1. Національна мова – це мова окремої нації, якою говорить переважна більшість народу якоїсь окремої країни, включає в себе літературну мову, різні територіальні діалекти, а також професійні діалекти

Історична доля укр. народу докорінно змінилася з утворенням на руїнах СРСР суверенних держав, у тому числі й незалежної України.

У час “перебудови” мови союзних республік одержали державний статус, що мало послужити захистом проти цілковитого витіснення цих мов на перефирію суспільного буття.

Укр. мова є першим з вирішальних чинників нац-ної самобутності укр. народу.

Українська РСР забезпечує укр. мові статус державної з метою сприяння всебічному розвиткові духовних творчих сил укр. народу; гарантування його суверенної національно-державної майбутності. (Закон УРСР про мови в УРСР (прийнятий 28 жовтня 1989р.)).

Державна мова – це мова більшості корінного населення країни, яка є узаконена Конституцією.

Закон про мови формально набув чинності від 1 січня 1990 року, але й досі не виконується. Держава повинна дбати про те, щоб не виникала невідповідність між декларуванням державності мови і реалізацією цього статусу.

Ст.10. Державною мовою в Україні є укр.мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування укр.мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання й захист російської, інших мов національних меншин України.

Літерат́урна мóва — це оброблена, унормована форма національної мови, як в писемному так і в усному різновидах, що обслуговує культурне життя народу та всі сфери його суспільної діяльності: державні та громадські установи, пресу, художню літературу, науку, театр, освіту й побут людей. Вона характеризується унормованістю, уніфікованістю, стандартністю, високою граматичною організацією, стилістичною диференціацією.

Літературна мова — спільна мова писемності одного, іноді декількох народів, мова офіційно-ділових документів, шкільної освіти, писемно-побутового спілкування, науки, публіцистики, художньої літератури, всіх проявів культури, що відбуваються в словесній формі, частіше писемній, але іноді усній. Розрізняються письмово-книжна й усно-розмовна форми літературної мови, виникнення, співвідношення й взаємодія яких підкоряються певним історичним закономірностям.

Літературна мова — це унормована мова суспільного спілкування, зафіксована в писемній та усній практиці. Власне літературна мова — одна з форм національної мови, яка існує поряд з іншими її формами — діалектами, просторіччям, мовою фольклору. Літературна мова має наддіалектний характер, стабільні літературні норми у граматиці, лексиці, вимові.

2. Спеціальність (лат. specialis — особливий; від species — род, вид) — комплекс набутих людиною знань і практичних навичок, що дає їй можливість займатися певним родом занять у якійсь галузі діяльності.

Фах (багатозначний термін, від нім. Fach) — спеціальність, професія, наукова дисципліна, галузь.^[1]

Звідси походить: Фахівець (синонім) — професіонал, спеціаліст

Професія (фах) — відокремлений («окреслений») у рамках суспільного поділу праці комплекс дій та відповідних знань, що вимагає відповідної освіти чи кваліфікації, які особа може виконувати відносно постійно, та які становлять засоби утримання для неї.

Професія — це певний вид трудової діяльності, який потребує спеціальних теоретичних знань та практичних навичок. Професія – рід занять, певна форма трудової діяльності. Вибір професії, професія вчителя. Це слово найчастіше виступає як родове поняття стосовно іменника спеціальність, тому замінювати їх одне одним не бажано. Порівняймо: за професією будівельник, за спеціальністю штукатур. Фах уживається з обома значеннями. Фах учителя, журналіст за фахом Більшість сучасних професій з'явилися в процесі розподілу праці та мають столітні традиції, оскільки потреби суспільства в багатьох сферах були і залишаються постійними. У кінці 20 ст. кількість професій становила декілька тисяч.

Без мови нашої, юначе, Й народу нашого нема. (В. Сосюра)

 

Мова нації — універсальна система, в якій живе національна душа кожного народу, його світ, його духовність. «По ставленню кожної людини до своєї мови можна абсолютно точно судити не тільки про її культурний рівень, але й про її громадську цінність» (К. Паустовський). На повістці дня сьогодні — розширення сфер функціонування української мови. Це засіб не лише спілкування, а й формування нових виробничих відносин.

