50.Порівняйте становище українських земель у складі Австро-Угорської імперії з розвитком українських земель у складі Російської імперії в кінці хvііі – першій половині хіх ст.

Із трьох частин західноукраїнських земель першою до складу монархії Габсбургів увійшла Підкарпатська Русь (Закарпаття), яка ще в 1526 р. у складі Угорського королівства потрапила під владу австрійської династії. Буковина недовго, протягом 1775–1786 рр., була окремою адміністративною частиною, у 1787 р. вона була приєднана до Галичини й після 1849 р. одержала статус окремої провінції (краю). Інші українські землі були об’єднані разом із польськими (які дісталися Австрії після першого поділу Польщі) у так зване Королівство Галичини й Лодомерії. Ця перероблена на латинський манер назва по суті означала Галицьке-Волинське князівство («Лодомерія» — «Володимирія», від назви міста Володимир-Волинський).

Головним напрямком політики Австрії в Галичині був курс на послаблення позицій польської шляхти та католицької церкви (внаслідок реформ Марії-Терезії в імперії було ліквідоване монастирське землеволодіння, освіта була передана з відома чернечих орденів під піклування держави). Але найбільше значення для Галичини мали реформи Йосифа II, який проголосив звільнення селян з особистої залежності (1782 р.) і чітко визначив розміри панщини (30 днів на рік). Були проголошені й інші зміни на користь селян: заборонено збільшення поміщицького землеволодіння за рахунок «прирізки» селянських земель, суд мав бути не поміщицьким, а державним; також відбулися зміни в оподаткуванні селян на їхню користь. Реформи Йосифа II залишили глибокий слід в історії Галичини та Буковини — український селянин почав відчувати себе громадянином своєї держави.

У 60-х — 80-х роках XVIII ст. царський уряд ліквідував залишки Української козацької держави. Було ліквідовано гетьманство, скасовано поділ на козацькі полки та впроваджено новий адміністративний устрій за російським зразком, козацькі полки перетворені на регулярні полки російської армії. На Лівобережжі і Слобожанщині колишня козацька старшина перетворилася на дворянство (шляхту). У 1796 р., як і в Росії, замість намісництв були створені губернії: Малоросійська (Лівобережжя), Слобідсько-Українська (Слобожанщина), Новоросійська (Південь і Крим), Київська, Подільська і Волинська (Правобережжя). У першій половині ХІХ ст. утвердився такий адміністративний поділ Східної України: Чернігівська, Полтавська, Харківська, Київська, Подільська, Волинська, Катеринославська, Херсонська і Таврійська губернії. Царський уряд систему управління будував за військовим зразком. Були утворені генерал-губернаторства: Малоросійське (1802 р.), з 1835 р. — Харківське й Чернігівське з губерніями Харківською, Полтавською і Чернігівською, Новоросійсько-Бессарабське з губерніями Херсонською, Катеринославською, Таврійською і Бессарабською областю, Київське з губерніями Київською, Волинською й Подільською. На чолі генерал-губернаторств стояли військові генерал-губернатори, які користувалися майже необмеженою владою. Протягом першої половини ХІХ ст., унаслідок природного приросту й швидкої колонізації малозаселених районів Півдня, зростало населення України. Особливо швидко кількісно збільшувалося населення степової України. Напередодні реформи 1861 р. лише у двох південних губерніях — Херсонській і Катеринославській — налічувалося понад 2 млн. чол. Усього ж із 1787 р. по 1862 р. населення трьох степових губерній — Катеринославської, Херсонської й Таврійської — збільшилося в чотири рази.

Соціально-економічне становище на території двох імперій мало спільні риси такі як: зміцнення свого впливу на території, та послаблення опору населення. Землі які перейшли під владу Авст-угор імперії були не придатними для використання у с/г, тоді як землі які належали до Рос. Імперії були багатими на ресурси але належали не українському населенню.