Провід вважав, що вони стануть у майбутньому ядром збройних сил Української держави. Крім того, обидві націоналістичні організації створювали Похідні групи ОУН, які налічували близько 7000 добре навчених осіб. Вони мали охопити своєю діяльністю усю територію України. У визначених районах Похідні групи створювали націоналістичні організації і встановлювали українську державну владу. Українське правління запроваджувалось у 11 областях.30 червня 1941 р. у Львові ОУН-Б проголосила створення Української держави. Було сформовано Українське Державне правління — крайову владу на чолі з Ярославом Стецьком. Ці акції проводились без погодження з керівництвом Німеччини. На початку липня 1941 р. німці заборонили діяльність правління, заарештували його керівників. Саме тоді були проведені масові арешти членів ОУН (15 керівних діячів і близько 300 членів) і кинуто їх до концентраційних таборів. За відмову скасувати акт незалежності був також арештований С. Бандера, який перебував в концтаборі Заксенхаузен до вересня 1944 р.У директиві поліції безпеки СД № 12/41 під грифом «секретно, Державної важності» зазначалось: «Всі активісти бандерівського руху повинні негайно арештовуватись і після ретельного допиту мають бути ліквідовані під виглядом грабіжників». У вересні 1941 р. підрозділи СС заарештували і стратили більшість членів похідних груп. Через два місяці накинулись також на ОУН-М. Було розгромлено її київську організацію, розстріляно понад 40 провідних членів, у тому числі поетесу Олену Телігу, закрито популярну газету «Українське слово».Репресії гестапо набували дедалі більших масштабів. У Миргороді на Полтавщині розстріляно заступника Крайового провідника ОУН Миколу Лемика, в Житомирі — членів обласного Проводу ОУН В. Хому і М. Кравця, в Києві — В. Щибру і О. Сидницького. Від рук німецької поліції загинули в Кривому Розі Г. Максимець, С. Шерстюк, на Волині — Г. Максим'юк, О. Бродич, в Джанкої (Крим) — М. Любик та ін. Слід підкреслити, що репресії проходили у більшості регіонів України. Це свідчить про те, що мережа оунівських організацій була поширена майже по всій державі, а не тільки в західноукраїнських теренах. Відтоді ОУН переходить у підпілля і розпочинає підготовку до активних дій проти фашизму.Якою ж була нацистська влада в Україні? Насамперед потрібно зазначити, що з початком війни в планах німців щодо майбутнього розвитку українських земель відбулися кардинальні зміни. В роботі створеного ще в середині 30-х років зовнішньополітичного бюро НСДАП під керівництвом Розенберга українська проблематика займала одне з перших місць. Відповідно до концепції «свідомого європеїзму» необхідно було роздробити народи регіону за національними ознаками, нацькувати їх один на одного, а потім легко підкорити. Саме тому Розенберг спочатку пропагував ідею формально самостійних, проте фактично залежних від рейху держав в Україні та на Кавказі, що могли бути створені для протидії ослабленій російській державі. Однак наприкінці 30-х років відбувається певна еволюція поглядів Гітлера щодо створення під протекторатом Німеччини «Великої України». З початком війни проти Радянського Союзу економічні інтереси третього рейху почали різко домінувати над політичними розрахунками.Згідно з економічною частиною плану «Барбаросса» першим завданням є якнайшвидше здійснення повного продовольчого постачання німецьких військ за рахунок окупованих областей. Безумовно, що одним з ключових об'єктів пограбування була Україна. Що стосується довгочасної перспективи, то тут визначались два етапи. Перший — розрахований на період війни — це максимальне використання економічних і трудових ресурсів завойованих на Сході територій, насамперед продовольства України та нафти Кавказу. Другий — забезпечення домінування німецької нації на окупованій території. Відповідно до «Генерального плану Ост» це означало фізичне знищення слов’янських народів, часткове онімечення «нордичних груп населення», що є у складі СРСР, підрив біологічної сили слов’янських народів, масові депортації населення (переселення 65 відсотків українців із Західної України до Сибіру), переселення німців на окуповані землі і створення системи озброєних селянських поселень колоністів, безпосередньо підпорядкованих СС тощо.Як же на практиці німецько-фашистський режим виконував завдання щодо освоєння завойованого «життєвого простору»?З самого початку німецька політика тут мала ознаки окупації і носила колоніальний характер. Українські землі були розділені на окремі частини, зокрема, дистрикт Галичина приєднано до Генеральної Губернії, Рейхскомісаріат Україна, території під німецьким військовим управлінням; під румунською окупацією була Північна Буковина і частина Північно-Східної України, включаючи Одесу, названу Трансністріею, і Закарпаття — в складі Угорщини. Такі дії свідчили про переконливість нацистського керівництва в тому, що «України не існує... це всього-на-всього географіНімці запровадили на окупованих територіях жорстокий окупаційний режим з поліцейським терором. Україну було перетворено на німецьку колонію, яка входила в німецький «життєвий простір» і стала джерелом харчів і робочої сили, адже 85 відсотків усього постачання Німеччини продуктами з території СРСР було з України. З 2 і 8 млн. чол., в основному молоді, примусово відправлених на роботи До Німеччини, 2,4 млн. були з України.чне поняття».Жорстокою і необачною була політика нацистів в Україні. Як зазначають історики діаспори, рідко коли окупаційна держава так швидко й невідворотно настроїла б проти себе спочатку доброзичливе чи принаймні нейтральне населення, як це зробили нацисти в Україні. На думку О. Субтельного, неспроможність німців ефективно використати проти радянського режиму неросійські народи, зокрема українців, була однією з їхніх політичних помилок у війні. Перш ніж перейти до висвітлення руху опору, потрібно сказати про співпрацю певної частини українського населення з німцями. Більшість українців змушена була підкоритися окупантам і пасивно виконувати німецькі накази. Разом з тим невелика частина населення активно, усвідомлено співпрацювала з окупантами. Явище це має назву колабораціонізм.Більшість українських колаборантів — це репресовані радянською владою, ідеологічні фанатики чи антисеміти. Щоправда, їх було не більше, ніж серед росіян чи інших народів окупованих країн. Співробітництво з німцями зводилось до участі в органах місцевої влади або контрольованої німцями допоміжної поліції. Серед майже мільйона колишніх радянських громадян, які в 1944 р. були в німецькій армії українці становили близько 220 тис.