Мова як інструмент здобуття знань, як засіб життєдіяльності людини має велике значення для всіх. Оскільки мова не тільки обслуговує сферу духовної культури, а й пов'язана з виробництвом, з його галузями і процесами, із соціальними відносинами, вона — елемент соціальної сфери.

У сучасному житті по-новому розглядаються питання функціонування мови. Старий поділ на професії «інтелігентні» та «неінтелігентні» зникає. Основний критерій — знання свого фаху, рівень володіння професійною термінологією.

Науково-технічний прогрес, перебудова соціально-економічної й політичної системи в країні насичують нашу мову новими поняттями, термінами. Разом з піднесенням рівня фахових знань представників різних професій підвищуються і вимоги до мови.

У зв'язку з упровадженням української мови на підприємствах та в установах помітно збагачується словник професійної термінології новою науково-технічною, суспільно-політичною лексикою.

Що означає знати мову професії? Це — вільно володіти лексикою свого фаху, нею послуговуватися.

Мовні знання — один з основних компонентів професійної підготовки. Оскільки мова виражає думку, є засобом пізнання й діяльності, то правильному професійному спілкуванню людина вчиться все своє життя.

Знання мови професії підвищує ефективність праці, допомагає краще орієнтуватися в ситуації на виробництві та в безпосередніх ділових контактах.

3.-

4. Мова - скарбниця духовних надбань нації, досвіду співжиття, праці і творчості попередніх поколінь.

Мова належить до так званих вторинних систем, вона існує не сама по собі, а в людському суспільстві, похідним від якого є. Мова існує у вигляді різноманітних актів мовлення, що повторюється усно і фіксується письмово. Тому можна сказати, що мова - це унікальний засіб усного, писемного та електронного спілкування.

Саме в системі національної мови зафіксовано інтелект нації. Мова є основною формою національної культури й насамперед першоосновою літератури.

Літературна мова - це варіант загальнонародної мови, загальнонаціональна мова, оброблена майстрами (письменниками, науковцями, митцями, учителями тощо), відзначається наявністю орфоепічної та граматичної норми й обслуговує багатоманітні культурні потреби народу. Літературна мова є мовою художньої літератури, освіти, науки, державних установ, ЗМІ, театру, кіно тощо. Літературна мова протиставляється діалектам, просторіччю, жаргонам. Вона має 2 форми - Усну і писемну, низку функціональних стилів.

Формування людини як особистості з високим інтелектуальним рівнем, як яскравої творчої індивідуальності неможливе без досконалого володіння мовою.

За словами німецького філософа Людвіга Фейєрбаха, „... щоб людина не називала і не виражала, завжди вона розкриває свою особисту сутність; тому мова є критерієм того, на якому рівні знаходиться людська культура..."

Цю тезу доповнює відомий український мовознавець Олександр Потебня: „Мовна індивідуальність вирізняє людину як особистість, і що яскравіша ця особистість, то повніше вона відображає мовні якості суспільства".

Загальна характеристика

Оскільки мова — явище системне, усі її функції виступають не ізольовано, а проявляються в тісній взаємодії. Відмінність чи неповнота використання якоїсь із них згубно впливає на мову в цілому, а це, у свою чергу, відбивається на долі народу. Комунікативна Комунікативна функція мови полягає в тому, що вона — найважливіший засіб спілкування людей і забезпечення інформаційних процесів у сучасному суспільстві (у науковій, технічній, політичній, діловій, освітній та інших галузях життя людства). У цій ролі мова має універсальний характер: нею можна передавати все те, що виражається, наприклад, мімікою, жестами чи символами, тоді як кожен із цих засобів спілкування не може конкурувати з мовою за ступенем виразності. Із комунікативного боку слід розглядати й сукупність текстів як наслідок діяльності комунікантів, здійснюваної шляхом обміну писемною продукцією. Ідентифікаційна

