Загальна характеристика нормативного регулювання правокористування оздоровчих та рекреаційних зон

Певні особливості в правовому регулюванні мають природні території, які характеризуються особливими природними особливостями і можуть забезпечити життєво-необхідні потреби людини в оздоровленні, відпочинку, нормальному існуванні. Збереження і охорона таких територій (зон) можлива при наявності детального, досконалого правового регулювання.

До таких зон належать курортні, рекреаційні, лікувально-оздоровчі. Ці види природних територій визначені рядом законодавчих актів. Зокрема Конституцією України .

А згідно ст.50 Земельного кодексу України до земель рекреаційного призначення належать землі, які використовуються для організованого відпочинку населення, туризму та проведення спортивних заходів.

У Водному Кодексі, зокрема в ст. 62, визначено поняття лікувальних водних об’єктів, тобто тих, що мають природні лікувальні властивості. Тут говориться також про користування водами і виділення ділянок водних об’єктів для оздоровчих, рекреаційних і спортивних цілей.

Лісовий Кодекс України в системі груп лісів виділяє санітарно-гігієнічні та оздоровчі ліси (ст.36), а також виділяє права користування земельними ділянками лісового фонду для культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей (ст.9).

Найповніше, узагальнено поняття відповідних зон дається в Законі України “ Про охорону навколишнього природного середовища ” ( 25.06.91. ред. 2014). Відповідно до ст.62 цього закону курортними і лікувально-оздоровчими зонами визнаються території, які мають виражені природні лікувальні фактори: мінеральні джерела, кліматичні та інші умови, сприятливі для лікування і оздоровлення людей, а згідно ст. 63 рекреаційними зонами є ділянки суші і водного простору, призначені для організованого масового відпочинку населення і туризму.

Поняття курортних, лікувально-оздоровчих зон і курортів.

Прийнятий 05.10.2000р. Закон України “Про курорти” містить в ст.1 визначення понять:

*Курорт - освоєна природна територія на землях оздоровчого призначення, що має природні лікувальні ресурси, необхідні для їх експлуатації будівлі та споруди з об’єктами інфраструктури, використовується з метою лікування, медичної реабілітації, профілактики захворювань та для рекреації і підлягає особливій охороні.

*Лікувально-оздоровча місцевість - природна територія, що має мінеральні та термальні води, лікувальні грязі, озокерит, ропу лиманів та озер, кліматичні та інші природні умови, сприятливі для лікування, медичної реабілітації та профілактики захворювань.

Як бачимо, законодавство не визначається чіткістю і однозначністю визначень понять. Доцільно було б чітко визначити і розмежувати поняття “курортних зон”, “лікувально-оздоровчих зон”, “курортів” тощо.

Зокрема, лікувально-оздоровчими зонами повинні визнаватись природні території, що мають виражені лікувально-оздоровчі властивості і природні лікувальні ресурси (вони повинні виявлятись, обліковуватись, братись під особливу охорону).

Курортною зоною є освоєна лікувально-оздоровча територія, на якій розміщені об’єкти інфраструктури, лікувально-курортні заклади призначені для організації лікування, реабілітації, профілактики захворювань (зараз за Законом України “Про курорти” названо не “курортна зона”, а “курорт”).

Рекреаційна зона - природна територія, що призначена для організації відпочинку, туризму населення.

Ознаками є:

-підтверджена наявність природних лікувальних, оздоровчих, рекреаційних ресурсів, придатних для організації лікування, оздоровлення, відпочинку;

-встановлення у визначеному порядку їх меж, розмірів, видів;

-визначення правового режиму їх використання і охорони.

Слід також визначити, що ст.4 закону розрізняє:

-курорти державного значення (природні території, що мають особливо цінні і унікальні природні лікувальні ресурси – ті, що рідко зустрічаються на території України і мають обмежене поширення);

-курорти місцевого значення (території, що мають загальнопоширені лікувальні ресурси – ті, що поширені в різних регіонах України і мають значні запаси).