52.Діяльність ОУН-УПА в роки Другої світової війни .Українські інтегральні націоналісти з ентузіазмом вітали напад Німеччини на СРСР, вбачаючи в цьому подію багатообіцяючу можливість для утворення незалежної української держави. Однак хоча ОУН і німці мали спільного ворога, їхні інтереси і цілі були просто непорівнянні. Німцям ОУН представлялася корисної головним чином як диверсійна сила, здатна спустошувати тили радянської армії. Зі свого боку інтегральні націоналісти, зовсім недавно пережили розчарування у Гітлері у зв'язку з його поведінкою щодо Карпатської України, явно не прагнули служити знаряддям Берліна; в їх наміри входило використовувати війну для розповсюдження власного впливу в Україну. Таким чином, кожна сторона збиралася використовувати іншу в своїх, часто взаємовиключних, цілях. Складовою руху опору в тилу фашистів після невдалої спроби 30 червня 1941 р. Проголошення у Львові самостійної Української держави стали дії певної частини Організації українських націоналістів (ОУН) і Української повстанської армії (УПА). Напередодні вторгнення німецьких військ у СРСР націоналістичний рух вже було істотно розколоте. Власне внутрішній конфлікт в ОУН існував протягом тривалого часу, але міжфракційна боротьба особливо загострилася після вбивства у травні 1938 р. лідера організації Є. Коновальця. Саме з цього періоду пішло розбіжність між ветеранами - членами Організації Українських Націоналістів (ОУН) (Мельник, Барановський, Сушко, Сціборський та ін), що здебільшого перебували в еміграції, і молоддю - радикальними бойовиками, які очолювали підпільну боротьбу в західноукраїнських землях ( Бандера, Стецько, Шухевич та ін.) В основі конфлікту лежала боротьба за владу і вплив у організації, його загостренню сприяли вікова різниця, напружені особисті стосунки, суттєві розходження в питаннях тактики боротьби. У серпні 1939 р. у Римі відбувся Другий Великий збір ОУН, на якому домінували прихильники А. Мельника, який і був затверджений лідером організаціїЗ цього моменту починається одночасне існування двох українських націоналістичних організацій: ОУН-Р, або ОУН-Б - революційна, інакше бандерівська, і ОУН-М - мельниківська. Залишаючись вірними в загальному націоналізму, обидві організації ставили перед собою одну мету - незалежність України, проте погляди на шляхи її досягнення суттєво відрізнялися. Якщо мельниківці розраховували на значну допомогу Німеччини у вирішенні українського питання, то прихильники Бандери вважали, що українська держава може бути встановлено лише в результаті національної революції, в ході якої розраховувати можна лише «на власні сили українського народу, відкинувши в цілому орієнтацію на чужі сили» . У цей час бандерівці не заперечували навіть боротьби з Німеччиною. Однак з наближенням нападу Гітлера на СРСР обидві течії ОУН зробили ставку на Німеччину. Така еволюція позиції пояснюється, очевидно, не кардинальною зміною поглядів, а просто спробами максимально використовувати всі фактори, які, на думку бандерівської організації, могли сприяти становленню української державності. За допомогою німецького військового командування ОУН-Б сформувала «Легіон українських націоналістів», який складався з двох підрозділів - «Нахтігаль» і «Роланд». Чисельність легіону була незначною - близько 600 солдатів. Німці планували використати ці українські частини для охорони і каральних акцій на окупованій території. Бандера ж вбачав у них ядро ​​майбутньої національної армії та засіб поширення впливу ОУН-Б. Ситуацію, яка склалася у відносинах між ОУН і керівництвом третього рейху, влучно характеризує відомий історик О. Субтельний: «кожна сторона прагнула використати іншу в своїх власних, часто протилежних цілях». З початком бойових дій Німеччини проти СРСР ОУН-Б перейшла до рішучих акцій. 30 червня 1941 у щойно захопленому німцями Львові, спираючись на «Нахтігаль» і збройні групи бойовиків, бандерівці провели в будинку «Просвіти» Українські національні збори, які ухвалили Акт про відновлення Української Держави. Було обрано Українське державне правління на чолі з соратником Бандери - Я. Стецько. Невизначене ставлення німецької сторони до націоналітіческому руху, з одного боку, породжувала в оунівців ілюзії про можливість співпраці з гітлерівцями, з іншого - створювала певний простір для маневру, для активних державотворчих дій. Проте Бандера та його соратники помилилися в оцінці ситуації.Реакція Берліна на відновлення української державності була швидкою і різкою. Невдовзі С. Бандеру, Я. Стецько та інших лідерів ОУН-Б арестовлі і відправили до Берліна. Крім цього, гітлерівцями було заарештовано 300 членів ОУН, з яких незабаром 15 було розстріляно. Після відмови відкликати Акт про відновлення Української держави, С. Бандера півтора року провів у берлінській в'язниці, а потім аж до вересня 1944 р. перебував у концтаборах Заксенгаузен та Оранієнбург. ОУН-М рішуче відмежувався від львівської акції бандерівців. Вже 6 липня 1941 р. А. Мельник надіслав Гітлеру листа, в якому питання незалежності Україна не порушувалося, а підкреслювалася вірнопіддана позиція ОУН-М. І хоча німці погодилися створити дивізію СС, що складалася з українців Галичини, лише після Сталінградської битви лояльність мельниківців була помічена третім рейхом і вони отримали певну свободу дій. Концентруючи свої сили у великих містах, особливо в Києві, ОУН-М організовувала місцеве самоврядування, допоміжну поліцію, громадські організації. 5 жовтня 1941 був утворений Українську Національну Раду на чолі з М. Велічковісскім як представницький орган українського народу для підготовки формування національного уряду, Однак всі ці спроби українських націоналістів, спрямовані на поступове відновлення української держави, суперечили планам гітлерівців. Тому вже у вересні 1941 р. пройшла хвиля арештів бандерівців, а в грудні розпочалися репресії проти мельниківців. ОУН пішла в підпілля. Отже, і ОУН-Б і ОУН-М ставили за мету незалежність України, однак шляхи її досягнення суттєво відрізнялися. Радикально налаштовані бандерівці були прихильниками рішучих дій, опору власними силами, вважаючи незначної допоміжної ролі зовнішніх факторів у процесі становлення української державності. Помірні мельниківці робили ставку на поступове, «повзуче» встановлення власного контролю на українських землях та відновлення національної держави. Мельниківці в основному розраховували на значну допомогу з боку Німеччини. Ця орієнтація призвела до того, що цивільні структури, створені ОУН-М, поступово перетворилися на частину окупаційного апарату. Не бажаючи утвердження в Україні будь-якої моделі державності, третій рейх незабаром перейшов до репресій проти обох відгалужень ОУН. Після невдалої спроби 30 червня 1941 р. проголосити відновлення самостійної Української держави і хвилі репресій ОУН пішла в підпілля. «Українські націоналісти, - підкреслював у свій час С. Бандера, - в першу чергу захищають інтереси свого власного народу. Навіть якщо при вступі в Україні німецькі війська будуть сприйматися як визволителі, таке звернення може швидко змінитися, якщо Німеччина увійде без наміру встановити Українську державу і без відповідних гасел. Будь-яке насильство викличе опір ». В середині 1943 р. УПА С. Бандери насильно залучила до свого складу майже всі загони Т. Бульби-Боровця та частини ОУН А. Мельника. Залишки їх утворили незалежне партизанське об'діненіе під назвою Українська Народна Революційна Армія (УНРА) і продовжували бойові дії проти червоних партизанів і німців аж до кінця 1943 р. (на той час Т. Бульба-Боровець був заарештований німцями і кинутий до концентраційного табору Заксенгаузен). По зонах дії УПА поділялася на три групи: УПА-Північ (Волинь і Полісся); УПА-Захід (Галичина, Буковина, Закарпаття); УПА-Південь (Поділля). Четверте формування, УПА-Схід, не вдалося утворити. Згідно з німецькими даними, які підтверджуються українськими еміграційними джерелами, чисельність УПА в момент найбільшого піднесення боротьби (кінець 1944 початок 1945 р.) досягла 100 тис. осіб. Основними об'єктами партизанських дій УПА були німці та їхні союзники; формування Армії Крайової та польське населення; радянські партизанські загони, а згодом і підрозділи Червоної армії. Вже в грудні 1941 р. головне збори ОУН прийняло постанову, в якій чітко визначалася стратегічна мета і тактична лінія організації: «Готуватися до довгої, затяжної і упертій боротьбі з німецькими окупантами і дотримуватися тактики накопичення сил». На етапі становлення основними завданнями повстанських загонів були протидія вивозу робочої сили і продовольства з українських земель до Німеччини та протистояння окупаційним властям. У лютому 1943 р. третя конференція ОУН-Б прийняла рішення про перехід до збройної боротьби. Перший бій з німцями стався 7 лютого цього року, коли перша сотня УПА під керівництвом І. Перегійняка здійснила напад на містечко Володимирець Волинської області. У березні 1943 р. повстанці розгромили табори для військовополонених у Луцьку та Ковелі, а в травні недалеко від спаленого окупантами села Кортеліси, що розташовувалося на шляху Ковель-Рівне, був убитий шеф спецвідділів СА генерал В. Лютце. Таке посилення активності УПА викликало занепокоєння в німецького командування. З травня по листопад 1943 р. тільки на Волині окупанти проводять п'ять великих каральних операцій проти повстанців. Наймасштабніша з них тривала з червня до вересня. У цій акції брало участь понад 10 тис. солдатів, літаки, танки. Тільки в момент найбільшого загострення протистояння (липень-вересень) відбулося 74 бої, не враховуючи дрібних зіткнень. Втративши майже три тисячі солдатів і офіцерів, фашисти так і не зуміли ліквідувати УПА.