Ідентифікаційна функція виявляється в часовому й у просторовому вимірах. Ми, сучасні українці, відчуваємо свою спільність і з пращурами, і з нащадками, і з тими, хто перебуває поряд, і з тими, хто в інших краях. Кожна людина має своєрідний індивідуальний мовний «портрет», мовний «паспорт», у якому відображено всі її національно-естетичні, соціальні, культурні, духовні, вікові та інші параметри. Лише для тих хто знає мову, вона є засобом спілкування, ідентифікації, ототожнення в межах певної спільноти. Для тих, хто її не знає зовсім або знає погано, вона може бути причиною роз'єднання, відокремлення, конфліктів і навіть ворожнечі. Експресивна Експресивна функція мови полягає в тому, що вона є універсальним засобом вираження внутрішнього світу людини. Кожний Індивід має унікальний неповторний світ, сфокусований у його свідомості, у надрах інтелекту, у гамі емоцій, почуттів, мрій, волі. І цей прихований світ може розкрити для інших лише мова: чим досконаліше володієш мовою, тим виразніше, повніше, яскравіше повстаєш перед людьми як особистість. Те ж саме можна сказати і про націю, народ: «Говори — і я тебе побачу», — запевняли мудреці античності. Гносеологічна функція (пізнавальна) Гносеологічна функція мови виражається в тому, що вона є своєрідним засобом пізнання навколишнього світу. На відміну від інших істот людина користується не лише індивідуальним досвідом і знаннями, а й усім набутком своїх попередників і сучасників, тобто суспільним досвідом. Але за умови досконалого знання мови, й далеко не однієї. Пізнаючи будь-яку мову, людина пізнає різнобарвний світ крізь призму саме цієї мови. Оскільки кожна мова є неповторною картиною світу — зникнення якоїсь із них збіднює уявлення людини про багатогранність світу, звужує її досвід. Гносеологічна функція мови полягає не лише в прийнятті й нагромадженні досвіду суспільства. Вона безпосередньо пов'язана з функцією мислення, формування та існування думки. Мислетворча функція

Мислетворча функція реалізується в тому, що, формуючи думку, людина мислить мовними нормами. Мислення може бути конкретним (образно-чуттєвим) й абстрактним (поняттєвим). Понятійне мислення — це оперування поняттями, позначеними певними словами, що без цих слів перестали б існувати. До того ж, у процесі мислення ці поняття зіставляються, протиставляються, поєднуються, заперечуються, порівнюються тощо за допомогою специфічних мовних засобів. Тому «мислити» означає «оперувати мовним матеріалом», Відомий вислів «обмінятися думками» насправді означає обмінятися певними мовними одиницями, у яких і закодовані думки. Цей обмін не завжди буває корисним для обох співрозмовників. Недарма кажуть: «Хто ясно мислить, той ясно висловлюється». Естетична функція Естетична функція мови полягає в тому, що вона є першим джерелом культури, знаряддям і водночас матеріалом створення культурних цінностей. Існування мови у фольклорі, красному письменстві, театрі, пісні тощо дає безперечні підстави стверджувати, що вона є становим хребтом культури. Ось чому виховання відчуття краси мови — основа естетичного виховання. Культурологічна функція

Культурологічна функція мови відіграє важливу роль у житті будь-якої нації. Культура кожного народу відображена та зафіксована найперше в його мові. Для глибшого пізнання нації необхідне знання її мови, яка виконує функції своєрідного каналу зв'язку культур між народами. Репрезентуючи свою мову, ми репрезентуємо і власну культуру, її традиції та здобутки, збагачуючи світову культуру. Через мову передається й естафета духовних цінностей від покоління до покоління. Чим повнокровніше функціонує в суспільстві мова, тим надійніший зв'язок та багатша духовність наступних поколінь. Дотримання мовних норм, популяризація рідної мови — це поступ у розвитку загальної культури нації. Номінативна функція

Усе пізнане людиною одержує від неї свою назву і тільки так існує у свідомості. Цей процес називається лінгвілізацією — «омовленням» світу. Мовні одиниці, передусім слова, служать назвами предметів, процесів, якостей, понять ознак тощо. У назвах не лише зафіксовані певні реалії дійсності, адекватно пізнані людиною, але також її помилкові уявлення, ірреальні сутності, фантазії тощо.

