23. Застосування в селекції коефіцієнтів успадкування та кореляції

Коефіцієнт успадкування ознак у практиці племінної роботи враховують для певної популяції або стада овець. Його не можна механічно переносити на інше стадо, бо кожна популяція мас свої особливості. Високий показник успадкування тієї чи іншої ознаки завжди буває у стаді з більшою різноманітністю генотипової ін­формації за ознаками, що вивчаються. Аналіз цих даних дає змо­гу визначити загальну закономірність в успадкуванні ознак. Ті ознаки тварин, розвиток яких значною мірою залежить від умов життя, мають нижчий коефіцієнт успадкування. До таких ознак належать насамперед вовнова, молочна і м’ясна продуктивність. Якісні ознаки тварин, на яких менше впливають фактори зовніш­нього середовища (наприклад, довжина й густота вовни, складча­стість шкіри, відношення вторинних фолікулів до первинних та ін.), мають більш високий показник успадкування, що, в свою чергу, свідчить про те, що в їх загальній мінливості частка спад­кової різноманітності вища, ніж в ознак з низькою спадковістю. Застосування теорії кореляції вимагає знання, насамперед, природи показників тісноти зв'язку.Відомо, що в економічних дослідженнях твердо встановилась думка про можливість використання коефіцієнтів парної кореляції як свого роду критерію оцінки впливу відібраних факторів в парних і множинних моделях на результативну ознаку. Тобто, мова йде про те, що ряд економістів вважають високу абсолютну величину коефіцієнтів кореляції ознакою наявності сильного причинного зв'язку між явищами. Це методичне положення не завжди під собою має об'єктивну основу, природа двох змінних величин не виключає існування стохастичних зв'язків, які, полягають у тому, що можливі значення однієї змінної мають імовірності, які в змінюються залежно від значення, прийнятого іншої змінною. Проте останнє не вказує на наявність причинного зв'язку, хоча коефіцієнт кореляції може досягти при цьому значної величини.

25. Роль вітчизняних вчених в розвитку генетики

Наступним кроком було встановлення хімічної природи хромосомних генів. Радянський генетик Н.К. Кольцов одним з перших розвинув уявлення про їх макромолекулярної природі (1927 р.), а Н.В. Тимофєєв-Ресовський зі співавторами в середині 30-х рр.. 20 в. обчислив приблизний обсяг гена. У 1944 р. Ейвері (О. Т. Avery) зі співавторами показав, що генетичний матеріал представляє собою ДНК. У 1953 р. Уотсон (JD Watson) і Крік (F. Н. С. Crick) запропонували модель будови ДНК, механізм її репродукції і мутірованія, а дещо пізніше створили теорію універсального генетичного коду (див. Ген), за допомогою якого генетична інформація , зашифрована в ДНК, реалізується в структурі білка. Ці відкриття означали перехід генетики на молекулярний рівень дослідження. На самому початку 20 ст. де Фріз (Н. de Vries) була сформульована мутаційна теорія, хоча експериментальне отримання мутацій довгий час не вдавалося. Вперше в 1925 р. радянські мікробіологи Г.А. Надсон і Г.С. Філіппов показали, що після опромінення дріжджових клітин іонізуючим випромінюванням виникають різноманітні радіораси, властивості яких відтворюються у потомстві.

На початку 20 ст. датський генетик Иоганнсен (W. Johannsen) сформулював поняття «генотип» - сукупності спадкових задатків і «фенотип» - сукупності їх проявів; радянський біолог І.І. Шмальгаузен ввів поняття «норма реакції генотипу», в межах якої може варіювати його прояв у генотипі у відповідь на зміну умов середовища; радянськими генетиками Б.Л. Астауровим і Н.В. Тимофєєвим-Ресовський в 20-30-і рр.. 20 в. були розроблені уявлення про комплексну обумовленості ознак організму взаємодією генотипових, внутріорганізменних і факторів зовнішнього середовища. У 1944 р. американські генетики Бідл (GW Beadle) і Тейтем (Є. L. Tatum), узагальнивши досвід вивчення біохімічних мутантів у мікроскопічних грибів, запропонували гіпотезу про регулювання генами синтезу ферментів, що виражається принципом «один ген - один фермент», що перевело феногенетіку на біохімічний, а потім і на молекулярний рівень. У 20-і рр.. 20 в. паралельно і незалежно один від одного радянським ученим С.С. Четверикова, англійськими вченими Фішером (R. Fisher) і Холдейна (J. В. S. Haldane) і американським вченим Райтом (S. Wright) були закладені основи популяційної генетики, сформульовано уявлення про генетичної гетерогенності популяцій, про роль системи схрещування, коливань чисельності , міграцій організмів, мутацій репродуктивної ізоляції та природного відбору у змінах генотипического складу популяцій і їх еволюції. Пізніше популяційна генетика склала основу так званої синтетичної теорії еволюції.