53.Діяльність радянських партизанів у роки другої світової війни У середині 1942 р. був створений Український штаб партизанського руху (УШПР) на чолі з генералом Т. Строкачем. Штаб керував рейдами великих партизанських з'єднань по тилах ворога, зокрема С. Ковпака — від Путивля до Карпат. О Сабурова — на Житомирщину, О. Федорова — на Волинь. За відомостями УШПР, на окупованій території України діяло понад 330 тис. партизанів, у тому числі 29 з'єднань і 83 загони, у складі яких налічувалось 43,5 тис. бійців. Німецьке командування володіло даними про наявність лише до 50 тис. бійців.У 1943 р. на окупованій території України підпільний і партизанський рух досяг найвищого розмаху. Саме в цьому році були проведені вже названі партизанські рейди. Під час Курської битви партизани здійснювали «рейкову війну».У партизанських загонах діяли десятки професійних розвідників і диверсантів. Найбільш відомий серед них — М. Кузнецов. Координація дій партизанів та підрозділів Червоної Армії стала важливим чинником у досягненні пере­моги над німецько-фашистськими окупантами.У 1944 р. було сформовано І Українську партизанську дивізію, яка під командуванням П. Вершигори здійснила рейд на Сян і Віслу. Попри всі прорахунки і недоліки партизанський рух мав дуже велике значення у боротьбі проти німецько-фашистських окупантів. За підрахунками німецького командування, 10% сил вермахту на Східному фронті було кинуто на боротьбу з партизанами.Найбільш запеклі бої та битви радянських військ відбувалися майже в 200 населених пунктах України. Найчастіше вони супроводжувалися підтримкою сотень тисяч партизанів та підпільників.В Україні була здійснена майже половина стратегічних операцій, проведених на радянсько-німецькому фронті взагалі. Особливо запеклими і кровопролитними були бої в 1943-1944 pp. Той же М. В. Коваль пише, що в одній оборонній, 11 стратегічних і 23 фронтових наступальних операціях цього періоду на території України загинуло й поранено 3,5 млн воїнів Червоної Армії.У цих боях за Україну з обох сторін брали участь понад 6 млн солдат, 85 тис. гармат і мінометів, 11 тис. танків, самохідних артилерійських установок та штурмових гармат, 10 500 літаків.З Україною пов'язувалися основні події всього радянсько-німецького фронту (6 000 км), який був найважливішим серед фронтів Другої світової війни.

54.Визволення України від німецько-фашистських загарбників Визволення України почалося під час Сталінградської битви (листопад 1942 — лютий 1943 p.), яка поклала початок корінному перелому у війні на користь СРСР. Перші населені пункти України в східному Донбасі були звільнені в грудні 1942 р. Остаточне ж визволення українських земель почалося в ході Курської битви (5 липня—23 серпня 1943 p.). 23 серпня війська Степового фронту звільнили Харків. У вересні—жовтні 1943 р. розгорнулася героїчна битва за Дніпро, уздовж якого німці намагалися створити неприступну лінію стратегічної оборони («Східний вал»). Кульмінацією битви за Дніпро було визволення від окупантів Києва. Сталін, ігноруючи реальне співвідношення сил, наказав за будь-яку ціну звільнити Київ до річниці Жовтневої революції 1917 р. Ціною величезних людських втрат радянські війська 6 листопада 1943 р. звільнили місто. За визволення столиці України понад 1000 солдатів і офіцерів були удостоєні звання Героя Радянського Союзу. 1944 р. радянське командування силами чотирьох Українських фронтів, які налічували понад 2,3 млн осіб, здійснило серію блискучих наступальних операцій, остаточно визволивши територію України.Радянським військам протистояла гітлерівська група армій «Південь» (командувач — генерал-фельдмаршал Е. Манштейн, із березня — генерал В. Модель), яка налічувала 1,8 млн осіб.Отже, битва за визволення України тривала 22 місяці (табл. 16, с. 86). Після вигнання ворога з української землі бойові дії перемістилися на територію Центральної та Південно-Східної Європи. Війська 1-го Українського фронту визволяли від гітлерівських загарбників польські землі, а у квітні — травні 1945 р. разом з Білоруськими фронтами провели Празьку операцію, у ході якої був завершений розгром нацистської Німеччини, штурмували Берлін. 2, 3, 4-й Українські фронти взяли участь у звільненні від нацистської окупації Румунії, Угорщини, Болгарії, Югославії, Австрії, Чехословаччини. Війська 2-го Українського фронту брали участь і в розгромі Квантунської армії Японії на Далекому Сході.Воїни-українці зробили вагомий внесок у перемогу над нацистською Німеччиною та її союзниками. Радянськими бойовими нагородами було відзначено 2,5 млн осіб.Українцями були маршали С. Тимошенко, P. Малиновський, А. Єрьоменко, П. Рибалко, С. Руденко, генерали В. Герасименко, П. Жмаченко, К. Москаленко, І. Кириченко та інші. Маршали й генерали українського походження очолювали більше половини з 15 фронтів, які діяли в період боротьби з німецько-фашистськими загарбниками. На відзнаку мужності й героїзму українського народу, який захищав свою землю від поневолювачів, почесне звання «Місто-герой» було присвоєно містам Києв, Одеса, Керч і Севастополь.

55. Труднощі післявоєнної відбудови в Україні. Голод 1946—1947 рр. Відбудова та розвиток господарства України у повоєнні роки відбувалися в умовах, коли переважна більшість українських земель опинилися у межах однієї держави. Переживши страхіття війни, заплативши за перемогу над загарбниками надзвичайно високу ціну, українці, як й інші народи СРСР, сподівалися на докорінні зміни в суспільстві, насамперед на припинення репресій та поліпшення матеріальних умов життя. Однак їх надії не справдилися. Головною метою тоталітарного комуністичного режиму було прагнення до якнайшвидшого відновлення та зміцнення своїх позицій усередині країни та на міжнародній арені, незважаючи на ціну.Україна під час Другої світової війни зазнала більше руйнувань, ніж будь-яка інша європейська країна. Відступаючи з України, нацисти, як і більшовики у 1941 р., вдавалися до тактики "спаленої землі", тобто знищували за собою все, що б міг використати противник. Економічне становище українських земель значно ускладнювалося тим, що на початку війни відбувалася масова евакуація на Схід заводів, робітників та інженерів. Всього за межі республіки було вивезено майже 1 тис. заводів, 30 212 тракторів, майже все обладнання з українських електростанцій, більше 6 млн. голів худоби, 1,6 млн. т шкур, хутра тощо. Крім того, з України евакуювали понад 4 млн. людей. У Донбасі було затоплено усі шахти, знищено промислові об'єкти Дніпрельстану, всі 54 домни, висаджено у повітря мости, зруйновано залізниці, телеграфні лінії тощо. -І 3 усього, що було евакуйовано під час війни з І України, поверталася незначна частина. За вивезене майно Україна не отримала жодної компенсації. Натомість за нове обладнання, яке надходило в Україну після війни, доводилось платити з власного бюджету. Особливо складним у повоєнний період було становище сільського господарства, яке внаслідок війни та колективної системи господарювання повністю деградувало. Хронічно не вистачало техніки, реманенту, тяглової худоби, насіння, робочих рук. Вироблена колгоспами продукція фактично, вилучалася державою методом продрозкладки. Оплата праці сільських виробників була символічною, а існували вони, в основному, за рахунок присадибних ділянок.Село не забезпечувалося пенсіями. Більшість колгоспників не мали паспортів і без особливого дозволу не могли залишити села.Катастрофу сільського господарства України довершила жорстока посуха, яка знищила врожай у південних областях республіки. Почався голод 1946—1947 рр., який охопив значну територію, де проживали мільйони людей. За найскромнішими підрахунками, понад 1 млн. осіб загинуло. Траплялися випадки людоїдства.СРСР мав достатні резерви для забезпечення людей зерном. Однак добірну пшеницю вивозили за кордон, а власне населення партія й уряд кинули на поталу. В цілому експорт зернових із СРСР у 1946— 1947 рр. становив 2,5 млн. т, що могло б вирішити проблему голодуючих регіонів.Від голодної смерті багатьох східних українців урятувала допомога селян західноукраїнських областей, де ще не було колгоспів. Західні українці чесно, по-християнськи, виконали людський обов'язок перед земляками, які опинилися у безвихідному становищі. Але їхньої допомоги було замало, оскільки масштаби катастрофи були надто великими.Лише в 1947 р., на рішучі прохання першого секретаря ЦК КП(б)У М. Хрущова, Сталін дав вказівку виділити Україні продовольчу і насіннєву позику , а також 140 млн. руб. для організації безплатного харчування населення. Хоча ця "допомога" була мізерною, але якоюсь мірою полегшила становище мешканців південних областей України.Отже, післявоєнна відбудова народного господарства здійснювалася шляхом жорстких командно-адміністративних методів управління, ігнорування інтересів простих людей. Поряд із вагомими успіхами, насамперед у галузях важкої промисловості, темпи розвитку харчової та легкої промисловості, сільськогосподарського виробництва значно відставали, не задовольняючи потреб населення у предметах споживання.