5.Літературним нормам мови властиві такі риси:Традиційність – відповідає установленим нормам,зразкам,прийнятим за традицією.Стабільність:сталість,незмінність,стійкість норми.Варіативність – наявність варіантів видозміна норми.

6. Неодмінною умовою успіху є дотримання загальних вимог, які визначають рівень культури усного ділового мовлення:

1. Ясність, недвозначність у формулюванні думки.

2. Логічність, смислова точність, небагатослівність мовлення.

3. Відповідність між мовними засобами та обставинами мовлення.

4. Співмірність мовних засобів та стилю викладу.

5. Різноманітність мовних засобів (багатство лексики в активному словниковому запасі мовця).

6. Самобутність, нешаблонність в оцінках, порівняннях, зіставленнях, у побудові висловлювань.

7. Виразність дикції, відповідність інтонації мовленнєвій ситуації.

Забезпечити якість і чистоту вимови, допомогти подолати скованість органів мовлення, поспішність чи сповільненість вимовляння можуть систематичні вправи з артикуляції, а знання орфоепічних норм, які діють у конкретний час, є еталоном дикції.

До орфоепічних норм прийнято зараховувати правила вимови звуків і звукосполучень та наголошування складів у слові.

У сучасній українській літературній мові витворилися та усталились такі основні правила вимови голосних та приголосних звуків:

1. Голосні звуки [а], [о], [у], [е], [и], [і] вимовляються повнозвучно, не зазнають редукції:

а) звуки [а], [у], [і] в усіх позиціях незалежно від наголосу чи місця в слові звучать виразно, напр.: [знати], [бувати], [д'ілити];

7.  Графічні норми – правильна передача звуків на письмі: не дошч, а дощ.

8.  Норми наголошування в українській мові

Норми наголошення в сучасній українській літературній мові є нелегкими для засвоєння. Пояснюється це такими особливостями наголосу, як повсюдність і рухомість. Наголос в українській мові визначається як повсюдний, оскільки він може припадати у слові на будь-який склад (перший, другий, третій тощо), наприклад: поїзд, маркетинг, феномен, консорціум, комерсант, співіснування, самовдосконалення. Така особливість, як рухомість, означає, що в формах того самого слова наголос може бути різним, як-от: гараж: — гаража — у гаражі; гопак — гопака. Іноді навіть та сама форма слова акцентується по-різному, наприклад форма називного відмінка множини деяких іменників лікарі але 4 лікарі), форми родового й орудного відмінка однини числівника один (одного але всі до одного, один за одного, один одного; одним, але один за одним, один з одним, одні одних).