56. Голод 1946-1947рр. В Україні, причини і наслідки Почався голод 1946—1947 рр., який охопив значну територію, де проживали мільйони людей. За найскромнішими підрахунками, понад 1 млн. осіб загинуло. Траплялися випадки людоїдства.СРСР мав достатні резерви для забезпечення людей зерном. Однак добірну пшеницю вивозили за кордон, а власне населення партія й уряд кинули на поталу. В цілому експорт зернових із СРСР у 1946— 1947 рр. становив 2,5 млн. т, що могло б вирішити проблему голодуючих регіонів.Від голодної смерті багатьох східних українців урятувала допомога селян західноукраїнських областей, де ще не було колгоспів. Західні українці чесно, по-християнськи, виконали людський обов'язок перед земляками, які опинилися у безвихідному становищі. Але їхньої допомоги було замало, оскільки масштаби катастрофи були надто великими.Лише в 1947 р., на рішучі прохання першого секретаря ЦК КП(б)У М. Хрущова, Сталін дав вказівку виділити Україні продовольчу і насіннєву позику , а також 140 млн. руб. для організації безплатного харчування населення. Хоча ця "допомога" була мізерною, але якоюсь мірою полегшила становище мешканців південних областей України.Як відомо, комуністичні правителі були неперевершеними майстрами "показухи" Й окозамилювання. У 1947 р. вони вдалися до скасування карткової системи на продукти харчування, а згодом і на промислові товари. Це була пропагандистська акція. Голодна, розорена країна не могла прогодувати населення з допомогою карток, а скасувавши їх, поставила його на край прірви. У містах люди стояли в чергах за хлібом по кілька діб. Промислових товарів у продажу не було. Грошова реформа 1947 р. остаточно "почистила" кишені простих трудівників. Отже, післявоєнна відбудова народного господарства здійснювалася шляхом жорстких командно-адміністративних методів управління, ігнорування інтересів простих людей. Поряд із вагомими успіхами, насамперед у галузях важкої промисловості, темпи розвитку харчової та легкої промисловості, сільськогосподарського виробництва значно відставали, не задовольняючи потреб населення у предметах споживання.

57.Соціально-економічні та політичні процеси в Західній Україні після Другої світової війни. Боротьба ОУН і УПА проти тоталітарного режиму Новий прихід радянської влади в Західній Україні зустріли насторожено. Ще до її появи сотні тисяч людей з болем і розпукою залишали рідний край і виїздили на Захід, розуміючи, що більшовизм несе нові страждання українському народові.Зважаючи на те, що раніше Східна Галичина, Волинь, Північна Буковина, Бессарабія і Закарпаття були аграрними окраїнами різних держав, за 5—10 років ці землі, згідно з партійними постановами, мали зрівнятися за промисловим відношенням зі східними областями УРСР. Уже в 1950 р. промислове виробництво Західної України становило 10 % загальноукраїнського проти 3 % у 1940 р. Проте індустріалізацію краю здійснювали бездумно, без урахування доцільності й наявності сировини, не кажучи вже про абсолютну байдужість до проблем охорони навколишнього середовища. Швидкими темпами зростала чисельність промислових робітників. Нестача кваліфікованих кадрів примусила уряд відкривати школи, ВНЗ, дослідні інститути, філіали АІІ України. Можновладці вважали, що їх марксистсько-ленінська система освіти швидко, як у східних областях, русифікує місцевий пролетаріат і створить вірнопіддану інтелігенцію. Дедалі частіше представників останньої приймали в лави компартії. Однак остаточно їй такі не повірили. Ніколи в західних областях не було місцевого першого секретаря обкому компартії, одиниці з місцевих вихідців очолювали райкоми. Створення атмосфери недовіри відштовхувало значну частину місцевого населення від комуністичної влади. Черговою антиукраїнською акцією комуністичного режиму стала розправа над греко-католицькою церквою. Сталін та його оточення розробили і реалізували сценарій незаконного т.зв. Львівського синоду 1946 р., який проголосував за анулювання Берестейської унії 1596 р., вихід греко-католицької церкви з-під юрисдикції Риму і приєднання її до Московської православної патріархії. Дещо пізніше аналогічна подія відбулася і в Закарпатті. Тисячі священиків-українців, які відмовилися стати підданими московського патріарха, були арештовані, замордовані в тюрмах або відправлені в концентраційні табори. Отже, заліковуючи рани війни, українці західних областей разом із тим змушені були знову вести національно визвольну війну проти тоталітарного більшовицького режиму. Ризикуючи життям, проти нього виступали юнаки й дівчата під девізом: "Здобути волю Україні, або загинути за неї? У загонах УПА діяли десятки тисяч патріотів. Уже в 1944 р. проти них було кинуто бл. 200 тис. солдат внутрішніх військ, вояків партизанських і винищувальних частин. Розуміючи, що УПА користується підтримкою значної частини місцевого населення, власті активізували репресивні заходи. "Бандитськими" оголошувалися цілі села, як Антонівці на Тернопільщині, мешканців яких вивозили до концтаборів або просто висилали у східні області. Усього в 1944—1953 рр, було депортовано 600—800 тис. осіб. Крім того, ц0 селах, містах, на підприємствах, в установах, ВНЗ під тиском влади запроваджувалася система "сексотства", коли людей змушували доносити на своїх знайомих, друзів і навіть рідних. Все це спряло ліквідації оунівського підпілля і, зрештою, УПА. Після загибелі у 1950 р. Р. Шухевича організовані дії УПА фактично припинилися, хоч окремі загони боролися до сер. 50-х років, зосередивши свої сили на пропагандистській роботі та саботажі. Розгалужену мережу боївок та інформаторів мала й "оунівська служба безпеки", яка, зі свого боку, також здійснювала терористичні акти проти партійних і радянських працівників та їх сімей, а також проти військовослужбовців і просто проти громадян, котрі виявляли готовність співпрацювати з органами влади. За офіційними даними радянської преси, протягом 1944—1952 рр. українські повстанці знищили 30 тис. осіб. З ослабленням партизанської боротьби ОУН і УПА комуністичному режимові з допомогою брутального й безжалісного примусу вдалося впровадити в західноукраїнських областях колективізацію сільського господарства. Трагічні часи пережили українці, які проживали на землях, що відійшли після Другої світової війни до Польщі — Лемківщині, Надсянні, Підлящ іі, Холмщині. Нав'язавши польському народові І прокомуністичний режим, Й. Сталін віддав ці землі, не питаючи місцевих жителів, Польщі. Уже з 1944 р. почалося примусове переселення українців звідти на схід. У 1945—1946 pp. мало не півмільйона людей втратили землю, майно і під військовим конвоєм були насильно перевезені в СРСР. Щоб припинити геноцид, особливо з боку поляків, які в той час знищили понад 10 тис. українців, котрі відмовлялися покидати рідні землі, кількатисячний загін УПА-Захід став на захист мирного населення. Спроби польських регулярних військ ліквідувати повстанський рух, який цілком підтримував населення, провалилися. Українські партизани розгромили карателів. Тоді три комуністичних режими — радянський, польський і чехословацький уклали договір про спільні дії проти ОУН і УПА. З допомогою органів держбезпеки уряд Польщі розробив у 1947 р. горезвісну операцію "Вісла". Спираючись на загони НКВС, 30-тисячне польське військо стерло з лиця землі всі оселі Лемківщини. 150 тис. українців було переселено в західні воєводства Польщі, на колишні німецькі землі. Щоб остаточно сполонізунати лемків, їх розміщали по 2—3 сім'ї в одному селі. Частини УПА-Захід були розбиті в нерівних боях. Лише окремим загонам удалося перейти на Захід або на територію УРСР.

58. Суспільно-політичне та економічне становище України в період хрущовської "відлиги" Смерть Й. Сталіна 5 березня 1953 р. породила серед пригноблених народів Радянського Союзу, в т. ч. й українського, сподівання на суттєве поліпшення їх становища. До певної міри ці надії справдилися, оскільки такого розгнузданого терору, як раніше, вже не було. Однак СРСР і надалі залишався тоталітарною державою, котра ігнорувала як права народів, так і свободи окремої людини.Уже в перші місяці після смерті тирана, коли в керівництві ЦК КПРС (назва з 1952 р.) почалася боротьба за владу, Україна відчула деяке полегшення: Відновилися елементи українізації. Тим часом з ініціативи М. Хрущова, який вийшов переможцем у боротьбі за владу в Москві, розпочалися процеси, спрямовані на лібералізацію суспільно-політичного життя. Вони започаткували період, який увійшов в історію під назвою відлига. Головним здобутком цього часу стала реабілітація безвинних жертв сталінських репресій. У ніч з 24 на 25 лютого 1956 р. на XX з'їзді КПРС М. Хрущов виголосив таємну доповідь про культ особи Сталіна. Делегати були шоковані, почувши про злочини жорстокого тирана, сфабриковані ним І змови, його військову некомпетентність, депортації цілих народів тощо. Гостро критикуючи Сталіна, М. Хрущов, проте* не згадував про злочинну суть самої комуністичної системи. Та, незважаючи на непослідовність, сам факт викриття зловісної діяльності Сталіна мав велике значення, адже було зроблено крок до зламу страхітливої репресивної машини, що перетворила країну на великий концентраційний табір. В Україні процес десталінізації суспільного життя розгортався дещо повільніше, ніж у центрі. Тон і зміст критики були стриманішими. Зміни стосувалися переважно сфери культурного життя. В галузі ідеології та політики вони не виходили за межі вказівок центру. Така ситуація значною мірою зумовлювалася надто свіжими ще в пам'яті широкомасштабними репресіями, які в Україні, як ніде набрали найстрахітливіших. ознак. Проте з наростанням валу засудження сталінізму активізувалися й українці. Вважаючи, що М. Хрущов у викритті Сталіна пішов надто далеко, т.зв. антипартійна опозиція вирішила усунути його від влади. Проте змовники -В. Молотов, Л. Каганович, Г. Доаленков, Д. Шепілов зазнали невдачі. У 1961 р. почалася нова хвиля десталінізації, кульмінацією якої стали винесення мумії тирана з кремлівського мавзолею та перейменування всіх об'єктів, які мали ім'я Сталіна. З початком десталінізації було зроблено спробу переглянути й деякі аспекти економічної політики, щоправда, не зачіпаючи основ тоталітарної системи. Передусім М. Хрущов почав реформувати сільське господарство у яке перебувало у стані хронічної кризи. В 1953 р. він домігся для колгоспів підвищення закупівельних цін на м'ясо, молоко, зерно; списання боргів; зниження податків; зменшення обсягів обов'язкових поставок державі сільськогосподарської продукції. Ці послаблення дещо оживили немічне сільське господарство, підвищили прибутки колгоспників. Через рік, бажаючи покінчити з постійною нестачею продуктів харчування, М. Хрущов запропонував програму освоєння цілинних земель у Казахстані та Західному Сибіру. Однак це дало лише тимчасовий ефект, не вирішивши проблеми хронічного відставання сільського господарства. Україна змушена була направити на цілину бл. 100 тис. молодих людей, значні фінансові й матеріальні ресурси, що призвело до зменшення посівних площ у самій республіці. Наступним кроком М. Хрущова стала т.зв. кукурудзяно-горохова епопея. Спостерігаючи за успіхами аграрного сектору СІЛА, він вирішив запровадити окремі досягнення американських фермерів у СРСР. Колгоспам і радгоспам було наказано збільшити посіви кукурудзи, гороху та деяких інших культур, що мало підняти рівень кормової бази тваринництва, а отже, забезпечити потреби споживачів у молоці, м'ясі, маслі тощо. В цілому добру ідею в умовах радянської дійсності, безвідповідальності й загальної безгосподарності було повністю дискредитовано. Якщо з 1950 по 1958 р. обсяг валової продукції сільського господарства України зріс на 65 %, то в 1958—1964 рр. — на 3 %. У 1962 р. СРСР вперше змушений був закупити зерно за кордоном. У цілому негативні наслідки мали й ліквідація машинно-транспортних станцій (МТС) та передача їх техніки колгоспам, боротьба з присадибними господарствами, створення "рукотворних морів" тощо.Експерименти відбувалися також у промисловості. У 1957 р. почали реформувати управління народним господарством. Вважаючи над централізовані галузеві міністерства неспроможними забезпечити швидке зростання промислового виробництва, М. Хрущов замість них утворив територіальні управління — ради народного господарства (раднаргоспи). Це дало деякий ефект. Поменшало абсурдних зустрічних перевезень вантажів, було закрито сотні підприємств, які дублювали одне одного, ліквідовано окремі міністерства, скорочено адміністративно-управлінський апарат. Тисячі заводів і фабрик, позбувшись опіки центру, збільшили випуск теле- і радіоприймачів, пральних машин, пилососів, холодильників, фотоапаратів, мотоциклів, інших дефіцитних товарів. Темпи приросту промислової продукції у 1950-х — першій пол. 1960-х років майже вдвічі перевищували показники 1965—1985 рр. У цьому розумінні період правління Хрущова був най-динамічнішим для розвитку української промисловості .Проте кардинальних змін у розвитку економіки не відбулося. Реформи мали половинчастий характер. Ні М. Хрущов, ні тим більше його найближче оточення не ставили питання про повний злам командно-адміністративної системи, ліквідацію централізації.Значно підривали "хрущовську відлигу" і покладали край будь-яким сподіванням на краще непослідовні економічні експерименти, домінування вольових рішень, серйозні прорахунки у зовнішній політиці. Після нетривкого поліпшення знову почав падати рівень життя народу. У країні зростало невдоволення .Стиль та методи керівництва М. Хрущова викликали роздратування значної частини парт номенклатури, яка звикла до панівного становища і боялася його втратити у процесі численних хрущовських реорганізацій. У жовтні 1964 р. змовники досягли мети — на Пленумі ЦК КПРС Хрущова звільнили з посади першого секретаря ЦК КПРС і голови Ради Міністрів СРСР.

60. . Дисидентський рух в Україні Термін "дисиденти" був занесений із Заходу і вживався для позначення інакодумців, які в тій чи іншій формі відкрито висловлювали погляди, що не збігалися з офіційною політикою. Дисидентський рух в Україні зародився у сер. 1950-х років як протест проти бездержавності, панування партійно-державної бюрократії, утисків національно-культурного життя, посилення русифікації.Загалом в українському дисидентському русі, на думку його дослідника Ю. Зайцева, можна виокремити чотири основні напрями: самостійницький, національно-культурницький, правозахисник, релігійний. Найрадикальнішим, а тому й найбільш переслідуваним, був самостійницький напрям. Його прихильники виступали за державну незалежність України, яку планували здобути мирними засобами. Яскравими представниками цього напряму були правник Л. Лук'яненко, історик В. Мороз, журналіст В. Чорновіл, вчителька О. Мешко, мистецтвознавець В. Горинь, психолог М. Горинь, поет В. Стус та ін.Національно-культурницький Напрям, представлений насамперед такими шістдесятийками, як літературні критики І. Дзюба та І. Світлим ний, літературознавець М. Коцюбинська, мовознавець 3. Франко та ін., базувався на необхідності духовного і культурного відродження українського народу, передусім його національної самобутності, історії, традицій, мови. Поборники національно-культурних прав протестували проти нищення пам'яток історії та культури, незаконних арештів, утисків національної інтелігенції тощо.Окремий різновид дисидентського руху становив релігійний напрям, що обстоював права віруючих, легалізацію Важливою формою боротьби проти посилення репресій були демонстрації протесту. Дисиденти надсилали петиції та листи протесту проти репресій у вищі партійні та державні інстанції, створювали громадські комітети на захист заарештованих тощо. У вересні 1965 р. під час прем'єри фільму С. Параджанова "Тіні забутих предків" у кінотеатрі "Україна" в Києві В. Стус, І. Дзюба та В. Чорновіл закликали присутніх на знак протесту проти масових арештів української інтелігенції підвестися з місць. Це був перший громадський протест проти політичних арештів у СРСР після смерті Сталіна.Іноді акції протесту набували крайніх форм. Так, у 1968 та 1969 рр. у Києві вчинили акти самоспалення колишні вояки УПА В. Макух з Дніпропетровська та М. Бориславський з Бердянська. 21 січня 1978 р., напередодні річниці проголошення незалежності УНР та Акта з луки українських земель, на могилі Т. Шевченка у Каневі здійснив акт самоспалення інженер О. Гірник з Калуша. У розкиданих на Чернечій Горі листівках він писав, що в такий спосіб протестує проти політики ліквідації української нації шляхом нищення української мови та українського національного духу.Нерідко українські дисиденти вдавалися до зречення радянського громадянства, подавали заяви на виїзд за кордон. Проте лише окремі з них прорвалися через "залізну завісу". Більшість за такі дії опинялася в таборах і в'язницях. Своєрідними протестними акціями ставали відзначення урочий, присвячених життю та творчості Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, де читали вірші, співали пісень, обговорювали наболілі проблеми. Практикувалися також вивішування синьо-жовтих прапорів на честь важливих подій української історії.У боротьбі проти дисидентського руху комуністична влада використовувала весь попередній арсенал моральних і фізичних розправ. Передусім, звичайно, вона вдавалася до таких випробуваних методів, як тюремне ув'язнення, відправлення до концтаборів, на заслання тощоЩе грізнішим від тюрем видом покарань були т.зв. психушки — спеціальні псих лікарні, будинки для божевільних із жорстоким режимом, що не поступа вся тюремному..Не цуралася комуністична влада влаштовувати проти дисидентів провокації. їм підкидали антирадянську літературу, зброю, наркотики, інспірували зґвалтування, побиття і т. інПереслідуючи українську історію, культуру, мову, національну еліту, комуністичний режим прагнув остаточно перетворити Україну на денаціоналізовану російську провінцію