9. Для усунення збігів голосних і приголосних українська мова має спеціальні фонетичні засоби. 1. Найуживанішим засобом милозвучності мови є чергування у — в та і — й: день у день, рука в руку; підняв угору, піднявся вгору; степ іморе, море й степ; дощ іде, дощ не йде. Іноді прийменник у набирає форм ув, уві, вві: 1. Петриків батько був ув економії за корівника. (Остап Вишня.) 2. Стало так легко, як увісні. (Ю.Яновський.) Проте, щоб уникнути важких збігів вв, вф, навіть після голосних вживається у: Сумний був час; товариші мої пішли у військо. (Леся Українка.) В іншомовних словах та в деяких словах переважно книжного походження нема чергування у — в, і — й: був на Уралі, вступив доінституту, виконаєш вправу, уклали угоду. 2. У кінці деяких префіксів, прийменників та прислівників можуть додаватись або відкидатися голосні звуки: відірвати, (від + рвати) — відрізати, переді мною — перед тобою, знову промовив — знов обізвався, пізніше сталося — пізніш усвідомив. Прийменник з може мати форми із, зі, зрідка зо: 1. І блідий місяць на ту пору із хмари де-де виглядав. (Т.Шевченко.) 2. Лиш де-не-де прокинеться пташка, непевним голосом обізветься зі свого затишку. (М.Коцюбинський.) 3. Після приголосних вживаються частки би, же, після голосних — б, ж: зробив би — зробила б, як же — що ж. 4. Перед приголосними вживаються форми дієслів на -ся, перед голосними — на -сь: дивлюся на воду — дивлюсь у воду; зібралися всі — зібрались усі; повернемося вночі — повернемось уночі. Але після приголосних завжди пишеться -ся: дивишся, дивиться, дивляться, дивився (і рідше — дививсь). У дієприслівниках, як правило, виступає форма -сь: подивившись, звернувшись, дивлячись, зупиняючись.

10.

Спрощення в групах приголосних

Розділ: Мова - Жанр: Фонетика. Графіка

Українська мова славиться своєю милозвучністю, яка досягається уникненням скупчення кількох приголосних. В більшості випадків в словах зустрічається, в основному, два приголосних звуки підряд. Однак при утворенні похідних слів суфіксальним способом (тобто шляхом додавання суфіксів) на межі кореня і суфікса почали збігатися три і більше приголосних. Для зручності і милозвучності вимови деякі з приголосних в таких групах почали опускати (не вимовляти). Це явище частково закріпилося в графіці і отримало назву спрощення в групах приголосних. Групи приголосних, де найчастіше відбувається спрощення: - ждн – жн (тиждень – тижневий); - здн – зн (проїздити – проїзний); - стн – сн (честь – чесний); - стл – сл (стелити – слати) - слн – сн (ремесло – ремісник) - стц – сц (містити) – місце); - лнц – нц (сонце – від «сълньце»); - рдц – рц (серденько – серце); - сткл – скл (скло від стъкло); - рнч – нч (горно – гончар; - скн – сн (тріск – тріснути); - зкн – зн (бризкати – бризнути). Увага: на письмі спрощення спрацьовує лише для української лексики. Винятки: шістнадцять, кістлявий, хвастливий, пестливий, хворостняк, зап’ястний і похідних від них. Увага: в словах іншомовного походження і у винятках спрощення приголосних відбувається лише у вимові, тобто спрощення треба показати лише у фонетичній транскрипції. Наприклад: зап’ястний – [запйáсниǐ]; студентський [студéнс'киǐ]. Цей факт слід враховувати при розв’язанні завдань на кількість звуків і букв, а також на голосні/глухі приголосні.

При словотворенні приголосні звуки часто змінюються. Група приголосних -цьк- змінюєтсья в -чч- при творенні іменників із суфіксом -ин(а)

вояцький — вояччина, козацький — козаччина, німецький — Німеччина

галицький — Галичина

2 Групи приголосних -ськ-, -ск- змінюються в -щ- при творенні іменників із суфіксом -ин(а)

віск — вощина, ліска — ліщина, пісок (піску) — піщина, полтавський — Полтавщина

3 приголосних -ск-, -шк- змінюються в -щ- при творенні прикметників та іменників із суфіксом -ан-    (-ян-)

віск — вощаний — вощанка, дошка — дощаний, пісок (піску) —піщаний

4 Групи приголосних -ск-, -ст- змінюються в щ, група -зк- у -жч- при творенні багатьох форм дієслів II дієвідміни

вереск — верещати, верещу, верещиш і т. д.; простити — прощати, прощаю, прощаєш і т. д.; прощу

5 Групи приголосних -ськ-, -зьк- відповідно змінюються в -щ-, -жч- при творенні прізвищ на -енко, -ук