61.Суперечливість перебудовних процесів в Україні. Чорнобильська катастрофа та її наслідки Після смерті 76-річного Л. Брежнєва, а за ним і двох його наступників — 70 річного Ю. Андропова та 74-річного К. Черненка, до влади в СРСР нарешті прийшов представник молодшого покоління — 54-річний М. Горбачов, якого в березні 1985 р. було обрано генеральним секретарем ЦК КПРС. Саме з його ініціативи в Радянському Союзі почалася т.зв. перебудова, мета якої полягала в оновленні життя країни.Як і свого часу хрущовська "відлига", горбачовська "перебудова" була наслідком не особистого бажання її ініціатора, хоча й це відіграло немаловажну роль, а нагальним велінням тодішнього часу..Однак, як з'ясувалося, говорячи про "перебудову", її ініціатори мали на меті лише вдосконалення наявної системи. Йшлося про лібералізацію в межах "оновленого соціалізму", про "повернення до ленінських норм" і т. ін. Тому з часом поняття "перебудова" через утопічні риси, притаманні їй, поступово втратило свій зміст..Справжнє оновлення всіх сфер життєдіяльності країни вимагало глибших зрушень у вирішальній сфері — економіці. Висунута програма перетворень передбачала "прискорення соціально-економічного прогресу" країни на основі широкого впровадження досягнень НТП, створення нового господарського механізму, активізації людського фактора. Але невдовзі стало зрозуміло, що реформування економіки потребує якісних структурних змін у радянській економічній моделі, тоді як реформатори прагнули поєднати ринок з централізованим плануванням. Тому їхні спроби домогтися економічного зростання через розширення прав підприємств на основі формули "самостійність", "самофінансування", "самоокупність", активізацію приватної ініціативи не увінчалися успіхом.Наслідком такого підходу були подальше падіння виробництва, продуктивності праці, зубожіння найширших верств населення, утвердження в державному секторі бартерної економіки, а в новому підприємницькому секторі — "економіки казино", коли головним стало не виробництво, а продаж товарів у найкоротші терміни за максимальними цінами з метою отримання максимуму прибутку. Гігантськими темпами почав зростати внутрішній та зовнішній борг.До абсурдних спроб поєднати ринок і централізоване планування додалися прожекти керівництва про забезпечення до 2000 р. кожної радянської сім'ї окремою квартирою чи будинком та запровадження в побут-населення "здорового способу життя". Перший нічим не був обґрунтований, не мав ні бази, ні умов для реалізації такого широкомасштабного завдання. Другий був зведений до подорожчання й обмеження продажу алкогольних напоїв, вирубування виноградників, часткової ліквідації виноробних виробництв. Величезною проблемою для української економіки, загальнонаціональною трагедією став вибух 26 квітня 1986 р. на Чорнобильській АЕС. Республіканське керівництво під тиском з Москви, певний час боягузливо замовчувало сам факт Чорнобильської катастрофи, а згодом — і її справжні наслідки. Ще одним злочином як республіканського, такі центрального керівництва стала першотравнева демонстрація у Києві, в якій брали участь діти. Офіційне попередження про небезпеку радіоактивного опромінення було оприлюднене лише на 9-й день після катастрофи. До того засоби масової інформації переконували, що аварія на ЧАЕС не становить загрози для здоров'я населення.Катастрофічні екологічні й економічні наслідки Чорнобильської трагедії не піддаються точним оцінкам. У цілому жертвою радіоактивного зараження стали понад 1000 українських міст і сіл. Офіційно померлими від катастрофи на початок 2001 р. вважалися 15 тис. осіб, понад 70 тис. стали інвалідами. Загалом, за оцінками Міністерства охорони здоров'я України, в результаті аварії на ЧАЕС постраждало бл. 3,5 млн. осіб. Понад третина з них — діти.Чорнобильська трагедія стала поштовхом до пробудження українського суспільства, оскільки яскраво висвітлила колоніальне становище України: рішення про замовчування справжніх наслідків катастрофи приймалися саме в Москві. Поступово, із загостренням почуття критицизму, українці зосередились і на інших вадах суспільного життя

62.Зростання суспільно-політичної активності населення України наприкінці 1980-х — на початку 1990-х років "Перебудова", як і кожна "революція згори", була доволі обмеженою і непослідовною. Але головне її значення полягало в тому, що вона спричинилася до різкого зростання політичної активності широких народних верствПровісником українського національного відродження стала Спілка письменників України та її друкований орган — газета "Літературна Україна". Публікації виступів та статей Р. Братуня, О. Гончара, І. Дзюби, І. Драча, С. Плачинди та інших письменників, де порушувалися проблеми захисту української культури, навколишнього середовища, містилися перші згадки про забуті сторінки історії України, мали широкий відгомін у суспільстві. Влітку 1987 р. Пленум Правління СПУ дійшов висновку про доцільність конституційного захисту української мови. Значною була заслуга письменників у справі повернення в українську літературу раніше заборонених творів, зокрема, В. Винниченка, Г. Косинки, М. Зерова, М. Куліша, В. Підмогильного, М. Хвильового; з'явилися історичні праці М. Гру-шевського, Д. Яворницького та ін.Стрімка політизація суспільства яскраво виявилася у створенні та діяльності різноманітних "неформальних" груп та організацій, непідконтрольних КПРС. У сер. 1987 р. у Києві був заснований Український культурологічний клуб, до якого належало чимало дисидентів та колишніх політв'язнів (С. Набока, Л. Мілявський, О. Шевченко, О. Матусевич). У червні — липні 1988 р. відбулися перші багатотисячні несанкціоновані мітинги у Львові Вагомим чинником зміцнення українського демократичного руху були незалежні українські видання: часописи "Голос відродження", "Український вісник", "Євшан-зілля", "Кафедра", "Дзвін", "Молода Україна", "Поступ" та ін. Під їхнім впливом змінювалися на краще офіційні видання: газета "Молодь України", журнали "Київ", "Вітчизна", "Жовтень" ("Дзвін"), "Прапор" ("Березіль") тощо.У вересні 1989 р. нарешті було звільнено з посади В. Щербицького. Першим секретарем ЦК Компартії України став В. Івашко. Зміни у керівництві верхнього ешелону влади прискорили демократичні процеси в Україні. Зокрема, важливою віхою у національному відродженні стало прийняття у жовтні 1989 р. Закону "Про мови в Українській PCP", згідно з яким проголошувався державний статус української мови. У 1990 р. значного резонансу набули два масові політико-просвітницькі заходи новоствореного Народного руху України (НРУ, або Рух). Перший — "живий ланцюг", присвячений Акту з луки УНР і ЗУНР, у якому 21 січня під національними прапорами стали до 3 млн. осіб від Івано-Франківська через Львів до Києва. Другий — велелюдне святкування у серпні 500-річчя українського козацтва. Значною мірою завдяки Рухові у деяких західноукраїнських містах відбувся демонтаж пам'ятників Леніна.Складовою демократичних процесів, які відбувалися в Україні, став рух за легалізацію українських церков — греко-католицької та автокефальної православної.Новий етап розвитку демократичних процесів в Україні був пов'язаний з початком формування багатопартійності. Першим широкомасштабним всеукраїнським політичним об'єднанням був Народний рух України за перебудову, установчий з'їзд якого відбувся у вересні-1989 р. Головою НРУ було обрано поета І. Драча. Цей широкий суспільно-політичний рух об'єднав різні політичні сили: від комуністів-реформаторів до членів УГС та інших організацій, що виступали з позицій антикомунізму.Після того як у березні 1990 р. з Конституції СРСР було вилучено положення про "керівну і спрямувальну" роль КПРС, партійне будівництво прискорилося. Лише впродовж року утворилося понад 20 політичних партій та об'єднань, переважна більшість з яких або займали державницькі позиції, або еволюціонували до них. Серед них: республіканська, демократична, християнсько-демократична, соціал-демократична, селянсько-демократична, демократичного відродження України, партія зелених та ін, Нові партії були слабкі організаційно та матеріально і не могли реально конкурувати з КПРС. їх істотно послаблювали також боротьба за лідерство, невизначеність ідеології, соціальної бази тощо. Разом з тим саме вони стали силою, яка розпочала рішучу боротьбу проти монополії компартії на владу.Значний вплив на розгортання демократичних процесів в Україні, зростання національної свідомості справили вибори 1989—1990 рр. Першими в часі були вибори народних депутатів СРСР у березні — травні 1989 р., які, незважаючи на всілякі обмеження, стали першими альтернативними виборами за весь час існування радянської системи. Одночасно з виборами до Верховної Ради УРСР відбулися вибори до місцевих рад. У більшості з них перемогу здобув компартійний апарат. Зате в трьох галицьких областях — Івано-Франківській, Львівській, Тернопільській — він зазнав нищівної поразки і вперше змушений був перейти в опозицію. По всій Галичині над приміщеннями місцевих органів влади замайоріли синьо-жовті прапори. Демократичні сили перемогли також в деяких східних і центральних містах, зокрема в Києві.Отже, в історії України розпочався завершальний етап боротьби за здобуття державної незалежності.