4 простиш, простить і т. д.; брязк — бряжчати, бряжчу, бряжчи

5 Васько — Ващенко — Ващук, Ісько — Іщенко — Іщук, Онисько — Онищенко — Онищук, Водолазький — Водолажченко, Кузько — Кужченко

У присвійних прикметниках від власних імен із групами -ск-, -ськ- с на письмі зберігається, а к переходить у ч

Параска — Парасчин, Ониська — Онисьчин

- шк- дає щ:

Мелашка — Мелащин

6 К, ць, ч + -ськ(ий), -ств(о) дають -цьк(ий), -цтв(о)

гірник — гірницький, молодець — молодецький, молодецтво, парубок — парубоцький — парубоцтво, ткач — ткацький — ткацтво

7 Г, ж, з + -ськ(ий), -ств(о) дають -зьк(ий), -зтв(о)

боягуз — боягузький — боягузтво, Запоріжжя — запорізький, Париж — паризький, Прага — празький, убогий — убозтво

8 X, ш, с + -ськ(ий), -ств(о) дають -ськ(ий), -ств(о)

залісся — заліський, птах — птаство, товариш — товариський — товариство

9 Інші приголосні перед суфіксами -ськ(ий), -ств(о) на письмі зберігаються

багатий — багатство, брат — братський — братство, завод — заводський, інтелігент — інтелігентський, люд — людський — людство, пропагандист — пропагандистський, студент — студентський — студентство

1 0 Про творення прикметників із суфіксом -ськ(ий) від географічних назв і назв народів див. § 113

11 У вищому ступені порівняння прикметників та прислівників звуки г, з та ж перед суфіксом -ш(ий) змінюються в -жч(ий), а с + ш(ий) — у -щ(ий):

високий — вищий (вище), вузький — вужчий (вужче), дорогий — дорожчий (дорожче), дужий — дужчий (дужче), низький — нижчий (нижче), ближчати, вужчати, кращати

легкий — легший (легше)

12 Приголосні основи к, ц(ь) перед суфіксом -н- змінюються в ч

безпека — безпечний, безпечність, безпечно; вік — вічний, вічність, вічно; кінець — кінечний, місяць — місячний, околиця — околичний, пшениця — пшеничний, рік — річний, серце — сердечний, сонце — сонячний, яйце — яєчня

13 Приголосний основи ч зберігається

поміч — помічний, помічник; ніч — нічний, ячмінь — ячний (або ячмінний)

Виняток становлять слова: дворушник, мірошник, рушник, рушниця, сердешний (у значенні «бідолашний»), соняшник, торішній

П риголосні ж, ч, ш, щ, т(ь) у давальному та місцевому відмінках іменників (жін. р.) та в дієсловах перед постфіксом -ся на письмі зберігаються

діжці, дочці, квітці, книжці, юшці; не вріжся, не морочся, не морщся, радишся, спиться

1 4 Глухі приголосні основи перед дзвінкими на письмі зберігаються

боротьба (бо бороти), молотьба (бо молотити), просьба (бо просити), бабка, борідка, вогкий, дігтяр, кігті, книжка, легкий, нігті. Але: затхлий, зітхнути (хоч дихати), натхнути

11

Чергування голосних і приголосних

Чергування можуть бути живими, тобто такими, які зумовлюються дією фонетичних процесів, властивих су­часній мові (наприклад чергування за глухістю – зціди­ти [с'ц'ідити]; за дзвінкістю – як же [jаґже]; за м’які­стю – дні [д'н'і]). Такі чергування відбуваються у мов­ленні, і тільки деякі з них зафіксовані у правописі, зокре­ма перехід префікса з- у с- перед к, п, т, ф, х: скинути, спитати, стягти, сформувати, схопити тощо.