63. Від Декларації про державний суверенітет України до референдуму про її незалежністьПочинаючи з 15 травня 1990 р., вперше в історії України Верховна Рада республіки стала працювати у парламентському режимі. Вже з перших днів роботи там розпочалося протистояння між прокомуністичною більшістю — т.зв. групою 239 на чолі з 0. Морозом та демократичною меншістю — Народною радою, лідером якої став академік І. Юхновський. Забезпечивши обрання головою Верховної Ради першого секретаря ЦК КПУ В. Івашка, більшість все ж змушена була погодитися, щоб з 23 парламентських комісій 7 очолили представники опозиції.Основним здобутком першої сесії українського парламенту стала Декларація про державний суверенітет України, прийнята 16 липня 1990 р. У преамбулі цього документа проголошувалося "верховенство, самостійність, повнота і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність! рівноправність у зовнішніх зносинах".. По суті, Декларація створила основу для республіканської законотворчості, незалежності від союзного законодавства.Наступним кроком став Закон "Про економічну самостійність Української PCP", прийнятий 2 серпня того ж року.Активну державницьку Позицію займала молодь. Найбільш вражаючою акцією було голодування студентів, яке тривало в Києві з 2 до 17 жовтня 1990 р. і охопило 158 осіб з 24 міст України. Головними вимогами до Верховної Ради були: відмова від підписання нового Союзного договору, відставка уряду" У парламенті знову загострилося протистояння між Народною радою і прокомуністичною більшістю Тим часом тривав спад виробництва в усіх галузях господарства. Національний дохід у 1990 р. скоротився на 4 %, а в 1991 р. — ще на 13 % Дефіцитом, окрім промислових товарів, стали м'ясо, молочні продукти. Зростав "чорний ринок". Знижувалися якість і тривалість життя.З метою подолання цих негативних явищ вживалися неординарні заходи. 1 листопада 1990 р. було запроваджено продаж товарів за картками споживача з купонами, у червні 1991 р. ліквідовано контроль над економікою України з боку центральних відомств . Загальносоюзна власність на території України була перетворена на республіканську. Створювалися власна грошово-фінансова система, податкова і митна служби. Однак усе це не змогло врятувати економіку України від подальшого розвалу.У березні 1991 р. Україною прокотилися багатотисячні шахтарські страйки. Поряд з економічними вимогами висувалися й політичні: про вихід України зі складу СРСР, розпуск компартії, перевибори Верховної Ради України тощо. Ставало очевидним, що імперія вичерпала свої можливості.Ще одним кроком Москви, спрямованим на збереження радянської імперії, мав стати загальносоюзний референдум, на який було винесене питання з лукавим формулюванням про необхідність збереження СРСР. Щоб нейтралізувати можливе посилення імперського центру, Верховна Рада України включила до бюлетеня й внутрішньо республіканське питання про те, що Україна може входити до складу Союзу лише на засадах Декларації про державний суверенітет. Провівши референдум, Москва, однак, не досягла поставленої мети, оскільки в одних республіках він відбувався паралельно з місцевими опитуваннями, а інші взагалі відмовилися від його проведення. Тому М. Горбачов розпочав переговори у Ново Оґарьово під Москвою з керівниками 9 республік, в т. ч. України, про зміст нового Союзного договору. Його попереднє підписання планувалося на 20 серпня 1991 р. Щоправда, Верховна Рада України відклала обговорення проекту союзного договору на вересень.24 серпня відкрилась позачергова сесія Верховної Ради України. В умовах загальнонародного піднесення та повної розгубленості депутатів-комуністі в вона проголосила незалежність України, яка мала бути підтверджена на референдумі 1 грудня 1991 р. У наступні дні Президія Верховної Ради прийняла постанови про департизацію державних органів, установ та організацій, про заборону діяльності компартії України, яка була причетна до путчу, про передачу майна КПУ та КПРС на території України на баланс Верховної Ради та місцевих рад.1 грудня 1991 р. відбувся Всеукраїнський референдум на підтвердження Акта проголошення незалежності України. В ньому взяли участь 84,2 % виборців, з яких 90,32 % проголосували за незалежність України.Одночасно з референдумом відбулися вибори Президента України. Серед 6 кандидатів майже 62 % виборців підтримали Леоніда Кравчука.Отже, після тривалого періоду бездержавності український народ отримав ще один унікальний шанс, щоб перетворити Україну на вільну, демократичну, заможну державу, яка б стала рівноправним партнером міжнародної спільноти.

64.Спроба державно перевороту в СРСР, та події в Україні. У 1991 р. Україна зазнала кризи, пов'язаної з надзвичайно гострим протистоянням між старими соціально-політичними структурами і вже глибоко зміненим суспільством. Зростали вимоги прискорити реформування суспільства, швидше ліквідувати віджилі структури, зміцнити процеси демократизації та державотворення. З іншого боку, посилилися спроби зберегти панування КПРС, яка керувала від імені народу, не отримавши на це повноважень, зберегти панування партійно-бюрократичних структур, панівне становище військово-промислового комплексу.Боротьба точилася навколо підписання нового союзного договору, що передбачав створення «реальної федерації рівноправних республік». В Україні ця ідея була зустрінута неоднозначно. Окремі статті нового союзного договору суперечили Декларації про державний суверенітет України: обмеження прав республіки, союзні органи влади мали великі повноваження у фінансовій політиці, міжнародних відносинах; передбачалося верховенство союзних законів над республіканськими.Аби запобігти розпаду СРСР, союзне керівництво на чолі з М. Горбачовим намагалося якнайшвидше підписати новий союзний договір. Але 19—21 серпня 1991 р. в СРСР було здійснено спробу державного перевороту. Президент СРСР М. Горбачов був ізольований на дачі «Форос» у Криму і відсторонений від влади. Свої дії члени ДКНС мотивували тим, що вони йдуть назустріч народу, прагнуть забезпечити законність і правопорядок у СРСР, запобігти загальнонаціональній катастрофі. Насправді це була спроба консервативних політичних сил знищити демократичні перетворення, повернути країну до періоду «застою», зупинити рух народів СРСР до незалежності.Офіційний Київ зайняв вичікувальну позицію. Проти дій ДКНС найбільш рішуче виступили демократичні сили: Рух, нові політичні партії.Депутати-опозиціонери української Верховної Ради — Народна Рада і представники демократичних організацій України — визнали дії ДКНС антиконституційними, спрямованими на відновлення необмеженої диктатури КПРС. Народна Рада закликала депутатів Верховної Ради зібратися на надзвичайну сесію, а військовослужбовців — захистити свій народ і не виконувати наказів путчистів.На захист ДКНС виступили більшість членів КПРС. Вони закликали пересічних комуністів підтримати дії путчистів. Але народ не пішов за змовниками. У Москві відбулися зіткнення. Росіяни підтримали Б. Єльцина, який тимчасово взяв на себе функції Президента СРСР. Армія теж не підтримала путчистів. 21 серпня змовники визнали свою поразку.Підсумком цих подій для України стало прийняття 24 серпня 1991 р. Акту проголошення незалежності України, у якому зазначалося: «Територія України є неподільною і недоторканною. Відтепер на території України діючими є винятково Конституція і закони України». 1 грудня 1991 р. був проведений всеукраїнський референдум про підтвердження незалежності України. Майже 90,3 % громадян, що брали участь у референдумі, висловилися за незалежність України. У цей же день відбулися вибори президента України. Ним став Леонід Кравчук. На карті світу з'явилася нова самостійна демократична держава — Україна, яка пройшла складний і суперечливий шлях до незалежності.

65.Економічні проблеми незалежності України Незалежна Україна успадкувала від радянських часів командно-адміністративну економіку, яка повністю себе вичерпала і потребувала ринкового реформування. Однак упродовж тривалого часу реформи в економічній сфері проводилися вкрай невдало що ввело економіку у стан глибокої кризи, яка супроводжувалася шаленим підвищенням цін, жорстокою інфляцією, зростанням безробіття як явного, так і прихованого, через зупинку багатьох підприємств, катастрофічне падіння виробництва. Цій кризі сприяли і об'єктивні чинники, а саме: розрив старих господарських зв'язків внаслідок розпаду СРСР, застаріле обладнання та виробничі технології, неправильна структурна побудова економіки та залежність України від імпортних енергоносіїв (у першу чергу нафти і газу). Тільки у другій половині 90-х рр. ситуація почала змінюватися на краще завдяки проведенню приватизації, залученню іноземних інвестицій, стабілізації фінансової і грошової системи (наприклад, введення 1996 р. нової грошової одиниці — гривні, яка замінила повністю знецінений купоно-карбованець, що діяв в Україні з 1992 р. після її виходу із карбованцевої зони). 2000 р. в Україні вдалося подолати економічний спад. Почалося зростання економічних показників. Але до того, щоб вони досягли рівня 1990р., ще дуже далеко. У другій половині 1990-х рр. була проведена аграрна реформа, що ліквідувала колгоспно-радгоспну систему. Ці сільськогосподарські підприємства були замінені агрофірмами, які працюють на основі земельної оренди у колгоспників, що є власниками земельних паїв. Однак в економічній сфері завдяки пануванню бюрократії існує чимало зловживань, до яких можна віднести корупцію, недобросовісну приватизацію тощо. Не сприяє економічному розвитку і недосконале податкове законодавство, що призвело до зростання тіньового сектору економіки на всіх рівнях. До складних економічних наслідків призводить невміле керування економічними процесами та система приписок економічних показників, що збереглася з радянських часів. Прикладом цього згубного впливу може бути продовольча криза, яка виникла у червні 2003 р. — через завищення показників збирання зернових 2002 р. та надмірний продаж українського зерна за кордон.

66. Зовнішня політика України спрямовується на виконання таких найголовніших завдань:утвердження і розвиток України як незалежної демократичної держави;забезпечення стабільності міжнародного становища України;збереження територіальної цілісності держави та недоторканості її кордонів;включення національного господарства у світову економічну систему для його повноцінного економічного розвитку, підвищення добробуту народу;захист прав та інтересів громадян України, її юридичних осіб за кордоном, створення умов для підтримання контактів з зарубіжними українцями і віхідцями з України, надання їм допомоги згідно з міжнародним правом;поширення в світі образу України як надійного і передбачуваного партнера.В документі підкреслюється, що перспективною метою української зовнішньої політики є членство України в Європейських Співтовариствах, а також інших західноєвропейських або загальноєвропейських структурах.Україна, як одна із засновниць Співдружності незалежних держав, розвиває співробітництво з країнами – учасницями СНД відповідно положень угоди про Співдружність незалежних держав із Застереженнями до неї, зробленими Верховною Радою України. Україна виступає за розвиток найширших торговельно-економічних та інших зв’язків між країнами СНД на засадах суверенного партнерства, рівноправності і взаємовигоди. Вона відстоюватиме позиції збалансованої господарської діяльності в рамках СНД як необхідного етапу на шляху спровадження цивілізованих форм розвитку інтеграційних процесів. Визнаючи потребу тісної економічної взаємодії в рамках СНД, Україна виходитиме з того, що нагальною потребою сучасного етапу є перегляд старих і перехід до нових форм інтеграції, які б сприяли якнайшвидшому входженню України та інших заінтересованих країн СНД в європейську і світову економічну систему.

67.Українська державна символіка та її походження Державними символами України є прапор, герб і гімн. Перелік державних символів визначає стаття 20 Конституції України. Опис державних символів України та порядок їх використання встановлюються законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України.Після проголошення у 1991 р. незалежності, фактичного і юридичного оформлення української державності, постала нагальна потреба мати власні державні атрибути і символи. Збереження заідеологізованих радянських символів підривало авторитет незалежної держави. Державні заходи — візити, прийоми, укладання міждержавних угод — треба було проводити, маючи власні прапор, гімн, герб, печатку тощо. Якийсь час із їхньою відсутністю доводилось миритись. До прийняття нових державних символів в органах влади, установах і організаціях користувались старими.Утвердження нової символіки протікало у гострій політичній боротьбі. Розвиток подій в країні, стрімке розширення її міжнародних відносин зумовили запровадження нових символів ще до відповідних рішень Верховної Ради України. Уже 4 вересня 1991 р. над її будинком з'явився національний синьо-жовтий прапор. Такий же стяг піднімався під час візиту Голови Верховної Ради України Л. М. Кравчука до США і Канади у вересні — жовтні 1991 р. 28 січня 1992р. Верховна Рада України затвердила синьо-жовтий прапор Державним прапором.Державний прапор України — стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів. Ці кольори здавна використовувалися в українських землях, а в Галичині у XIX ст. були визнані національними. Подекуди українські патріоти віддавали перевагу малиновому та червоному кольорам, їх порядок не був одразу усталеним, однак на зламі ХІХ-ХХ ст. утвердився жовто-блакитний прапор. Він з деякими змінами використовувався в період УНР та Української держави гетьмана П. Скоропадського, в Західноукраїнській Народній Республіці, як державний прапор Карпатської України, а також українськими центрами на еміграції. У 1949 р. Українська Національна Рада за кордоном вирішила, що до остаточного встановлення державних емблем незалежною владою України національний прапор є блакитно-жовтим (блакитний колір угорі і жовтий унизу).Великий державний герб, як записано в Конституції України, встановлюється з урахуванням малого державного герба та герба Війська Запорізького. Головним елементом Великого державного герба України є Знак княжої держави Володимира Великого.В історичній літературі прийнято вважати, що герб — це усталене відповідно до законів геральдики зображення, яке належить державі, місту або родині. Найстаріший герб Української держави — землі Володимира Великого і його династії— тризуб, відомий з Хет. У галицьких князів гербом служило зображення лева, а у Війську Запорізькому - лицаря, козака з мушкетом. Після акту злуки УНР і ЗУНР у 1919 р. тризуб було прийнято і на західноукраїнських землях. Династичний знак Володимира Великого став символом суверенної і соборної України.19 лютого 1992 р. Верховна Рада України визнала тризуб малим Державним гербом. Ескіз Великого герба розроблено, однак ще не затверджено.Державний гімн України — національний гімн на музику Миколи Вербицького. Автором слів є відомий український поет, етнограф і фольклорист Павло Чубинський.У XIX ст. за браком гімну українці співали "Многая літа", пісні і вірші "Дай, Боже, в добрий час", "Мир вам, браття, всім приносим", "Заповіт" Т. Шевченка, молитву "Боже, Великий Єдиний" та інші твори. 1863 р. у львівському часописі "Мета" з'явився вірш П. Чубинського "Ще не вмерла Україна". Того ж року музику до нього написав композитор М. Вербицький. Завдяки мелодійності і патріотичному текстові пісня швидко поширилася на українських землях і за кордоном, у 1917 р. була офіційно визнана гімном Української держави.Сьогодні український національний гімн виконується у порівнянні з оригіналом з незначними змінами. Указ "Про державний гімн України" Президія Верховної Ради України ухвалила 15 січня 1992 р.