Чергування, які не можна пояснити фонетичними зако­номірностями, що виявляються в сучасній мові, називають­сяісторичними. Причини, які викликали появу цих чер­гувань, давно зникли, а самі чергування відбуваються за традицією і закріплені у правописі. До них належать:

1. Чергування приголосних

Найбільш поширеними серед чергувань приголосних є такі:

а) Чергування [г] – [ж], [к] – [ч], [х] - [ш], що від­буваються при словозміні і словотворенні. Наприклад: увага - уважний- зауваження, дорога - доріжка - подорожній, козак - козаче - козаченько, галка - галчин - галченя - Галченко, сміх -смішний - усмішка, бідо­лаха - бідолашний.

б) Чергування [г] – [з'], [к] - [ц'], [х] - [с'] при сло­возміні перед закінченням -і. Наприклад: луг - у лузі, папуга - папузі, райдуга - райдузі, гілка - на гілці, донь­ка - доньці, онука - онуці, свекруха - свекрусі, комаха - комасі, капелюх - у капелюсі.

2. Чергування голосних

До найбільш поширених чергувань голосних можна від­нести такі:

а) Чергування [о], [е] з [і]. Голосні [о], [е], що стоять у відкритому складі, чергуються з [і] в закритому складі. Це може відбуватися не лише у різних формах одного слова, а й у споріднених словах: сокола - сокіл, сходу - схід -східний, Львова - Львів - львів’янин, слово - слів - багатослівний, мого - мій, трохи - трішки, попелу - попіл -попільничка, осені - осінь - осінній, Києва - Київ - київський (є – jе], ї = [jі]). Чергування [о], [е] з [і] властиве тількиукраїнській мові, в жодній з інших сло­в’янських мов не відбувається.

б) Чергування [е] з [о] після шиплячих та [j], що відбу­вається у спільнокореневих словах. Голосний [е] вживаєть­ся тоді, коли далі йде м’який приголосний або склад з [е] чи [и], що походить з давнього [і]. Наприклад: четвертий, вечеря; женити, шести ([и] <- [і]); краєчок, окраєць, копієчка.

Примітка. У давнину шиплячі приголосні [ж], [ч], [ш] були м’якими, тому у словах краєчок_, копієчка [е] після [j](графіч­но є) виступає закономірно.

• Голосний [о] після шиплячих та [j] з’являється за умо­ви, якщо далі йде твердий приголосний або склад з голос­ними [а], [о], [у] та [и], що походить з давнього [ы]. Напри­клад: чотири ([и] <-[ы]), вечора, вечоровий; жонатий, шос­тий([и] <- [ы]); крайок, копійок.

12. Правила вживання м'якого знака в українській мові

М'якість приголосних на письмі передається вживанням після них я, ю, є, і або м'якого знака (ь): близько, вільний, вірність, раненько, український, юнацький тощо.

В українських словах[

В українських словах м'який знак вживається:

1. Після букв д, т, з, с, ц, л, н, які позначають м'які приголосні:

   • в кінці слова: нехіть, мазь, паморозь, увесь, ґедзь, мовець, обмаль, сутінь тощо слів перед буквами, що позначають тверді приголосні: молотьба, спільний, тинькувати, Гринько,Федько, Вільно, Луцьк тощо;

   • у дієсловах наказового способу та на -ться: стань, сядь, робиться, коситься тощо.

2. В дієсловах перед часткою -ся (-сь): стань — станься, сядь — всядься.

3. На позначення м'яких приголосних усередині складу перед о: дзьоб, дьоготь, льон, сьомий, третьокласник, утрьох тощо.

4. У суфіксах -зьк-, -ськ-, -цьк-: запорізький, козацький, київський, близькість, людськість, вузько, хвацько, військо, хлопчисько, пасовисько тощо.

5. У суфіксах -еньк-, -оньк-, -есеньк-, -ісіньк-, -юсіньк-: батенько, рибонька, старесенький, білісінький, малюсінький тощо.

М'який знак зберігається:

1. В утворених присвійних прикметниках: Танька — Таньчин, Зінька — Зіньчин, ненька — неньчин;

2. При відмінюванні: призьба — на призьбі, ненька — неньці, вишенька — вишеньці, але: землянка — землянці, маска — масці.